Малі хлопчик та дівчинка швидко бігли через густий, темний та небезпечний ліс. Вони постійно оглядались навколо, очікуючи побачити позаду себе переслідувача. Точніше те, що переслідувало їх. Так, в черговий раз подивившись, що відбувається за спиною, хлопець зачепився за корінь дерева, що виступав з-за землі, та впав на землю, в купу старого та напівзігнилого листя.
- Не відставай!- крикнула дівчинка. Вона швидко підбігла до брата та схопила його за руку.
- Я не можу більше.
- Мені теж важко, але залишилось ще трішки. Тато говорив не зупинятись. Потім він до нас прийде. Побігли.
Сестра допомогла братові піднятись на ноги. Тоді вони почули жахливий крик істоти, який пробирав до самих кісток. Через кілька секунд, серед дерев побачили істоту, яка спритно оминала перешкоди та наближалась до них.
- Треба бігти!
Діти взялись за руки та продовжили втікати. Цього разу, потвора не збиралась відпускати дітей, тому швидко зменшувала відстань між ними. Істота стрибнула на кілька метрів у висоту та вчепилась в дівчинку довгими щупальцями, поваливши її на землю. Після цього, істота боляче приземлилась на жертву, зламавши їй кілька кісток. Дівчинка закричала від болю та благала допомоги. Мутант приготувався вбити жертву, але отримав дріб в голову.
- Сьогодні обіду не буде,- сказав молодий, темноволосий, 20-річний хлопець з дробовиком в руках, який стояв за кілька метрів від дівчинки. На його обличчі виднівся жахливий шрам, який нерідко відлякував людей.- Отримуй, тупий зомбі!
Чоловік ще раз вистрелив в противника. Істота відійшла на кілька метрів, а тоді накинулась на чоловіка. Боєць відкинув дробовик в сторону та, взявши довгу биту, обмотану колючим дротом, сильно вдарив нею монстра. Зомбі відлетів на метр та вдарився головою об стовбур дерева. Чоловік підняв з вологої землі дробовик та вистрелив в голову істоти.
- Так краще,- сказав виживший.
Малий хлопець присів коло своєї сестри, яка намагалась терпіти біль, коли чоловік підійшов до них.
- Серйозні травми... Переломи. Треба віднести її в Укриття.
Виживший підняв дівчинку на руки та поніс через ліс, а хлопець йшов за ними.
Через годину вони вийшли з лісу та, йдучи по зарослій заасфальтованій дорозі, дійшли до невеликого поселення, оточеного високою дерев'яною стіною, з озброєними охоронцями. Мешканці Укриття відчинили ворота та пропустили чоловіка з дітьми. Пройшовши через внутрішнє подвір'я, виживший підійшов до старої знайомої - Елізабет, яка знала його все життя. Саме вона та старий Джо приймали пологи в матері чоловіка та була останньою, хто бачив його батьків.
- На них напав мутований, тому треба, щоб ти їх оглянула,- сказав чоловік, заходячи в медичний намет,- В дівчини можливі переломи та внутрішня кровотеча.
- Я допоможу їм всім, чим зможу,- відповіла жінка,- Тебе також варто перевірити. Взагалі, не думала, що ти прийдеш сюди.
- Був змушений це зробити. Не буду заважати.
- Почекай,- мовила жінка, перед тим, як чоловік покинув намет,- Я знаю, що ти досі ображаєшся на нього, але йому дуже жаль.
- Почекаю, коли він сам це скаже.
Чоловік покинув намет та одразу побачив перед собою сивого 60-річного чоловіка з багатьма зморшками та шрамами.
- Давно тебе тут не було, Джоне,- спокійно мовив чоловік на ім'я Джо, який стояв коло величезного старого дуба.- Я не здивований, що такий молодий, красивий, розумний та харизматичний хлопець вижив в такі непрості часи. Проте, я б хотів бачити тебе частіше.
- Тут занадто небезпечно,- відповів хлопець, проходячи коло старого.
- Тут ти завжди в безпеці. В оточенні близьких людей.
- Саме від людей йде найбільша загроза,- мовив хлопець, вказуючи на шрам на обличчі.
- Ти ж знаєш, що я не хотів цього.
- Знаю, але я б не хотів, щоб це повторилось.
- Для чогось ти, все таки, з'явився в цих краях,- мовив Джо.- Говори.
- Мені потрібна зброя. Дробовик - це, звісно, добре, але потрібно щось, що ефективне на дальніх дистанціях.
- Тобі треба поговорити з Джеєм. Він в нас експерт по зброї. Впевнений, що він тобі допоможе.
Джон добре пам'ятав, тому хотів щось відповісти колишньому наставнику, але стримався. Пройшовши кілька кроків, чоловік наблизився до хлопця, який намагався покращити старий автомат.
- Що ти робиш?- спитав Джон, стоячи за спиною рудоволосого Джея.
- Що?- обернувшись, спитав Джей,- А, ти про це? Вибач, не почув, як ти підійшов. Я вирішив створити свою зброю.
- На основі АК?- зацікавлено спитав чоловік.
- Так. Я міг взяти "Вектор" чи FN SCAR, але, для мене, більш зручний АК.
- Мені потрібна нова та ефективна зброя для роботи на дальніх дистанціях. Джо сказав, що ти можеш дати щось таке.
- Так. Звісно, я можу дати тобі який-небудь старий автомат, який знайшов в старого трупа, що лежав в болоті чи на краю болота... Проте, я знаю, що ти, напевно, хочеш чогось цікавішого. Є в мене прототип одного автомата, але не вистачає певних компонентів. Я можу роздобути їх, але ти ж знаєш, що ніщо в нашому світі не відбувається просто так.
- Що ти хочеш?
- В будинку мера, що неподалік, сховано багато ресурсів для виживання. Старий мудак думав, що це вбереже його, але помер швидше. Доволі погано, що вони простоюються, тому було б добре, якби...
- Я схожий на кур'єра?- спитав Джон.
- Ні, але мені говорили, що там є щось цікаве, що буде приємним бонусом до моєї плати. Крім того, я чув, що ти любиш пригоди, тому всі залишаться в плюсі.- швидко заговорив Джей.
- Сподіваюсь, що все саме так, як ти говориш.
Джон залишив хлопця та, сівши на мотоцикл, який залишив коло в'їзду в Укриття, поїхав в будинок мера. Дорога не зайняла багато часу, тому через годину їзди по покинутих дорогах та, інколи, зарослих стежках, надіючись, що на шляху не буде зомбі, прибув на місце. Джей дійсно не обманув і прибувши, чоловік побачив, що тут дійсно є багато цікавого. Наприклад: зомбі, зомбі, зомбі і... зомбі.
- Мудак.- тихо вилаявся чоловік.
Джон тихо та обережно просувався вперед, намагаючись не привертати до себе уваги. Оминувши купу мутантів, які жадібно поїдали мертвого пса, чоловік підійшов вперед та відчинив двері розкішного маєтку. Тільки він ступив вперед, коли на нього накинувся пес-мутант. Звір повалив Джона на підлогу та намагався перегризти йому горло, але чоловік схопив його за морду та, витягнувши ножа з-за другою рукою, проткнув ним шию пса. Вставши на ноги, хлопець відійшов на кілька метрів. Стікаючий кров'ю звір хотів знову накинутись на людину, але той вчасно витягнув пістолет та вистрелив в голову істоти.
