25 квітня

«Пройшов вже майже… не важливо - після того, як я отримала це гребоне поранення. Я нічого не можу робити. Так і ще ці тварі постійно ходять біля мого сховища. Це вже навіть не страшно. Це вже просто бісить. Я вже виходила їх проганяла, але вони все одно повертаються. У мене тут магніт якийсь чи що?»

Видих.

«Але насправді мені здається, що я змірилася з тим, що я можу і не знайти свого брата. Або стараюся внушити собі таку думку. Всі ці пошуки - марна справа. Мої припаси скоро закінчяться, хоча ліків все ще багато. Але вони не допомагають! Розумієш? Не допомагають. Нахіба мені стільки ліків! Вони ніякого сенсу не мають. Невже я скоро помру?»

Кет, кинувши ручку на стіл, подивилася в гору на стінку. Біле і пусте. Всі бояться смерті та всі будуть молитися, щоб не померти, але вціліла так не робила. Смерть для неї, щось таке пусте, як стінка перед нею. Для неї смерть не існує, бо вона ще не побачила його, як і Бога, тому не молиться. Хоча дзвін церковний приємно чути – це така ніжна мелодія, як колискова.

Кет покачала головою, розуміючи, що її думки не туди пішли. В такий тиші можна і здоровій людині глузд загубити. Вона пам’ятає, як її подруга також пропанувала ввімкнути музику, щоб не було так тихо, але перед очима знов постає її труп. Кет знов покачала головою та закрила руками очі, але її руки торкається щось холодне і слизьке. Вціліла відразу висмикує руку в сторону та озирнулися по кімнаті. Вона була одна. Одна. Тут нікого немає. Окрім нього. Блокнот спокійно продовжував лежати та дивитися на неї.

На наступний день на вулиці йшов маленький дощик, але все одно було гарно або навіть прекрасно. Хоч щось заспокоювало. Зелене листя, як клавіші фортепіано, а каплі грали на них, створюючи заспокійливу музику. Сонце не сліпило в очі та не було занадто душно. Кет поставила відра, куди теж почали капати каплі, як палки по барабанам. Бам-бам-бам. Вона сильніше натягнула рукав на хвору руку та подивилася навколо. Трава була витоптана слідами принців, але дощ рятував їх, підіймаючи траву в гору та з тротуару змиваючи сліди. Хоча деякі рослини все одно були зламані, від масивних тіл мутантів. В її очах був жаль, тому вона до кінця зламала гілки, вибачаючись за це, та потім посадила їх окремо у землю, сподіваючись, що з них проростуть нові гілки. Вціліла пам’ятає, як з братом в парку знайшли зламану гілку на дереві. Гілка була зламана із за дітлахів, які там лазили. Тому її брат вирішив врятувати дерево та зав’язав платочок на неї, щоб гілка знов прижилася. Платочок довго там висів, поки дерево не зрубали. «Бідні деревця», - прозвучала думка голосом брата.

Далі, за її планом в голові, Кет повинна перевірити свій огород. Насправді він був у неї не великого розміру та дивлячись на результати її робіт, в неї не дуже виходило з цим. Здавалося тільки морква почала рости та трохи кукурудза, бо інших овочі, які вона посадила – не бачила. Вона присіла біля них, знов натягнувши рукав. «Що їм не вистачає? Води? Добриво? Розмови?» Кет тихо здохнула та обережно подушечками пальців торкнулася маленького ростка. Її пальці обережно гладити маленькі листочки, щоб змусило її трохи посміхнутися.

- Ем… привіт? Тобі тут добре? Не холодно? – прошепотіла вціліла, не прибираючи своїх пальців. – Я сподіваюся, що тобі тут справді добре. Якщо ти будеш один, то не хвилюйся. Я буду поруч.

Її очі ще пару хвилин були прикуті до рослини, але потім покачала сама собі головою. «Це дурість» - подумала Кет та випрямила ноги. Її погляд впав на зруйнований дім. Вціліла в точності не пам’ятає, що тут сталося: чи пів будівлі саме впало, чи тут була пожежа – але цегла та інше сміття, яке там було, захищає від незваних гостей. Інколи. Не дуже добре, як хотілося.

Коли Кет вийшла через ворота, то подивилася по сторонам, щоб перевірити, чи щось змінилося, але ні. На стіні все ще було написано «Тут живе монстр», «Не підходити!», «Ти тут помреш!» Кет цього теж не пам’ятає, але зі сторони це справді виглядає мрачно, особливо коли на землі лежать кістки.

