Метелик

ptashka_

Стара зморшкувата п'ятиповерхівка, Дивиться на мене десятками очей, Під'їзд, прокурений людьми, Що одвіку не знали спокійних ночей. Там вона загубилась в лабіринті речей, Маленька, мов пташка, і крила тоненькі, Скоріше, метелик, що сидить на пальцях в людей. Слова такі гострі, мов лезо ножа, Раз доторкнись її - і вона полетить назад. Так легко вдарити в павутинні вічних образ, Раз покажи їй - і вона полетить назад. Далі блукає в лабіринті кімнат, Шкода, що час так і не ходить назад, Жде, коли ввечері тепла вода Змиє гіркий присмак розпач і втрат. Вдарить холодний вітер, коли сидітиме на вікні, Люди, змилувавшись, поховали гострі леза свої, Ніхто їй не напише ні віршів, ні пісень, Хто ж міг подумати, що метелик живе лише день... І все як завжди: стара п'ятиповерхівка, Що дивиться у вікна десятками очей, Але тепер іскри горять у людей, Що так довго не знали спокійних ночей.

2018-02-11 15:10:45

Інші категорії

Соціальні Сумні вірші Пейзажні Подійні Історичні Поеми

Інші поети

Юлія Гаргат

@Yuliia_Harhat

Alice Fantomhife

@Alice_Fantomhife

Meisongdi Riamroi

@Meisongdi_Riamroi

Схожі вірші

Всі

Why?

Лунная Лапа

I was alone. I am alone. I will be alone. But why People always lie? I can't hear it Every time! And then They try to come Back. And i Don't understand it. Why?

9091

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12115