- Поспи,- трохи сумно мовив чоловік.
Зачинивши за собою двері, Джон оглянув будинок та побачив, що тут, на відміну від інших, все більш-менш в порядку. Хлопець пройшовся по кімнатах та, переконавшись, що припаси тримають в підвалі, підійшов до дверей.
- Скоріше за все, припаси там. Треба просто спуститись туди та взяти все необхідне. Це просто. Це дуже просто. Бляха, це ніфіга не просто, коли навколо ходять трикляті зомбі-мутанти!- говорив до себе чоловік,- Окей, впевнений, що бував і в гірших місцях.
Перевівши погляд, чоловік відчинив двері та спустився в підвал. Спустившись сходами, хлопець побачив, що всередині немає світла, а підлога вкрита тонкою плівкою холодної води.
- Поки що, нічого незвичного.- говорив Джон, освітлюючи ліхтариком все, що було навколо нього.- Добре, що нікого немає.
Чоловік оглянув підвал, який виявився набагато меншим, ніж він собі уявляв. Посередині стояв стіл з м'ясорубкою, а коло стін були столи та полиці з банками, заповненими рідиною.
- Припасів тут не так багато, як хотілось би,- говорив до себе Джон.
Оминувши дивний стіл з м'ясорубкою, чоловік вирішив переглянути, що в ящику. Легко відчинивши його, він побачив лише старий та нікому не потрібний мотлох, який точно планували викинути. Прикривши ніс рукою, щоб не відчувати смороду від старості речей, чоловік неспішно оглядав вміст ящика. Серед мотлоху, дитячих та моторошних ляльок та протирадл, хлопець взяв книгу. Розгорнувши її, побачив, що вона пуста. Всі сторінки повністю білі. Точніше, жовті від старості та сирості. Кинувши книгу в ящик, чоловік взяв в руки золотий медальйон. Розкривши його, Джон побачив фото хлопчика та дівчинки, які стояли коло великого та старого дуба.
- Десь я це вже бачив,- мовив Джон.
Чоловік сховав медальйон в кишеню. За мить, йому здалось, що хтось пройшов в нього за спиною. Звісно, якби Джон був більш уважним, то побачив би, що йому не здалось, оскільки тонка ідеальна поверхня води вкрилась хвильками. Проте, хлопець не побачив цього, тому з наслідками зустрінеться пізніше. Одразу після медальйона, чоловік нахилився, щоб взяти невелику записку. Доторкнувшись до неї, він дуже здивувався дивному матеріалу, з якого виготовлена записка.
- Бля! Твою ж за ногу! Якого чорта?!- через кілька секунд вигукнув Джон, коли зрозумів, що тримає в руці шматок людської шкіри.
Хлопця ледь не вирвало, але він стримав свої рвотні рефлекси та почав читати.
"Шлях до досконалості людини лежить крізь страждання."
- Що?!- чоловік повільно перевів погляд на м'ясорубку та зрозумів, що вона тут не просто так,- Та ні! Чорт.
Хлопець підійшов до столу та побачив, що м'ясорубка всередині закривавлена.
- Хто б сумнівався,- мовив чоловік, але, також, побачив клаптик паперу, що був всередині,- Точно хвора фантазія якогось маньяка.
Джон спробував обережно запхати руку всередину. Намацавши шматок людської шкіри, хлопець спробував витягнути руку, але відчув, що пальці затиснуті лещатами. Ручка пристрою почала повільно обертатись, ще більше стискаючи пальці чоловіка.
- Зараза!
Чоловік спробував зупинити ручку рукою, але марно. Тоді він витягнув ножа та, використовуючи його, як важіль, зміг витягнути пальці звідти.
- Чорт! Чорт! Чорт!- лаявся хлопець.
Перевівши погляд на шматок шкіри, що був між його пальцями, Джон побачив, що там нічого не було. Це просто шматок чиєїсь шкіри.
- Та пішло воно!
Чоловік пішов до виходу, але на мить йому здалось, що хтось стежить за ним з-за полиць. Він швидко підійшов туди та вжахнувся, коли побачив в запилених банках людські органи, занурені в рідину. До кожної банки приклеєні папірці з написами: oculi, celebrum, linguae, digitos, pulmo...
- Фу,- скривився Джон, повільно відійшовши від полиць.
В цей момент чоловік відчув дивне дихання в себе за спиною. Різко обернувшись, хлопець нікого не побачив позаду. Він одразу пішов до виходу, але зупинився коло сходів. Почекавши кілька секунд, чоловік опустив погляд собі під ноги. Освітивши поверхню ліхтариком, чоловік побачив легкі хвилі на воді, хоча сам він не рухався. Хлопець повільно витягнув дробовик та різко обернувся. В цей момент на нього стрибнула істота. Чоловіку вдалось вчасно вистрелити, тому потвору відкинуло від нього на метр. Не втрачаючи час, чоловік зачинив двері та швидко побіг до виходу.
- Такого я ще не бачив,- говорив чоловік, зачинивши за собою двері.- Новий вид зомбі? Скоріше за все.
Джон почув, що істота сильно вдарилась об двері, але не змогла їх зламати. Чоловік хотів піти до виходу, але почув плач дитини. Здивувавшись, чоловік піднявся на другий поверх, де почав іншу людину.
- Ейпріл?- здивувався Джон,- Що ти тут робиш?
Ейпріл - красива, молода дівчина з довгим світлим волоссям та красивою посмішкою - давня подруга Джона, яку хлопець знав з дитинства.
- Джей попросив мене оглянути це місце і пошукати припаси,- коротко відповіла дівчина.
- Дивно. Мені він сказав те саме.
- Не знала, що ти повернувся... Я чула плач дитини на горищі,- сказала дівчина і Джон кивнув,- Їй треба допомогти.
Дівчина підійшла до дверей, але чоловік зупинив її.
- Якщо це пастка? Можливо, це крикун.- припустив Джон.
- Ну й що? Оглушить тебе на кілька годин. Нічого з тобою не станеться.
- Буде краще, якщо я піду першим.
- Чому?
- В мене є важка зброя.
Дівчина вирішила не сперечатись та відступила. Джон обережно відчинив старі та скрипучі двері. Він одразу побачив малого хлопця, який грав ляльками.
- Як давно цей будинок покинутий?- прошепотів чоловік.
- Років п'ять.
Чоловік невдоволено скривився. Вони обоє розуміли, що дитина не могла б вижити в таких умовах. Чоловік обережно підійшов до хлопчика.
- Привіт,- почав Джон.
Хлопець перевів погляд на чоловіка, затримавши погляд на шрамі, а тоді продовжив гратись. Джон пропустив Ейпріл, що присіла коло дитини.
- Привіт,- посміхнулась дівчина,- Що ти тут робиш?
- Граюсь,- холодно відповів малий, не дивлячись на дівчину.