Смерть. Напевно кожен міркував, яким він буде, як помре, що буде думати, те як принци будуть обгладувати твої кісти, поки твоя маленька дитина дивиться на це і плаче, кажу «мама» або «тато», або твоє тіло залишитися гнити, поки собаки та кішки з голоду не почнуть їсти. По шматочку. Кожен день, поки від тебе не залишаться очі, які з’їсть ворон. Або. Щока стала червоною

«Можливо то і добре, що тут написані такі фрази, - потім у нотатку писала Кета, - Я не дуже люблю, коли хтось близько підходить до цього дому, точніше комплексу. Я раніше старалася пояснити людям, що тут зайнято, але вони мене не розуміли. Добре, що тепер їх набагато менше стало. Хоча в останнім часом я їх не часто бачу. Якщо чесно мене навіть це насторожує»

На наступний день, десь приблизно по обіді, Кет зупинилася в одному із будівель, щоб перепочити та перекусити, але потім вона перегорнула сторінку та написала:

26 квітня

«Сьогодні мені приснився сон, як я розмовляю з подругою і вона багато говорила про музику. Хоча справді, раніше, щоб відволікти себе від зайвих думок, то я часто слухала музику. І якщо я маю на увазі часто, то це дуже часто. Хоча я і вивчала більшу частину свого часу саме класичні композиції, то я також слухала і рок, і поп, і інді – все що подобалося. Але зараз така проблема, що музику так просто не послухати. Інтернету нема, електрики теж та і все одно, якщо голосно слухати музику, то боюся прийдуть небажані гості, а з’їденим на сніданок не дуже то хочеться. Звучить так собі, як початок дню. АЛЕ! Дякую, що моя сім’я були меломанами, то в нас зберіглося багато дисків з музикою.

Але на жаль, я так і не знайшла в квартирі плеєра, або міні сіді програвач, який працює на батарейках. Навіть магнітолу не знайшла, як дивно. Ти запитаєш, а я відповім. В магнітолі є спеціальний приймач, або як ще там його називають, для навушників, тому слухати музику можна в тиші та в безпеці. Головне знайти тепер його»

Коли Кет дописала останнє слово та швидко перечитала. «Ти?», але вона не довго звертала та поклала блокнот з ручкою назад в рюкзак, де лежали пару дисків з музикою, та взяла сокиру в руки. Вціліла ногою пнула пусту пляшку з води та відкрила у першу найліпшу квартиру. Квартира була невелику по тому, що в кімнатах усе було розгоблено, але Кет знайшла в пульт під диваном та дістала звідси батарейки. Пару годин вона ходила по квартирам та іншим будівлям, щоб знайти магнітолу або інше щось цікаве. Інколи двері було відкриті, деякі не відкривалися, навіть коли Кет била по ним сокирою. В одній із таких домівках вціліла був труп дитини, які вже гнив. Запах був жахливий, хоча Кет навіть не відразу почула цей запах. Здавалося вже почала звикати до цього, хоча потім вона швидко закрила свій рот та ніс, але продовжувала дивитися. Дитина лежала, не дихаючи, не моргаючи, не думаючі. Тіло фіолетового кольору, але рот був відкритим, що можна було помітити два гнилих зуба.

Кет так довго стояла на місця, що не помітила чужі звуки. Перейшовши в іншу кімнату, вціліла через вікно помітила собі подібних. Вони несли мебель, поки інший стояв на сторожі.

«Тц- тільки вчора їх згадувала», - подумала вона, піднявши голову вижче, щоб краще їх роздивитися. В центрі міста часто можна побачити людей, але зараз вона не підходила до них і рідше бачила. Раніше вона жила зі своєю подругою разом, поки вона не померла та бувало, що вони підходили до людей, але не часто це закінчувалося чимось хорошим. Але сама вціліла рідко підходила до них, але скоріш за все взагалі не робила цього. Мало чи вони роздягнуть її. Хоча містом часто бачила слова «Ми живі, бо Бог покарав нас» та знов, коли побачила це, закотила очі.

