Джон зупинив автомобіль коло тротуару і вийшов з авто. Те саме, зробила і Мія. Люди, що проходили поряд, косо дивились на них, але нічого не говорили.

- Це більше нагадує місто під час війни, а не під час зомбі-апокаліпсису,- сказала дівчина,- Людей тут набагато більше, ніж в інших містах.

- Так, я бачу.

- Чорт, навіть не знаю, з чого почати,- сказав Джон, оглянувшись навколо.

- Буде добре, якщо ми поговоримо з людьми. Знайди когось, хто зможе розповісти про лабораторію, а я розпитаю чи безпечно тут знаходитись.- сказала Мія.

Джон кивнув та пішов охайно прибраною вуличкою.

- Перепрошую,- сказала Мія, зупинивши одну з перехожих.

- Привіт,- мило посміхнулась жінка середніх років з коротким світлим волоссям,- Я бачила, що ви щойно приїхали.

- Так. Ми прийшли з миром...

- Не переживай,- перебила жінка,- Наша адміністрація робить все можливе, щоб ми були в безпеці, тому, якщо вас пропустили на КПП, то все добре... Ти щось хотіла спитати?

- Так. Я не знаю кого можна спитати про наукові експерименти, які проводили в цій місцевості.

- Наукові експерименти? Я не знаю, про що ти говориш, але спробую тобі допомогти. Колись це місто було головним центром древнього ордену Драконів. Вони вірили в магів, єдинорогів та іншу нечисть. Секта, іншими словами. Кажуть, що вони проводили жахливі експерименти над людьми. На краю міста є будівлю, яку недавно викрила поліція. Якщо хочеш щось дізнатись, тобі варто заглянути туди,- жінка витягнула невеликий папірець та написала адресу.

- Дякую,- мило посміхнулась Мія.

Жінка продовжила йти по своїх справах, а Мія, розгорнувши папірець, пішла за вказаною адресою.

Джон швидко крокував широкою вулицею, коли просто перед ним вибіг малий хлопець та зупинив чоловіка.

- Чого тобі?- спитав Джон.

- На мою сестру напали,- сказав хлопець,- Допоможіть, будь ласка.

Не чекаючи відповіді, малий побіг в будівлю, а Джон пішов одразу за ним. Щось йому підказувало, що не варто цього робити, але він всеодно доволі часто ігнорував це передчуття.

Всередині будинку було доволі просторо. Місця вистачило б, щоб влаштував велику автомайстерню. Чоловік почув, що надворі почав падати дощ. За кілька секунд, чоловік втратив малого хлопця з поля зору, пле почув раптовий крик молодої дівчини.

Прибігши в іншу простору кімнату, чоловік побачив кількох божевільних та озброєних людей, які притиснули дівчину до стіни. Незнайомка намагалась вирватись і, часом, в неї це виходило, але чоловіків було занадто багато. Перевівши погляд в сторону, чоловік побачив закривавлений труп, що лежав на підлозі.

- Я завдання виконав,- сказав малий хлопець, підійшовши до одного з чоловіків.

- Вирішив віддати свою сестру за кілька доларів?- спитав Джон.

- Я її не знаю. Її брат лежить ось там,- сказав малий, вказавши на труп.- Крім того, угода вийшла доволі простою та вигідною.

Хлопець пройшов коло Джона та вийшов з будівлі.

- Не варто вам чіпати її,- сказав Джон,- У вас можуть бути проблеми.

- Ми не збираємось їй нашкодити, якщо вона не буде робити нічого зайвого. Ми просто хочемо повернути гроші. Їх має віддати або вона, або генерал.

- Тоді йдіть до генерала, але її відпустіть.

- Забавно, що генерал направив нас до неї.

