Джон та Мія приїхали в пусте та брудне місто, яке поступово перетворювалось на руїни. Чоловік зменшив швидкість і вони побачили, що в провулках та будинках зачаїлись зомбі, які тільки й чекають можливості, щоб напасти.
- Я думала, що тут краще,- сказала дівчина.
- Так. Я теж так думав,- погодився хлопець і вони проїхали далі.
Пройшло кілька хвилин, коли вони, нарешті, побачили людей. На в'їзді в центр міста, який оточений величезними барикадами, стояло кілька озброєних людей, які уважно стежили за автомобілем Джона. Вони повільно під'їхали до трьох людей, один з яких, як виявилось, був лікарем. Лікар обстежив стан прибулих та погодився пропустити їх в місто. Озброєні охоронці відкрили шлях, тому хлопець зміг в'їхати всередину. Припаркувавшись коло одного з старих будинків, Джон та Мія вийшли з автомобіля.
- Тут мило,- мовила дівчина, оглянувшись навколо.
Тоді, до них підійшли двоє озброєних чоловіків.
- Що ви тут забули?- спитав один з них.
- Особисті справи. Вивчаю місцевість та особливі місця.
- Їжі в нас мало, тому самі будете про себе дбати. Крім того, якщо ми побачимо, що ви задумали щось, що може нашкодити місцевим - вам кінець. Зрозуміло?- говорив другий.
- Цілком,- відповів хлопець.
- Ми будемо стежити за вами,- додав чоловік та, разом з напарником, залишив прибулих.
- Якісь вони не дуже привітні,- сказала Мія.
- Невже? Тобі теж так здалось?
- Годі тобі!
- Їх можна зрозуміти. Джо теж був не дуже радий, коли я приніс тебе в "Укриття".
Джон замкнув автомобіль і, перейшовши дорогу, вони зайшли у внутрішній дворик одного з будинків. Всередині був майже десяток людей, двоє з яких активно сперечались.
- Якщо ти мені зараз не віддасиш мені цю машину, я тобі ноги переламаю, шматок лінивого лайна!- крикнув озброєний чоловік, який є або був одним з "мисливців", як Джон.
- Ти повинен розуміти, що вона ще не готова. Якщо брати її зараз, то можеш застрягнути десь посеред дороги і померти.- відповів механік.
- Якщо я не візьму її зараз, то може померти невинна людина. Мені треба зараз!
Джон, переглянувшись з дівчиною, підійшов до мисливця та легко торкнувся його плече. Незнайомець відчув це та сильно вдарив хлопця. Удар був настільки сильним, що повалив Джона на землю.
- Чорт,- мовив Джон, впавши на спину.
- Ніколи не підходь до мене з-заду.- мовив незнайомець та подав хлопцеві руку,- Новенький?
- Не новенький, але тут вперше.
- Я Віктор.- мовив "мисливець".
Віктор був чоловіком середніх років. Можливо, він ще застав часи до нашестя зомбі. Його коротке брудне волосся та шрами по всьому обличчю вказували, що він пережив не одну битву.
- Джон,- мовив хлопець, піднявшись на ноги,- а це Мія.
- Дівчатам зараз непросто знайти місце в світі. Більшість пішли в Ханаан, але я радий, що є й ті, які вирішили боротись.
- Чоловіки самі не справляються,- мовила Мія та обернулась до хлопця,- Джоне, я бачила тут якісну лікарню. Не хочу ображати Елізабет, але...
- Так, я розумію.
- Між вами щось є?- спитав Віктор, коли дівчина відійшла достатньо далеко.
- Ні,- одразу відповів хлопець, проводжаючи її поглядом.
- Ти, напевно, не уявляєш кого втрачаєш. Не просрай свій шанс.
- Я тут з інших причин,- Джон перевів свій погляд на чоловіка,- Я шукаю лабораторію. Знаю, що вона може бути засекреченою, тому шукаю того, хто точно скаже, де вона.
- Я чув колись про лабораторію неподалік, але точно не знаю, де вона. Тільки місцевий мер може мати достатньо інформації для того, щоб сказати тобі.
- Де його можна знайти?
- В адміністрації... Велика біла будівля з колонами. Йди прямо по вулиці і не помилишся.
Джон потиснув руку мисливцю та покинув дворик. Їхня розмова трохи заспокоїла чоловіка, тому він змірив механіка зневажливим поглядом та пішов займатись своїми справами. Вийшовши на вулицю, хлопець одразу побачив розкішну та велику білу будівлю з античними колонами. Проте, увагу Джона привернув бар. Він знав про такі заклади тільки з розповідей Джо, тому вирішив глянути, що це таке, доки був шанс.
Всередині нікого не було, крім бармена. В очі одразу кидалось сміття, мотлох та розбите скло, а сморід дешевого алкоголю доносився на кілька метрів від входу.
- Тут була бійка?- спитав Джон, підйшовши до бармена.
- Звичайний день суботи після традиційного вечора п'ятниці,- відповів бармен,- Ти новенький?
- Тут вперше.
- Отож, що привело тебе в мій бар, новенький?
- Я шукаю людину, яка може щось знати про лабораторію.
- Не впевнений, що можу тобі допомогти в цьому. Проте, тобі можуть знадобитись мої зв'язки... В майбутньому.
- Я маю щось зробити в обмін на це.
- Не дуже складна робота, але важлива для мене. Вчора тут був мужик, який щось винюхував.
- Так, як я.
- Ні... Взагалі-то, так, але не зовсім. Це неважливо. Наскільки я знаю, він зараз спить на іншому кінці вулиці. Сходи до нього та дізнайся хто це і що він хоче.
Джон відвів погляд та майже хвилину думав наж пропозицією і, зрештою, погодився. Хлопець вийшов з бару та, перейшовши дорогу, одразу побачив п'яного чоловіка, який спав на сходах коло будинку.
- Потрібна допомога?- спитав Джон, підійшовши до чоловіка.
- Так. Було б добре,- втомлено мовив незнайомець,- Двері заклинило. Старі, зараза!
Чоловік сильно вдарив ногою в двері, але скривився від болю.
- Я допоможу,- сказав Джон та схилився коло дверей. Хлопець вирішив поговорити з чоловіком, поки зламує замок.- Отож, як довго ти тут сидиш?
- Кілька годин, якщо не помиляюсь.
- І ніхто з місцевих не допоможе тобі?
- Я тут не дуже давно. Крім того, впевнений, що вони завжди дбають про свій зад.
- Звідки ти?
- Жив деякий час в невеликому поселенні, що за кілька кілометрів звідси. Було тихо та спокійно, поки не прийшла армія. Вирішили зробити невелику базу для відпочинку та перегрупування солдатів. Мудаки!
Джо непогано навчив хлопця зламувати замки, тому справу було зроблено швидко. Вони зайшли в темний під'їзд, який був жахливо брудним та смердючим, як і квартира самого пияки.
- Тобі, напевно, треба нагороду. Почекай секунду,- мовив чоловік та залишив Джона в коридорі.
Хлопець тихо пройшов в одну з кімнат та, побачивши письмовий стіл, почав оглядати шухляди. Джон знаходив лише непотрібні документи та якісь папери, які нічого не означали.
- Тобі ніхто не дозволяв туди заглядати,- мовив чоловік набагато бадьорішим голосом.
Джон, звісно, почув зміни в голосі незнайомця, тому повільно потягнувся за пістолетом.
- Хто тебе сюди прислав?- продовжив чоловік, який повільно наближався до хлопця.
Джон швидко витягнув пістолет та направив його на чоловіка. Незнайомець швидко вибив зброю з рук хлопця та вдарив його в обличчя. Джонові вдалось захиститись від другого сильного удару та не вдаритись об стіну. Чоловік боляче вдарив хлопця в коліно та живіт, поваливши його на підлогу. Джон зміг виграти собі трохи часу, вдаривши ворога в ногу. Вставши на ноги, хлопець побіг до виходу.
- Кудись зібрався?- спитав незнайомець, цілячись в Джона пістолетом.
- Цікаво знати, хто ти,- відповів хлопець, різко зупинившись та піднявши руки.
