21 квітня

«Ну що ж. Я вирішила щось написати, тож знов привіт?» (вона закреслила це обережно)

«Сьогодні я ходила в школу мого брата, щоб знайти план в екстрених ситуаціях або щось таке, але я не знайшла. Раніше я туди не ходила, бо туди дуже довго добиратися, тому декілька тижнів я прокладала маршрут, як туди безпечно дійти. Я ще до цього його робила. Писала на папері, який знаходила. Але як вже сказала – нічого. Не розумію батьків, чому вони туди його відправили вчитися. Ось я свій час вчилася біля свого дому – і зручніше було. Але! Я все ж таки знайшло щось, але це був адреси з іншими сховищами. Хоча б щось. І на цьому дякую, бо деякі справді тяжко знайти. Вони знаходяться в квартирах та багато які закрити від зайвих очей. Хоча з часом вони просто самі по собі зруйнувалися. Хоча це ніби добре що я це знайшла, бо я сподіваюся, що знайду, в кращому випадку, хоча би тіло директора та там буде цей чортів план, бо а як ще мені брата знайти?»

Нотатник закрився та дівчина поклала голову на подушку. В її голову приходи думки, які не допомагали їй взагалі. Кет думала, як персонажі в фільмах знають де знайти своїх рідних? В кіно це здавалося таким легким, але зіткнувшись з цим у реальності, розумієш, що це далеко не так. Вціліла звісно могла обійти все місто в пошуках свого брата, але боялася, що це не дасть ніякого результату і вона залишиться назавжди на самоті з тишею на пару. Це було нестерпно та це почуття з’їдало з самою середини душі. Кет взяла ковдру та натягнула на себе, сховавшись в імпровізованому коконі.

- Це нереально, - процідила вціліла та сильніше сховалася. Вона могла лежати так годинами, але треба робити все можливо, щоб досягти своєї мети.

На наступний день, в 9:30 за дзвоном церковних дзвонів, Кет стояла біля руїн одного із будинків, яка була знищена ракетою ворогів. Вона пам’ятає цей день слабко, бо кожен день, коли було занадто гучно – став для неї як один. Але вціліла не прийшла для того, щоб згадувати ті часи. Вона сюди прийшла, бо це була одна із адрес зі сховищем.

Кет збирається з силами, робить крок в середину та відразу спускається. Так вона помічає герметичні двері та зі скрипучим звуком відкриває їх. А за ними із темряві лунають крики мутантів, яких вона розбудила своєю появою. Незважаючи на страх і невідомість, Кет вирішує, що їй потрібно продовжувати свій шлях. Вона вмикає ліхтарик, який був пришити до її шапки, закриває обличчя вологою тканиною маскою і відправляється далі. В приміщення був запах сечі, фекалій перемішаний з запахом прогнилого трупа. Це відчувалося в повітрі та на язику. І чим далі йдеш, тим більш чутливими стають усі рецептори. Але мутанти не дали довго чекати на них.

В тиші почулися швидкі чужі кроки. "Не встигла все розгледіти, як вони на підході, - дівчина цокнула і провірила в кишенях, чи на місці розкладні ножі, після чого зручно взяла сокиру в руки і з розмаху вдарила першого принца, але сокира влучила не по голові. - Чорт! - мутант подряпав її руку та її наступний удар був важким. Мутант уже вдихав свої останні ковтки повітря, тим часом поки інші вже були на підході. - Я маю встояти на ногах, - принц уже лежав на землі, а інший мутант повалив її на землю. Кет не змогла втримати сокиру. Мутант хотів з'їсти її, але тільки думка, що вона не зможе врятувати брата, змусили її швидко мислити. Не було часу на страх. Кет взяла ножа і пронизала йому в горло, через що кров потрапила їй у рот, але добити його потрібно було. Мутант помер із за ще одного удару ножа в горло. Лице Кет було у ярості, хоча вона відчувала кров у горлі та їй доводилося стримувати блювотний рефлекс, бо було ще більше кроків. Вона подивилася на свою руку, яка плюсувала, але поки що не боліла. Кет швидко схопила сокиру та поквапилася закрити герметичні двері, але принци були вже тут та були набагато сильніші ніж вона. Кет розвернулася та побігла з усіх сил, які у неї залишилися. Кет чула їх крики та бачила, як вони стали на задні ноги та бігли за нею, але тут вона була швидше за них

Кет швидко відкривала двері в під’їзди, які без сили не відкривалися. Вона бігла від дома до дому, поки нарешті не сховалася. Вона тяжко дихала. Голова йшла обертом. Живіт вивертало. Кет швидко зняла маску та її знудило. Кров принців була жахлива на смак. Вона витерла свій рот, після чого зі злості ногою зламала найближчий стілець.

- Чорт! – Кет облокотилася об стінку та повільно сіл на підлогу, випрямивши ноги. – Дура! Тобі треба бути обачнішою, - долоня вдарила по щоці. З порізу продовжувала текти кров та капала на підлогу. Її ще раз знудило. Вона почала швидко шукати тканину по кімнаті, щоб перев’язати ліву руку. Вціліла чула, що мутанти продовжували її шукати. Кет вже збиралася повернутися до своєї схованки, але вона не збиралася знов прийти з нічим. Вціліла підводиться та встає спиною до вікна. Вона вирішує їх вбити, поки адреналін не вийшов з її крові.

Принц, виломивши двері, помічає її та вже збирається напасти, але Кет швидко виходить в сторону та мутант вилітає у вікно. Наступних трьох Кет вбиває сокирою з відповідним хрустом черепа. Біль в руці починає з’являєтеся, але часу на відпочинок не було. Вона біжить назад до укриття, стараючись не попадатися на очі принцам, та успішно повернулася в середину.