Незнайомка заспокоїлась та, користуючись, що нападники говорили з Джоном, повільно потягнулась до задньої кишені. Вона витягнула невеликого ножа та глибоко проткнула чоловіка, що тримав її. Після цього, перерізала горло другому та швидко вбила третього противника. Джон підняв автомат, але не встиг захистити дівчину. На жаль, противників було занадто багато, тому один з них вистрілив дівчині в голову. Залишалось троє противників, але Джон сховався за стіну, щоб ворожі кулі його не вбили. Опинившись на сходах, хлопець вирішив піднятись вгору. При цьому, він, час від часу, зупинявся, щоб відстрілюватись. Це виходило доволі непогано, але, коли залишилось двоє противників, в чоловіка закінчились патрони.

Тоді до нього підійшов озброєний чоловік. Джон відкинув непотрібний автомат та підняв руки вгору. Не дуже розумний та п'яний чоловік підійшов до хлопця занадто близько. Джон вдарив ворога ліктем по голові та ногою в коліно. Чоловік заричав та спробував вистрелити в хлопця, але той одним сильним ударом вибив зброю з рук противника та притиснув його до стіни. Схопивши ворога за шию, Джон почав бити його головою об стіну, доки противник не знепритомнів. В цей момент хлопець побачив останнього, що приготувався стріляти. Джон швидко піднявся сходами та вибіг на мокрий від тривалого дощу дах. Хлопець сховався за дверима та почекав, коли чоловік підніметься. Джон раптово напав на противника та, після кількох сильних ударів, притиснув його до стіни. Чоловік спробував вистрелити в живіт хлопця, але той вчасно це побачив та завадив йому. Тоді, противник хитро посміхнувся та відштовхнув хлопця двома ногами. Джон впав на спину. Швидко піднявшись на ноги, він отримав дуже сильний удар металевою трубою. Хлопцеві ледве вдалось ухилитись від другого удару. Незнайомець вдарив Джона ліктем, після чого наніс останній удар в голову.

Мія прийшла за адресою, яку їй дала жінка. Ця частина міста виглядала дуже пустою, що робило його більш страшним. Проте, дівчина мала з собою пістолет, яка давав їй відчуття безпеки. Вона зайшла в потрібний їй брудний, старий та смердючий дім. На підлозі лежало кілька старих трупів, які почали гнити. Спочатку, вона впізнала лише щурів, але, згодом, зрозуміла, що це різні тварини з всього міста.

- Боже,- вжахнулась дівчина, але розуміла, що нічого зробити не може.

Переступивши через кількох мертвих птахів, вона піднялась сходами та почала обшукувати всі квартири. Всюди було пусто, крім однієї квартири на четвертому поверсі. Звідти пахло ладаном та іншими запахами, які, зазвичай, можна відчути лише в церкві. Звісно, Мія здивувалась, але зайшла всередину. Вона розуміла, що щось не так. Серед цього трупного смороду, запахи для релігійних обрядів виглядали дивно. Оглядаючи кухню, дівчина зачепила гарячий чайник.

- Ай!- крикнула дівчина та зрозуміла що саме тут не так.

Озирнувшись, вона побачила чоловіка, в довгому одязі, що стояв коло входу на кухню. Від несподіванки, вона ледь не крикнула. Кілька секунд чоловік мовчки дивився їй в очі та нічого не робив, тому в неї пішли мурашки по шкірі.

- Він не хотів вас налякати,- сказав другий чоловік, що підійшов до дверей та, оминувши свого друга, зайшов всередину,- Просто ми не звикли, що до нас приходять гості. Тим більше, з пістолетом.

- Просто... Просто я не думала, що тут ще хтось є,- відповіла Мія.

- Можете сховати пістолет? Вам нічого не загрожує, а мені доволі неприємно, коли в мене ціляться.

Дівчина кивнула та сховала пістолет.

- Будете чай? Чайник щойно закипів.

- Так,- відповіла дівчина, яка поняття не мала, чому погодилась.

- Мій друг проведе вас у вітальню.