- Давно ти вже тут?
- Так.
- Ти сам?
- Ні,- відповів хлопець. Дівчина хотіла задати питання, але той додав,- Вони зі мною.
- Хто вони?
- Ті, що нас оточують.
Джон посвітив ліхатриком та побачив, що їх оточують сотні малих, потворних ляльок. Деякі з них стояли на балках даху. Найбільше лякало чоловіка, що всі вони дивились просто на них.
- Ейпріл, нам потрібно вшиватись,- сказав Джон.
- Це просто ляльки, Джоне.- мовила дівчина та повернулась до хлопця,- Ти не хочеш піти зі мною? В нас є їжа, житло, твої однолітки.
- Ейпріл,- мовив чоловік, але дівчина його не слухала.
- Ми не можемо його залишити. Він помре з голоду... І не бійся. Ляльки не зомбі - не вб'ють.
- Скажи це тим потворам, які вже кілька десятків років ходять по Землі.
- Вони нас чують,- неочікувано сказав хлопець.
- Зомбі?- спитав чоловік.
- Ляльки.
- Слухай, якщо він не хоче йти, то ти його не примусиш. Нам треба повертатись.
- Я не залишу його тут.
Джон почув, що позаду нього щось впало, але, обернувшись, нічого не побачив. Чоловік схопив дівчину за руку, але вона швидко вирвалась та схопила дитину на руки. Хлопчик закричав та почав вириватись. Тоді чоловік побачив яскраво-жовті очі істот, що ховались в тіні. Невідомі йому істоти напали на них. Чоловік намагався прикривати Ейпріл та малого, але істот було занадто багато. Незважаючи на труднощі, їм вдалось покинути будівлю та добігти до машини Ейпріл.
- Вези його в Укриття,- сказав чоловік.
- А ти?
- В мене є транспорт,- Джон вказав на мотоцикл.
Коли дівчина та хлопець поїхали, чоловік схопив рюкзак, що був на мотоциклі. Витягнувши звідти розтяжку, чоловік швидко встановив її та, сівши на мотоцикл, залишив територію. Трохи менше, ніж за хвилину, чоловік почув потужний вибух, що пролунав з території будівлі.
Через кілька хвилин чоловік приїхав в Укриття. Йому назустріч вийшов Джо та кілька озброєних людей.
- Ейпріл сказала, що тебе можуть переслідувати,- говорив старий.
- Я рухався занадто швидко. Тобі варто створити кілька груп, щоб вони патрулювали кілометрову і трьохкілометрові зони.
- Що там, чорт забирай, сталось?
- Я не знаю, що це, але відчуваю, що воно принесе немало проблем.
Джон пройшов через двір та ввійшов в медичний намет, де були хлопець, Ейпріл, Елізабет та якийсь чоловік, ім'я якого Джон не знав.
- Він в порядку?- спитав хлопець та побачив як зраділа Ейпріл, коли побачила його живим.
- Я рада, що ти вижив.- сказала дівчина.
- Я дала йому снодійне, бо він кричав та пручався. Сумніваюсь, що це якось покращить ситуацію.- говорила Елізабет.
- Добре, що йому вже краще.
- Джоне, Ейпріл говорила, що ви бачили там якихось нових зомбі. Якщо він був там, з ними і вони його не чіпали... Тобі не здається, що приводити його сюди було поганою ідеєю?
- Це була не...- чоловік перевів погляд на Ейпріл, а тоді знову на лікарку,- Це було непросте рішення, але, якщо малий вміє контактувати з тими засранцями чи якось діяти на них, нам треба дізнатись, як він це робить.
Несподівано в намет зайшов Джей.
- Змушений сказати, що мені необхідні припаси...- почав хлопець, але отримав сильний удар від Джона. Хлопець відійшов на кілька метрів назад та, покинувши намет, впав на траву.
- Дай хоч одну причину не пристрелити тебе тут і зараз.
- Я не розумію,- розгублено сказав хлопець, тримаючись за розбитий ніс.
- В будинку не було нічого, крім потвори та законсервованих людських органів в підвалі та малого, який вміє впливати на зомбі. Якщо тобі потрібні припаси, то йди та візьми їх.
- Припаси потрібні не лише мені, а й всім, хто живе тут.- говорив Джей,- Я передав тобі тільки те, що сказали мені.
- Він правий, Джоне,- зупинив чоловіка Джо,- Нам потрібні припаси, інакше ми просто помремо з голоду. Наших городів не вистачає для забезпечення всіх їжею, а ще в нас закінчуються ліки та боєприпаси.
- Зараз не можна повертатись в будинок мера,- сказав Джон, допомагаючи піднятись Джею.
- Є інший варіант. Неподалік буде проїжджати колона з припасами для Ханаану.- говорив Джей, але побачив розлючений погляд Джона.
- Красти припаси, що везуть в ізольоване місто? Без них люди не зможуть вижити. Це занадто низько навіть для мене.
- Так, я також вважаю, що це аморально, але нам теж потрібно вижити. Скоро зима, тому вибору в нас немає. Або помруть вони, або ми. Хочу нагадати, що, на відміну від нас, вони отримують гуманітарну допомогу.- говорив Джей
Чоловік перевів погляд на людей, які мовчки дивились на них.
- Ти йдеш зі мною,- мовив Джон,- Хочу, щоб ти був поряд.
- В мене ще є справи з...
- Мені начхати. Готуйся.- говорив Джон та підійшов до Ейпріл,- Було б добре, якби ти дала мені свою машину... Будь ласка.
- Звісно, бери,- мовила дівчина та передала йому ключі.
Через кілька хвилин, Джон стояв коло автомобіля та роздивлявся білий пікап Ford F-150, коли до нього підійшов Джо.
- Я знаю, що в тебе особисті проблеми з Джеєм, але привези його живим. Нам ще бракувало втратити когось з наших.
- Якщо він буде робити все, як треба, то, можливо, залишиться живим.- чоловік кілька секунд мовчав, а тоді перевів погляд на наставника,- Джо, я бачив таке, що тобі й не снилось. Цей новий вид... Він особливий. І вони захищали хлопця.
- Ти просто втомився,- спокійно говорив Джо,- Тобі треба трохи поспати.
Джон відмахнувся та продовжив розглядати автомобіль.
- Ти вже дорослий чоловік, Джоне. Ти повинен розуміти, що нові види не з'являються нізвідки. Тим більше, зомбі ніколи не захищають людей.
- Мені здається, що колись люди не вірили в зомбі, але тепер "Зомбіленд" виглядає доволі реалістично.
- Тобі треба відпочити. Беріть припаси та повертайтесь.
Старий розвернувся, щоб йти, але чоловік зупинив його.
- Я не буду вбивати тих людей. І не буду забирати все. Роби що-хочеш, але вам прийдеться економити.
Джо лише кивнув головою та залишив чоловіка.
Завантаживши все необхідне всередину, Джей підійшов до Джона.
- Вирушаємо?- спитав хлопець.
- Ти робиш тільки те, що я тобі кажу. Не більше, не менше.
- Звісно. Я це прекрасно розумію.
