Пролог
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
VII
— Здається мені, що тебе вчив батько нікому не довіряти, і навіть коханню. - промовив водій. 

Я сидів і дивився на свого дядечка Енді. Після того, як вбили мого батька, він став моїм опікуном, хоча дивлячись, що я прожив вже 240 років і бачив багато чого, мені вже не цікаво опікунство дядька. Ми з ним скоріше стали кращими друзями, бо таким як ми, нам важко знайти товариство, кохання, ін.      

— Добре, що ти мене забрав, але куди ми їдемо?

— Зараз все узнаєш!

— Сподіваюсь, тут  не замішана Емма.

— Ні, тут інше. Бенджамін.

— А, що з ним не так? 

— Хтось зробив так, щоб він збожеволів, ми давно не бачили такої майстерності.

Я ковтнув слюну, але це помітив Енді. Як?

— Її можуть судити за це?

— Ні. Але якщо вона не буде повторювати такого.

— Стоп, вона, що провернула це не тільки з моїм ворогом?

Енді кивнув:

— Розумієш, один раз Емма спробувала випустити привидів на свій захист, коли вона побачила, що її рідні зробили зі злочинцем, їй це сподобалось. Ми її можемо не судити, а запропонувати їй роботу, тільки тут діло в тому, що ти мусиш їй сказати правду про себе. 

Я сидів в ступорі. 

— Я не зможу.

— Марк, розумію це твоє друге кохання. Але тут інша проблема.

— Ти тоді так само казав про Ханнелору... Має буьти інший спосіб. 

Може якось її привидів попросити піти...піти за білим світлом. 

— Вони самі не хочуть. А якщо відкрити портал тебе може разом з ними засмоктати на той світ. 

— А якщо Бенджаміна туди послати?

— Він не впорається, божевільний разом з ними залишиться... Нам цього не треба. То ж вирішуй, або розповідай правду, або через пару років до неї пришлють мудреці письмо про те, що її засуджують за те, що випускає привидів без причини. А зараз нам треба прощатись, до речі я тобі підігнав гарну хату, ключі від машини, яка чекає на тебе на задньому дворі та декілька кредиток. 

Енді зупинив машину біля зупинки, висадив мене, побажав удачі та поїхав, зникаючи в нічному тумані, який з'явився після дощу.

В той вечір я довго думав про Емму. Та вирішив нічого не говорити. Вирішив побачити її знову, щоб на місці зрозуміти, що робити... Серце мало допомогти мені в цьому...




© Ольга Кравчук,
книга «Непідкорений долею».
Коментарі