- Я б тобі сказав, але немає сенсу.
Джон швидко побіг в сторону противника, але отримав кулю в плече. Передбачивши вистріл, хлопець зміг відхилитись, тому куля потрапила в плече та пройшла навиліт. Другого пострілу не було, бо Джон накинувся на противника і вони обоє вилетіли з вікна. Падіння з четвертого поверху виявилось болючим для обох. Скоріше за все, вони б померли, якби не автомобіль, який стояв під вікнами. Обоє впали на дах авто, розтрощивши його, а звідти впали на асфальт. Джон спробував встати на ноги, але відчув різкий біль в плечі, спині та грудях. Вороже налаштований незнайомець не втрачав часу, тому, важко вставши на ноги, кілька разів спробував вистрелити в хлопця. Противника хитало з боку-в-бік, тому йому було дуже важко попасти в лежачого чоловіка. Зрештою, незнайомець впевнено прицілився в голову Джона. Раптово, пролунав гучний вистріл і в ту ж мить, голова незнайомця розлетілась на шматки. Джон підняв голову та побачив Віктора, який тримав в руках снайперську гвинтівку.
Віктор та ще один чоловік швидко підбігли до хлопця та віднесли його до лікаря.
- Док, в тебе новий пацієнт!- голосно вигукнув Віктор, зайшовши всередину лікарні. Чи, точніше того, що від неї залишилось.
- Що сталось?- схвильовано спитала Мія, коли Віктор поклав хлопця на ліжко.
- Невеличка сутичка з одним вже мертвим місцевим жителем. Нічого особливого. Кожен день таке.
- Куля пройшла навиліт, але треба промити рану. Ще кілька серйозних ушкоджень від падіння... Зламане ребро... Перелом двох пальців. Надіюсь, що органи не пошкоджені.
- Так, док, нам цього всього не треба,- підганяв Віктор,- Берись за роботу і витягуй цього хлопця з того світу.
- Він вже вдвічі живучіший, ніж будь-хто, кого я бачив.
- Чув, пацан, зараз док тебе залатає і будеш, як новенький.
- Я цього не казав.
- Значить, скажеш.
- Вікторе, затримай цю рану,- мовив доктор, вказуючи на рану в плечі,- Я підготую все необхідне.
Місцевий лікар, з допомогою Віктора та Мії, три години намагався врятувати життя хлопця. Кілька разів Джону здавалось, що він непритомніє, але подруга приводила його в чуття.
- Ось і все,- зрештою сказав лікар,- Це все, що можу зробити я. Вам краще не вступати в бій кілька тижнів, а там побачимо. Хоча, краще взагалі більше не вступати в бій.
- Скоро прийде зима і я більше не зможу їхати далі. Мені треба рухатись вже і зараз.
- Я впевнена, що є спосіб почекати. Крім того, після зими ті лабораторії нікуди не зникнуть.
- Ти не розумієш. Обмаль часу. Джей ризикував всім, щоб дізнатись, що відбулось насправді. Напевно, армія дізналась, що хтось зайшов всередину.
- В мене є дещо, що допоможе вам швидше встати на ноги,- раптово сказав доктор та почав ритись в шухлядах.
- Не варто так ризикувати собою. В тебе стріляли, ти впав з четвертого поверху і отримав внутрішні рани.
- Чим швидше я закінчу з лабораторіями, тим краще.
Майже хвилину вони продовжували сперечатись, доки лікар не повернувся до них.
- Знайшов. Це дуже рідкісний препарат, який виробляли наші вчені в рамках програми суперсолдатів. Зрештою, нічого не вийшло, тому майже все знищили, крім однієї партії. Цей препарат знеболює, збільшує витривалість та долає втому. Скоріше за все, його б заборонили в більшості держав світу, але це єдиний варіант, якщо ви хочете йти в бій зараз.
- Чому він міг би бути забороненим?- спитав Джон.
- Він викликає залежність.
- Це наркотик?!- здивувалась Мія та повернулась до Джона,- Ти ж не збираєшся вживати наркотики?!
Джон проігнорував її та сховав препарат в кишеню.
- Я б провів ще кілька тестів, але можете йти.- сказав лікар.
Хлопець вдячно кивнув та, скривившись від болю, встав на ноги.
- Як новенький!- посміхнувся лікар, але побачив ненависний погляд Мії, тому заткнувся.
Джон взяв свої речі та мовчки вийшов на вулицю.
- Ти мудак. Ти це знаєш?!- обурилась Мія,- Я хочу тобі допомогти, але ти навіть не збираєшся слухати мене!
- Ти не розумієш! Я маю це зробити! Якщо це допоможе людям вибратись звідси чи зробити вакцину, то я готовий пожертвувати всім, що в мене є.
Джон розвернувся та мовчки пішов вулицею. Мія кілька секунд дивилась в спину чоловіка та хотіла продовжити, але відчула легкий дотик на своєму плечі.
- Я про нього подбаю,- сказав Віктор.
Дівчина з недовірою глянула на чоловіка, але мовчки кивнула та заспокоїлась.
- Вона точно тебе любить,- сказав Віктор, наздогнавши повільного хлопця.
- Мені потрібно до мера.
Джон та Віктор пішли до красивою адміністрації, а Мія залишилась сам в чужому місті. Вона не знала куди їй йти і що робити.
- Дівчино, тобі потрібна моя допомога,- сказав чоловік, який раптово опинився за її спиною.
Мія швидко обернулась та побачила красивого чоловіка в старовинному одязі та невеликою, але густою бородою. Вона побачила, що життя сильно помучило його. Хоч він і не виглядав, як житель цього міста, але вона відчула, що хоче вислухати його.
- Мені не потрібна допомога.
- Знаю, що потрібна. Джон зараз поговорить з мером, який дасть йому якусь корисну інформацію, а ти залишишся сама, в цьому жорстокому та брехливому місті. Точніше. в центрі цього жорстокого та брехливого міста. Хоч Рівертон невеликий, але тут можна знайти дещо цікаве. Думаю, ти чула про Ханаан.
- Ізольоване місто, де, за чутками, почалась епідемія.
- Саме так. І я знаю, як туди пробратись.
- Навіщо мені туди йти?
- Епіцентр хвороби. Велика кількість наукових досліджень, піддослідні, результати експериментів, готовий вірус, який можна безперешкоджно досліджувати, маючи все необхідне обладнання.
- І знайти вакцину,- додала Мія.
- Саме так. На п'ятій авеню є будинок під номер 5. На другому поверсі жив колишній вчений, який працював в Ханаані. Варто туди заглянути. Можливо, знайдеш щось цікаве,- чоловік промовчав кілька секунд, а тоді пильно заглянув у очі дівчини,- Тебе ж не це зараз цікавить, правда?
- Просто Джон такий егоїстичний,- невпевнено сказала дівчина після тривалої паузи,- Він думає лише про свою "місію", яку сам для себе вигадав. Чому він не може послухати друзів, які хочуть допомогти?!
- Я знав колись такого чоловіка, який схожий на Джона. Я впевнений, що він зміниться та оцінить твої старання.
Мія повернула голову та побачила Джона та Віктора, які заходили в адміністрацію. Провівши їх поглядом, дівчина побачила, що чоловіка вже не було.
- П'ята авеню кажеш,- тихо мовила Мія та пішла вулицею.
Джон та Віктор зайшли всередину чистої та охайної будівлі. Охоронець перекрив їм шлях, з недовірою подивившись на Джона.
- Спокійно, Джеккі,- почав Віктор,- Він хороший хлопець, який виявив та оперативно здолав найманого вбивцю, або шпигуна. Ми так і не дізнались, хто він такий. В будь-якому випадку, Джонні хороший хлопець, тому зроби приємніше лице, посміхнись і пропусти нас. Нам треба поговорити з мером.
Охоронець кілька секунд розглядав Віктора, але, оскільки добре його знав, то пропустив їх. Зайшовши в багатий кабінет мера, Джон побачив, що той сидить на дорогому шкіряному кріслі та говорить по телефону.