Вся квартира була дуже темною через старий агітаційний плакат, що закривав вікна будинку. Зайшовши у вітальню, Мія побачила, що тут дуже брудно, а в повітрі літають частинки пилу.

- Прошу вибачення, що тут так не прибрано.- сказав добрий молодий чоловік,- Як я вже сказав, гості до нас не часто приходять.

Чоловік підійшов до Мії та дав їй чашку гарячого чаю.

- Чому ви тут?- спитала Мія, ігноруючи бажання втекти.

- Після початку пророцтва багато людей переїжджали в сусідні міста, або втікали з штату єдиним діючим аеропортом... Я давно знав, що станеться те, що сталось, тому вирішив, що залишусь тут і буду доживати свої дні.

- Ви ще доволі молодий. Я думала, що ви народились під час епідемії.

- Ні. Мені було 10, коли все почалось.

- Хто це?- спитала Мія, перевівши погляд на мовчазного чоловіка.

- Це мій кузен. Він, звісно, тупий, як колода, але часто допомагає в простих справах.

- Як вас звати?- спитала дівчина, зробивши ковток.

- Метт. Надіюсь, що це всі питання, бо я відчуваю себе, як на допиті.

Мія хотіла задати ще одне питання, але відчула різкий головний біль.

- Дякую,- мовив чоловік, після мовчання дівчини,- Дуже надіюсь, що ви прийшли сюди з миром і не хочете заподіяти нам шкоди.

- Я хочу дізнатись про орден Дракона. Я чула, що вони деякий час були активними саме тут.

- Так. Саме в цій будівлі, саме в цій кімнаті,- чоловік посміхнувся та підійшов до закритого вікна,- Мій батько був членом цього ордену. Тут вони жорстоко різали людей, поки те саме робили вчені в своїх лабораторіях. Звісно, нас оголосили в розшук, а не їх. Нікого не цікавили наші слова. Саме тому ми пішли в підпілля, розкидаючи нитки, як павук - всюди, куди тільки можна. Ми керуємо всіма, хоч маємо залишатись тут... Тепер, скажи мені, хто тобі розповів про це місце.

Мія знову відчула поколювання в голові, але цього разу легше. Вона спробувала встати, але не могла.

- Жінка. Я не знаю її імені. Я говорила з нею в центрі,- невідомо чому сказала Мія.

- Напевно, Лара. Жаль, що вона не слухала мене.

Метт дістав новий телефон та комусь подзвонив, вийшовши з кімнати.Через хвилину, в одному з будинків в центрі пролунав потужний вибух. Поверхня затряслась, але через кілька секунд все припинилось. Мія знову спробувала встати на ноги, але марно.

- Прекрасна вибухівка,- захоплено сказав чоловік,- Можна багато чого досягти, використовуючи лише одну річ.

Мія спробувала витягнути пістолет, але її рука заніміла, а голова раптово "вибухнула" від болю, тому дівчина знепритомніла.

Джон отямився в невеликій камері. Він не був зв'язаний, але двері були зачинені, а з зовнішнього боку стояв озброєний охоронець. Хлопець спробував встати на ноги, але відчув сильний головний біль, від удару.

- Де я?- тихо мовив чоловік.

Джон перевів погляд на охоронця, але той мовчав.

- Не дуже говіркий, так?- спитав чоловік та встав на ноги.

Охоронець перевів погляд на Джона, але продовжував мовчати.

- Слухай, я тебе не знаю. Ти мене не знаєш. В нас немає причин ненавидіти один одного. Чому б тобі не відпустити мене?

- Вперше в полоні?- спитав охоронець.

- Так... Добре, якщо не хочеш відпустити мене, то розкажи цікаву історію. Розкажи історію, розкажи історію, розкажи історію, розкажи...

- Добре!- знервовано сказав чоловік та невдоволено видихнув,- Жив колись чоловік на ім'я Мудак.