Вони швидко приїхали на місце перехвату. Сховавши машину неподалік, Джон витягнув сокиру та підійшов до одного з дерев.
- Думаю, це буде краще,- сказав Джей, витягаючи з кузова автомобіля бензопилу,- і швидше.
Джон відійшов від дерева та сів на траву, спершись на колесо автомобіля. Чоловік часто думав по батьків і цей раз не був винятком.
20 років тому
Ніч. Горів вогонь. Навколо був лише темний густий ліс, який ховав в собі багато таємниць. Коло вогню стояла вантажівка та група людей. Вагітна жінка голосно кричала, лежачи на холодній траві. Коло неї була її найкраща подруга, яка приймала пологи та двоє озброєних чоловіків, які захищали їх.
- Ще трішки.- говорила Елізабет.
- Я не можу!
- Давай, Амандо, постарайся.
Один з чоловіків, що спостерігали за цим, був 40-річним, тіло та обличчя вкрите шрамами. Колись він був еталоном краси, але зараз від цього не залишилось нічого. Другий був молодшим та зберігав колишню красу. Його довге темне волосся спадало на плечі, але, при цьому, не виглядало по-дівочому.
- Ми не можемо її покинути,- говорив молодший,- Вона моя дружина, тому я не дозволю тобі...
- Джеку, вона заражена. Якщо ми візьмемо її з собою, вона вб'є всіх,- відповів старший.
- А як же твої слова, що ми своїх не залишаємо? Невже легендарний Джозеф вирішив його порушити?
- Не смій мені дорікати в цьому!- крикнув старий та притиснув Джека до машини,- Я бачив, що роблять такі, як вона. Вона вже ніколи не стане собою.
- Краще відпусти мене, поки ти не пожалів про це.
Джо відпустив Джека, коли до них підійшла Елізабет.
- Хлопчик,- сказала дівчина, тримаючи в руках немовля.
- Неймовірно,- посміхнувся Джек, обережно тримаючи дитину. Він перевів погляд на дружину та підійшов до неї.- В нас хлопчик.
Вона посміхнулась та поцілувала чоловіка. Джек хотів передати їй дитину.
- Ні, я небезпечна.- заперечила Аманда.
- Ти його матір. Ти маєш право на це.
Хоч Джо і був проти такої драми, але вирішив промовчати. Відійшовши в сторону, чоловік сів на камінь.
"Вони думають, що все так просто, але поняття не мають, що відбувається. Я, звісно, розумію. Їхня молода кров хоче діяти, але треба хоч трішки думати."- думав Джо.
Чоловік почув дивний шурхіт за спиною. Він встав та обернувся якраз вчасно, щоб ухилитись від зомбі, який біг просто на нього. Джо витягнув ніж та проткнув ним шию істоти. Бризнула кров і зомбі впав на землю. Чоловік одразу повернувся до решти.
- Пора йти,- сказав Джо.
Всі побачили його закривавлений ніж, тому не задавали питань.
- Я не піду з вами.- сказала Аманда.
- Не кажи дурниць,- сказав Джек, але побачив погляд Джозефа.- Не смій мені говорити, що вона не піде!
- Ми йшли туди занадто довго. Не можна наражати їх на небезпеку.
- Мені плювати! Вона не залишиться тут.- Джек взяв дружину за руку та повів до автомобіля.
- Вона нікуди не піде, інакше застрелю обох!!!- крикнув Джо, витягаючи пістолет.
- Візьми дитину та йди з ним,- сказала Аманда.
- Я тебе тут не залишу.
- Я в порядку. Я впораюсь,- мовила Аманда, але Джек лише сильніше стиснув її руку.
Розуміючи, що сперечатись з чоловіком марно, жінка перевела погляд на Елізабет.
- Я розумію, що це зайвий клопіт, але, будь ласка, потурбуйся про нього.
- Звісно. Зроблю все, що зможу.
Зрозумівши ситуацію, Джек легко погладив свого сина, якого бачив востаннє. Джо та Елізабет взяли дитину і останнє, що вони бачили - це, як Джек та Аманда випили отруту та повільно помирали в конвульсіях.
Сьогодення
Вантажівка з припасами їхала точно по маршруту та точно за розкладом.
- Якого чорта?- спитав водій, коли побачив повалене дерево.
- Можливо, була буря. Зупинись, треба забрати дерево.
Водій повільно загальмував і двоє чоловіків, взявши зброю, вийшли з транспорту.
- Зможемо самі забрати?- спитав чоловік.
- Варто спробувати,- відповів водій, дивлячись на дерево.
Тоді вони почули кроки Джона, який підійшов до них з-заду.
- Спокійно, я з миром,- сказав Джон, коли двоє чоловіків націлили на нього зброю.- Мені просто треба, щоб ви мене вислухали.
- Ми їдемо в Ханаан. В нас наказ вбивати кожного, хто буде в нас на шляху.
- Я розумію, але неподалік є поселення, яке може не пережити цю зиму. Я просто хочу, щоб ви дали кілька кілограмів каші, консерви та якісь ліки.
Джон спробував підійти ближче, але водій приготувався стріляти.
- Я розумію, що у вас наказ, але нам просто треба протриматись до весни,- продовжував Джон.
Раптово, пролунали постріли і один з чоловіків впав на потрісканий від старості асфальт. Другий чоловік сховався за автомобілем. Джон також сховався за укриття, що було неподалік. Джей спробував підійти до противника, але водій не дав йому це зробити. Розуміючи, що іншого вибору немає, Джон витягнув пістолет та кілька разів вистрілив у водія. Через кілька секунд, чоловік підійшов до Джея, який стояв коло дверей вантажівки.
- Справу зроблено,- мовив Джей, але отримав сильний удар в обличчя.
Чоловік схопив хлопця та, притиснувши до машини, кілька разів вдарив його в голову та живіт.
- Стоп. Прошу,- важко дихаючи попросив Джей через хвилину.
- Ти почав стрілянину! Нафіга?!
- Було очевидно, що вони не віддадуть нам припаси,- Джей сплюнув кров на асфальт,- Я вирішив, що не варто витрачати час та забрати все самим... Можливо, ти думаєш, що я мудак, але подякуєш мені, коли після зими всі залишаться живими.
Джон відпустив хлопця та, відчинивши двері фургона, почав переносити припаси в пікап. В "Укриття" вони їхали мовчки.
- Що сталось?- спитав Джо, коли побачив сильно побитого Джея.
- Тобі треба навчити його виконувати накази,- холодно сказав Джон,- Як ти це колись робив зі мною.
- Ми привезли припаси, тому все не так погано,- усміхнувся Джей, але швидко скривився від болю.
Наступного дня Джон сидів коло старого дуба, де, зазвичай, чути сміх дітей, та чистив свою зброю. Чоловіка не цікавило те, що відбувається навколо, а жителі, в свою чергу, не звертали увагу на нього. Саме тому Джона здивувало те, що до нього підійшла схвильована Елізабет.
- Що трапилось?- спитав Джон, бачачи, що жінці непросто почати розмову.
- Ковер. Вона зникла.
