По-п'яте
Музикант заграв знайому мелодію. То була Перша симфонія Шопена, і ви, схоже, вже здогадалися, що тут не так.
Здавалося б, на касі – не варіант. Але коли ж-то хто питав, коли...
Кожного разу, коли люди заходили до зали, на сцені з'являвся ще один джазовий музикант. Зазвичай виникали піаністи, ті самі, які в Джеопáрді, звичайно ж. А люди все йшли і йшли, заповнювали собою невеличке напівтемне приміщення ресторану. В повітрі стояв запах гарячого морквяного соку.
На сцену вийшов вокаліст і заспівав приємним, але трохи тривожним баритоном своє: "Юні красуні – / Звабні хитруні, / Їх розуміння – / Як вітровіння..." Ніхто не закурив, проте десь здалеку виникла червонувата тінь, якийсь чоловік у довгому пальто та капелюсі.
– Хто тут Симфонічний Оркестр? – голосно та сухо спитав він.
– Я! – вигукнули десь із зали.
– Вас викликали на роботу. Ходімо.
Минуло кілька хвилин, і тепер Симфонічний Оркестр стояв у просторому, дуже яскраво освітленому підвалі. То була підпільна бійня. Кожного дня з ранку і до вечора в цьому місці стояв запах не соку, не ароматного джазу, а смердіння прямого абсурду прямо в лоб, у твої найболючіші точки. Стійкий запах крові.
– Пити будемо? – голос сів, одягнувши свій фартух.
– Тупе, – якось начебто із полегшенням відказав Оркестр. Тепер він не знав, ким взагалі є.
– Ну, як хочеш.
Такі люди зазвичай не живуть довго. Вони носять чорні гольфи, їздять на чужих чорних машинах, купляють в крамниці недороге темне пиво. І все життя в них темне: жодного промінчика світла, проте й білих плям також нема. Їм подобається поратися з диким, сирим, необробленим м'ясом, кусати його своїми гострими зубами та випивати всю кров зі своїх політичних опонентів. Бо таке воно – їхнє моторошне поневіряння світ(л?)ом. І лилася того вечора гаряча тваринна кров, кров густа та смердюча, і били м'ясо важкими молотками. А десь в іншому місці старий негр дограв останній акорд на альт-саксофоні, щоб зала трохи насолодилася тишою. Мотор. Запис. Оплески.
Здавалося б, на касі – не варіант. Але коли ж-то хто питав, коли...
Кожного разу, коли люди заходили до зали, на сцені з'являвся ще один джазовий музикант. Зазвичай виникали піаністи, ті самі, які в Джеопáрді, звичайно ж. А люди все йшли і йшли, заповнювали собою невеличке напівтемне приміщення ресторану. В повітрі стояв запах гарячого морквяного соку.
На сцену вийшов вокаліст і заспівав приємним, але трохи тривожним баритоном своє: "Юні красуні – / Звабні хитруні, / Їх розуміння – / Як вітровіння..." Ніхто не закурив, проте десь здалеку виникла червонувата тінь, якийсь чоловік у довгому пальто та капелюсі.
– Хто тут Симфонічний Оркестр? – голосно та сухо спитав він.
– Я! – вигукнули десь із зали.
– Вас викликали на роботу. Ходімо.
Минуло кілька хвилин, і тепер Симфонічний Оркестр стояв у просторому, дуже яскраво освітленому підвалі. То була підпільна бійня. Кожного дня з ранку і до вечора в цьому місці стояв запах не соку, не ароматного джазу, а смердіння прямого абсурду прямо в лоб, у твої найболючіші точки. Стійкий запах крові.
– Пити будемо? – голос сів, одягнувши свій фартух.
– Тупе, – якось начебто із полегшенням відказав Оркестр. Тепер він не знав, ким взагалі є.
– Ну, як хочеш.
Такі люди зазвичай не живуть довго. Вони носять чорні гольфи, їздять на чужих чорних машинах, купляють в крамниці недороге темне пиво. І все життя в них темне: жодного промінчика світла, проте й білих плям також нема. Їм подобається поратися з диким, сирим, необробленим м'ясом, кусати його своїми гострими зубами та випивати всю кров зі своїх політичних опонентів. Бо таке воно – їхнє моторошне поневіряння світ(л?)ом. І лилася того вечора гаряча тваринна кров, кров густа та смердюча, і били м'ясо важкими молотками. А десь в іншому місці старий негр дограв останній акорд на альт-саксофоні, щоб зала трохи насолодилася тишою. Мотор. Запис. Оплески.
Коментарі