- Незвичне ім'я.

- Він любив пхати свого носа туди, куди не треба, тому попав до поганих людей. Після цього, він помер. Кінець історії.

- Доволі сумно,- сказав Джон,- Ти впевнений, що все закінчилось саме так?

- Цілком.

Охоронець почув кроки в коридорі, тому відвернувся від Джона. Через кілька секунд, до дверей підійшов незнайомець.

- Як почувається наш гість?- спитав незнайомець.

- Нормально. Вже отямився.- відповів охоронець.

Чоловік кивнув головою охоронцю. Той відчинив двері і чоловік зайшов всередину.

- Мене звати Метт,- сказав чоловік, подаючи руку Джону.

- Мені начхати. Я просто хочу вийти звідси,- відповів хлопець, проігнорувавши жест чоловіка.

- Боюсь, що це не так просто. Територію цієї будівлі покинути можливо, але непросто. Треба пройти через спеціальні етапи "очищення", які є не дуже приємними. Проте, надіюсь, що вашій подрузі сподобається.

Джон майже миттєво підійшов до чоловіка.

- Хоч пальцем до неї торкнись.

- Не треба бути таким агресивним. Ми проведемо процедури, які зроблять її кращою. Впевнений, що ви також не проти.

Метт задоволено посміхнувся та залишив Джона. Одразу за ним, охоронець зачинив двері.

- Впевнений, що твоїй подрузі стане краще.- сказав охоронець,- Як і мені.

- Не сумнівюсь, що їй і так нормально. Слухай, в мене є дещо для тебе.

- Що?

Джон миттєво схопив чоловіка за голову та кілька разів сильно вдарив об грати. Охоронець знепритомнів та впав на підлогу. Хлопець швидко обнишпорив кишені охоронця та витягнув звідти ключ. Спробувавши кілька різних ключів, Джон знайшов потрібний та вийшов в коридор. Схилившись коло охоронця, чоловік забрав в нього пістолет та тихо пішов коридором.

Хлопець тихо та обережно крався коридорами, доки ледь не натрапив на двох озброєних людей, які кудись поспішали. Пройшовши за ними, Джон опинився у великому залі. Посередині був довгий операційний стіл, а навколо довгі лави, на яких сиділи глядачі. Чимось, це нагадувало амфітеатр. Всередині було багато людей, але деяких присутніх Джон впізнав: Лембера, кількох його найманців, мера Рівертона, Елізабет та Ейпріл. Посередині стояв Метт, а коло нього був операційний стіл, на якому лежала Мія.

- Треба щось робити,- прошепотів Джон.

З пістолета стріляти на таку відстань було ризиковано. Крім того, Лембер і його люди швидко пристрелять його. Поки Метт говорив про своє навчання, Джон тихо прокрався до одного з рубильників, коло якого стояв охоронець.

- До біса все,- зрештою сказав Джон та вистрелив в голову противника.

Всі раптово повернули голову туди, звідки пролунав вибух, але хлопцеві вдалось вимкнути рубильник, тому весь зал опинився в темряві.

- Джон!- крикнув Лембер,- Не треба було сюди приходити!

Мисливець за головами, жестами, віддав наказ знайти Джона. Глядачі ввімкнули телефони та ліхтарики, щоб знайти Джона. Хлопець намагався вбивати їх по-одному, але вдавалось не дуже добре. Також, він чудово розумів, що в центр йому не пройти.

- Ввімкніть хтось це чортове світло!- крикнув Метт.

Черех хвилину хтось дістався до рубильника та ввімкнув світло, але Джона вже ніхто не бачив.

- Шукайте його,- говорив Лембер,- Обшукайте все, але знайдіть його.

Чоловік побачив, що над ним промайнула тінь. Піднявши голову, він побачив Джона, що перестрибував через підвішені балки. Лембер відкрив вогонь та спробував попасти в хлопця, але той рухався занадто швидко.

