І хоча в темряві немає нічого страшного,вона стає дзеркалом для наших тривог і невпевненості...
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Я сиділа біля дерева, де колись зустріла Доріана, і не могла стримати сліз. Чому? Тому що вперше в житті я зрозуміла, хто я насправді. Але чи справді я хотіла знати цю правду?
Його погляд не був ворожим, але він сповнював мене збентеженням.
— Ти спантеличена, почувши своє ім’я?
— Мене звати Ріана, — відповіла я, намагаючись зібратися.
— А твоє повне ім'я?
— Повне? — я замислилася. — Тобто я завжди називалася скороченим ім'ям? Але чому?
Мої думки заплуталися ще більше. Я намагалася знайти відповіді, але старий вже почав розповідати:
— Чи чула ти легенду про давню Моріанну?
— Яку саме? Їх так багато.
Він тільки хитнув головою і цокнув паличкою, перед тим як заговорити знову:
— У часи, коли зорі стародавніх богів ще освітлювали землю, на краю світу існувало королівство, огорнуте вічними туманами. В цьому королівстві, серед густих лісів і темних гір, народилася дівчина на ім’я Моріанна. Її поява на світ була оповита зловісними ознаками: нічне небо затягнули хмари, і місяць обернувся кривавим колом.
Пророцтва мудреців стверджували, що ця дитина принесе рівновагу між світлом і темрявою, але це балансування мало свою ціну.
Моріанна росла, несучи в собі частину цього пророцтва, хоча ніхто, навіть вона сама, не знав про це. Її тягнуло до тіней, до темних куточків лісу, де інші діти боялися ступати. Але саме в цих місцях вона знаходила спокій.
З часом вона почала бачити видіння, в яких битва між світлом і тінню йшла нескінченно. В одному з видінь вона побачила себе на чолі темних армій, які поглинають світи, а в іншому — як її сила захищає людей від ще більшого зла.
Зрештою, Моріанна не змогла впоратися з темрявою в собі й повністю піддалася їй. Її смерть принесла з собою прокляття, яке передавалося поколіннями, поки не дійшло до демона Елая, який зумів витримати і розповсюдив зло по всьому світу.
— Ти, Ріано, є прямим нащадком Моріанни, — продовжив старий, — але в тобі є те, чого не було в інших: баланс між світлом і темрявою. Лише ти можеш зупинити Елая.
— Я? Як?
— Що ти обереш? Піти на вірну смерть у пащу лихваря або жити, як інші, тільки щоб померти пізніше?
— Стоп, ЩО? Я все одно помру?
Але старий вже підняв свою палицю і, повертаючись до темряви, сказав:
— Що ти обереш, Моріанно?
Я сиділа, намагаючись зрозуміти, як так сталося, що я — зло, темрява, але саме я повинна його зупинити. Все, що я знала і любила, здавалося, стало жертвою цього прокляття.
Нічого не бачу і нічого не чую , я спустошена остаточно.Значить у всіх смертях вина я.Батьки , Доріан, жителі села у всіх…
У пащу лихваря ? Та тільки божевільний на це згодиться..Чи божевільна.
Раптом я знову побачила Доріана, блідого і пригніченого, як у своїх найгірших кошмарах.Я вже змирилася з тим що сни мене просто так не покинуть. Але цього разу він виглядав інакше, його очі були не повні ненависті, а наповнені світлом і жалем.
— Вибір завжди важкий, чи не так? — його голос був теплим, майже співчутливим.
— Чому ти мене ненавидиш? — запитала я, голос тремтів.
— Як я можу, моя Неферут? Я обрав ненависть, щоб захистити тебе. Але, можливо, я помилився. Не повторюй моїх помилок. Не вини себе за те, в чому ти не винна.Не жалій про те що вже не повернеш.
Він підняв голову до неба і посміхнувся, тією самою посмішкою, яку я пам’ятала з найкращих часів.
— Йди, шукай пригоди. Пам'ятаєш своє бажання?
— Але як я можу без тебе? Ти обіцяв, що ми разом шукатимемо їх...
Я не договорила, бо сльози задушили мене. Але він усе ще посміхався.
— Я повернусь, моя Неферут. Ти побачиш мене знову, коли настане час.
— Прощай, Ріано, прощай, Моріанно, прощай, моя Неферут...
Він розчинився у темряві, яку я сама створила.
Я залишилась наодинці з рішенням, яке мусила прийняти. Зваживши всі можливі наслідки, я зрозуміла, що єдиний шлях — іти вперед, навіть якщо це веде до вірної смерті у пащі лихваря.
Але я вибираю піти. Я вибираю боротися. Навіть якщо це веде до кінця, це буде мій вибір.