Я сидів і дивився на свого дядечка Енді. Після того, як вбили мого батька, він став моїм опікуном, хоча дивлячись, що я прожив вже 240 років і бачив багато чого, мені вже не цікаво опікунство дядька. Ми з ним скоріше стали кращими друзями, бо таким як ми, нам важко знайти товариство, кохання, ін.
— Добре, що ти мене забрав, але куди ми їдемо?
— Зараз все узнаєш!
— Сподіваюсь, тут не замішана Емма.
— Ні, тут інше. Бенджамін.
— А, що з ним не так?
— Хтось зробив так, щоб він збожеволів, ми давно не бачили такої майстерності.
Я ковтнув слюну, але це помітив Енді. Як?
— Її можуть судити за це?
— Ні. Але якщо вона не буде повторювати такого.
— Стоп, вона, що провернула це не тільки з моїм ворогом?
Енді кивнув:
— Розумієш, один раз Емма спробувала випустити привидів на свій захист, коли вона побачила, що її рідні зробили зі злочинцем, їй це сподобалось. Ми її можемо не судити, а запропонувати їй роботу, тільки тут діло в тому, що ти мусиш їй сказати правду про себе.
Я сидів в ступорі.
— Я не зможу.
— Марк, розумію це твоє друге кохання. Але тут інша проблема.
— Ти тоді так само казав про Ханнелору... Має буьти інший спосіб.
Може якось її привидів попросити піти...піти за білим світлом.
— Вони самі не хочуть. А якщо відкрити портал тебе може разом з ними засмоктати на той світ.
— А якщо Бенджаміна туди послати?
— Він не впорається, божевільний разом з ними залишиться... Нам цього не треба. То ж вирішуй, або розповідай правду, або через пару років до неї пришлють мудреці письмо про те, що її засуджують за те, що випускає привидів без причини. А зараз нам треба прощатись, до речі я тобі підігнав гарну хату, ключі від машини, яка чекає на тебе на задньому дворі та декілька кредиток.
Енді зупинив машину біля зупинки, висадив мене, побажав удачі та поїхав, зникаючи в нічному тумані, який з'явився після дощу.
В той вечір я довго думав про Емму. Та вирішив нічого не говорити. Вирішив побачити її знову, щоб на місці зрозуміти, що робити... Серце мало допомогти мені в цьому...