- Тебе знов ображали? – запитав тихий хлопчачий голос, підходячи до кокону, який лежав на ліжку. Із під ковдр з’явилася голова, яка голосно втягнула свіже повітря.

- Ні. Відвали, - дівчина подивилася на хлопчика, який стояв над нею та тримав коробку цукерок у себе в руках. Та відразу сіла на ліжко. Її чорне волосся стирчало в різні сторони. Хлопчик старався стримати сміх, але вона відразу кинула на нього серйозний погляд. ЇЇ очі були опухлими та червоними із за чого здогадки хлопчика тільки підтвердилися. Дівчина з’їла одну цукерку та потім після його пристального погляду пробубніла: -Тільки батькам не говори. Вони і так зараз багато працюють. Не хочу їм своїх проблем ще підкидувати, - хлопчик хотів щось сказати, але вона встигла продовжити говорити, але стараючись тримати голову вище. – Тим більш мені там рік закінчився вчитися. Навіть менше.

- Ну добре. Як скажеш. Але все одно це не правильно, бо я сказав, коли мене ображали та батьки відразу пішли до директора, - дівчина на слова хлопчика тільки підняла брову, продовжуючи їсти цукерки.

- Ага, по тоді всі погодилися тебе підтримати, а мені здається, що моєму директору взагалі все одно, що трапляється. Та і тим більше, я боюся, що я не зможу доказати…це, - дівчина нахмурила брови та відвернула голову від хлопчика, але дівчина різко відчула, що щось не так. Вона повернула свій погляд на хлопчика. Його лице було нажахане та дивилося на її ліву руку. Її погляд перемістився туди ж. Її рука була в крові та почала сильно пульсувати. Колір руки почав мінятися з білого на темно-фіолетовий. Дівчина почула чужорідні крики. Її тіло горіло зсередини. Рвало. Розривало її шкіру до м’язів. Вона впала з ліжка звернувшись клубочком та обнявши саму себе, щоб хоча б якось втішити біль. Сльози текли з її щік, які залишали криваву доріжку. Її з’їдені цукерки поверталися до горла в незрозумілій субстанції. Її органи скоро підуть від неї так само.

Згодом вона змогла встати, піднявшись на свої ноги та терши свою голову, але її очі різко відкрилися, коли помітила, що зараз знаходиться в іншому місці. Дівчина почала з панікою дивитися по сторонам, але помітила перед собою дзеркало. Хто це? Хто вона? Ким вона стала? Вона старалася крикнути ім’я хлопчика, але в горлі ніби ком став та нічого не було чути. Тільки тиша.

Тиша.

Тиша, яка поглинає тебе з самої душі. Хотілося, щоб було чути хоча би гру на скрипці, але переривчасте дихання не було схоже на це. Дівчина почала знов бігти, стараючись його знайти. Її ноги ніби почали підіймати та в останній момент в порожнечі вона побачила знайомий силуєте.

- Тебе знов ображали? – запитав тихий хлопчачий голос, підходячи до кокону, який лежав на ліжку.

- Чорт, - вціліла зняла компрес з чола та протерла очі, стараючись згадати, що їй наснилося, бо по шкірі бігли мурахи. Але ситуація, в якій опинилася сама вціліла, дала про себе знати. Рана ще в поганому стані, але температура впала. Вціліла сіла на край ліжка та почала повільно знімати бинт. Через мить було видно великі рани, які були від плеча до майже ліктя. Рана ніяк не загоювалася та здавалося почала повільно і боляче гнити. М’язи працювали. Вціліла із полегшенням видохнула.

«Буде дуже прикро, якщо я стану одним із них», - думала так про себе Кет знов, коли почала обережно, але грубими рухами, обробляла рану. Насправді не знала чи стане вона як ті мутанти, чи ні. Знала про мутантів тільки основні поняття (які сама визначила як основні). Мутанти не мають полових органів та не мають волосся, хоча статурою схожі на горил. Найстрашніше в них це їх пащі, витягнуті вперед, багато радів зубів, як з легкістю можуть переламати кості з тріском зламаного піаніно. Тяжко повірити, що колись це були люди. Але на її лиця заграла легка посмішка, яка була схожа на подавлену. Її смішило те, як вони бігають. Стають на задні лапи та косо біжать, але не логічним шляхом назвала їх принцами. Просто смішно.

Кет повільно підвелася та пішла в сторону кухні, бо ніби там останній раз залишила свою толстовку, але на її очі потрапив блокнот та план. В блокноті були просто записані дати та намальовані якісь нерозбірливі каляки. В неї не вистачало сил щось робити. Вціліла не очікувала, що рана буде настільки серйозною. Її графік пішов не за планом. Правила взагалі не працюють з поранення, але її запаси поки що дозволяли спокійно відновитися.

- Треба якось… - пробубніла собі під ніс Кет, після чого сіла за стіл та відкривши план з блокнотом, почала уважно читати. Букви пливли, стрибали по сторінках та було складно зосередитися. Вціліла зажмурила очі, щоб краще читати.

В цьому плані говорилося про те і про все, але не те, що треба. Нога нервово сіпалася під столом. Ручка нервово стукала об стіл. Тук тук-тук тук тук-тук тук-тук тук тук тук тук-тук тук тук-тук. Мелодія, яка наповнювала голову знов і знов. Знов і знов. Але вона різко зупинилася, коли до неї дійшло, що вона марно отримала цю рану. В її очах було розчарування і страх. Вона не знала, що робити далі. Невже це початок і вже кінець?

