"Я простягаю свою руку, щоб взяти крейду.Я беру крейду і проводжу її по цементу, наводжу малюнок.Білі лінії малюють, але нічого таки чудового не виходить, просто декілька кривих ліній з'єднаних між собою.
-Малюй,-позаду кричить хтось гучним голосом.
Я малюю, однак руки трусяться від страху, знову наводжу лінію та все марно.
-Малюй,-знову чую ці слова, які звучать, так холодно.
Мої руки ще більше тремтять, я  знову проводжу декілька ліній, я не спроможна контролювати собою.Переляк, жах огортають мене.А голос все кричить та кричить з кожним часом він стає гучнішим та крижаним.
Хтось хапає мене за руку і трусить, з моїх долонь падає крейда, вона ламається на дві частини.Чоловік відкидає мене від себе чимдуж сильніше і я падаю, падаю. Наче провалююсь в глибину.В моїх очах все темніє і я зовсім перестаю бачити яскраві кольори навколо себе."

Все почало зникати я різько прокинулася від сну. Це був тільки сон, а здавався таким справжнім. Я оглянулася було темно, але вже був ранок. Дядько спав поблизу машини. Я вирішила встати і походити. Надто все затерпло, трохи розім'ялася і вдихнула свіжого гірського повітря. Сон, який наснився мені був жахом, але якщо це реальність. Хто той чоловік, який змушував мене малювати? Як мене це нервує нічого не пам'ятаю і здається виглядаю безпомічною дівчинкою. Я відчула на плечі руку і швидко повернулася, то був Віллі.
-Як завжди рання пташка, -промовив він, позіхаючи і протираючи свої очі.
-Напевно, я прокинулася від кошмару, він таким  здавався справжнім, ніби я це пережила.
В його очах я побачила переляк, але потім враз його вираз перемінився.
-Карен можеш розказати мені?
-Я малювала крейдою по цементу. В мене нічого не виходило, а позаду кричав на мене чоловік. Я тремтіла, він схопив мене за руку і відкинув щосили назад, тоді все розплилося в моїх очах.
Віллі був напружений, напевно це трапилося давно зі мною і він це знав.
-Все буде добре тільки тримайся завжди поблизу мене, -застеріг він.
Я кивнула. Дядько пригорнув мене і ми пішли снідати, тим, що залишилося від вчорашньої вечері.
Ми знову вирушили  в дорогу. Було холодно, Віллі побачив, що я тремчу і накрив теплим покривалом, я відчула тепло, так стало затишно.
-Знаєш Карен ти все така яка була колись, ти не пам'ятаєш, але ти така, якою була, хороша....
Віллі замовчав, можливо не хотів сказати все зразу. А може моє минуле було не таким прекрасним, а мабуть трохи страхітливим.
-Віллі з тобою я почуваюся в безпеці, тому я тобі довіряю, я тебе не пам'ятаю, але з часом все зміниться. Я посміхнулася, але тут відчула, як мене нудить, мої очі повільно закриваються, останнє, що я чую, це крик дядька
-Карен, Карен, що з тобою! Карен прокинся!!!
Але я тільки ще більше перестаю все бачити і виключаюся.
...
Очі ледь відкриваються ранок, сонце пробирається в кімнату, я в будинку, але якому. Помічаю Віллі, який спить біля мого ліжка. Я торкаюся його волосся і легенько гладжу, дядько прокидається в його очах радість, він ледь не плаче, обіймає мене щосили і я ледь не душуся в його обіймах.
-Карен, я такий щасливий, що з тобою все добре, -крізь сльози говорить він.
-Я знепритомніла, так?
-Так.
-А це твій дім? -питаю я.
-Ні, ми б не доїхали тут живе стариган, він поміг мені і тобі, виявляється він лікар, можливо не багатий та знається на медицині.
-Моя Карен, я не хотів тебе ще раз втратити.
Ще раз втратити? Що має на увазі Віллі, ще раз втратити. Мене?
Двері відкрилися і увійшов дідусь  він був приємний видно з першого погляду.
-Бачу тобі вже краще, -промовив він.
-Так, я Карен, а ви?
-Оскар.
-Докторе Оскаре можете пояснити, як вона знепритомніла, -стривожено спитав Віллі.
-Не знаю, як це казати, але в Карен не тільки проблема в пам'яті,  в неї надто рідкісна хвороба, скоріше навсього ніхто не хворіє нею, бачу таке вперше. Рахують за міф.
Я подивилася на нього, трохи налякана, але все таки сказала:
-Скажіть мені, будь ласка, я втратила пам'ять і змирилася з цим, тому повинна яке в мене захворювання.
Оскар ледь посміхнувся.
-Карен в тебе хвороба, яка не має назви.
-Розкажіть докторе все докладно, -промовив Дядько стиснувши мою руку, він стримував сльози по обличчі було видно, що Віллі знає в чому проблема.
-Твоя хвороба не виліковна, в твоєму тілі живе вона, а зробити операцію не легко, тому що не має довідників. От, що вона може, ти часто можеш знепритомнівати, температура висока, інколи ти не зможеш ходити на деякий час, або ж....
