Ось і настав день ікс. Ми були готові до завдання, але, все ж,  трохи хвилювалися.  Даяна сиділа над астрономією,  Хелен готувалась до презентації,  Ерік щось робив у комп'ютері, я перевіряла свою невелику частину презентації,  а Ліліт займалась нашою машиною.
    – Ну, як настрій? – обірвала тишу Ліліт – Я закінчила з машиною.
   –  Молодець! Я майже готова до презентації! – бадьоро повідомила Хелен.
  – Я теж готовий! – приєднався до розмови Ерік – Як ти, Даяна?
   – Майже готова, але трохи невпевнена у своїх силах.
   – Та ну! Ти ж найкращий астроном! У тебе все вийде! – підтримала я подругу.
      Час йшов швидко, ми готувалися: зачіска, макіяж, сукні... Ось вже 5 година вечора.
      – Перший пішов! На зв'язку, Ерік. Всі підключили навушник? Прийом, дівчата!
     – Чую тебе, Маріанна!
     – Прийнято! Хелен?
     – На зв'язку.
     – Олівія, ти нас чуєш?
     – Прийом, команда. Чую прекрасно. Всі готові?
     – Готові!
     – Бажаю удачі! До зустрічі на вечірці!
   Ось і розпочалося завдання "Блакитна планета", назад шляху немає – тільки вперед! За 20 хвилин Ерік прозвітувався, що він вже пройшов пункт пропуску і прямує до запасного виходу. Все йшло за планом: спорядження передано і заховано в умовленому місці, ми готові до бою, Ерік повідомив, що він вже в охоронному блоці.
      – Дівчата, якщо щось не складається по плану, слухайте команди Еріка і Олівії, контролюйте ситуацію і не відволікайтесь! Ліліт, їдь на парковку, ми пішли на пропускний пункт.
     Даяна з Ліліт поїхали в засідку на Амелію, а ми з Хеленою вже в зал.
       – Прийом, Науковці. Бачу ціль. Прямує з північного входу з чотирма охоронцями.  – обізвалася Олівія.
      – Прийнято, Леді в чорному. Слідкую за об'єктом.  – відповіла я.
      – 5:40. Слідкуй за головним входом,  Селена.  – прошепотіла я на вухо Хелен.
      – Бачу нашу дівчинку.  Вона наче справилась.
      – Сіріус, прийом.  Готова до завдання? Прямуй на другий поверх у південне крило, там пункт збору. – Олівія інформувала розгублену і скромну Даяну.
     – Прийнято, Леді в чорному.  Удачі, науковці.
     Невдовзі до нас підійшла Ліліт.
    – Наша міс Браун спить солодким сном у багажнику. До ранку не прокинеться. Все нормально.  За 10 хвилин початок, вже прибула команда Даяни.
    – Ти їх бачила? – підняла брови Хелен.
   – Так, двоє зайшло через вхід у підземній парковці, а один приїхав на найновішій Теслі і припаркувався прямо біля головного входу.
     – Ох, ці понти.
    Ми зайшли до просторого залу, сіли поближче до сцени. До нас підійшла дивна жінка і вручила наш номер – ми виступали п'ятнадцяті. Даяна прислала повідомлення:
    "Ми у 35 ряду. Все добре."
  Я думала про завдання. Я знала, що це все на благо, але чомусь переживала, що щось піде не так. Люди на сцені щось розповідали про відновлення життя на планеті, про можливість створити рай на Марсі, про нанороботів, які можуть лікувати тканинні пошкодження і давати людям неабияку фізичну силу... Чомусь я не розуміла цього всього. Люди  весь час щось створюють, намагаються удосконалити своє життя: електромобілі,  віртуальні зустрічі, портали, скейтольоти, проєкторні комп'ютери, 10D фільми... Нащо це все людям? Ніхто вже не їздить у подорожі, так як ми в експедиції – можна віртуально мандрувати прямо з дому і візуально це не гірше живої подорожі, але все одно не те... Люди забули про обійми, про "просто поговорити". Я в якийсь момент зрозуміла, що ми, мабуть, єдині у своєму місті, які спілкуються вживу, обіймаються і шукають пригод на свою п'яту точку.  Все це схоже на якусь змову, а може це просто такі люди...
     Нас запросили на сцену, ми добре розповіли про наше дослідження блакитної води, люди задавали багато питань і взагалі було цікаво працювати. Дві години швидко минули і почалася гулянка.
      – Сіріус, які новини?
    " Спілкуємось з людьми. Таємна зустріч призначена на 8:30."  – відповіла Даяна повідомленням.
     – Чим ми займемося?
    – Може, давайте трошки розслабимось? – запропонувала Ліліт.
   – Яке розслабимося? Не той зараз час.  Охорона, прийом! Як там на фронті?
   – Все тихо. Мої колеги сплять.  Ціль п'є коньяк.
    – Прийнято. Скинь фото потрібного нам коридору і чи можна відкрити двері з охоронного пункту?
    – Можна, я щось придумаю.
   – Там багато охорони?
   – Достатньо, будьте дуже уважні.
   – Чи можна якось без шуму і стрілянини вирішити це питання?
   – Я зараз гляну можливі варіанти.
   Хелен зітхнула і втомлено глянула  на мене. Я думала про нашу місію і мені все менше хотілося робити з цього шум. Якби ми мали плащ-невидимку, телепорт чи хоча б таємний хід...