Кет взяла план в руки та, відкривши вікно, викинула це з вікна, відчуваючи, як злість починає горіти в тілі, і вже не зрозуміло з яких причин. «Чому все не за планом?» - прокричало у неї в голові. Вона сіла повернулася до столу, спершись ліктями об нього. Її серце знов шалено стукало. Тук тук-тук тук тук-тук. Кет запустила руку в своє волосся, стиснувши кулак до білих кісточок. Думки знов грали в не одну ноту. Жахливий скрип скрипки. Струни не налаштовані на колки та лопаються. G D A E. Руки закрили вуха, щоб не чути.

Вдих. Видих.

Кет повільно підняла на ноги, спираючись об стінку. Вона хотіла повернутися до ліжка та заснути знов, щоб придумати новий план дій, але її очі повернулися до нотатника. Кіт продовжував спокійно сидіти та пити чай. Вціліла шморгнула носом та ближче підійшла до нього. «Мій нотатник в мутанта-апокаліпсис». Вона ще раз шморгнула носом. Це якось дивно і занадто довго. Кет подивилася на нього ще раз та подумала, як його назвати. В її голову приходило багато ідей, але вціліла придумала інше.

- Від тепер тебе буде звати Мапепевіч, - неживим голосом промовила вона, але швидко прокашлялася, щоб змінити тон. Її погляд не відходив з кота, ніби чекаючи реакції. Їй було цікаво, чи сподобалося б коту, якщо він жив. Цього вона не дізнається і це було нестерпно. Кет видихнула та повернулася до ліжка, сподіваючись, що їй стане краще, але.

Її очі прикуті до стінки. Вона нічого не знає про них. Кляті принці, хоча виглядають як ідіоти. Завжди бігають дивно, скосолапивши ноги, тому ніколи і не доганяють її. А ось їхні лиця, або морди, або клюв – страшні, що кожен раз пробирає дрож. Вціліла накрила свою голову ковдрою та закрила очі, сподіваючись на диво.

Через день, коли її голова перестала гудіти, то знов так само сиділа на кухні і перечитувала план. В ньому говорилось щось дивне. Тікати? Сусідні міста? Столиця? Взагалі дозволено без згоди батьків вивозити дітей?

«Якщо згадати, то справді багато автобусів виїхало за місто, але не всі, - вціліла крутила ручку пальцями, бігаючи очима по карті України та списку, який був після основних слів (спочатку вона його не помітила). Кет згадала, коли бачила, як на мосту принци перевертали машини та ті падали в воду. Вона покачала головою та вирішила одразу позначати автобуси на столицю. - Хоча це дуже довга дорога. Вони могли розбитися дорогою або щось гірше, - тепер вона гризла ручку. Вона до останнього сподіватиметься, що її брат живе і чекає на неї. - Треба знайти машину, щоб поїхати туди, а звідти, думаю, допоможуть скерувати. Напевно.»

Кет взяла Мапепевіча. Вона сиділа і згадувала, як вони з братом жартома гралися в атомну зиму і зомбі апокаліпсис. Вони фантазували, що живуть у бункері або подорожують країною, рятуючись від небезпеки, хоча насправді просто ходили вулицями вверх та в низ. Хто б тоді міг подумати, що це все стане далеко не гра.

- А якщо все буде реально, що будемо робити? - запитала Кет, сидячи на лавці в маленькому парку, неподалік від будинку. Хлопчик не дуже розумів, чому сестра говорить з ноткою суму.

- Я думаю, ми будемо разом! - веселіше відповів він, сидячи поруч із нею, намагаючись зрозуміти, куди дивиться Кет. - І тим паче, з маминим умінням вирощувати овочі ми зможемо виживати.

- Хаха, так, - Кет старалася посміятися та видавити посмішку.

- А потім, переїдемо в більш затишне місце, або там, де багато людей і буде в нас нове місто! - тепер Кет сміялася від фантазії свого брата.

- Чому ти так упевнений, що так буде?

Хлопчик кілька хвилин дивилася в небо, щоб правильно відповісти:

- Для обміну речей і захисту свого роду. Наприклад, візьмемо жінку, яка вміє шити одяг, і чоловіка, який вміє полювати, - він активно жестикулював, - і ось. Одному потрібні теплі речі для зими, а їй треба чимось харчуватися.

- І тоді вони зустрічаються на ринку, - Кет показала пальцями дужки, - і дають те що потрібно?

- Бачиш! Ти сама здогадалася.

- Таке в комп'ютерних іграх показують.

- Тим паче!!! – він підскочив зі лавки. - Тоді чому б не вирушити до столиці? Там же і уряд, і більше людей.

- Логічно буде що й більше зомбі, - Кет сумно зітхнула й сперлася об лавку.

- Але також, - її брат продовжив, - я думаю, що туди їхатимуть усі і виходить, там більше можливостей для обміну. І! – він прокашлявся. - Якщо школа рятуватиме учнів - то шукай мене в Києві! - він посміхнулася, знаючи, що всього цього ніколи не станеться.

- Я обов'язково тебе знайду, - Кет розплющила очі.