Джон встав на ноги та пройшов разом з жінкою в намет. Там вже була Ейпріл, яка захотіла послухати. Елізабет розповіла все, що відбулось цього ранку.
- Не хвилюйся,- зрештою мовила Ейпріл,- Ми знайдемо її.
- Ви ходили в ліс?- спитав Джон, встаючи на ноги,- Навіщо?
- Вона ще мала і ніколи не бачила природи. Я обіцяла їй, що до зими сходимо в ліс, де подивимось на пташок, рослин...- жінка різко затнулась, намагаючись стримати сльози.
- Чорт. Ліз, ти ж, як ніхто інший, повинна розуміти небезпеку. Я б не здивувався, якби це був... Та хто-завгодно, але ж не ти!- Джон зупинився, коли побачив, що жінка розуміє це не гірше за нього,- Я піду в ліс та гляну, що можна знайти.
- Я опитаю інших. Можливо, вони чули щось,- мовила Ейпріл.
- Ні,- заперечив Джон,- Джо... Він доволі негативно віднесеться до цього. Крім того, скоріше за все, він або заборонить Ковер повертатись, або вб'є її. Всім відомо, який він мудак. Не треба, щоб він дізнався про це.
- Ти ж розумієш, що він буде знати. З часом всеодно здогадається.
- Тоді я його зупиню, але зараз йому знати не варто.
Чоловік швидко сів на мотоцикл та покинув територію "Укриття". В лісі виявилось набагато більше потвор, ніж він очікував. Зупинившись, чоловік взяв в руки рушницю та без труднощів справився з проблемою. Пройшовши сотню метрів, чоловік вийшов на галявину, де три трупоїди роздирали невідоме та понівечене тіло.
- Тільки вас мені бракувало,- невдоволено мовив Джон.
Мутанти почули його та кинулись до чоловіка. Двох істот він встиг вбити ще до того, як вони підбігли до нього. Відкинувши зброю в сторону, чоловік ухилився від стрибка істоти. Джон витягнув ніж та, накинувшись на тварину, швидко вбив її. Кілька секунд вона пручалась, але зрештою - померла. Чоловік встав на ноги, сховав ніж та, підібравши рушницю, підійшов до тіла. Це був старий чоловік, а від нього тягнулись сліди, які вели вглиб лісу. Чоловік йшов по ледь помітних слідах, доволі часто гублячи їх. По дорозі йому зустрілись лише два зомбі, з якими Джон швидко розібрався. Через годину блукань в густому та темному лісі, він підійшов до будівлі, яка самотньо стояла серед густих дерев.
- Нічого незвичного,- незадоволено прошепотів Джон та пішов вперед.
Перелізши через паркан, чоловік опинився на прибраному подвір'ї, якщо не рахувати кілька порожніх пляшок з-під пива. Пройшовши по високій траві, Джон піднявся невисокими сходами та підійшов до дверей. Спочатку, чоловік хотів постукати, але зупинився. Спробувавши чи двері відчинені, він зайшов всередину.
Піднявши автомат на рівень свого плеча, Джон повільно та обережно пішов вперед. Чоловік блукав темними коридорами, доки не зайшов на брудну та смердючу кухню. Джона ледь не вирвало від смороду та величезного павука, який висів під стелею, але він стримав себе. Чоловік підійшов до чайника та відчув, що він досі гарячий. Пройшовши по старій та скрипучій підлозі, він зупинився коло дверей.
Несподівано для себе, Джон почув крик з однієї з кімнат. Швидко пройшовши коридором, чоловік увірвався в кімнату, де сиділи Ковер та трохи дивна сім'я - чоловік, жінка та їхній син. Жінка, побачивши прибулого, одразу почала кричати, але її чоловік встав з крісла та, сильно вдаривши її, вигнав з кімнати. Жінка продовжувала кричати на незнайомій для Джона іспанській мові. Чоловік перевів ворожий погляд на Ковер, коли його син підійшов до Джона, але той продовжував тримати зброю.
- Підійдеш ближче і пристрелю, як собаку.
Хлопець ненадовго зупинився, а тоді швидко накинувся на Джона. Чоловікові здалось, що хлопець дикий, але вистачило часу, що випустити кілька куль в противника і вбити його. Побачивши це, старий чоловік взяв у руки ніж та спробував вдарити противника. Джон ухилився від удару та, перехопивши руку чоловіка, вибив зброю. Хлопець відштовхнув противника від себе та кілька разів вистрелив йому в спину.
Джон озирнувся та побачив Ковер, яка вирішила сховатись в безпечному місці. Чоловік підійшов до неї та легко приобняв.
- Як ти тут опинилась?- спитав чоловік.
- Я прийшла не сюди,- після недовгої паузи сказала дівчинка,- Я зустріла Мію, з якому ми прийшли сюди. Вона думала, що тут можна знайти допомогу, але вони сильно вдарили її та потягнули в підвал. Ми маємо їй допомогти!
- В нас немає часу.
- Не можна залишати її тут! Вона врятувала моє життя!
- Не можна залишати тебе саму. Ти підеш зі мною, але будеш триматись за мною, робити те, що я кажу та говорити про все дивне, що побачиш. Зрозуміло?
Ковер активно закивала, оскільки не хотіла знову залишатись самою. Джон легко посміхнувся та ледве погладив її по голові. Вхід в підвал вони шукали недовго, але коли відчинили двері, бажання заходити всередину миттєво вивітрилось.
- Тобі страшно?- спитала Ковер.
- Мені ніколи не страшно,- відповів чоловік, але не дуже впевнено.
Ковер видихнула та міцно стиснула руку чоловіка. Джон відчув це, але нічого не сказав. Вони пройшли темний підвал та опинились в печері. Чоловік ввімкнув ліхтарик, щоб краще бачити все, що їх оточує, але волосся всеодно вставало дибки від кожного невідомого звуку. Вони йшли кілька хвилин, коли побачили клітки, які призначались для тварин. Підійшовши ближче, чоловік побачив, що більшість кліток пусті, крім двох, де сиділи люди.
- Мія!- крикнула дівчинка та підбігла до клітки, де сиділа 17-річна дівчина. Її довге та таемне волосся, що сягало до плечей, спадало на обличчя, але чоловік побачив численні побої на її молодому обличчі.
- Відійди,- мовив Джон до дівчини та кілька разів вистрелив в замок на клітці. Після третої спроби, клітка відчинилась.
Вони витягнули слабку дівчину, яка не могла й слова сказати.
- Почекай!- вигукнув чоловік, який сидів клітці, що неподалік,- Ти ж не залишиш мене подихати?
Чоловік вилаявся та, зламавши замок, відчинив клітку. В ув'язненого було достатньо сил для того, щоб вийти самому. Притримуючи Мію, вони пройшли кілька метрів, коли незнайомець протягнув руку.
- Чого тобі?- спитав Джон.
- Попереду може бути небезпека. З нас чотирьох тільки ти озброєний, але захищати можу і я... Дай мені зброю.
- Не ділюсь зброєю з незнайомцями,- відповів хлопець.
- Добре. Тоді почекаємо, коли на нас нападе зомбі і ми всі помремо.
