Відповівши на дзвінок, я пішов одразу на вихід з дому.

Хриплим голосом Емма промовила:

— Я прийшла до висновку, що треба попрощатися з рідними, та я не в силах. Допоможеш?

Вона цим питанням ще більше поставила мене в ступор. Але відказати я їй не міг. Я вже долав провулочки. Мені треба, щоб Емма виконала до кінця цю справу, тоді можливо мені не прийдеться розповідати хто я. І ми ще трохи часу зможемо провести разом. Якщо звісно в мене не почне щось ще випадати та зникати. Сподіваюсь я сам не зникну.

Я рухався швидко. Телефон кинув до кишені. Я ними не дуже любив користуватись. Можливо вона чула всі звуки, бо я невпевнений чи вимкнув дзвінок. І ось останній квартал і її дім.

Пробігши квартал швиденько, я вже був на другому поверсі біля її двері. Подзвонив, Емма відчинила мені двері, та вигляд її: сльози змив весь макіяж.

Та це мене зовсім не налякало. Я пройшов до її кімнати і сів на той самий  диванчик, на якому ми тоді сиділи кіно дивились. А потім запитав:

— Ти з ними вже говорила?

— Так. Вони не хочуть покидати мене.

— А може це ти їх не хочеш відпускати? 

— Можливо.

— Дивись ти повинна це зробити, а інакше суд неминучий.

Емма сіла біля мене, а потім свою голову примкнула до мого плеча. Я почув плач. 

О ні, подумав я. Підскочив з місця та почав їй штовхати філософію та психологію. Якраз те, що полюбляють люди. Сіроока мене уважно слухала. Недивно, бо в цих науках стільки туфти — викинути б це у вікно?..

Та я зараз не про це, раптом я побачив як вона почала з кимось говорити. Зі своєю сім'єю скоріше за все. Я знову сів на диванчик і почав наблюдати і дивитись на її губи, очі, і збагнув вона ж мені ніколи не подобалась. А чим тоді Емма мене зачепила? Характером, посмішкою чи приязністю? Неважливо, я хотів, щоб вона швидше з цим покінчила. Тим паче я вже взнав, що вона мені ніяка. Тим паче я вже знав, що не зможу жити з нею. Бо поки я сидів на дивані в мене погіршився зір та не тільки. Я відчув, що хочу з'їсти її... негайно. І ніяке кохання тут не допоможе.

— Ну то як? Ти вже відпустила їх?

— Ще трохи, прощаюсь. А чому ти мене підгоняєш? 

Емма припинила говорити і витріщилась на мене.

Я від неї цього не очікував, тож відвернувся в бік вікна. 

Раптом мене хтось скинув з дивану. Коли піднявся побачив привида...її жениха. 

— Що ти собі дозволяєш?

— Я передумала. 

— Що?

— Я хочу з ними до кінця бути. І ти в мене їх не відбереш.

Раптом мені зовсім погано стало, закрутилась голова. Та то нічого. Та раптом я побачив, що на моїй руці немає шкіри, вона залишилась на килимі. Фуу.

Через ці події я захотів вбити Емму. Я підійшов до неї близько, вона побачила мою руку і закричала, а я зхопив її шию цією ж рукою та запустив паразита. Раптом моя рука почала відрощувати шкіру, я відчув себе краще та ненадовго. Бо мого паразита привид-сестра викинула з організму Емми. А після, привиди підняли її в повітря та вилетіли разом з нею у вікно. Такого я ще не бачив. Зате хоч трохи сил додалось. Я вийшов через двері, бо ще не навчився літати. Та пішов провулком до першого повороту. Поки йшов, побачив мертву пташку на узбіччі дороги — бідолага летіла та потрапила під машину. Я прошепотів щось, по моїй нозі на асфальт спустився паразит та поповз до пташки. Посміхаючись я збагнув: у нас з Еммою схожість тільки в одному, те як ми швидко вміємо тікати...

Після таких подій я збагнув те, що люди називають дружбою або коханням від цього краще триматися подалі. Ні, не людям, а таким як я. Таким істотам.

А щодо Енді, він ще довго на мене злився за Еммі. Через те, що я упустив її. Бо тепер на пошуки сіроокої піднявся весь потойбічний світ.

А стосовно мене: я повернувся до колишнього життя. Та щоб мені не так нудно було, уряд вилікував Бенджаміна. Тепер в мене є хоч якесь захоплення...