7. Колекція (feat. Сандра Мей)
Я йду по вулиці щодня немов в пустелі,
Тисячі людей. Вони - лиш тіні самих себе.
Я тремчу від холоду людських усмішок,
Від очей пустих як дно скляних пляшок.
І сліпну я від білих фарб усіх облич,
Похмурість, кризи, сльози, все облиш.
Лиш білий пластик, пензлик, чорний джгут,
Без них ти пустомеля, просто баламут.
Герой у білому чи героїновий торчок?
Я бачу маску красоти, і чую хриплий голосок.
І геній популярності, чи популярний геній в масці?
Вундеркінд, що носить окуляри - геній, втрапивший у пастку.
Полум'я, що є в мені, шукаю я у інших,
Вогник тим не менш в пустелі швидко гине.
Я блукав по вулицях, в просторах попелища,
Із надією, що зможу їх змінити, маски знищить.
Осягнувши марність - втік немов чужинець,
Чортовий злочинець, голодранець і вигнанець.
Хоч від себе справді неможливо утікти,
І все що можу я на разі - одягнути маску доброти.
Зламав мене тягар. Зігнувся я немов тростинка,
Руки й ноги у кайданах. Не літаю вже пір'їнкою.
Схиливши голову, живу у царстві пустоти,
Купуючи джгути, питаю: я у царстві, чи воно в мені?
Мій страх - це існувати у державі тихих, злих, глухонімих,
Боюся я себе, йду геть подалі, переходячи у біг.
Собі додому багатенько вже обличь приніс,
Носити їх для мене означає - не показувати сліз.
Вже пізно нам кричати "Схаменіться, люди!"
Бо колекція моя чекатиме мене тепер усюди.
Не учасник я природнього процесу, а лише спостерігач,
Обличчя я весь час міняю і кажу собі: живи, існуй, не плач.
Тисячі людей. Вони - лиш тіні самих себе.
Я тремчу від холоду людських усмішок,
Від очей пустих як дно скляних пляшок.
І сліпну я від білих фарб усіх облич,
Похмурість, кризи, сльози, все облиш.
Лиш білий пластик, пензлик, чорний джгут,
Без них ти пустомеля, просто баламут.
Герой у білому чи героїновий торчок?
Я бачу маску красоти, і чую хриплий голосок.
І геній популярності, чи популярний геній в масці?
Вундеркінд, що носить окуляри - геній, втрапивший у пастку.
Полум'я, що є в мені, шукаю я у інших,
Вогник тим не менш в пустелі швидко гине.
Я блукав по вулицях, в просторах попелища,
Із надією, що зможу їх змінити, маски знищить.
Осягнувши марність - втік немов чужинець,
Чортовий злочинець, голодранець і вигнанець.
Хоч від себе справді неможливо утікти,
І все що можу я на разі - одягнути маску доброти.
Зламав мене тягар. Зігнувся я немов тростинка,
Руки й ноги у кайданах. Не літаю вже пір'їнкою.
Схиливши голову, живу у царстві пустоти,
Купуючи джгути, питаю: я у царстві, чи воно в мені?
Мій страх - це існувати у державі тихих, злих, глухонімих,
Боюся я себе, йду геть подалі, переходячи у біг.
Собі додому багатенько вже обличь приніс,
Носити їх для мене означає - не показувати сліз.
Вже пізно нам кричати "Схаменіться, люди!"
Бо колекція моя чекатиме мене тепер усюди.
Не учасник я природнього процесу, а лише спостерігач,
Обличчя я весь час міняю і кажу собі: живи, існуй, не плач.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
7. Колекція (feat. Сандра Мей)
Крутий віршик.
Дуже гарно.
Відповісти
2023-08-24 10:08:47
1