-- От скажи мені, -- говорить до мене Дмитро, -- чому коли всі нормальні люди лягають спати, ми, як два наркомана, ідемо в сусіднє село?
Внутрішнє "я" хоче сказати: "Просто так", але зовнішнє "я" відмовляється отримувати плюху від мого друга.
-- Та чого ти кіпішуєш? -- говорю йому, -- От що б ти зараз робив би вдома?
-- Нічого.
-- Оооот, -- продовжую я, -- а так, ти ідеш зі своїм другом в чудову погоду...
-- Ти знущаєшся? -- говорить він мені грубо, -- Ти не бачиш он там блискалки кожні п'ять секунд? В любий момент може піти дощ.
Ну тут не поспориш, Дмитро правий. Зліва блискалки, ззаду блискалки, попереду теж і лише над нами ніч яка місячна.
-- Ой, та коли нас той дощ зупиняв? -- говорю йому.
-- Ніколи.
-- От бач!
-- Бо ми ніколи ще не потрапляли під дощ.
І знову цей чертяка правий. Вже шкодую, що іду з ним самотньою дорогою. Капає на мізки ще більше ніж дощ, який невдовзі може початися.
Не дійшли ми кінця бруківки, як дерево попереду нас засвітилося.
-- Демони!
-- Машина.
-- Треба зупиняти.
-- Тільки капюшона зніми, а то ніби гопнік. Ще зіб'є.
Пиняємо автомобіль. В салоні окрім водія нема нікого. Всілися.
-- Мокра? -- питає він нас.
"Це він про крісло питає?" -- думаю.
-- Та нє, сухо.
-- Вам до Мокрої?
Ото тупанув. Добре, що в салоні темно і нікому не видно мій стид. Несподівано воділа-брат починає травити анегдоти і розповідати смішні історії з жизні. Дмитро мовчить.
-- А ви звідки? -- питає мій друг воділу.
-- З Новоселиці.
Зараз поясню. Дмитро з Новоселиці, воділа теж. Добре, що не з Грузії, бо в тій машині ми б залишилися надовго.
Коли доїхали до Мокрої, воділа відмовився брати гроші і ми пішли до клубу, де нас повинні були вже чекати наші друзі. Їх там не було. Що за люди? Пунктуальності ноль. І що з того, що ми на годину раніше приїхали? Ноль в людей пунктуальності, ноль.
Дмитро каже, що під ялинкою ми находка для снайпера і пропонує піти на лавку в парк, я підтримую пропозицію і ми сідаємо на мокру лавку. Від нудьги я починаю співати шансон, та таким голосом, що якби біля нас проходили хлопці з зони, то в них одразу б "рама в штани впала".
Минула година, на горизонті видно Валюху і ми з Дмитром ідемо до неї.
-- Привіт.
-- Привіт.
Простояли мовчки з двадцять хвилин і до нас потихеньку підішли інші члени нашої компанії.
Рапотово почалась сильна злива і так само раптово почалась паніка. До того ж лише в мене. Від безвиході ми заховалися під навісом будинку культури, де я продовжував панічно кричати.
-- Капеееець, нам ще три кілометри іти додому...
-- Чотири, -- кричить звідкись Дмитро.
-- ЧОТИРИ!
-- Це все ти, Валька, виновата! -- знову говорить він.
-- Чого я???
-- Бо ти, Валька!
Одноголосно звинувативши в негоді Валентину, ми продовжили дивитися на дощ, який все більшав і більшав...