–  Ну як ти, Маріанна? Як Хелен? – почала з порогу моя сестра Олівія.
   – Я погано спала вночі... У Хелен поки  все так само.
    –  Наша кімната готова?
    – Так.
   – Чудово. Тоді, може, давай поснідаємо? Я так розумію ти сьогодні готувала.
   – Добре, давай, але я гукну друзів.
  Я пішла нагору до Ліліт. Вона теж була вимучена, засмучена і невиспана.
    – Добрий ранок, Ліл. Як ти?
    – Не дуже він добрий, Рі, але все ж ранок. Я майже не спала...
    – Я теж... До речі, я приготувала панкейки з чорницею і чай, може, підемо поснідаємо? Моя сестра приїхала...
    – Я не дуже хочу їсти, але, мабуть, треба. Добре, ходімо. Гукнути Даяну і Еріка?
   – Так, будь ласка. І, мабуть, вам доведеться їхати до Хелени без мене.
    – А, так... Стоп! Що??? Як це без тебе???
    – У мене є робота.
   – Робота? ! У нас подруга у лікарні помирає, а ти тут говориш про якусь роботу?
    – Це дуже важливо.
    – Хіба може бути щось  важливіше за життя??? Невже  твоя нікчемна робота??? Я думала ми друзі, а ти виявляється просто використовувала нас для своєї мети!!! Хворі і виснажені вже не потрібні, звісно!!! Розгрібайте самі, а я буду тихо і спокійно свою роботу робити!
     – Ліл, не треба... Будь ласка... Мені теж боляче і я люблю Хелен!
    – Щось я не вірю. Якби ми справді були потрібні тобі, ти б не проміняла  дружбу на якусь нікому не потрібну роботу!!!
     Я ледве стримувала сльози  і образу від несправедливості, але вирішила не ускладнювати ситуацію. На мене з сусідньої кімнати дивилися сумні і повні докору очі Даяни, а Ерік нервово ховав погляд...
    Я зайшла на кухню. На мене здивовано дивилася сестра і раптом вона сказала:
     – Як ти примудряєшся так легко псувати стосунки з людьми?
   – О! Дякую тобі, сестричко! Спасибі за підтримку! – сльози більше не було сил  стримувати і я, схлипуючи, кинулася надвір...
     Олівія знайшла мене за кущем декоративного персику в оранжереї.
   – Марі, пробач, будь ласка! Я не хотіла тебе зачепити, правда...
   – Олівіє! Ти думаєш мені легко живеться?! Думаєш так просто це все: мандрівки, дослідження, наукові роботи, ця дурна хімія і хвора подруга, яку я дуже люблю, але не знаю як допомогти?!!!
   – Ні, я так не думаю, Рі... Я знаю, що тобі важко, тому я тут...
   – Ти знаєш?! Я щойно залишилася зовсім без друзів, бо вони вважають мене самозакоханою стервою і зрадницею! Не встигла я оговтатися від їх несправедливих звинувачень, а тут ще й ти зі своїми репліками!!!
    – Рі, пробач, будь ласка! Я справді не мала нічого поганого на думці...
    – Ти думаєш можна так просто образити, а потім з невинним обличчям просити пробачення?! Ніби це було просто питання, просто жарт!
    – Маріанна! Послухай мене. Може, твої друзі були неправі, висловившись так емоційно і бездумно, але й ти могла їм сказати хоч трошки більше і, може, не такі вони вже й друзі, якщо при першій же можливості звинувачують тебе в усіх гріхах світу. Кінець кінцем, ти ж маєш свій вільний час і плани, і ти не зобов'язана підлаштовувати своє життя під стереотипи! Заспокойся, Рі. Вони ще будуть жалкувати, а я з тобою і не кину тебе нізащо! Хоч може я і дурна буваю, але я люблю тебе!
    Я не знаю чому, але я повірила своїй сестрі. Вона обняла мене за плечі і повела на кухню.  І хоча настрій був жахливий, я не відмовилася від панкейків, більше того, ще й закусила баночкою морозива – найкращий засіб зібратися з думками.  Попри те, що Хелен була у лікарні, я мала вислухати сестру, адже її приїзд і мідна сітка це вже серйозно.
     Ми спустилися у кімнату, стіни якої були обтягнуті мідною сіткою – для відсутності сигналу. У наш час супер технологій кожен може "випадково" почути щось те, чого не варто було знати,  з усіх сторін на тебе дивляться тисячі очей і чують мільйони вух... Щоб уникнути такої ситуації у мене в підвалі була обладнана маленька кімната для секретних переговорів і про її існування ніхто не здогадувався.  Олівія взяла з собою макбук і сіла на м'який диванчик у кутку кімнати.
     – Тут нам ніхто не завадить. Отже, ти вчора просила надати тобі доступ до секретних файлів NASA, але такі дії є незаконними. І от я задумалась, чому ж так старанно приховують багато інформації про наше ж життя, про нашу появу тут. Я засіла за доступні мені секретні матеріали, залізла туди, куди жоден агент ФБР ще не забрідав і то, знайшла лише декілька фото зі сторінками  щоденника людини, яку засудили за вбивство.
    – І що ти знайшла? Щось цікаве?
    – Мабуть. Але спершу запитаю: ти ніколи не думала, чому не пам'ятаєш своє дитинство, не можеш нічого згадати до існування життя на Марсі, хоча точно знаєш, що там щось було.
    – О, так. Думаю, особливо останнім часом.
    – От і у мене те саме і я знайшла записи у яких говориться, що на Марсі раніше жили люди, які все пам'ятали, їх привозили з планети, що знаходиться за 225 000 000 кілометрів від Марсу, але їм не давали шансу вернутися назад. Я вивчила всі астрономічні карти, але на місці, де мала б бути планета, лише потужна чорна діра і скрізь написано, що так було від початку існування Всесвіту.
    – Отже, Марс раніше був безлюдним, а ми всі переселенці з якоїсь неіснуючої планети. Дурнувата теорія, але нехай. А як же тоді з'явилися люди з провалами у пам'яті?
    – Написано, що з'явилася машина часу і людей могли відправити з минулого у майбутнє, щоб вони починали нове життя раніше, але людям було складно, вони хотіли додому і тоді винайшли вакцину безпам'ятства, щоб люди не пам'ятали рідний дім і не руйнували планів створити цивілізацію на Марсі,  говориться, що перші партії вакцини були не сильні й люди могли з часом і допомогою щось згадати.
    – Ну що ж, цікавий варіант відповіді не моє питання, але ти хочеш сказати, що ми всі чийсь експеримент?
    – Якби ж я знала, що це все означає.