     – Прийом! Я знайшов цікавий варіант. Прямо біля дверей секретного коридору наліво є двері у елітну вбиральню- душ. Ви можете пройти туди майже без проблем. Там є двері які ведуть у таємний коридор. Я, правда, не можу сказати де саме ці двері, але я думаю, що ви справитесь.
      – Та вже постараємось, Охоронцю.  Дякую.
     Я глянула на годинник і подумала, що, мабуть, вже пора збиратися, але Хелен раптом сказала:
      – Я хочу червоного вина і щось з'їсти. Нам ще цілий вечір працювати.
     – А це непогана ідея, я теж не проти поповнити енергетичні ресурси – підтримала Ліліт.  І у мене нічого не лишалося як піти з ними до столику.
      Ми випили по бокалу сухого полуничного і з'їли легку закуску, поговорили, посміятися і все ж таки пішли по наше спорядження.
     – Часу мало. А як ми з цими валізками  підемо в ту вбиральню?  Ми ж не підемо в костюмах туди – підозріло.  –  сказала Хелен.
     – Нормально ми підемо. У нас 10 хвилин до початку. Ходімо!
   Ми рушили в напрямку до секретного коридору. Ерік казав нам куди йти через навушник, а моє серце почало схвально тріпотіти і мені хотілося втекти подалі, тільки б не робити  того, що ми робимо.  Охоронці трохи здивовано позирали  на нас, але жоден не ризикнув щось сказати. Ось ми і дійшли до пункту призначення. Двері були важкі, але дуже гарні, а всередині були великі закриті душові кабінки.   У кімнаті нікого не було, тому ми з легкістю переодяглися в наші костюми і почали шукати вхід в таємний коридор.  Я не знала навіть куди заглянути, але чомусь мою увагу привернула велика картина на дальній стіні приміщення: постмодерне мистецтво, але щось тут було не так. Я уважно роздивлялась кожен сантиметр картини, але нічого дивного не помітила. Раптом згадала про ультрафіолетовий ліхтарик і полізла за ним в сумку.
      – Що ти робиш? – глипнула на мене Ліліт.
     – З цією картиною щось не так. – я посвітила на неї – Точно! Дивіться якісь символи.
     – Це латинські літери! – повідомила Хелен.
     – І що там написано?
     – Optimus anno ad Martis.
     – Що б це означало?
     – Гляньте тут цифра!
     – Де?!
     – Та ось! – тикнула Хелен пальцем в зашифровану закарлючку.   І раптом картина пікнула.
     – Шукай ще цифри! Це пароль!
     – Це була цифра 2. Яка наступна?
    – Може бути 1. Життя на Марсі в прекрасному вигляді зародилося в 100 роки.
    – Точно! 2100! Шукаємо одиницю і два нулі.
   За 5 хвилин ми знайшли цифри і натисли їх. Пролунав приємний звук і картина піднялась.  Коридор не був освітлений, схоже теж треба було код, але ми не мали часу, тому світили телефоном. Дуже тихо було тут, але коли майже вперлися в стіну, почули голоси. Зустріч мала вже йти 10 хвилин, тому ми могли щось пропустити. Двері в таємну кімнату були складені з книжок, тому між них можна було щось трошки побачити.
       – Ця загроза не настільки велика для нас. Доктор Браун, що ви скажете про активність Сонця і можливість його зникнення?
       – Як зникне Сонце ми навряд чи побачимо, а от Марс може зникнути швидше. Якщо це залежатиме від Сонця, то, за прогнозами астрономів, десь за 1-8 мільярдів років. Але за рахунок зменшення температури і тяжіння Сонця, ми можемо віддалитись  і врятуватися.
     – Цікава думка. Але чи є шанс врятуватися якось не шляхом випадку?
     – Нам потрібно винайти спосіб перенести планету в безпечне місце.
     – Геніально. Отже, у нас є ще одна нагальна проблема. Люди, які переселені, починають згадувати те, що їм не варто пам'ятати. Згодом їх стане ще більше і я не можу запроторити всіх у психічну лікарню чи приспати.
     Ми ледь не впали від почутого. Приспати? Психлікарня? Це вони про людей чи про тварин?  Я перестала слухати засідання і глянула на подруг.
      – У мене зараз серце вистрибне! Це що за..??!!!
     – У мене немає слів! – тремтячим шепотом промовила Хелен.
     Я прислухалась до розмови за стінкою і глянула через щілину: Вільсон відкрив комп'ютер кодом і почав щось  показувати на екрені. Я написала Даяні: "Я починаю відрахунок. Готуйся. 1..."  
  Даяна поклала руку на пояс, а ми дістали автомати з транквілізаторами.
   "2! "
  Я дістала ліхтарик для стирання пам'яті.
    "3! Вперед! "
  Таємні двері відкрилися, ліхтарик спалахнув, пролунали вистріли, лайка і за мить настала тиша.
     – Сіріус, молодець! Круто справилась.
     – Я не чекала вас звідти! Але і ви круті!
    – Дякую! Але давайте не відволікатися. Що там у комп'ютері?
    Даяна підійшла до екрану і почала шукати інформацію про блакитну планету. Ми спостерігали за її рухами і раптом на екрані з'явилася вона, планета з моїх снів і з видінь Хелен.
      – Земля. Населення немає. Всі люди переселені на Марс у 2050-х роках.  Планети не існує.
      – Значить нам снилася наша домівка...?
     – Не може бути... Як же це сталося?
     – Прочитай історію...