-Ні, ні!-скрикнув дядько, -не говоріть більше нічого.
Лікар поглянув зі смутком на мене, вручив Віллі якийсь листок і вийшов з кімнати.
-Віллі, все буде добре, ти вже давно знав про це. Якщо будеш плакати, ти не поможеш мені нічим.
-Карен, -дядько торкнувся мого обличчя, а потім обняв. Я відчувала його подих, чула, як серце бентежено билося...
-Я люблю тебе, чуєш,-говорив він...
-Я також.
Віллі полегшало, він посміхнувся.
-Ну , що ж тоді будемо збиратися і йти.
-Я не проти, коли ти мені покажеш свій будинок.
-Скоро.
-Збирайся буду чекати тебе в гостинній, -з цими словами він вийшов з кімнати.
Я відчувала радість,але те, що я чула сьогодні не вірила власним очам. Я тільки пам'ятаю день, коли я прокинулася в кімнаті і більше нічого. Я вкрилася покривалом було холодно, підійшла до вікна і мої очі майже не ворушилися, як красиво було за віком гори, дерева, пагорби...
На мить, я забула про все, однак позбирала речі і поглянула в дзеркало.
Та сама Карен, дівчинка з білявим волоссям, яке зараз виглядає не охайним, тому я помітила щітку, яка стояла на столику і привела волосся в порядок. Цього достатньо . Хоча, вмити обличчя і буде краще. Помітила миску з водою і милом та рушник, помила обличчя переодяглася в чистий одяг і спустилася вниз.
Дядько і доктор Оскар сиділи за столом, вони щось говорили, коли Віллі помітив мене, він посміхнувся встав з крісла і запросив до них. Я сіла поруч на сніданок була каша і фрукти, ми поїли, ніхто нічого не сказав.

Лікар приписав ліки, скажімо дав, вмовляв їх ніде не знайти.
-Але звідки вони у вас, -поцікавився Віллі.
-У хорошого лікаря повинно бути все, щоб врятувати людину.
-Дякую, вам за все, ми ще прийдемо.
Дядько попрощався, я також і ми виїхали з цього чарівного місця. Через декілька годин, ми приїхали. Нарешті. Я така була вражена у Віллі був такий величезний будинок, немов замок.
-Як тут красиво!
-І не говори, як зайдеш в середину будеш ще більше вражена.
-Не сумніваюся.
Справді будинок був просто неймовірний.
-Покажу твою кімнату, сподіваюся вона тобі сподобається, -сказав Віллі.
Він піднімався вверх сходами, а я прямувала за ним. Все було таким дорогим і цінним, але ж хіба я тут не жила?
-От твоя кімната.
Дядько відчинив двері і я зайшла в середину. Кімната була затишною та спокійною, вікно було велике, скоріше балкон. Ліжко таке м'ягке, столик із дзеркалом.
І тут я згадала.

"Я співала і дивилася в дзеркало, а хтось мені плів коси. Дядько!!! Він посміхався і співав разом зі мною"
-Карен з тобою все гаразд?
Я протерла очі і посміхнулася Віллі.
-Так, це ж напевно моя кімната.
-Звичайно твоя. Я залишу тебе на одинці ти напевно стомилася. Тим паче вже підходить час спати, я піду.
-Так, дякую за все.
-На добраніч, -з цими словами Віллі вийшов з кімнати.
-На добраніч.
Я вирішила сісти біля дзеркала, поглянула на стіл і побачила шухляду. Відкрила її, там лежало декілька шоденників списаних і таких грубих, а ще маленька фігурка, перо, та ще й золоте. Сподіваюся нічого не трапиться, якщо я прочитаю хоча б один щоденник. Я взяла і розгорнула, почала читати.
"Я Карен. Мені потрібно тікати не можу знаходитися в дома. Мене схоплять, все зроблять можливе, щоб погубити все, що в мене є. Віллі буде турбуватися, але іншого виходу в мене немає.
Тато мене не любить, якщо я пишу це крізь сльози. Він мене віддав Віллі, але Віллі турбується про мене, а мій батько грабіжник і вбивця. А також п'є занадто багато. Мама померла, батько її вбив на моїх очах...
Чому він такий жорстокий?
Хтось мене переслідує і хоче покінчити зі мною, якщо я втрачу пам'ять. Це піде на користь вбивці. "

.....
Що мені робити? Тікати, але ж дядько не втримає втрати.
Я збиралася класти зошит і помітила, що випав листок.
Там писало:
"Воєнна Академія. Держава викликає на війну чоловіків. "
Стоп! В країні війна і вона ще не зупинилася. Я можу піти на війну, але Віллі не повинен про це знати.
Однак я не можу просто так піти. А вбивця, він же знає, де я знаходжуся. І в будь-який момент може схопити мене.
Ні так не може продовжуватися.
З моїх очей потекли сльози. Якщо йти так йти. Я хвора, та я не втратила сил.