Джон невдоволено видихнув, але дав пістолет чоловікові. Вони дійшли до кінця печери та опинились в лісі.
- Будь ласка,- тихо попросила Мія,- Мені треба відпочити.
Джон обережно поклав дівчину на траву, неподалік від входу в печеру. Оглянувшись навколо, чоловік переконався, що їм нічого не загрожує.
- Нарешті,- задоволено сказав чоловік,- Радий був з вами співпрацювати.
Чоловік, ім'я якого Джон так і не дізнався, направив на нього пістолет.
- Мені тебе трохи жаль, бо ти врятував моє життя. Саме тому я вб'ю тебе швидко, але ця стерва та малий виродок підуть зі мною. Работорговці немало за них заплатять.
Незнайомець приготувався стріляти, але Джон був занадто близько. Він перехопив пістолет, а тоді перекинув противника через себе. Зляканий чоловік спробував відповзти назад, але хлопець вистрілив йому в голову. Джон сховав пістолет та підійшов до Мії. Вражена Ковер дивилась на тіло мертвого чоловіка, тому хлопець повернув її до себе.
- Треба поспішати назад,- сказав Джон,- Прийдеться йти без зупинок.
Ковер лише мовчки кивнула. Чоловік підняв Мію на руки і вони пішли через ліс. Їм дуже пощастило, що вони знайшли дорогу та повернулись в "Укриття" до заходу сонця.
Побачивши прибулих, Елізабет кинулась до своєї доньки та міцно обняла її.
- Не хоче перебивати цей сімейний момент...- почав Джо.
Джон підійшов до одного з солдатів.
- Вона ранена і їй потрібна допомога. Віднеси її в намет.
- Ми не можемо брати сюди всіх, кого захочемо!- продовжив Джо.
- Помовч!- крикнув Джон, повертаючись до старого.
- Більше поваги, пацан. Я тут головний. Я тут приймаю рішення.
- Не тобі розпоряджатись людськими життями. Ти забрав життя багатьох невинних людей.
- Твої батьки...
- Я не лише про них. Скількох ти вигнав звідси через підозру в зараженні? Скільки людей померло через кулю, яку випустив ти?!
- Моє завдання - вберегти людей, які живуть тут! Не тобі говорити, як мені краще робити!
- Ковер і дівчина залишаються тут. Вони під моїм захистом.
- Вони - твоя відповідальність. Якщо хтось помре через них, то відповідати будеш ти.- сказав Джо та залишив хлопця.
Елізабет вдячно кивнула та, разом з Ковер, пішла в медпункт, де допомогла Мії.
Кілька годин дівчина була на межі життя та смерті. Елізабет зневірилась в своїх силах, а Джо приставив двох охоронців, яким дав наказ застрелити дівчину при виявленні загрози. Джон час-від-часу заходив в намет, щоб дізнатись про стан дівчини, але більшість часу проводив коло дуба. Тільки Ковер весь час сиділа коло Мії та допомагала, як тільки могла. Зрештою, їй покращило, дівчина на годину прийшла в свідомість, тому Елізабет провела обстеження. Після цього, вона покликала до себе Джона, а разом з ним пішов і Джо.
- Вона отримала сильну травму голови,- почала Елізабет,- серйозні травми по всьому тілу та кілька невеликих порізів. Провівши кілька додаткових обстежень, я дізналась, що...
- Що?- спитав Джон.
- Її згвалтували, Джоне.
Чоловік відвів погляд від жінки. Перші кілька секунд він виглядав засмученим, але згодом цю емоцію замінила злість.
- Зараза!- крикнув Джон та, після недовгої паузи, продовжив,- Скоріше за все, це один з покидьків тієї сім'ї.
- Я постараюсь зробити все, що можу... Це серйозне психологічне потрясіння. Хтось має бути поряд з нею.
- Я міг би...
- Ти потрібен мені в більш важливій справі,- перебив Джо,- Я розумію, що їй непросто, але тут є люди, які в пріоритеті для мене. Я обіцяв, що зроблю все можливе для їхнього благополуччя. Проте, мені не вистачає вмілих рук. Зараз ти потрібен мені. Впевнений, що Елізабет зможе подбати про дівчину.
Джон перевів погляд на жінку і вона легко кивнула.
- Пішли,- сказав старий і Джон вийшов з ним з намету,- Ти так і не розповів, що сталось в лісі.
- Я натрапив на будинок, де жила божевільна сім'я. Врятувавши Ковер, ми спустились в підвал, який переходив в печеру. Там я знайшов Мію та незнайомця, який говорив про работорговців.
- Ми чули, що за кілька кілометрів на північ, в старому будинку ферми поселилась група озброєних людей. Я не знаю, хто це. Якщо це работорговці, то нам треба від них позбутись. Якомога швидше.
Увагу чоловіків привернули ворота, які почали відчинятись.
- Що відбувається?- спитав Джо в одного з солдатів.
В цей момент, на територію "Укриття" заїхав великий автомобіль. Авто вкрите товстим шаром чорної броні та шипами, на даху встановлено кулемет, спереду власник поставив таран, а всі вікна зроблені з куленепробивного скла.
- Хто це?- спитав Джон, коли побачив масивного чоловіка, який одразу підійшов до них.
- Догадуюсь.
- Мене звати Лембер,- сказав чоловік, підійшовши до них.
- Джон Бутчер,- відповів хлопець та потиснув руку чоловікові.
- Джо,- мовив старий.
Лембер - 40-річний чоловік з темними очима та спортивною формою тіла. Побачивши його, Джон одразу зрозумів, що він міг би бути прекрасним спортсменом. Увагу одразу привертали численні шрами, які чоловік здобув в бою.
- Лембер?- перепитав Джон,- Найкращий мисливець в цих краях?
- Саме так. Ми найняли, щоб з'ясувати причину зникнення допомоги Ханаану і покарати винних. Вирішив зупинитись тут, перш ніж йти до работорговців. Я вважаю, що вони можуть бути причетні до цього.
- Треба перевірити,- запропонував Джон,- Я з тобою.
Лембер одразу погодився.
- Ти впевнений, що це хороша ідея?- зупинив хлопця Джо, коли прибулий відійшов до автомобіля,- Це ж ми напали на вантажівку.
- Мені треба дізнатись, що знає він. Поки що, поговори з Джеєм, щоб він сидів в своєму кутку і нічого не говорив.
Джон та Лембер всю дорогу їхали мовчки. Лише під кінець шляху, чоловік спробував почати розмову.
- Я побував в багатьох битвах, але такого шраму, як в тебе не маю.
- Можеш радіти,- відповів Джон.
- Хто залишив його тобі? Зомбі?
- Старий друг. Буквально, старий.
- О. Від людей можна очікувати чого завгодно... Здається, вони тут.
- Так.
Лембер припаркував автомобіль неподалік. Вони вийшли з машини та підійшли на подвір'я. Побачивши прибулих, двоє охоронців пішли їм назустріч.
- Що тут забули?- спитав один з охоронців.
- Ми шукаємо групу работорговців, що тут оселились. Надіюсь, що ми прийшли правильно,- сказав Джон.
