– Ну то що? Яка різниця дівчина чи хлопець? Чи ти любиш дівчат і хотіла підкотити, а тут облом? – ляпнув це цей…цей…довбень! – Що-о?! Ні! Я по хлопцях, якраз навпаки…– обурилася я, відчуваю, що в мене вже вуха навіть з сорому горять. – А, тобто, раз я хлопець, а не дівчина то ти хочеш підкотити? – ляпнув цей невіглас. Він що знущається? Ще криво всміхнувся. – Да кому ти потрібен! В мене є наречений...тобто був! Я просто хотіла допомогти пораненому, – відповіла я, обурившись. – Співчуваю твоєму нареченому…і не дивно що він пішов від такої збоченки, як ти, – відповів цей поганець. – Він не пішов…– бовкнула я, а потім осіклася що сказала зайвого і різко замовкла. Мовчки жбурнув медбокс цьому довбню, – На, сам тоді лікуйся. – От я дірявий жбаняк, ти ж мисливиця, а ваші пари самі не уходять, їх вбивають чи зжирають. Пробач, не подумав, – схаменувся цей наречений, навіть на його пихатій пиці відобразилося щось типу провини. – Ти це кажеш, просто що б самому не оброблювати рану, – буркнула я все же ображаючись. – Ні, мені дійсно шкода, – відповів незнайомець. – Але з нас двох ти більше схожий на збоченця, бо ти натягнув на себе жіночу ще весільну сукню, – буркнула я. – Є таке, – погодився той, знизав плечима. Але зненацька цей наречений змінився в обличчі, його смикнуло, він озирнувся і я побачила ще одне поранення на всю спину. Він почав стріляти по чудовиську, виявляється ці потвори вміють впливати на жертву через її тінь. Тож монстр полоснув кігтями по тіні, а поранення отримав цей стрілок. А з різних сторін линули ще п’ять тіней. – Йой! Швидше, біжимо до моїх друзів під захист укриття! – крикнула я, потягнув за руку стрілка. – Так…добре...– нарешті погодився це упертюх. Тож ми побігли до Килини та Богдану, але три тіні нам перегородили шлях. – Давай туди, – і тепер мене потягнули в інший бік, куди вибігли служителі церви та гості. На щастя ми встигли вибігти до того як тіні перекриють і тут нам вихід. Ми бігли по внутрішньому дворі. Але далеко все одно не змогли добігти, бо нас обігнали. – Слухай, а ти не можеш зробити сама такий захист як твоя подруга? – спитав стрілок, обстрілюючи монстрів намагаючись в них поцілити, але мабуть поранення вже досить послабили його, так що він більш мазав, або чудовиська стали швидше і хитріші.

– Гей, давай оброблю, тобі рану, може тобі не зручно дістати? – спитала я ввічливо. Бачу як спина її напрялася, натягнув тонку тканину плаття, аж окреслились м’язи. Вона різко повернулася в мою сторону, глянув на мене пронизливим поглядом. А я сіпнулась назад, бо не чекала побачити те що побачила. – Йой! – вирвалося в мене, я вирячила очі, відчуваючи як щоки полум’яніють. – Що таке? Передумала грати в медсестру? – бовкнув…він. Це виявилося не дівчина, а хлопець. Я ще уважніше придивилася...так не здалося, точно хлопець, з довгим волоссям кольору повного місяця. І у нього пронизливо сині очі, наче сапфіри. Він недовірливо дивився на мене з півоберту. – Чого замовкла? Ау, з тобою все добре? – перепитав цей…наречений? Як назвати наречену чоловічої статі? Він зовсім повернувся до мене обличчям, махаючи рукою перед обличчям. Я мотнула головою взяв себе в руки. – Ні, тобто так…йой…я просто думала що ти…дівчина...а ти навпаки...– пробубніла я собі під носа розгублено оглядаючи з ніг до голови цього дивака, згадав як упала носом між його грудей, які я думала жіночі, а то чоловічі… От знов щоки в мене палають. – Ну то що? Яка різниця дівчина чи хлопець? Чи ти любиш дівчат і хотіла підкотити, а тут облом? – ляпнув це цей…цей…довбень! – Що-о?! Ні! Я по хлопцях, якраз навпаки…– обурилася я, відчуваю, що в мене вже вуха навіть з сорому горять. – А, тобто, раз я хлопець, а не дівчина то ти хочеш підкотити? – ляпнув цей невіглас. Він що знущається? Ще криво всміхнувся. – Да кому ти потрібен! В мене є наречений...тобто був! Я просто хотіла допомогти пораненому, – відповіла я, обурившись. – Співчуваю твоєму нареченому…і не дивно що він пішов від такої збоченки, як ти, – відповів цей поганець. – Він не пішов…– бовкнула я, а потім осіклася що сказала зайвого і різко замовкла. Мовчки жбурнув медбокс цьому довбню, – На, сам тоді лікуйся.

– Вибачте, але чого ви наразили себе на таку небезпеку? Поряд з моїми друзями вам було безпечно. Вони полюють на те що хотіло вас вбити, – намагалася я все пояснити дівчині. Вона мовчазливо закинула голову на бік, я хоч не бачу та відчуваю її погляд на собі. Як раптом, ця дивачка хапає мене за плечі та тягне до себе. Я цього не чекала тож втупилася як раз поміж її «скабів». Йо-ой! Та чого якась фігня трапляється саме зі мною? І тільки я хотіла відкрити рот, щоб обуритися і намагалася вибратися з її «обіймів», як відчула що позаду мене щось з’явилось, бо повіяло холодом, і почало знов смердіти сіркою. Наречена викинула різко вперед руку з дивного виду зброєю та зробила постріл, мені довелося дуже завернути назад шию, щоб початими що там коїться хоч боковим зором, бо хватка цієї панянки наче сталева! Я не можу вибратися. Те що я змогла роздивіться з свого ракурсу так те, що здається, вистріл від шиб частину від монстра, пів голови здається...невпевнена…Стоп, так я ж вбила того монстра? А це що? Невже я не впоралася? Невже десь помилилася? – Якого…я ж вбила цю погань?! – обурилася я. – Ту ти вбила, а це була інша…а от ще! – нарешті наречена заговорила тихим голосом. І дійсно тепер з одного боку, і з іншого до нас линули дві тіні. – Йой! – вирвалося в мене. Та ось мене підкинули, як кошеня на плече та перекинули. – Ти що робиш? – обурилася я. А наречена чкурнула в сторону моїх товаришів. Вона мене обережненько зкинула на Килину…буквально! Я впала на Килину і ми опинилися на полу. – Ти що робиш дурна ти голова? – обурився Богдан. Та поки ми з Килиною валялися на полу як хлібні крихти, і де як розплуталися та піднялися, та навіжена чкурнула геть.