- Так, я знаю, що конвой до нас не дійшов, але це не наші проблеми,- не відриваючись від телефону, мер жестом сказав прибулим сісти на м'який диван,- На нього напали на території бандитського угрупування "Укриття". Якби він зник на території Рівертону чи його околиць, то я міг би зрозуміти... Так, я розумію... Звісно, ми приймемо Лембера та будемо активно співпрацювати з ним... Дякую.
Мер розлючено поклав трубку, вилаявся та повернувся до відвідувачів.
- Непростий день?- спитав Віктор,- Підозрюю, що це не колишня дружина дзвонила.
- Мудаки дзвонили. Міжнародна гуманітарна допомога вирішила тиснути на нас, бо ніяк не могла зв'язатись з "Укриттям". Крім того, їхній найманець не дуже просунувся в справі, тому їм просто треба зберігати свій вплив.
- Жаль, що вони обрали тебе. Ти найсвятіший чоловік в цих краях.
- Ці бандити з "Укриття" отримають своє покарання.
- Люди з "Укриття" не бандити. Просто на їхній території їх немало.- заперечив Джон.
- Чому на нашій території їх немає?!
- На вашій території, майже під вікнами вашої адміністрації є наймані вбивці, чи шпигуни, чи хто це там, чорт забирай, був!- Джон підвищив голос, щоб стерпіти біль.
Чоловік витягнув з кишені куртки препарат, який йому дав лікар, та випив одну таблетку.
- Непогано тримаєшся,- сказав Віктор.
- В мене немає бажання сперечатись, хто тут святий, а хто ні. Що привело вас до мене?- спитав мер.
- Я шукаю лабораторію,- відповів хлопець.
- Я сказав, що ти знаєш. Ти ж хвалився, що в тебе є доступ до секретних документів.- додав Віктор.
- Я не знаю... Був один чоловік, який говорив про секретний науковий комплекс неподалік від міста. Думаю, ти міг би з ним поговорити... Якщо він виживе.
- Тобто?
- Скажем так, він живе в такому районі, де живуть не дуже добропорядні люди.
- Бандити, яких, за вашими словами, немає.
- По факту, вони жителі міста, які вирішили не слухати закон в екстремальній ситуації,- втрутився Віктор,- Не думаю, що їх варто за це винити.
- Знаючий розповість тобі інформацію, якщо ти скажеш, що прийшов від мене...
- Якщо він ще живий,- додав Джон.
- Так.
Хлопець повернувся до Віктора.
- Ти зі мною?- спитав Джон.
- Ти живеш тільки на таблетках. Тебе й дитина зараз може вбити.- відповів чоловік та встав з дивану,- Пішли, Джонні!
Мія, озброївшись тихою зброєю, швидко покинула центр міста. Пройшовши барикади та один квартал, дівчина майже одразу натрапила на патруль з п'ятьох людей. Вона вирішила не ризикувати, тому сховалась в кущі. Чоловіки пройшли троутаром, за кілька кроків від неї, обговорюючи полонених та чергову жертву їхнього терору. Дівчина тихо та обережно просувалась вулицями, доки не дійшла до потрібного будинку. Зайшовши всередину потрібної їй квартири, вона побачила велику кількість розкиданих паперів, перекинуті меблі. Пройшовши коридор та вітальню, дівчина зайшла в старий кабінет, від якого віяло сирістю, старістю та смородом. Освітивши стіни невеликим ліхтариком, вона побачила старі папери з результатами досліджень і фотографії.
- Це точно було ще до мого народження,- вражено мовила дівчина,- Боже!
Вона розглядала жахливі та старі фотографії, де головний лікар проводить досліди над пацієнтами, а інші стоять збоку та записують. Згідно записів, бідолашний піддослідний змушений відчувати кожну секунду того, як його ріжуть.
- Вони навіть не давали знеболювального,- мовила Мія.
Вона ще кілька хвилин розглядала записи, доки не почула дивний гуркіт назовні.
Джон та Віктор обережно просувались вулицею, не привертаючи до себе уваги, коли почули дивний гуркіт над головами.
- Якого чорта?- здивовано спитав хлопець, коли побачив над головами два винищувачі F-22 Raptor.
Джон деякий час спостерігав за ними. Винищувачі випустили кілька ракет на територію, що була за будинками, тому він не побачив, що було їхньою ціллю. Віктор також не бачив ціллі, але здогадався сам.
- Чортові мудаки! Виродки!!! Щоб ви всі передохли!!!- кричав Віктор вслід винищувачам.
- Що таке?- спитав Джон.
- Ці виродки підірвали будинок мудаків. Їхню основну базу.
- Це ж добре, хіба ні?
- Ніфіга це недобре. Будинок житловий. Крім мудаків, там жило три десятки простих людей, які сиділи вдома та секретно тікали назовні, щоб знайти припаси. Вони були живим щитом тих злочинців.
- Тому ніхто й не збирався їх викурювати звідти.
- Померло б занадто багато людей. Проте, начхати мені на людей. Проблема в іншому. Цим вибухом, виродки на літаках пробудили занадто багато зомбі.
- Заспокойся.- мовив Джон,- Я не думаю...
- Яка вже, чорт забирай, різниця, що ти думаєш?! Це було чути аж до Канади! Я б на твоєму місці не був таким спокійним... В тому будинку була наша ціль.
- Чорт!- невдоволено та втомлено мовив Джон.- Зараза!
Через секунду вулицею пронісся жахливий крик. Обернувшись, чоловіки побачили кілька десятків потвор, які бігли просто на них.
- Твою ж...- вилаявся хлопець та почав стріляти. Віктор також не гаяв часу та відкрив вогонь.
- Ми в задниці,- сказав чоловік, коли розумів, що противників не меншає.
- Продовжуй стріляти!
- Ти думаєш, що ми виживемо. Цих мудаків тут занадто багато.
- Чорт його знає. Треба захищатись, поки є патрони.
- Відступаємо назад!- крикнув Віктор,- Давай, біжи! Я за тобою.
Джон кивнув та, швидко йдучи назад вулицею, продовжував стріляти в противників, доки не сховався за поворотом. Віктор деякий час відстрілювався від зомбі, які підступали все ближче. Коли чоловік хотів бігти за Джоном, він побачив Мію, яка вибігла з одного з сусідніх будинків. Побачили її й десяток зомбі, які швидко бігли в її сторону. Дівчина побачила це, тому почала відстрілюватись від них.
- Тільки цього бракувало,- невдоволено сказав Віктор.
Чоловік швидко побіг до неї та повалив її з ніг якраз тоді, коли на неї стрибнуло три потвори. Віктор швидко витягнув пістолет та вбив противників, які були найближче.
- На дах! Швидко!!!- крикнув чоловік.
Віктор та Мія встали на ноги та швидко піднімались сходами, час від часу, стріляючи в істот, що бігли за ними.
- Джон тут?- спитала Мія.
- Він в безпечному місці. Напевно.
Вони вийшли на дах будинку. Віктор зачинив товсті двері, але розумів, що виграв не так багато часу.
- Що далі?- важко дихаючи, спитала дівчина.
- Не знаю. Внизу я просто хотів вижити і не думав про те, що буду робити тут.
Вони почули жахливий крик та сильні удари об двері. Віктор пройшов кілька метрів по даху, намагаючись придумати план.
- Мені б не хотілось помирати тут і зараз,- сказала Мія.
- Знаю, знаю! Я думаю. Не заважай.
Тоді чоловік звернув увагу на інший край даху, до якого було близько 50 метрів.
- Значить так,- чоловік чув, що двері довго не витримають,- Біжимо в той кінець даху,- чоловік вказав пальцем, куди треба бігти,- Наскільки я знаю, там є якийсь металевий дріт. Чорт знає для чого він призначений, якщо чесно. Можливо, громовідвід, можливо, ще щось. В будь-якому випадку, він доволі міцний, щоб витримати вагу людини. Біжиш туди та, міцно тримаючись за дріт, спускаєшся вниз. Зрозуміло?
- Так,- кивнула Мія.
- Чудово. Біжи!