- Маємо до них кілька запитань,- додав Лембер.
- А вони не мають відповідей. Пішли нафіг!
- Не люблю повторювати двічі. Краще пропустіть нас.
Охоронці захотіли стріляти, але не встигли вони підняти автомати, коли Джон та Лембер вистрілили їм в голову. Зайшовши всередину, чоловік безперешкодно зачищували кімнати. Звісно, деякі вороги намагались чинити опір, але вони виявились недосвідченими та неготовими до такого бою. Зачистивши два поверхи, двоє чоловіків увірвались до керівника работорговців.
- Не думав, що в нас будуть гості,- сказав чоловік, сидячи за столом.
- Ми тут не з добрими намірами.- відповів Джон.
- Всі, хто приходять сюди та йдуть звідси живими - гості. Оскільки, ви перебили всіх моїх охоронців, не думаю, що щось може вам нашкодити. Чому ви прийшли сюди?
- Я прийшов тебе вбити,- сказав Джон.
- Нам потрібно дізнатись, чому ви напали на вантажівку, яка прямувала в Ханаан.
- Змушений тебе засмутити, але я не нападав на вантажівки. Мої люди не покидали цієї будівлі. Ми взагалі прийшли сюди недавно.- чоловік схилився над столом,- Ми - молода організація, яка хоче спокою та прибутку.
Чоловік швидко витягнув з-за столу пістолет, але Лембер вистрілив йому в плече. Работорговець випустив зброю з руки та спробував закрити рану іншою рукою.
- Чорт!- крикнув незнайомець,- В мене дійсно немає припасів, але от в "Укритті" вони раптово з'явилось. Вам варто перевірити це.
- Він твій,- холодо сказав Лембер та покинув кімнату.
- Почекай! В мене є трохи грошей! Я можу заплатити тобі!- благав чоловік в Джона.
- Не думаю.
Хлопец випустив кулю в голову чоловіка та пішов до машини Лембера.
- Швидко ти.- мовив чоловік.
- Життя навчило не зволікати.
- Почекай,- мовив Лембер,- Якщо він був правий? "Укриття" могло напасти на вантажівку?
- Слухай, я знаю, що в тебе є підозри. Це твоя робота. Проте, "Укриття" - це просто мирна група фермерів, які об'єднались для того, щоб захистити себе. Ніхто, крім мене та Джо не проходив військової підготовки. І то, я проходив її в Джо.
Лембера це не дуже переконало, тому він спеціально витягнув пістолет.
- Я дізнаюсь правду. Повір, краще тобі не знати, що буде, якщо винним виявишся ти, або хтось з вашої "мирної" спільноти.
Джон невдоволено видихнув, але легко кивнув. Чоловіки сіли в автомобіль та мовчки поїхали назад.
Після повернення Джо одразу підійшов до Джона, який тільки вийшов з автомобіля. Відвівши хлопця подалі від Лембера, старий почав думати, як почати розмову.
- Що сталось?- зрештою спитав Джон.
- Джей. Він забрав більшість наших припасів і втік на північ. Спочатку, ми хотіли відправити людей, але я подумав, що краще дочекатись тебе. Крім того, не дуже багато людей хочуть покидати "Укриття", а ти пробував назовні кілька років.
- Я поїду за ним.
- Я одразу за тобою.
Джон вирішив не чекати наставника та, сівши на мотоцикл, покинув поселення. Чоловік їхав кілька хвилин, доки не побачив припарковану на краю дороги машину, в якій Джей щось шукав в багажнику.
- Варто було вибрати краще місце,- сказав Джон.
Рудоволосий одразу впізнав голос чоловіка, але не висував голову з багажника. Він непомітно взяв в руки рушницю та чекав чудово моменту.
- Не думав, що ти повернешся так швидко,- мовив Джей.
- Ми працюємо швидко. Крім того, я хотів скоріше повернутись, щоб побачити тебе. Уяви собі моє розчарування, коли я повернувся, а тебе вже не було.
- Дійсно, жаль.
Джей різко розвернувся та хотів вистрелити в противника, але Джон чудово знав це, тому кілька разів вистрелив у хлопця. Рудоволосий кинув зброю та впав на землю, спершись спиною на машину. З кількох ран повільно текла кров, але Джон чудово знав куди стріляти, що противник не помер одразу.
- Через кілька хвилин сюди приїде Джо. Або тебе вб'є Джо, або ти стечеш кров'ю, або помреш від якоїсь потвори. Кінець всеодно однаковий.
- Допоможи мені. Хіба я винен, що просто хотів жити?
- Ти зрадив нас. Ти був одним з нас, але зрадив. Це найменше на що ти заслужив.
- Якщо мені вже не вижити, то знай. Я слухав тебе і повірив тобі. Я їздив в будинок мера і бачив, що там. Це жахливо,- хлопець почав кашляти. Джон побачив, що з його рота потекла кров,- Я намагався дізнатись, що є причиною, але мені не вистачило часу. Я не тікав... Я хотів допомогти... Чорт, просто їдь туди.
Джей вказав рукою в напрямку дороги. Піднявши голову до сірого та зовсім непривітного неба, хлопець помер. Якраз в цей момент приїхав Джо. Вийшовши з автомобіля, він підійшов до Джона, який дивився в мертві очі хлопця.
- Він мертвий?- спитав Джо.
- Так. Він не зрадник. Джей просто хотів допомогти.- говорив Джон та сів на мотоцикл.
- Ти куди?
- В лабораторію. Джей сказав, що там я зможу отримати відповіді на питання.
- Ти йому віриш?
- Не впевнений. Крім того, мені нічого втрачати. Припаси забереш без мене.
- Бережи себе, Джон.
- Ще побачимось, старий.
Чоловік їхав майже годину, доки не зупинився коло старої та покинутої будівлі, оточеної колючим дротом. Неподалік від будівлі розташований паркінг, який призначений для вчених. Зупинившись за сотню метрів від входу, чоловік витягнув автомат та пішов вперед. Коло входу зібралось немало зомбі, але Джон зміг їх знешкодити. Чоловік зупинився коло дверей, які були закриті на електронний замок, та оглянувшись навколо, зняв з себе військовий рюкзак. Він витягнув звідти ноутбук і швидко ввімкнув його.
- Давно я цього не робив,- сказав Джон та, проігнорувавши папки з відеоіграми та фільмами, запустив програму.
Кілька хвилин чоловік намагався зламати електронний замок, що пройшло успішно. Почувши характерний звук, чоловік сховав ноутбук та пішов вперед, тримаючи автомат на рівні свого плеча. Всередині було дуже пусто та тихо. Вогні аварійного живлення додавали гнітючої атмосфери. Ступаючи по холодній та запилній підлозі, чоловік проходив коридор за коридором, доки не опинився в головній кімнаті. Всередині все було розкидано, тому чоловік зрозумів, що вчені покидали комплекс дуже швидко.
- Часу в мене багато, тому можна пошукати,- ледь чутно сказав Джон.
Він присів коло листків та, в світлі свого ліхтарика, почав розглядати старі папери. На паперах детально описували та показували експерименти над людьми.
