Коли я ходив в шостий клас, я казав: "Мій дивіз чотири слова: щоб згоріла наша школа", але я навіть не здогадувався, що коли вона горітиме, я буду таким спокійним.

Такий чудовий початок літа і такий прекрасний кінець десятого класу нічого не могло зіпсувати, адже оцінки в табелі стоять хороші, а останній день практики уособлює собою нічогонеробінням. Але це не про десятий клас, адже коли всі вже пофарбували підлогу, ми лише завершуємо рознюхувати прі-і-ікольний запах розріджувача.

Але давайте заб'ємо на той розріджувач і перейдемо до основного.

Коли фарбувати підлогу залишився невеликий квадрат (десь 2×2 метри), Антоніна Анатолівна (наша класна керівничка, яку ми ніжно називаємо Ататолівна (просто дикція -- це наше все!)) пішла додому, давши нам наказ не натворити якоїсь фігні.

Стою я в нашому ж історичному класі, витираю просиченою розріджувачем тряпочкою руки і зненацька в голову мені приходить питання, яке я оголошую в голос: "Цікаво, а що буде, якщо тряпочка раптом спалахне?". Не знаю звідки, але в цю ж секунду мій однокласник дістає з кишені сірники, бере одного з них і, сука, підпалює його!
Я здивовано кажу йому: "Ти шо, дибіл?" і прибираючи тряпку в протилежну сторону, дмухаю на сірник, але мало того, що він не погас -- загорілася тряпочка в моїх, бляха-муха, руках.

Чисто інстинктивно я пускаю палаючу тряпку з руки і лупашу по ній ногою, але хрін там вона тушиться. В результаті, великий клубок диму лупанув мені прямо в писок. Потім згадую, що майже в сусідньому, фізичному класі, я бачив вогнегасник, а тому як слон, біжу в той триклятий клас, де семикласники на чолі із завучем фарбують парти.

Не знаю в кого як, але в мене є дивна звичка проводити пальцями по парті, коли біжиш по класі (як потім вияснилось, я похєріл аж вісім парт своїми заготовками). Підбігаю в куток, де завжди висів вогнегасник -- його там НЕМА!

--Де вогнегасник? -- кричу завучці.
-- Дибіл! -- так само кричить вона мені -- Вийди з класа!

Потім фізик мені сказав, що в той же день, зранку, всі вогнегасники віднесли в учительську. Тріндець! Весь рік висять нікому непотрібні, а як треба, то їх заносять в учительську.

Знову ж інстинктивно згадую, що в інформатичному також є вогнегасник. Да, ви поняли, його там не було, але ж я юний пожежник, я повинен врятувати школу. Підбіг до інформатичного -- двері закриті.

"Поки шукатиму вогнегасник, -- думаю, -- то згорить к фігам вся школа разом з Черкаською областю."

Взявши всю волю в кулак, біжу в інший кінець школи до рукомийників, хоча поняття зеленого не маю, в що набиратиму воду.

На місці вже був Юрас, який ніяк не міг набрати в горлишко з-під бутилки воду. Я кажу йому: "ЮРА, ВОДУ! ВОДУ ДАВАЙ! ШКОЛА ГОРИТЬ!" і забігаю в географічний клас, в якому вчора восьмий клас фарбували парти і який на щастя був відкритий. Не помічаючи абсолютнонічого, беру в руки два незрозумілі стакани, в які потім набираю воду і зі словами: "Юра, школа горить, покинь нахер ту бутилку!" біжу через всю школу до історичного, з дверей якого вже лупашить чорний дим.

З двома тремтячими в руках стаканами води, підбігаю до класу, де переді мною постає така картина: весь кабінет в диму, Валюха стоїть в шоці, Дімон з обшмаленим волоссям на нозі, дивиться на погашену тряпочку і на всіх оре завуч. Коли вона переводить свій погляд на мене, мозок автоматично видає команду тупануть і я кажу: "Води хтось хоче?".

Потім мені розповіли, що поки я бігав в пошуках вогнегасника, Дімон почав гасити вогонь ногою, а коли обшмалив собі волосся на нозі, взяв вазу і вилив з неї воду на вогонь. Герой!

Потім прийшов фізик і наорав на нас, потім ще завуч орала, потім прийшов інформатик, сказав: "Так нічого ж не згоріло! Отже все нормально!", посміявся і пішов, потім прийшла Ататолівна і виписала особисто мені.

До цього моменту все було добре, але РАПТОМ приходить директорша, яка в цей день повезла одинадцятий клас на ЗНО і велике щастя, що вона приїхала в той момент, коли дим вже розвіявся.

Короче, друзі, спічкі дєтям нє ігрушка, а дибілам, які розріджувача нанюхались, взагалі табу.