Віктор побіг за нею, але почув, що зомбі зламали двері та біжать просто за ними. Чоловік витягнув пістолет та почав відстрілюватись від них, щоб виграти дівчині трохи часу. Він побачив, що Мія вчепилась за дріт та почала повільно спускатись вниз. У Віктора закінчились патрони, тому чоловік відкинув в сторону пістолет та побіг до дроту. Стрибнувши з краю будинку, чоловік вчепився за дріт. Нижня частина його тіла, за інерцією, пролетіла трохи дальше, але чоловік міцно тримався, тому боляче вдарився ногами та животом об стіну будинку. Кілька зомбі, які стрибнули за ним, пролетіли майже два десятки метрів і впали на асфальт.
Віктор та Мія спустились на тверду поверхню, коли до них підбіг Джон.
- Мія?- трохи здивовано спитав хлопець та перевів погляд на Віктора,- Все нормально?
- Знаєш, було непросто. В нас мало часу,- чоловік перевів погляд на зомбі, які купчились на краю даху,- Скоро, вони зрозуміють, що варто спуститись сходами. Треба повертатись назад.
Вони пройшли барикади та опинились в місті через кілька хвилин.
- Тобі треба відпочити,- сказав Джон, дивлячись в прекрасні очі дівчини.
- Дякую, але я в порядку. Наскільки, це можна сказати, враховуючи, що відбувається навколо.
- Я піду до мера.- сказав Джон, звертаючись до обох,- Треба з ним поговорити.
Віктор лише кивнув. Джон розвернувся та пішов в будівлю адміністрації.
- Радий бачити тебе живим!- вигукнув чоловік, коли побачив хлопця на порозі.
- Не бреши.
- Я чув винищувачі та знаю, що вони зробили. Я думав, що ти та Віктор вже мертві.
- Мертвий інформатор, який мав розповісти мені про лабораторію.
- Чорт з ним,- мовив мер та сів у своє крісло,- Після того, як я дізнався про атаку винищувачів, я зв'язався з однією людиною, яка багато знає про місцевих. Є одна жінка, яка цікавиться теоріями змови та іншою коспірологічною фігнею. Вона часто говорила та розпитувала мене про лабораторію, яку зараз шукаєш ти. Я, звісно, говорив їй, що нічого не знаю, але вона мені не вірила. Одного разу вона пішла за межі міста, але так і не повернулась. Зараз її пошуками займається Віктор.
- Чесно кажучи, не дуже видно, щоб він її шукав.
- Її неможливо знайти! Вона просто зникла. Віктор кілька років йшов по її "слідах", але нічого не вийшло. Думаю, тепер варто спробувати тобі.
- Це виглядає так, ніби ти хочеш, щоб я знову виконав для тебе роботу.
- Ні... Не зовсім так. Я і її сім'я будемо дуже раді, якщо ти приведеш її в місто. Якщо вона ще жива, звісно.
- Хто б сумнівався,- Джон встав з дивану та пішов до виходу.
Хлопець кілька хвилин блукав центром міста, коли, нарешті, побачив Віктора, який сидів в зручному пластиковому кріслі, яке використовують на пляжах, та пив холодне пиво.
- Будеш?- спитав чоловік, коли Джон підійшов до нього.
- Ні... Мер розповів мені від кого я можу дізнатись про науковий комплекс. Мені треба знайти жінку, що цікавилась теоріями змови, але зникла кілька років тому. Кажуть, що ти намагався її знайти.
- Ліра,- одразу спохмурнів Віктор,- Так, я шукав її. Сумніваюсь, що тобі вдасться.
- Чому?
- Вона зникла кілька років тому. Рік тому я втратив її слід. Скоріше за все, вона в шлунку якогось зомбі.
- Варто спробувати.
- Тоді, тобі дорога в аеропорт, що неподалік,- говорив Віктор,- Хоч він вже давно закритий, там немає нікого, крім зомбі. Там я востаннє проводив пошуки Ліри. Думаю, тобі варто піти туди.
Джон кивнув та залишив чоловіка. Пройшовши кілька метрів, чоловік відчув сильний біль, тому швидко проковтнув ще одну таблетку. Вийшовши на головну вулицю, хлопець побачив Мію, яка сиділа на тротуарі та спостерігала за красивими хмарами, які повільно рухались по небу.
- Красиво, правда?- спитав Джон, підійшовши до дівчини.- Напевно, єдине, що не втратило свою красу в цьому світі.
- Так. Можливо, ти правий.
- Слухай, я знаю, що був доволі грубим... Я повів себе дуже неправильно. Пробач мені.
Дівчина перевела свій погляд на Джона і хлопець зрозумів, що вона точно не очікувала цього почути.
- Тобі не варто вибачатись. Я не можу звинувачувати тебе за те, що ти вирішив дізнатись, що відбулось насправді... Ти кудись збираєшся?
- В аеропорт, що за кілька кілометрів звідси.
- Я з тобою,- одразу сказала Мія.
- Я не думаю, що це...
- Ти ранений, а там може бути небезпечно.
Побачивши впевнений погляд дівчини, хлопець вирішив не сперечатись, тому мовчки погодився.
Аеропорт розміщений за кілька кілометрів від міста, тому їм не прийшлось довго їхати. Через кілька хвилин вони прибули на місце.
- Це військовий аеропорт. Наскільки я знаю, тут проводили останню евакуацію. Сотні людей, десятки літаків. Доки не напали заражені. Керівництво не дозволило піднімати в повітря літаки. Кажуть, що був наказ збити один з літаків, який піднявся в повітря після заборони. Десятки, а, можливо, сотні людей загинули. Після цього, ще цілий день не припинялись крики. Тільки кілька людей змогли втекти за заснувати "Укриття".
- Тебе ж тоді ще не було.
- Я читаю, Джоне. Інколи, це корисно.
- Ну так, справді...
Хлопець витягнув бінокль та намагався побачити, що відбувається всередині.
- Було доволі непросто,- мовив Джон,- Їх там немало. Сиди тут. Якщо я довго не буду виходити на зв'язок, їдь на летовище. Лише тоді, коли будеш впевнена, що зможеш безпечно вибратись.
- Я можу себе захистити.
- Не сумніваюсь.
Джон, діставши автомат, вийшов з автомобіля, а Мія пересіла на місце водія. Чоловік без особливих труднощів впорався з потворами на першому та другому поверхах. На щастя, боєприпасів в нього було достатньо. Зачистивши будівлю, хлопець почав обшукувати все, що могло дати йому інформацію, але вся електроніка давно згоріла.
- Чорт!- вилаявся хлопець та сильно вдарив по столу.
Протерши обличчя руками, Джон знову оглянув напівзруйновану кімнату в будівлі, яка доживала свої останні дні. Тоді він побачив товстий синій журнал. Розгорнувши його, він зрозумів, що заповнені тільки перші кілька сторінок. Детально розглянувши жовті та вицвілі сторінки, хлопець зрозумів, що це журнал евакуації, а всередині записані номери літаків. В журналі записано всі літаки, які полетіли, прилетіли та мали прилетіти.
- Віктор боявся, що Ліра могла покинути місто, сівши на літак. Якщо в неї була необхідна освіта, або друг, який міг в цьому допомогти, то цілком можливо.
Хлопець спустився сходами та вийшов на летовище. Підходячи до літаків, він перевіряв їхній номер, який дали при евакуації, з тими, що були записані в журналі.
- Все сходиться. Значить, вона десь неподалік... Або мертва.
В цей момент, Джон почув дивний звук в себе за спиною. Обернувшись, він побачив невеликого дрона, який стежив за ним весь цей час перебування на летовищі. Хлопець спробував пригледітись до дрона, але нічого не міг розібрати. Проте, чітко побачив невеликі кулемети "M134 Minigun". Зрозумівши, що йому загрожує небезпека, чоловік почав втікати, а дрон відкрив вогонь. Кілька куль протеліти дуже близько, але хлопець встиг сховатись за укриття.
- Що за...?!
- Джоне, все добре?- спитала Мія через рацію.
- Цілком. Маю невелику екскурсію по летовищу, але, в загальному, все чудово.