Навіть, якщо я люблю Віллі мені потрібно зробити так, щоб не заподіяти самій собі шкоду. Написати треба йому повідомлення, проте він дізнається де я. А, якщо не напишу, то подумає, що мене викрали. Та в нього надто слабке серце, він не втримає. А я? Мені йти на війну, це єдиний спосіб запобігти, або ж розминутися з вбивцею. Приймають чоловіків. Я поглянула в дзеркало, заправила волосся назад, так краще. Треба буде постригтися і костюм, а підробити документи...
З цим морока та я мушу. Одяг треба купити, сьогодні не вдається втекти.
Завтра вночі, та я не можу чекати до завтра. Читаю щоденник:
"Мої плани не знає ніхто, навіть дядько, він мене не відпустить, якщо дізнається. Тому це секрет, мені потрібно зустрітися з Паулом, він мене буде чекати в центрі міста. Коли я втрачу пам'ять, Віллі мене відвезе до себе, тоді я в ночі втечу і піду в центр міста там Пауло, мені допоможить. Довіряю йому. Віллі тільки напишу, що зі мною все добре просто тікаю. Добре, що ніхто не дізнається про мої записи. "
Отже Пауло. Треба збиратися і прихопити з собою щоденник і листок.
Я вирішила тікати. Ще є шанс, я не пам'ятаю Пауло, але довіряю.
Я всі необхідні речі склала в сумку, наділа довге пальто, я готова.
Тепер попрощаюся з Віллі, його кімната поруч 32, як було написано в щоденнику. Я тихо прокралася в кімнату, він спав. Я злегка вдихнула повітря, поставила на стіл записку, поцілувала його в чоло.
-Я люблю тебе, -тихо прошепотіла я.
І пішла.
Я вийшла, темрява, знаю, що боюся, але по одній причині, небезпека. В горах холодно, особливо в ночі. Добре, що в мене є плащ, він зігріє мене. Я йду по центральній дорозі, холод навкруги і холод в моєму серці. Я так буду сумувати за Віллі. Тільки, щоб з ним все було в порядку. Трохи йду швидше, тут повільно йти ще й серед ночі небезпечно. Йду і плачу, сльози ллються з очей, ще недавно я нічого не знала, а тепер...
Для чого я читала!
Якщо я буду видавати себе за хлопця?
Я добралася до центра міста навіть не помітила, як ранок перетворився в день. Людей майже не було. Дивно і зовсім несхоже на центральну вулицю.
-Попалася! -крикнув хтось позаду мене.
Я швидко повернулася і побачила чоловіка це Паул. Стоп! Він і є вбивця,  він таки обманув мене своїм почерком, одже він знає де я живу і де мої щоденники.
-Карен, Карен, -говорив він кружляючи навколо мене. -Ти така не тямушча, ти знаєш, скільки я тебе шукав.
-Ти підлий, -тільки вимовала це я, але мої губи тремтіли.
-Ну, ну скоро я покінчу з тобою. Я обманював тебе в минулому, казав, що ти мій друг, але це все було брехнею.
Пауло взяв моє лице в свої мерзенні руки, які вбивали безліч людей і відкинув назад щосили. Я впала, все тіло тремтіло.
-Знаєш, чому ти така слабка. Я тобі підсипав в чашку яд. Ти вважала мене другом, вчителем, а потім ти щезла, та мені потрібно було знайти тебе, щоб вбити.
-Для чого?
-Ти ще питаєш для чого? -прикусив він губу, і засміявся сміхом, справжнього злодія.
Я таки не поворохнулась. Дивилася в його очі.
-Ти думаєш, що ти врятуєшся, ти помиляєшся, ти...
І тут несподівано  приїхали три машини з яких повиходило  багато поліцейських, а за ними вийшов дядько.
-Віллі! -крізь сльози вигукнула я.
Та Пауло тільки пришкірив свої мерзенні зуби і схопив мене за руку. Я ледь не скрикнула від болю.
-Твоя дівчинка Віллі повірила тепер я збираюся її вбити.
-Не посмієш! Охорона приготуйте зброю! Пауло!
Я тільки дивилася на це все і мені хотілося втекти, звідки дядько знає цього злодія?
-Вона моя! -вигукнув Пауло, ще більше стиснувши мою руку. Я не втримала болі і в моїх очей враз з'явилися сльози. Віллі підійшов до мене.
-Відпусти її!
-Ніколи!
Тоді дядько випхав револьєр і направив його на Пауло.
-Ти ще хочеш її, -промовив він.
Пауло злегка відпустив мою руку, а потів штовхнув і я впала.
-Це ще не кінець Віллі.
І він прудко побіг, його вже не було видно, але я досі тремтіла.
-Ти, як?
-Віллі,- я заплакала і пригорнулася до нього.
-Карен я тут, я з тобою.
Він мене пригорнув ще дужче.
-Карен постарайся мене не лякати.
-Але звідки ти знаєш? -спитала я трохи тремтячи.
-Давай поїдемо до будинку