- Це було кілька десятків років тому,- сказав Джон.
Через певний час, Джон звернув увагу, що досліди робив лише один лікар, а інші допомагали. Він різав людей, робив лоботомію, міняв органи, піддавав впливу радіації... Чоловік уважно розглядав фото та побачив, що на деяких операціях в лікаря був яскравим камінець. Нарешті, Джон знайшов записки того самого лікаря, що працював над дослідами.
"Як я й очікував, після прийому наркотиків, піддослідні мають галюцинації та говорять щось незрозуміле. Проте, ми ніяк не наблизились до цілі. Одна повія забула як її звати і кілька годин бігала за вигаданим другом. Пацієнт номер 70 майже тиждень приймав діетиламід лізергінової кислоти. Бек планує продовжити з цією ж дозою. Однак, не каже, як довго. Втім, усе це не має значення. Я забрав той камінець, бо вірив, що одного разувикористаю це для загального блага. Думка про довготривалий контроль чийогось розуму, побудова утопічного світу... Бек переконаний, що нам вдасться створити сироватку та перепрограмувати людський мозок. Величезні можливості в шпигунстві військових операціях. Проте, мене завжди цікавило інше. Контролювати теперішнє тіло просто, але контролювати нащадків? Ось до чого варто докласти більше зусиль."
На цьому нотатка лікаря завершується.
- Псих,- мовив чоловік та почув швидкі кроки позаду.
Обернувшись, Джон побачив мутанта, який швидко наближався до нього. Зомбі був доволі швидким, тому Джон одразу почав стріляти в нього. Кілька куль поранили істоту, але не зупинили її.
- Чорт!- вилаявся Джон.
Коли потвора підійшла занадто близько, чоловік відкинув автомат та, ухилившись від дуже швидкого удару, перекотився по підлозі. Джон встав на ноги та витягнув биту, обматону колючим дротом. Зомбі заричав та побіг до нього, але Джонові вдалось вдарити істоту. Чоловік наніс ще кілька сильних ударів, які поранили зомбі. Потвора відійшла на кілька метрів, щоб вичекати кращий момент для нападу. Не зводячи з неї погляду, чоловік взяв у руки рюкзак та вийшов з кімнати. Потвора побігла до нього, але Джон вчасно зачинив міцні двері.
***
Джо повернувся в "Укриття" ще до того як сіло сонце. Чоловік одразу побачив занепокоєння людей, які до чогось готувались.
- Що відбувається?- спитав Джо.
- Прийшли патрульні. Вони сказали, що бачили величезного мутованого вовка і кілька десятків мутантів, що йдуть сюди. Вони менше, ніж за кілометр звідси. Я дав наказ відступати.
- Вони тут!- крикнув чоловік, що стояв на дерев'яній захисній стіні.
Піднявшись на стіну, старий нічого не побачив, крім звіра, який в два раз більший за пса, але, приглянувшись, побачив кількох мутованих зомбі, які приховано та обережно йшли в табір. В цей же момент, старий почув жахливий та пронизливий крик в медпункті.
- Організувати оборону. Відкрити вогонь у все, що рухається.
Забігши всередину, Джо одразу побачив малого хлопця, який бився в конвульсіях.
- Що трапилось?- спитав Джо.
- Не знаю,- занепокоєно відповіла Елізабет,- Він просто...
- Елізабет!- вигукнула Ейпріл, яка тримала хлопця.
- Так. Це непросто. Тримай його міцніше,- жінка обережно вколола хлопцеві заспокійливе. Його рухи припинились, але він продовжував важко дихати та відчувати біль.
- Приглядай за хлопцем,- сказав Джо і підійшов до Ейпріл та вже більш впевненої Мії.- Нам зараз потрібні всі.
- Я допоможу,- кивнула Ейпріл.
- Мія, бери зброю і залишайся тут,- наказав Джо.
- Вони тут!!!- крикнув чоловік надворі.
Всі, хто вмів тримати зброю, піднялись на стіни та почали стріляти в монстрів. Звір кудись зник, але мутанти активно наступали. Люди намагались захищатись, але мутантів було занадто багато. Крім того, місцеві ніколи не зустрічали з ними, тому почали панікувати. Скоро стало зрозуміло, що стіни їм не втримати, тому дехто почав відступати назад. Лембер взяв в руки кулемет, що був частиною його автомобіля, та почав стріляти в монстрів, але й цього було недостатньо.
Через кілька хвилин, мутанти змогли опинитись на подвір'ї. Вони швидко нападали та розривали своїх жертв. Тоді, Джо побачив кількох зомбі, що швидко бігли в медпункт. Мія намагалась відстрілюватись, але ворогів було занадто багато. Один з мутантів стрибнув на Ковер, яка намагалась перебігти в більше безпечне місце, але Джо вчасно вистрелив йому в голову. Інший зомбі швидко біг всередину, але старий накинувся на нього та кілька разів вдарив ножем. Над чоловіком промайнула тінь і за кілька метрів від нього впала на лапи величезна тварина. Джо не зважав на те, що відбувається навколо. Звір повільно підходив до старого, який був готовий до бою. Істота пришвидшила хід та накинулась на нього, але позаду хтось відкрив вогонь та випустив майже два десятки куль в потвору. Обернувшись, старий побачив Джона, який перезарядився та продовжив розстрілювати звіра. Через кілька секунд, тварина впала на траву.
- Дякую, що врятував мене,- сказав старий.
- Пізніше подякуєш,- відповів Джон та разом з іншими захищав табір.
Джо оглянувся навколо та побачив багато понівечених тіл, які поклявся захищати. Він відчував, що підвів їх.
Оборона тривала ще кілька хвилин. З кожної хвилиною мутантів ставало все менше, тому люди витісняли їх все більше. Зрештою, втомлені та ранені люди змогли захистити свої життя та свій дім. Вони не свтякували цього, не раділи та не сміялись. Вони прекрасно розуміли, яку ціну їм довелось заплатити, щоб перемогти.
- Пробач, що не повірив тобі,- сказав Джо, тримаючись за рану,- Ти попереджав мене, але я не послухав тебе.
- Я тебе розумію.- відповів Джон,- Як хлопець?
- Так собі. Він відчував жахливий біль. Зараз за ним приглядає Ейпріл.
- Добре.
- Ти щось знайшов в лабораторії?
- Так. Там були записки головного лікаря, який проводив досліди на людях. Багато чого я не зміг прочитати, але деяку інформацію отримав.
- Не знаю, чи воно тобі треба, але колись я чув, що це не єдина лабораторія. Група вчених працювала по всій території теперішньої "зони карантину".
- Значить, треба глянути, що там.
- Тобі варто взяти Мію з собою. Я бачив її під час захисту. Вона розумна та смілива, тому зможе тобі допомогти.
- Досі намагаєшся когось знайти для мене?
- Я тебе хоч з мавпою зведу, якщо знадобиться.
- Наступною зупинкою буде Рівертон.
Джо лише кивнув головою та залишив чоловіка. Насвітанку, наступного дня, Джон та Мія взяли автомобіль Джо та вирушили в Рівертон.