Дрон облетів термінал та напав на Джона з іншого боку, тому чоловік змушений був змінити укриття.
- Що там відбувається? Це постріли?
- Постріли? Ні! Я тут прекрасно проводжу час.
В цей момент, чоловікові дуже пощастило, що куля пройшла за сантиметр від його голови.
- Чорт!- крикнув хлопець.
- Що там відбувається?
- Добре, так. Це постріли. Мені потрібна твоя допомога. Надіюсь, що в мене в рюкзаку є сигнальна ракета. Побачиш спалах та під'їдеш до мене.
- Чекай мене.
Чоловік змінив укриття та сховався під одним з літаків. Важко дихаючи та, терплячи біль, він зняв з себе важкий рюкзак та витягнув звідти сигнальну ракету.
- Де ж ти?- мовив Джон, намагаючись побачити автомобіль дівчини.
Через кілька секунд на летовище виїхав автомобіль. Джон вистрелив ракетою в повітря, що одразу побачила Мія. Вона під'їхала до літака та зупинилась за кілька метрів від чоловіка.
- Ти вчасно,- мовив Джон, застрибнувши всередину.
Мія одразу натиснула на газ, але дрон почав стріляти в їхній автомобіль.
- Що це?- спитала дівчина.
- Дрон, якщо не помиляюсь.
- Що він тут робить? І чому хоче нас вбити?!
- Цього я сказати не можу.
- Під його обстрілом ми далеко не заїдемо. Є якісь ідеї, як можна його збити.
- Судячи з озброєння, дрон військовий, тому в нього можуть бути бронепластини... Я не знаю. Я ніколи не бачив військових дронів.
- В нас є важке озброєння?- Мія різко повернула в сторону, щоб ухилитись від куль дрона.
- Ні, немає.
Вони виїхали з летовища і покинули територію аеропорта. Те саме зробив і дрон, не припиняючи спроби вбити Джона та Мію.
- Повертай направо,- сказав хлопець, коли вони були на роздоріжжі.
- Що там?
- Коли ми їхали в аеропорт, я побачив, що там антена, яка на підвищенні. Скоріше за все, там гора, а, відповідно, і тунель через гору.
- Яка ймовірність, що він не полетить всередину тунелю?
- Залежить від того, хто керує дроном.
Вони їхали трохи більше двох хвилин, намагаючись не попадати під обстріл дрона. В'їхавши в тунель, Мія пригальмувала. Дрон вирішив пролетіти над горою.
- Ні!- несподівано для дівчини, мовив чоловік,- Він не має нас випередити.
Мія вирішила не сперечатись, тому пришвидшила автомобіль. Користуючись моментом, Джон переліз на заднє сидіння та взяв у руки автомат.
- Якщо пощастить, то зможемо пошкодити його камеру,- пояснив хлопець, побачивши збентежений погляд подруги.
Трохи менше, ніж через хвилину, вони виїхали з довгого тунелю. Яскраве сонячне світло раптово осліпило їх, але вони швидко звикли до цього.
- Тримай машину рівно,- сказав Джон.
- Це доволі непросто робити, коли стріляють з кулемета!- огризнулась дівчина.
Чоловік прицілився та кілька разів вистрелив у дрон, проте промахнувся.
- Зараза!
Хлопець знову приклав автомат до свого плеча та спробував прицілитись. Спокійно видихнувши, чоловік випустив кілька куль в дрона, тим самим, пошкодивши камеру відеоспостереження.
- Різкий поворот,- попередела Мія, спробувавши пригальмувати.
На жаль, дівчина рідко сиділа за кермом, тому не змогла правильно зреагувати. Під час різкого повороту, автомобіль кілька разів перевернувся. Через це, дівчина знепритомніла одразу. Джон, в свою чергу, отримав кілька ран, але йому дуже пощастило, що він не вилетів з авто. Чоловік виліз через задні двері та підійшов до дверей Мії. Хлопець побачив, що в неї рана на голові, тому вирішив витягнути її з-під уламків машини. Відтягнувши дівчину, Джон витягнув з рюкзака аптечку та спробував зупинити кровотечу, поки дівчина була непритомна.
- Треба рухатись,- сказав Джон, ледве вставши на ноги,- Зомбі можуть бути тут.
Чоловік підійшов до дівчини та спробував підняти її на руки. В цей момент, він відчув ще одну проблему. Дія наркотичного препарату припинилась, а те, що в нього було - закінчилось.
- Тільки цього мені бракувало,- тихо сказав до себе Джон, намагаючись стерпіти біль від нових ран та гострий біль в плечі.
Чоловік знесилено сів коло Мії, тримаючи в руці пістолет. Через кілька хвилин він втомлено заплющив очі та знепритомнів.
Чоловік прокинувся від голосу Мії.
- Джоне,- занепокоєно говорила дівчина, намагаючись привести його до тями.- Добре, що ти живий. Нам треба йти звідси.
Хлопець, не знаючи, що сказати, мовчки кивнув головою та ледве встав на ноги. Побачивши, що він от-от впаде, дівчина допомогла йому втриматись на ногах.
- Треба йти по дорозі,- говорив чоловік, викашлюючи з рота кров,- Якщо підемо інакше, то заблудимось і помремо.
Мія погодилась з ним. Вони намагались йти якомога швидше, притримуючи та допомагаючи один одному, але через серйозні рани, вони були повільними та беззахисними. Так вони йшли приблизно годину, під палючим сонцем, нічого не говорячи та не оглядаючись навколо. Тоді, вони дістались до покинутої ферми.
- Чекай,- скривившись від болю, мовив чоловік,- Відпочити... Мені треба відпочити.
- В нас немає часу,- сказала дівчина, подивившись в напрямок, звідки вони йшли,- Треба швидше дістатись до міста. Там нам зможуть допомогти.
- Час є.- Джон відпустив дівчину та сів на траву,- Ми помремо в дорозі, якщо не...
Джон знову закашляв кров'ю, тому Мія сіла коло нього.
- Я розумію, що тобі зараз важко, але ми не можемо зупинятись. Можливо, тут ми в ще більшій небезпеці.
- Треба відпочити... Після цього, ти підеш до міста, а я продовжу шукати Ліру. Вона приведе мене до лабо...
- Забудь про неї, Джоне!- перебила Мія,- Ти помираєш! Ми обоє дуже ранені. Нам треба вижити і дістатись до міста. Тільки там нам можуть допомогти. Вставай!
Джон встав на ноги та, озирнувшись, побачив, що до них повільно підствпають зомбі. Він витягнув пістолет, але патронів в нього було мало, а відстуність препарату та неймовірний біль в плечі не давали нормально прицілитись.
- Біжи!- крикнула Мія, намагаючись відстрілюватись від потвор.
- Я тебе тут саму не залишу.
- Я за тобою!
Хлопець не припиняв стріляти, доки не відчув тихе клацання. Він перевів погляд на Мію. Вона побачила це та впевнено кивнула головою. Джон кинув пістолет та прискорився, намагаючись покинути ферму. Дівчина кілька секунд стримувала противників, а тоді побігла за ним. Вони обоє прекрасно розуміли, що їм не втекти. Особливо це розумів Джон, який вважав себе зайвим вантажем. Він хотів зупинитись та затримати істот, щоб дати шанс подрузі. Проте, озирнувшись, зрозумів, що вона здогадалась до цього швидше. Мія зупинилась та легко посміхнулась. В наступну секунду, на неї накинувся зомбі, який глибоко вкусив її в шию, а після цього, до цього приєднались ще кілька десятків, розриваючи дівчину на шматки. Кілька секунд він дивився на це, а тоді розвернувся та побіг далі. Чоловік намагався бігти якомога швидше, не звертаючи уваги на біль та втому.
Виявляється, місто було за кілька десятків кілометрів від ферми, тому йому прийшлось робити кілька зупинок, щоб перевести подих та не померти від зупинки серця. Кожного разу, відхаркування кров'ю ставались все частіше. В решті-решт, він зміг дібратись до міських барикад. Зупинившись перед озброєними солдатами, хлопець знепритомнів. Останнє, що він відчув - це міцні руки Віктора та ще одного чоловіка, які підняли його та понесли до лікаря.