Джон швидко дострибав до останньої балки та стрибнув на Метта. Хлопцеві вдалось збити його з ніг. Він вибив скальпель з рук противника та приставив пістолет до його голови. Лембер та кілька його найманців приготувались стріляти, але Джон підняв Метта, тримаючи зброю.

- Зробиш ще хоч крок і я тебе вб'ю.- сказав Джон,- Не дуже хочеться його смерті, правда?

Хлопець перевів погляд на Ейпріл та Елізабет, які спостерігали за тим, що відбувається.

Досвідчений мисливець повільно махнув рукою, наказуючи людям опустити зброю. Джон розв'язав Мію та допоміг їй піднятись.

- Дякую,- сказала дівчина.

- Ще рано дякувати.

Тримаючи коло себе Метта, Джон та Мія повільно покинули зал та вийшли в коридор. Вони майже дійшли до виходу, коли Метт вдало вирвався від Джона та побіг коридором. Хлопцеві вдалось вистрелити йому в спину. Тоді з-за повороту з'явився Лембер, який відкрив вогонь.

Пробігши коридором, вони вийшли на подвір'я будинку.

- Думаю, нам кінець,- сказала дівчина.

Джон обернувся та приготувався захищатись, коло просто коло них зупинився автомобіль.

- Швидше!- крикнув водій.

Хлопець та дівчина вчасно застрибнули всередину. З будівлі вийшов Лембер, який почав стріляти в автомобіль, але водій швидко рушив з місця та покинув подвір'я.

- Ну і справ ти наробила, сестричко,- сказав водій.

- Сестричко?- здивовано перепитала Мія.

- Ти мене не пам'ятаєш. Я твій старший брат - Роб. Кілька тижнів тому в нас була вилазка, але ми потрапили під обстріл. Ми змушені були розділитись. Я намагався знайти тебе, але не зміг.

Кілька куль, що летіли з автомобіля переслідувачів, розбили скло, тому Джон та Мія пригнулись.

- Як ти знайшов нас?- спитав Джон.

- Я довго блукав лісом, доки не натрапив на "Укриття". Я розповів йому ситуацію і він сказав, що я можу знайти вас в Рівертоні. Там я натрапив на ваш слід, тому прослідкував сюди.

Над їхніми головами знову пролетіли кілька куль.

- Ви дійсно облажались,- сказав Роб,- Що ви зробили?

- Розізлили Лембера.- коротко відповів Джон.

Вражений Роб перевів погляд на Джона.

- Вау! Цього я неочікував почути.

- Якщо не будеш їхати швидше - ми всі трупи.- сказала Мія.

- Я стараюсь, але Лембер нас всеодно дожене... Добре. Тут неподалік має їхати військовий поїзд з припасами. Принаймні, я так чув. Якщо перестрибнути на нього, то Лембер вас не дістане. Будуть проблеми з армією, але точно проживете довше.

На дорозі стояли кілька зомбі, який Роб вправно оминув.

- Я б радив вам приготуватись, бо ми вже близько,- сказав Роб, під'їжджаючи до колії.

- Я залишусь з ним,- сказала дівчина до Джона.

- Що?!- здивовано спитав хлопець.

- Вій мій брат і я не хочу втратити його знову.

- Не хочу здаватись скептичним, але тобі не здається, що ти знаєш його лише кілька хвилин. Можливо, не варто йому сліпо вірити?

- Я пам'ятаю, що перед тим, як потрапити в той будинок, де ти мене знайшов, я дійсно виходила на вилазку. І пам'ятаю, що хтось був коло мене. Просто обличчя розмите.

- Але...- спробував заперечити Джон.

- Я йому вірю!- перебила Мія.

Джон мовчав кілька секунд.

- Бережи себе,- зрештою сказав хлопець.

- І ти себе,- мило посміхнулась дівчина.

Мія обняла Джона на прощання.