Двоє принців вже лежалі в своїй крові та не дихали. Їх масивні темно-фіолетові тіла тепер нікого не вб’ють. Від їх характерного запаху знов хотілося блювати. Йдучи далі брудним коридором, уже було видно і людські трупи, від яких пахло значно краще, ніж від мутантів, але найголовніше не знайти тут труп брата. Кет уважно поглянула на одні із останків. Вона уважно почала його вивчати одяг, речі, які лежали поруч, але припинила це та пішла далі. Воно не було змучене мутантом. Ні. Воно спокійно розкладалося в сирому приміщенні в надії, що його нормально поховають.

"Їх або згубив голод, або щось інше. Цікаво, про що воно думало, коли вмирало через голод? Що депутати й тут нажилися, чи воно хотіло до батьків?", - подумала вона, дивлячись на цю жахливу картину.

Через пару трупів, вціліла побачила річ, яку шукала, та одразу ж присіла більше до дорослого трупа, почавши копатися вже в його речах і це був той самий план.

- Та я просто сам удача! – зраділа Кет та відразу поклала план в рюкзак, але хвилинку щастя знов перебив крик мутанта. Треба було швидко повертатися.

Далі вціліла не пам’ятає, як добралася до квартири, через яку силу вона билася з мутантами. Її ноги автоматично бігли, до її сховану. Рука боліла. Ноги були тяжкі. Не вистачала свіжого повітря. Єдине, що її зараз хвилювало – рана. Кет тремтячими руками промивала свою рану. Крик та плач заповнював квартиру, як звучання рояльних клавіш, яких натискають водночас. Хоча в неї багато ліків - вона не знала, як їх використовувати правильно Кет робила все не думаючи. Обробила рану грубим методом, перебинтувала ліву руку та прийняла знеболювальне.

Кет сиділа на кухні та вже пару хвилин дивилася в одну точку. В руках тримала вже холодний чай, а рука все ще боліла. Здавалося, що було все занадто швидко та вціліла сама ще нічого не усвідомлювала. Це було до болі знайоме відчуття, яке знов вбивало. Нога нервово стукала по підлозі, але думки так і не збиралася в голову, ніби найгірший концерт в її голові не міг зіграти навіть одну ноту водночас. Ліва рука продовжувала боліти та здавалося в неї підіймалася температура. Тіло знобило. Вона підняла голову та натягла капюшон толстовки на голову. Її погляд впав на кота в светрі. Кет втомлено закотила очі та подивилася в іншу сторону, хоча вона боролися з бажанням виговоритися хоча б на папері. Але кожен раз прочитуючи те, що писала, з’являлася огида. Проте букви на аркуші пливли ще сильніше, але вона почала писати:

22 квітня

«Сьогодні був жахливий день»

Кет дивилася на свої особисті слова та знов відчувала нудоту в горлі. Спочатку вона вважала, що це гарна ідея почате вести нотатник. «Не зійдеш з розуму» і все таке, а тепер їй здавалося, що саме із за нотатника Кет отримала цю рану. Але глибоко дохнувши та видохнувши, згадала свою подругу. «Не зійдеш з розуму». Хіба розмови з самим собою – це не божевілля? Кет покачала головою і продовжила старатися гарніше вимальовувати букви.

«Полізла сьогодні в сховище без розуміння скільки їх там, а мені треба бути обережною, щоб врятувати брата, бо тоді я ніц не зможу зробити! Нікому не потрібна людина, яка нічого не може. От якби я вміла лікувати людей та розбиратися в всіх цих медичних справах, то я була б як гарячий пиріжечок, бо я думала, що лікувати людей набагато простіше. На практиці вийшло не так. Тож зараз я страдаю та буду сподіватися, що я не помру. Але тільки в кіно та книгах головний герой виживає, рятує світ, хоча багато хто навіть у дорослому віці вірить у дива. Це ж дивно. Див не існує, тому треба покладатися тільки на свої сили» (Кет на декілька хвилин задумалася)

«Думаю, покладатися на свої сили теж можна записати, як нове правило. Ось знов, наприклад я, якби я не повірила у себе та не вбила б тих мутантів, то давно була б їх обідом. А це не найкраща смерть. Уж краще нехай машина. Ні. Краще від своїх рук, ніж від рук принців. Я поганого не скажу. Ці створіння безжалісно вбивають людину, залишаючи тільки кров. До них гірше може тільки людина бути, або навіть навпаки»

Кет різко відкинулася на спинку стільця, бо почула приємну музику для вух. За вікном пішов дощ. Вціліла цьому легко зраділа, бо це означала що нарешті всі погані запахи хоча би на пару днів змиє дощ. Вікно відкрилося та легені заповнило свіже повітря. Це ніби рай на землі. Голова йшла обертом від приємного запаху дощу. Хотілося вибігти та танцювати під дощем, омиваючи себе та дзвінко сміючись в голос, але водночас дощ приносив спокій, який обертає тебе, як ковдру. Кет продовжувала дивитися на дощ, але прекрасно знала, що коли починався дощ, то мутанти так само хотіли насолодиться цим моментом. Вціліла зняла з себе капюшон та вдихнула в легені свіже повітря. Кет подивилася на те, що начеркала, але вона відчула, що хоче завершити цей день хоча б на хорошій ноті. Вона відступила декілька рядків та написала:

«Нарешті пішов дощ» і намальований котика, який посміхається.