Джон отямився в кабінеті лікаря. Він досі відчував біль, але не такий сильний. Крім того, він зрозумів, що може впевнено стояти на ногах. Проте, робити цього не спішив.
- Я дав вам доволі велику кількість знеболювального та деякі препарати, які приглушать біль та додадуть бадьорості.- говорив лікар.
- Іншими словами, він накачав тебе стимуляторами та наркотою,- в своїй звичайній та розважливій манері втрутився Віктор, але раптово посерйознішав,- Де Мія?
- Вона померла,- сумно сказав Джон, після кількох секунд паузи.
Хлопець підняв голову та сів на ліжку.
- Вона була права,- продовжив Джон. Віктор жестом сказав лікарю вийти,- Ми розбились та отримали серйозні рани. Намагаючись втекти, ми потрапили на покинуту ферму. Я був занадто втомлений... Вона казала, що нам треба продовжувати рух та дійти до міста, але я її не слухав... Будучи занадто самовпевненим, я ніколи її не слухав... Зараз вона мертва. Її роздерло кілька десятків проклятих мерців, які тільки й чекають нашої смерті!!! Вона пожертувала собою, щоб врятувати моє життя.
- Ти не винен в тому, що сталось,- мовив Віктор,- Ти не в змозі зупинити всіх зомбі і ти не можеш врятувати всіх. Ця війна, яка почалась давним-давно... Скоріше за все, вона не закінчиться ніколи. Тут завжди будуть втрати... І завжди буде смерть. Нам від цього не врятуватись... Ніколи.
- Це можливо зупинити. Саме цим я і займаюсь. Намагаюсь знайти лабораторію, щоб дізнатись з чого все почалось та зупинити те, що відбувається навколо нас.- Джон протер долонею обличчя, видихнув та продовжив,- Я дізнався, що Ліра досі десь неподалік... Принаймні, я досі в це вірю. Мені потрібні твої люди, щоб знайти її.
Джон встав з ліжка та пішов до виходу.
- Мені треба провести додаткові обстеження,- спробував зупинити лікар, але марно.
- Навіть не проси,- сказав Віктор до Джона.
- Чому? Не видно, щоб цьому місту щось загрожувало.
- Ми дізнались, що сюди йде тисячна група потвор.
- Що?- здивовано спитав Джон,- Скільки?
- Тисяча. Можливо, більше. Можливо, менше. Тим не менш, достатньо багато, щоб задіяти всі ресурси, які нам доступні. Мер запросив підкріпленя в Міжнародної Гуманітарної Допомоги, але вони занадто довго думають над рішенням. Відчуваю, що треба буде діяти самостійно.
- Вікторе,- сказав Джон, зупинивши чоловіка, який, очевидно, поспішав,- Тисяча - це багато. Сумніваюсь, що хоч в когось вийде захиститись від такого.
- Варто спробувати. Мої люди не покинуть це місце,- сказав Віктор та почав роздавати вказівки озброєним солдатам.
Хоч Джон і не вірив в успіх, але вирішив допомогти цим людям. Тим більше, йому нічого робити... І нічого втрачати. Мія померла, Ліру він так і не знайшов, а, значить, лабораторію він також не знайде. Кілька годин від допомагав укріплювати барикади, доки не почув сирену, що сповіщала про наближення ворога. Чоловік піднявся на одну з барикад, яка слугувала першою лінією оборони.
- Їх багато,- холодно сказав Віктор, дивлячись на потвор, що швидко насувались на них.
- Я думав, що їх буде більше... Набагато більше.
- Приготуватись!- крикнув Віктор.
Джон швидко зліз з барикади та перебіг на іншу вулицю, що вела до центру.
- Зараза!- вилаявся Джон.
Кілька сотень потвор швидко перелізли через невеликі укріплення, які ніхто не охороняв, та насувались до центру. Джон відкрив вогонь, повільно відступаючи до союзників. Через кілька хвилин, люди опинились в оточенні між небезпечними потворами.
- Вони не могли розділитись самі!- крикнув Віктор, який дійшов до Джона, не припиняючи стріляти в противників,- Вони не вміють так робити!
- Я не думаю, що це зараз найважливіше!
Те, що відбувалось навколо, напевно, ніхто не міг би описати словами. Люди вистрілювали свої боєприпаси, намагаючись захистити своє життя. Зомбі швидко підступали до них та вбивали. Всі прекрасно розуміли, що їм не вижити, але, при цьому, не зупиняли боротьбу за своє життя.
Джон бачив, що барикади вони не втримали. Один з швидких зомбі-мутантів стрибнув на Віктора та миттєво перегриз йому горло. Розуміючи, що він може бути наступним, Джон розбив вікно в один з будинків та стріляв зсередини.
Раптово, хтось схопив Джона за плече та повернув до себе. Чоловік неочікував побачити позаду себе 40-річного старомодно вдягненого чоловіка.
- Хто ти?- спитав Джон.
- Це неважливо. Тобі треба знати, що ти не можеш постійно ігнорувати людей. Ти робиш правильно, але йдеш по дуже слизькій дорозі. На жаль, ти звернув не туди.
- Що ти, чорт забирай, несеш?
В будинок швидко застрибнув зомбі. Джон не встиг вистрелити в противника, тому отримав сильний укус в руку. Хлопець відчув різкий біль та побачив, що рана сильно кровоточить. Джон витягнув ножа та проткнув шию противника, вбивши його. Він знесилено впав на підлогу та сперся на стіну. Хлопець чув жахливі крики людей, які розуміли, що скоро помруть.
- Немає часу говорити,- знову звернувся незнайомець,- Треба діяти. Запам'ятай. Перед тим як щось робити, думай і цим, і цим,- чоловік торкнувся голови та серця,- Сумніваюсь, що зможу допомогти тобі знову.
Джон розплющив очі та, важко дихаючи, сів на ліжку.
- Не хотіла вас налякати,- сказала жінка, що сиділа коло Джона,- Звісно, доволі непросто вижити після такої аварії, але я дала вам багато знеболювального.
- Де я?- збентежено спитав хлопець.
- На фермі Озборна. Ви і ваша подруга дійшли до нас дуже раненими, але ми змогли вам допомогти.
- Моя подруга? Мія?!
- Так. Здається, її так звати.
Джон швидко встав з ліжка, але швидко зрозумів, що це погана ідея. Через різкий головний біль, Джон впав на підлогу. Жінка допомогла хлопцеві знову сісти на ліжко.
- Вам не варто зараз напружуватись. Крім того, дівчина зараз спить, тому не варто її турбувати. Мій чоловік принесе вам поїсти, а тоді побачимо, що робити далі.
Жінка залишила хлопця самого. Тоді, Джон відчув сильний біль в руці. Закотивши рукав кофти, він побачив жахливий шрам на руці від укусу зомбі.
- Що за фігня?- тихо спитав Джон.
Хлопець повільно спустився сходами, де побачив Мію, яка щойно прокинулась, незнайомку та Віктора, який сидів за столом. Хлопець підійшов до подруги та міцно обняв її.
- Емм, дякую,- ніяково сказала Мія, яка точно не очікувала цього.
- Я боявся, що втратив тебе... Пробач за все, що я робив не так.
- Все нормально, Джоне,- посміхнулась Мія та сіла за стіл.
- Що ти тут робиш?- спитав хлопець у Віктора, який відірвався від читання старої та давно неактуальної газети.
- Ліро, напевно, треба принести більше води. Після ліків, їм потрібно відновлювати водний баланс.
Жінка кивнула та пішла на кухню.
- Ліра?!- більш здивовано спитав Джон,- Що відбувається? В мене є питання, на які ти, скоріше за все, не зможеш відповісти, але... Ти казав, що так і не знайшов її.
