Буття

Sophie Martiz

Сьогодні, завтра, все воно просте, здається скоро станеш ти дорослим. Хоча, насправді, може так і є ? Ця мить і подих буде наче осінь. Ми звикли бути нам чужими. Всім кажемо: "все добре, не турбуйся!" Сміятись, плакати одними, та думаємо: «хоч би не забудься». Несемо тягарі свої на спинах, Живемо думкою про те... Якби ми всі були рідними, і серце було б не пусте... Якби жили ми у надії, плекали дружбу і любов І мали би великі мрії, де мама , тато - всі разом. Якби жили ми у багатстві і бачили чудові сни... проте, не знаєм марнотратства, коли чекаємо сумних . Байдуже лежачи в труні нам буде все одно, чи плакав хтось за нами чи пам’ятаємо приємні дні, чи були доньками й синами. А знаю я любов Христа, який омив мене руками... Побачив, що дістались дна за це терпів болючі рани. Чому не думав ще раніше, коли питали про Творця, коли боялись більше й більше , та згадували марне все життя. Коли ми знали так багато і бачили мільйон чудес, хоч Бог старався так завзято, та ти не зміг попасти до небес. І ось ти плачеш від жалю, що Бог не прийняв твою душу... Чому ніколи не зійду і цілу вічність жалкувати мушу.

2023-09-06 07:00:04

3

0

Схожі вірші

Всі

Печаль прячется в словах

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Полны отчаяния слова Достигли й душат вдруг меня Не знаю дальше как мне быть И стоит ли их отпустить Всю грусть ,что прячется внутри Пусть заберёт с собою дни А шоколад утешет впредь Всё горести уйдут под дверь Но чувства ,что живут внутри Не скроешь с время позади Ведь вырвуться с оков груди Их не сдержать нечем увы ... Как не было мне тяжело Я не смогу забить их льдов И холод тот , что тронул весь Согреть не сможет даже лесть...

50

12

3814

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11445