Лист сьомий. Вдихати запах тепла.
Весна.
Прекрасна пора, щоб залишити всі невдачі та почати жити заново. Викинути все, що так мордувало і докучало. Скинути одяг та оновити думки й мрії. Дихати по-новому. Закохатися.
Романтична пора та трохи інтимна. Вона змушує відчувати зближення. Тремтливе. Чуттєве. Таке сильне, як перший поцілунок, коли ти стоїш і не можеш відвести погляду. Тебе, немов зачарованого, трясе, змушує хвилюватися і серце стукати якось по-дурному. Коли ти розумієш, що ось-ось все станеться, але не відпускаєш солодке передчуття. А потім...
Я проживаю таке щодня. Варто лише вийти вдихнути свіже повітря, побачити молоді листочки. І одразу полегшення. Може наївно, може безглуздо й надто мрійливо, але так я відволікаюсь від спогадів. Забуваю, що все ще чекаю.
Очікування.
Так складно сидіти та просто чекати. Так, можна не сидіти. Можна робити щось, поспішати кудись, думати про інше. Можна, але не виходить. Усі думки зайняті постійним питанням: коли? Ось зараз, коли рипнули двері? Чи це постукали? Начебто, я чула твій голос. Сьогодні ти проходила повз мої вікна мовби. А в поштовій скриньці бачила листи. Від тебе, мабуть. Хоча... мені лише так здалося. На жаль.
Весна.
Час довгих вечірніх прогулянок і теплих промінців сонечка. І блукаючи повз високих дерев, хочеться дихати. Кричати на все горло від надлишку емоцій. Хочеться радіти навіть під час тривалих дощів. Та тільки без тебе фарби не такі яскраві та насичені.
Все, що приносило щастя раніше, зараз надто чуже, а бачити прекрасне без тебе я не хочу.
Повернися. Молю.
Прекрасна пора, щоб залишити всі невдачі та почати жити заново. Викинути все, що так мордувало і докучало. Скинути одяг та оновити думки й мрії. Дихати по-новому. Закохатися.
Романтична пора та трохи інтимна. Вона змушує відчувати зближення. Тремтливе. Чуттєве. Таке сильне, як перший поцілунок, коли ти стоїш і не можеш відвести погляду. Тебе, немов зачарованого, трясе, змушує хвилюватися і серце стукати якось по-дурному. Коли ти розумієш, що ось-ось все станеться, але не відпускаєш солодке передчуття. А потім...
Я проживаю таке щодня. Варто лише вийти вдихнути свіже повітря, побачити молоді листочки. І одразу полегшення. Може наївно, може безглуздо й надто мрійливо, але так я відволікаюсь від спогадів. Забуваю, що все ще чекаю.
Очікування.
Так складно сидіти та просто чекати. Так, можна не сидіти. Можна робити щось, поспішати кудись, думати про інше. Можна, але не виходить. Усі думки зайняті постійним питанням: коли? Ось зараз, коли рипнули двері? Чи це постукали? Начебто, я чула твій голос. Сьогодні ти проходила повз мої вікна мовби. А в поштовій скриньці бачила листи. Від тебе, мабуть. Хоча... мені лише так здалося. На жаль.
Весна.
Час довгих вечірніх прогулянок і теплих промінців сонечка. І блукаючи повз високих дерев, хочеться дихати. Кричати на все горло від надлишку емоцій. Хочеться радіти навіть під час тривалих дощів. Та тільки без тебе фарби не такі яскраві та насичені.
Все, що приносило щастя раніше, зараз надто чуже, а бачити прекрасне без тебе я не хочу.
Повернися. Молю.
Коментарі