- Вона була нареченою мера, який є ще тим мудаком. Він найняв мене, щоб я знайшов її та повернув у місто. Спочатку, я думав, що це просто замовлення, але, побачивши її - одразу закохався. Я вислухав її, тому ми вирішили жити окремо від інших. Звісно, нам потрібні гроші та їжа, тому я вирішив максимально розтягувати справу, доки мер платить мені. Крім цього, це дає можливість направляти на неправильний слід тих, хто вирішує знайти її. Знаю, що це непросто, Джонні, але ось така історія.
- Дрон в аеропорту? Це твоя робота?
- Мія розповіла, що на вас напав дрон. Якщо він озброєний, значить - військовий. Я не думаю, що хтось неподалік може мати таке. Напевно, ви розізлили когось могутнього.
Ліра повернулась в кімнату та поставила напої на стіл.
- В мене закінчився препарат,- мовив Джон та швидко додав, коли Мія захотіла заперечити,- Я знаю, що ти проти, але я помру від болю.
- Зараз ти відчуваєш біль?- спитала Ліра.
- Ні,- відповів хлопець, порухавши плечем.
- Це природний замінник, який не викликає залежності. Тобі дуже пощастило, що ти пережив ломку. Ти говорив доволі дивні речі. Проте, не думаю, що дія замінника буде тривалою.
- Треба повернутись в місто,- сказав Джон.
- Зараз туди повертатись небезпечно. Коли ви покинули місто, туди приїхав Лембер, який активно та агресивно розпитував про вас. Я б не радив надовго залишатись на одному місці.
- Скажи, де лабораторія,- раптово повернувся Джон до Ліри,- Чим швидше я закінчу всі справи, тим швидше я покину це місце.
По реакції Джон зрозумів, що жінка не хотіла говорити про це. Вона встала з-за столу та покинули кімнату.
- Я щось не так сказав?- спитав хлопець.
- Вона остання, над ким проводили досліди в лабораторії. Їй дивом вдалось втекти звідти. Вона досі не відійшла від цього.
Джон невдоволено, але спокійно видихнув.
- Я піду в місто,- раптово сказала Мія,- Я все обдумала і...
- Що?!- спитав Віктор.
- Я з Лембером не говорила, а в "Укритті" була недовго. Скоріше за все, він мене не впізнає.
- Або впізнає та розстріляє,- мовив Джон,- Лембер чортовий псих, коли справа стосується його жертв.
- Треба ризикнути. Буде погано, якщо ти будеш "вирубатись" тоді, коли не треба.
Джон встав з-за столу та кілька секунд ходив по кімнаті.
- Підеш з Віктором,- зрештою сказав хлопець,- Якщо щось станеться, то йди тільки до нього.
Мія кивнула. Ще кілька хвилин вони обговорювали те, що будуть робити в місті. Після цього, Віктор та Мія сіли в автомобіль та залишили ферму.
Тим часом, Джон вирішив підійти до Ліри, яка щось робила коло старого трактора в сараї.
- Я розумію, що тобі важко про це говорити, але...- почав Джон.
- Ні, ти не розумієш.- жінка зупинилась та просто дивилась в землю,- Мене там різали, накачували наркотиками та катували. Я досі бачу у снах обличчя тих лікарів.
- Тому я хочу дізнатись, що вони робили. Я зможу знайти ліки від вірусу, дізнатись навіщо і як лікарі робили досліди.
- Ні, я не скажу.
- Чому?
- Ти збожеволієш, коли дізнаєшся про це!
- Я народився під час кінця світу,- сказав Джон після недовгої паузи,- Мої батьки загинули через кілька хвилин після мого народження. Мене все життя виховував жорстокий старий дід, який залишив їх помирати. Єдине, через що я його не зненавидів - його чесність. Звісно, я був ображеним. Спочатку, я напав на нього та отримав цей шрам. Після цього, залишив свій дім та довгий час блукав лісами і полями, ночуючи в землянках, покинутих будинках та ямах. Я бачив весь біль людей, які живуть тут. Сімнадцять років я не покидав "Укриття" та його околиці. Я точно не був готовий до того, що побачив назовні. Проте, я не втрачав надію в те, що є шанс врятувати всіх цих людей. Вони точно не заслужили того, що отримали. І зараз, вперше за кілька років, я натрапив на дорогу, яка веде мене до цього. Лабораторії приведуть мене до відповідей, але мені треба зайти всередину.
Ліра довго мовчала, тому Джон почав сумніватись, що дівчина відповість йому.
- Мій батько став мером за день до того, як вірус почав заражувати людей. Це було ще до теперішнього мера. Батько хотів створити місто майбутнього. "Американську мрію", як він це називав. Я ледве змогла втекти з лабораторії, коли військові почали винищувати всіх піддослідних. Повернувшись додому, батько відносився до мене холодно, а через кілька днів сказав, щоб я перевірила одну точку в лісі. Люди зневірились і він не хотів, щоб його донькою була дівчина, яка провела половину свого життя в лабораторії... Вона знаходиться в горі. Всередині є тунель, а в ньому двері, які ведть всередину.
- В горі, що веде до радіостанції?!
- Так.
- Зараза!- голосно вилаявся Джон,- Я був так близько.
Чоловік кивнув та, взявши зброю, покинув ферму.
Віктор та Мія приїхали в місто менше, ніж за годину. Дівчина одразу побачила машину Лембера, яку дуже важко сплутати. Він припаркував її коло адміністрації і зараз, напевно, говорив з мером про Джона.
- Далеко не відходь,- сказав Віктор,- Якщо щось піде не так, клич на допомогу.
Мія кивнула та, вийшовши з автомобіля, пішла до лікарні, де, на диво, нікого не було.
- Дивно,- тихо мовила дівчина, зайшовши всередину.
Опинившись в палаті, де лікар тримав препарат, Мія почала обшукувати всі шухляди та полиці. Це зайняло в неї кілька хвилин. Нарешті, вона змогла знайти те, що шукала. Сховавши баночку з кількома таблетками в легкій куртці, дівчина розвернулась і побачила Лембера, який стояв у неї за спиною.
- Що ти тут шукаєш?- спитав чоловік,- Напевно, не дуже правильно робиш, грабуючи лікарів.
- Доктор сказав принести деякі препарати йому,- мовила дівчина, намагаючись триматись впевнено.
Мія нервово посміхнулась та пройшла коло чоловіка. Вона відчувала неймовірний страх, серце шалено билось, але вона намагалась вдавати спокій. Коли вона дійшла до виходу, Лембер обернувся до неї.
- Думав, що ти знаєш. Лікар мертвий.
- Що?- здивовано спитала Мія.
- Він допомагав Джону, який зараз в розшуку за напад на гуманітарний конвой... Знаєш, я згадав, де тебе бачив. Ти була в "Укритті" та прибула сюди з Джоном.
- Ти помилився,- дівчина придивилась в очі чоловіка та побачила, що його очі змінені. Скоріше за все, він приймав заборонені речовини.
Лембер швидко витягнув пістолет та приготувався стріляти. Мія вчасно зреагувала та вискочила на вулицю, тому чоловік не зміг в неї попасти. Лембер вийшов на вулицю та почав стріляти. Проте, Мія, перестрибнувши через капот автомобіля, сховалась від куль.
- Боже,- мовила дівчина, чекаючи, коли чоловік підійде до неї та випустить кілька куль.
На щастя, на чоловіка неочікувано напав Віктор, який був неподалік та почув постріли. Колишній мисливець зміг вибити зброю з рук противника. Віктор тримався достойно, але, навіть в рукопашному бою, Лембер був кращим.
- Тікай!- крикнув Віктор, ухилившись від швидкого удару.
Дівчина сіла за кермо та кілька секунд надіялась, що Віктор зможе перемогти противника. Тоді, з-за повороту вийшли найманці, які відкрили вогонь по дівчині. Розуміючи, що більше нічого не залишається, дівчина завела двигун та покинула місто.
Через кілька хвилин, Лембер, ухилившись від удару виснаженого Віктора, одним сильним ударом зламає йому спину та пристрелить кількома кулями в голову.
- За нею!- крикнув Лембер найманцям,- Тримайтесь на відстані. Мені потрібен Джон.