- Приготуйся до стрибка!- крикнув Роб.

- Далеко стрибати?- спитав Джон.

Через секунду він побачив, що до поїзда кілька метрів.

- Ти не міг би ближче?- спитав хлопець.

- Я не збираюсь ризикувати. Дорога йде вище колії, тому маєш дострибнути.

Джон приготувався та відштовхнувся від автомобіля. Пролетівши два метри, Джон впав на платформу між вагонами.

- Твою ж...- мовив хлопець, коли перекотився на платформі та зупинився, вставши на одне коліно.

Чоловік видихнув з полегшенням, коли побачив над собою вже знайоме обличчя Лембера. Мисливець спробував вдарити Джона ногою, але той встиг відкотитись вбік.

- Чому тобі все мало?- спитав Джон,- Ти просто не можеш здатись.

Лембер замахнувся кулаком для сильного удару, але хлопець вчасно ухилився від нього. Джон спробував вдарити противника, але той виявився набагато швидшим. Через хвилину швидкого бою, хлопець відчув, що ворог його перемагає. Мисливець схопив Джона та боляче вдарив об металеву стіну вагону. Хлопець впав на спину, а противника кілька разів вдарив ногою в живіт та обличчя. Сплюнувши кров, Джон потягнувся по пістолет, але ворог наступив на його руку.

- Дарма,- мовив Лембер.

Він взяв пістолет Джона та спробував вистрелити. Джону вдалось вдарити противника в руку, тому мисливець промахнувся. Хлопець скористався моментом та схопивши голову чоловіка, сильно вдарив об стіну вагону. Поваливши його на підлогу, Джон почав жорстоко бити його в обличчя. Лембер намагався захиститись, але Джон, наче, збожеволів - безпощадно бив противника в обличчя, розбиваючи кулаки до крові.

- Я знаю, що ти шукаєш,- сказав Лембер, стікаючи кров'ю,- але ти цього ніколи не отримаєш. Тобі ніколи не вдасться вилікувати цих людей.

Чоловік, тремтячою рукою, потягнувся у внутрішню кишеню куртки та витягнув звідти старий і пом'ятий листочок.

- Я пробував,- сказав Лембер.

Джон відпустив мисливця та, відійшовши на кілька кроків, розгорнув листочок. Хлопець одразу впізнав почерк головного лікаря.

"Святилище - святе або культове місце, а що може бути святішим за владу над власними помислами? Мені треба повернутись назад, щоб дізнатись правду. Тобі також."

Джон почув швидкі кроки позаду себе, тому різким рухом відстрибнув в сторону. Ранений Лембер не зміг зупинитись, тому вилетів з поїзда. Хлопець не сумнівався, що ворог мертвий, але зараз він не хотів думати про нього. Він думав про "Святилище" та шлях назад, які написав лікар.

- Що це таке?- спитав Джон сам в себе та сів на платформу,- Можливо, лікар намагався знайти "Святилище", але я нічого такого не зустрічав. Це було до його записів чи після? Можливо, я щось пропустив? Ні, це неможливо. Я не міг пропустити. Він просто нічого не писав про це. Можливо, "Святилище" - це те, що він давно знав, тому думав, що це очевидно? Тоді, це може бути що-завгодно.

Хлопець відчув округлий предмет в своїй задній кишені. Потягнувшись рукою, чоловік витягнув звідти медальйон, який знайшов в підвалі колишнього будинку мера. Відкривши його, Джон побачив фото двох молодих людей, які стояли коло старого та знайомого дуба. На фото були зображені дівчинка, яку хлопець не знав, та малий хлопчик, який когось нагадував. Джон намагався згадати, де бачив схоже обличчя.

- Зараза!- вилаявся чоловік, коли впізнав дуб та молодого головного лікаря.- З самого початку я був так близько. Чому я цього не побачив раніше? Тепер треба дістатись в "Укриття".