Феноменально-маргінальну епітафію поставлю я,
Монументально-кримінальний персонаж помер.
Історія моя - це шлях Молочний без кінця
Мій замок, складений на сто відсотків із химер. 
Якщо все те, до чого я прийшов, вам допоможе по життю,
За вас безмежно буду радий,
Монолог сей правда із самим собою я скоріш веду,
Такі, ви знаєте, собі воліють перш за все знайти пораду.
І початку задля кращого, наголошу я знов,
Не ангел білий, а безкрилий демон,
На спині на місці їх давно засохла кров,
Такий як всі, що пробирається крізь чорні терни.
Хоч відмінність наша в тому, що роблю я щирі спроби,
Шлях складний мене веде вперед в безодню. 
Я - кораблик мужній, не шукаючий опори,
Вірю, сенс наш подолать дистанцію Господню.
Путь важку тримав в пустелі бідний хлопчик,
Сумнівався він, що був вже справжнім чоловіком,
Без надії сподівався, простоя́вши купу беззіркових но́чей.
Ще тоді не знав різниці поміж досвідом і віком.
І злякався наче слон тієї миші, він несприйняття,
Винить його за це, вважаю я, не треба
Ви усі так само швидко відреклись від того відчуття,
І хочете щоб вас чекав зелений сад під небом
Крикнув хлопчик, прудко щучкою пірнув в кущі.
Хоча вони - скляний будинок і всього лиш карти.
Він полишив друзів й потім сам залишився в біді.
Камю і Сартра, Ніцше й Канта...
Істину які глаголили з книжок безсмертних,
Правду, ранить що сильніш за кулі.
До ролей коли доходить діло, він одразу характерник,
"Справжнього його у грі уже не буде".
— Так він думав, проживаючи життя мурахи у піску,
І дозволяла усмішка ковтати легше сльози.
Так хотів дихнути щиро, так хотів прокинутись від "сну".
Що не помітив він таблетку від туги під носом.
Зрозумійте, пестили його батьки з дитинства,
Мріяв хлопчик, що колись дістане синє небо.
Хоч і пестили, сказати треба, часто слабо й ницо.
Повпливало це на долю, як ефект Плацебо.
Знай, розчарування друге після болю почуття у світі,
Із бажань героя нашого мозаїку скляну складати можна.
Відчайдушно кликав сво́є " Я " у дзеркалах, лишаючи осколки биті,
Бо дивилася у відповідь чужа завжди у масці рожа. 
І звертався він до Бога й до людей, бажав отримати підказку від шаради,
Прайд з корабликів казав, що відповідь прийде сама.
Чекав хоча би знаку, не заради людства, тілько себе ради
Та головоломка тихо й скромно звалася життя.
Утік від снів тривожних про кораблика-відлюдника.
Відтоді страх спостерігав за ним у тишині,
Вдягався він на публіку не щоб здаватися хизунчиком,
А бо тому, що він боявся сам побуть на самоті
Розбите серце далі, далі зрада друзям і собі,
І про часи щасливого дитинства купа згадок
Заглушив тугу й дозволив самостійно розростатись в глибині,
Зібрання фарб, тугих джгутів, і білих масок.
Камені він розкидав в будинку скла, перебуваючи
У башті з карт себе закрив, прийнявши ідеали людства.
Тільки досвідом гірким слова його були не навчені.
Свому стержню металевому не був він слюсар.
Далі що? Апатія і лють на тінь, точніш на себе,
Путь свою пройти він, маючи кросівки, не спромігся.
Бо була та в дзеркалах, а в них фігура стерта,
Рухався весь час але назад, який би сон йому не снився.
Завітала поміч раптом. Так негадано й неждано,
Він чи то помер уже, чи то прокинувся від сну,
І дивне відчуття, емоції любові нездоланної.
Прийняв фінал свій після чого - вільно стрибнув у пітьму.
Наш хлопчик усвідомив те, що в темноті і є наш сенс життя,
Долаючи погане й зле, ми пробираємось до світла.
Через круг страждань веде людей страшна тропа,
Прийняти ми її повинні мужньо, без вагань, і стійко.
Як пташки щодня долають вибрики стихій,
Заради мрій проходять труднощі із кров'ю й потом,
Та вони не плачуть, а живуть постійно в боротьбі німій,
І мають сили повернутися назад, хоча також бояться неба гомін.
Як дерева, що стоять у лісі, міцно взявшись долу,
Мало знає хто із вас, але стоять для них - це теж нелегка путь,
Завдання їх - протистояння силі вітру знову й знову, 
Бо для цього Бог створив, заклавши чітку суть.
Як річка, що впадає в глибину безодні стрімко,
Товща вод, що в холоді реве, і точить мужньо скали,
Долі не цурається вона, звільнилася від меж і стінок,
Всі проблеми - це лише матеріал, аби дістатися до слави,
І не відьма ніч, колега вірна смерті,
Друга дозволяє нам життя відчути,
Перша - паливо, показує все " Я " і правду стелить.
Справжній друг наш після довгої розлуки.
Вітер теж не ворог, бо приносить сенс у пустоту,
Від нього відчуваємо ми страх й мороз по шкірі,
Холод на собі відчувши, точно скажеш: " Я живу ",
З річкою вони як Інь і Янь, як спільне, ціле,
Хлопчик йшов й прийшов, знайшов спокуту,
Що йому сказала, від проблем тікати - як цуратися буття, 
Най ера хитрунів і слабаків наводить тільки скруту,
Хибні дії більшості і масс також дають свої знання.
Багато сили знадобилось, щоби зрозуміти,
Люди теж стають пташками і звертаються до неба,
І цим хлопчиком весь час був я, самітник,
Вже на сотому рядку, він перевтілився у NEMO,
Немо я, бо віднайшов нарешті невідомий пазл,
Сьогодні виріс із комахи у людину,
Віра в зграю — це всього лиш мертвий казус,
В голові долав свій шлях я тяжко й без упину.
Немо серед натовпу, бо сам собі хазяїн вже,
Кораблик я самотній у реальності й у сні,
Як річка й вітер, смерть процесс, наздожене,
Та під кінець ви зрозуміли, війни всі точилися в душі.
Не знаю як закінчить я сей довгий вірш,
В самотності своїй ніколи не один, зі мною путь тримає тінь,
На серці, обіцяю я, не буде більше гірше,
По тропі невивченій піду і погляд кину вдалечінь.