Джон дійшов до тунелю за годину. Всередині було дуже темно, тому він ввімкнув ліхтарик та повільно просувався вперед, очікуючи нападу. Деякий час він шукав вхід в таємну лабораторію, доки не побачив брудні двері, які були єдиними в цьому тунелі. Хлопець підійшов до них та побачив, що вони відчинені.
- Дивно,- тихо сказав Джон, зайшовши всередину.
В лабораторії жахливо смерділо пліснявою, сирістю та гнилими трупами.
- Чорт... Мудаки просто залишили піддослідних помирати.
Чоловік йшов в цілковитій темряві та міг бачити лише невелику частинку простору, яку освітлював ліхтарик. Не бажаючи залишатись тут довше, ніж потрібно, хлопець пришвидшив хід.
Ця лабораторія відрізнялась від попередньої. Якщо попередня була більш сучасна, то ця виглядала так, ніби її збудували в часи Другої світової війни і ніколи не ремонтували. Фактично, так і було. Пройшло немало часу, коли Джон, нарешті. дійшов до кабінету головного лікаря. Спочатку, йому здалось, що кабінет вкритий шаром пилу, але, як виявилось, це були розкидані фотографії та папери. Невелике світло ліхатрика не давало можливості оглянути весь кабінет, тому чоловік вирішив поступово. Через кілька хвилин, він знову натрапив на замітки головного лікаря.
"Сьогодні Бек мене звільнив, говорячи, що це занадто жорстоко. Так навіть краще. Я зробив важливе відкриття і воно було можливе лише при трьох компонентах. Препарати, операція і камінь. Звісно, його треба вдосконалити, але, думаю, це секрет створення ідеальних агентів. Контроль. Нарешті, я його отримав."
Закінчивши читати, Джон відчув, щто хтось стоїть позаду нього. Щось підказувало йому, що він тут не сам.
- Бляха, як мені не хочеться обертатись та дивитись, що там,- прошепотів хлопець, але обернувся.
Одразу на нього напала невідома істота в масці. Спочатку, Джон крикнув від несподіванки та відкрив вогонь. Істота бігла швидко, а кулі не давали потрібного ефекту. Чоловік витягнув з-за спини довгого ножа якраз вчасно, щоб ухилитись від удару істоти та вдарити її в спину. Істота розвернулась та спробувала вдарити хлопця, але він вчасно ухилився від довгих кігтів та вдарив потвору ножем. Істота закричала та, схопивши хлопця за шию, кинула його на старий дерев'яний стіл, який провалився під вагою чоловіка. Джон ледве дотягнувся до ножа та кілька разів вдарив істоту в голову та шию. Потвора заричала та втекла з кабінету.
- Зараза!- вилаявся чоловік, встаючи на ноги.
Він вирішив, що краще тут не затримуватись та повернутись на ферму. Взявши в рюкзак все, що можна прочитати, чоловік покинув лабораторію.
Мія їхала не оглядаючись та намагаючись не гальмувати. Через деякий час вона повернула на грунтову дорогу, що вела через ліс, просто на ферму. Раптово, майже перед капотом, на дорогу вибіг Джон, що помахов руки наказав повернути автомобіль в ліс. Їхати було дуже важко, бо авто не було призначене через їзду через гілки, коріння та кущі. Майже через сотню метрів авто зупинилось. Через хвилину, до втомленої та зляканої Мії підійшов Джон.
- Ти вже був в лабораторії?- спитала дівчина, намагаючись зберігати спокій.
- Так. Кілька хвилин тому повернувся та побачив кілька машин, що стояли коло ферми. Вирішив дочекатись тебе та Віктора... Де він?
- Все погано. Все пішло під три чорти! Лембер впізнав мене, коли я брала препарати. Віктор напав на Лембера, але я змушена була втікати.
- Чорт!- вилаявся Джон,- За тобою хтось стежив?
- Не знаю.
- Скоріше за все, так. Якщо лембер впіймав Віктора, то він вже мертвий.
Джон підійшов до рюкзака, що лежав неподалік та почав щось шукати всередині.
- Що ти робиш?- спитала дівчина.
- Побачивши, що тебе на фермі немає, вони почнуть обшукувати ліс, тому знайдуть нас. Буде краще, якщо ми приготуємо для них кілька "сюрпризів".
- Як щодо тих, що на фермі? Вони нас не почують?
- Вона в долині, за п'ять кілометрів звідси. Крім того, з півночі насувається гроза, тому... Скажем так, в нас є шанс.
Джон вийшов на дорогу та встановив розтяжку. Знищивши слід від повороту коліс, Джон повернувся до Мії, яка сиділа на краю дороги.
- Було б краще, якби ти сховалась подалі.- мовив Джон.
- Я хочу тобі допомогти.
- Не думаю, що люди Лембера будуть добрими. В мене є досвід боротьби з такими, але буде набагато краще, якщо ти залишишся живою.
Дівчина мовчки кивнула та дала одну таблетку препарату хлопцеві. Чоловік, який досі відчував себе доволі непогано, вирішив прибергти це на майбутнє. Витягнувши з багажника машини Віктора кілька мін, Джон встановив їх та сховався в невеликому яру, що був коло грунтової дороги. Два чорних автомобіля під'їхали через кілька хвилин. Хлопець приготувався стріляти. Машина, яка їхала попереду, натрапила на розтяжку та підірвалась. Водій другого автомобіля миттєво загальмував і звідти вийшло п'ятеро найманців.
- Чудово,- прошепотів Джон.
Піднявшись на ноги, чоловік відкрив вогонь по найманцях, після чого побіг вглиб лісу, відстрілюючись від противників. Найманці побігли за ним, що було їхньою помилкою. Через кілька секунд здетонувало ще три міни, вбивши трьох противників. Джон різко обернувся та вистрілив в голову одного з противників. Хлопець перевів погляд на останнього найманця, який приготувався вбити чоловіка, але вчасно прийшла Мія, яка випустила кілька куль в спину противника.
Джон кивнув дівчині, в знак подяки та побіг до краю лісу, де починався спуск вниз. Через кілька хвилин, він дійшов до місця, де закінчувались дерева та швидко впав на землю. Витягнувши бінокль, хлопець побачив Ліру та закривавленого Віктора, які висіли на мотузці.
- Виродки,- тихо сказав Джон.
- Найманці.
Джон почув в голосі Мії провину за те, що сталось. За хвилину з будинку вийшов Лембер, який, здавалось, дивився просто на них. Найманці та чоловік покинули ферму, після чого вона підірвалась. Мія встала на ноги, підійшла до дерева та тихо заплакала.
- Ти чого?- спитав Джон.
- Віктор та Ліра. Вони загинули через мене. Треба було послухати вас та не йти в місто.
- Я розумію, що зараз непросто. Не варто впадати у відчай. Це не твоя вина. Винен Лембер, його люди... Навіть я, чорт забирай, бо його люди полюють на мене, але точно не ти. Послухай, надворі ходять зомбі, люди помирають з голоду та, вбиваючи один одного. Зараз всім дуже непросто, тому, я вважаю, що вони прожили довге та щасливе життя, люблячи один одного. Вони допомогли двом молодим людям, які намагаються змінити те, що відбувається в світі. Зараз їх немає, але головне, що ми їх пам'ятаємо.
Мія підняла голову та подивилась в очі Джона.
- Буде жахливо, якщо ти просто опустиш руки та перестанеш боротись за те, за що вони померли. Будь сильнішою та покажи, на що ти здатна.
- Так, ти правий. Зараз треба бути сильнішою.
Хлопець сів коло неї і кілька хвилин вони мовчали, дивлячись в небо.
- Я оглянув деякі папери лабораторії, але нічого, крім особистих нотаток лікаря не знайшов.
Мія мовчки витягнула з куртки старий зошит та передала його хлопцеві.
- Що це?
- Розташування наступної лабораторії. Там пише, що вона в Нортовні. Якщо вони дійсно допоможуть нам подолати вірус та врятувати людей, ми мусимо зробити все можливе, щоб дійти до кінця.
Джон встав на ноги та подав руку Мії. Разом, вони пішли до автомобіля, а звідти відправились в Нортовн.