Вціліла по дорозі також заходила до інших шкіл, щоб знайти корисну інформацію, але тільки бачила сміття: розкриті консерви, місця для сну та побитий чайник, із за цього Кет швидко покинула школу, хоча вже через пару хвилин вона бігла від принців. Її ноги швидко втомилася, тому вціліла сподівалася знов перечекати в одній із квартир, але принци сьогодні були занадто впертими. Їхні крики були ще голосніше та щелепа одного із мутантів визирнула із за кутку. Кет натягнула рукав на руку та побігла на кришу будівлі. Деякі мутанти настільки швидко бігли, що вилітали у вікно та розбивалися об землю. Вже на даху, Кет тільки правою рукою відбилася від мутантів, але озирнувшись по сторонам – зрозуміла в якій ситуації. Її ноги знов швидко побігли до краю будівлі. «Занадто високо. Занадто високо». Вціліла зробила крок назад, відчуваючи, як повітря зникає з легень. Але іншого варіанту не було. Їх було занадто багато. Вона хотіла покласти сокиру в рюкзак, але Кет дивилася, як сокира падає вниз. Все перед очима кружиться та пливе, але приходить до тями, коли чує крик принців. Кет знов відходить назад, але тільки для того, щоб розігнатися та попасти на інший дах, але тільки відчула біль в грудях та в руці. Вона міцно трималася за край, стараючись ногами знайти хоча б маленьку опору. Позаду принци теж почали падати вниз, деякі продовжували стояти та кричати в її сторону. Потім почувся її крик, коли вона через біль підняла своє тіло на дах. Кет лягла зіркою, дивлячись в гору на хмари. Її груди швидко піднімалися та опускалися. Паніка огортала її навколо. Правою рукою вона намацала ніж, але це її не заспокоїло. Кет зажмурила очі, стараючись заспокоїти дихання. Вона згадала свої слова, які писала сьогодні, та зробила глибокий вдих. В думка вона почала згадувати одну із композицій Паганіні та пальцями почала рухати. Деякі підіймала в гору, деякі притискала до землі, але коли. На щоці з’явився червоний слід. Кет через силу встала та пішла на вулицю, щоб серед трупів знайти свою сокиру, яка на диво вціліла. Це навіть її здивувало.

«У висновку магнітолу я так і не знайшла»

Коротко написала Кет, намалювавши сумного котика. Вона не хотіла знов згадувати, що сьогодні трапилося, тому вирішила зайнятися «хатніми» справами.

Спочатку вціліла помила себе. Вціліла сиділа у ванній, протираючи себе вологими трямками. Вона обережно торкнулася своєї рани, але тільки зашипіла та продовжила протирати інші частини тіла. Залишки теплої води вона змішала з гліцерином, щоб прибрати кров з її одягу, щоб потім ще раз попрасувати одяг, тільки вже з милом. Кет розвішувала одяг у тиші. Це таке дивне відчуття, робити звичайні речі в такий незвичний час. Вона старалася в голові сама собі зіграти композицію, але постійно грала в неправильну в ноту. Знов в цьому місці.

«Все ж таки сумно, що я так і не знайшла магнітолу. Так ще і не змогла на вулиці фарбу вимити. Я думала, що фарбу можна вимити, як кров, але ні. Ненавиджу, коли в мене чорна полоса. Завжди не везе, хоча жива і на цьому деяку. Можливо, це закінчиться, коли я знайду брата. Я вже думала, знайти якусь машину, щоб поїхати його шукати за містом. Там, можливо, і тихіше і безпечніше від цих принців буде. Хоча і це сховище вже дороге мені. Якось буде сумно його залишати. А тобі, Мапепевіч?»

Як тільки Кет дописала останні криві слова, то відразу нахмурила брови. Вона питала у нотатника як його справи? Вона планувала закреслити це, але не чомусь не вистачало сил на це. Закривши нотатник, погляд впав на кота, який попивав чайок. Він був таким спокійним, хоча повинен бути тривожним або хоча б трохи наляканим. Якби Кет мала умиротворення як в нього, то напевно була б більш сміливіше або сильніше.

- Віддай свою силу, о білий принце, - пожартувала вціліла та злегка посміхнулася, але швидко покачала головою. – Ти ж мені не відповіш теж, так?

Тиша.

- Та чому ви всі мовчите?! – Кет взяла нотаток та хотіла швирнути його у вікно, але в неї це не вийшло. Її дихання було тяжким, поки кіт продовжував спокійно сидіти. Це дратувало. Дуже дратувало. – Чому ви всі мовчите? Скажи щось! Скажи! Це так тяжко? – коли вона відчула, що її щоки стали мокрими то замовчала. Вона відчула моментальну слабкість, із за чого рука не піднялася себе вдарити.

«Але якщо він теж самотній? - подумала Кет, сівши назад за стіл. Подушечки пальців торкнулися шершавої обкладенки. – Як би він тільки говорив…»