Кет йшла від свого старого дому з рюкзаком набитих речей. Вона взяла деякий одяг та книги про детектив. Вціліла йшла з тишею, вслухаючись на по сторонні звуки, щоб бути на по готові, хоча сокиру тримала не так міцно. Чомусь Кет відчувала сум та трохи провини. «Пф… ні. Не може такого бути, - подумала вона, водночас згадуючи вчорашні слова. – «Мені не може бути соромно перед неживим предметом» Хоча вона старалася відганяти ці думки із за чого не помітила, як вона підійшла до парку. Вціліла подивилася по сторонам. Взагалі-то їй треба іти взагалі іншим шляхом, але тепер через це вона робить гачок. Кет збиралася повертатися до дому, але ноги стояли на місці.

Уже перед входом до парку Кет зупинилася і заплющила очі. Вона одразу ж почула дитячі радісні голоси, бесіди друзів, любовні зізнання, голос батьків. Уявила тих дітей, які граються на дитячому майданчику, а раніше Кет теж там гралася з татом у принцесу і дракона. Але тоді це була інша людина, не вона. Вона Кет, а не... Дівчина знову уявила дітей, які бігають і грають у доганялки, як близькі друзі ходять спокійно парком і самі згадують колишні часи, як закохані гуляють за руку й насолоджуються часом одне з одним. А зараз дівчина розплющила очі - тихо. Тихо і порожньо. Можливо, десь там лежать трупи і ходять мерці, але все одно тихо. Така тиша час від часу дратує, але краще тиша ніж слухати як кричатимуть люди від болю, а мерці від насолоди. У голові Кет пролунали ті звуки і від цього здригнулася. Заспокоївшись, вона зрушила з місця, прямуючи в глиб парку.

Листя від дерев, яке залишилося ще від зими та нікому прибрати, лежить усе мокре. Трава почала зеленіти, як раніше. Квіти, хоча вже весна, позасихали і зникли. Так само, як і її безвинна дитяча душа. Вціліла подивилася праворуч. На лавочці лежало кілька трупів: один накривав іншого. Напевно, це якась парочка, яка гуляла того дня, і хлопець хотів врятувати свою кохану, але не встиг. Вони обидва мертві. «Сподіваюся хоч там вони будуть разом». Раніше б Кет заплакала б від цього, але зараз не може. Чисто фізично не могла, а може й душевно теж. Дівчина спустилася на оглядовий майданчик. Одне з її улюблених місць. Тут вона часто сиділа з братом, де не треба сидіти, і щось їли. В одну з таких прогулянок було дуже сонячна погода і напрочуд мало людей. Наче це місце сьогодні було тільки їхнє. Внизу люди кудись їдуть на своїх машинах, на синій, особливо того дня, річці плавали на кораблях, яхтах. Кет махала їм розуміючи, що вони її не побачать, але її це забавляло. На набережній сім'ї та друзі весело розмовляли і їли свіжу кукурудзу в стаканчиках. Але зараз тут пусто та тихо. Кущі стали дикими і закривали вигляд на набережну. Гілки дерев тепер теж росли куди вони хочуть.

Далі, вже на монастирському острові, підійшовши до пам'ятника Шевченку, Кет подивилася на нього знизу-вгору. Він виглядав грізно, серйозно, наче просто зараз розкидає всіх ворогів або навіть тільки одним поглядом уб'є їх. Від такої фантазії в неї пробігли мурашки і вона повернулася до нього спиною. Тепер вона бачила церкву. Всередині, начебто, була один раз чи два, не пам'ятає. Але пам'ятає, як звідти частенько виходили бабусі і колись доводилося бачити тут місцевого Батюшку. Кет ближче підійшла до цієї маленької, але водночас могутньої церкви. Їй завжди подобалася архітектура церкви, їхні картини, навіть колись читала Новий Завіт, але ось люди, які вірила в бог. Раніше вона могла навіть поговорити з татом на цю тему – не більше. Кет зібралася йти вниз, але помітила відчинені двері й пішла до них. Не встигла вона відчинити скрипучі й важкі двері, як звідти вистрибує мутант. Вона не змогла досить швидко зреагувати, але, коли той притиснув її до землі та почав кричати на неї, та так, що слину падало на її обличчя і в різні боки. Було видно його великий рот повний гострих і гнилих зубів, які легко розірвуть тебе. Кет спочатку лівою рукою хотіла дотягнутися до сокири, але відчула пекучій біль, тому іншою рукою намацала плитку з дороги і кілька разів з усієї сили вдарила того по голові. Принц майже одразу відключився і впав на неї. Та зняла його з себе і сказала:

- Сподіваюся, ти не був Батюшкою. Якщо й так, то вибач-те, - Кет піднялася, витерши слину зі свого обличчя, і потерла потилицю. Крові не було після падіння і то добре. Найімовірніше будуть синці на спині, але дівчина побачила, що на толстовці порвалася знов. - От чорт! Ой, - вона знову подивилася на мутанта, - вибачте. Блін. Від вас смердить.

Кет поспішила спуститися під церкву, але відчула дивні звуки з далеку. Спочатку вціліла подумала, що принц жив, але ні. Потім її погляд дивився в далеч, але покачавши головою, пішла далі. Уже на місці відкривався чудовий краєвид на місто й річку. Точніше воно було таким раніше. Раніше, зовсім недавно, як здавалося дівчині, місто було живим, галасливим, яскравим, щасливим, хоч і люди говорили, що тут усе погано. Через пару хвилин вона не помітила, як тримала в руках Мапепевіча. Її рука знов почесала потилицю, перед тим як почати писати знов необережними буквами.

27 квітня

«Пробач» (знов хвилина мовчання, але потім вона закреслила слово.)

«Раніше я сюди часто приходила, щоб попрактикуватися. Звісно трохи небезпечно, бо тут і наркомани кололися та алкоголіки були, але мені не було страшно. Страшніше за все було зіпсувати скрипку, бо потім були б мені непереливки, але це зараз не дуже то і важливо. Хоча я не люблю тишу, але краще так, ніж з наркоманами. О! Тут навіть все ще лежить шприц. Найсмішніше було, коли я була в аптеці, то побачила, що продають батончик з кокаїном. Спочатку я не могла повірити в це, але потім дізналася, що тепер цю хрінь усюди продають. Мій друг це перевірив та підтвердив. Він трохи спробував цього звісно, але сказав, що не зрозумів цього. Я сама колись курила сигарети, але зараз і так смороду вистачає, а сигарети і так само по собі не дуже»

Її погляд швидко подивися на свою порвану толстовку. Добре, що її рану не заціпило, бо було б ще гірше. Погляд знов повернувся до нотатника.

«Можливо колись я зможу розібратися, які нутрощі у принців, бо кому не цікаво, як вони так їдять людей повністю та все ще залишаються голодні. Звісно я б могла сказати, що вони схожі на тварин, але я знаю де кого, хто більше схожий на тварину» (вона покачала головою та майже вдарила себе по щоці)

«Але це неважливо. Не впевнена, що… ну. Так. Просто не впевнена»