Четверте – про самотність
Зрозумівши, що змерз, я взяв відро і пішов у свою ярангу. У тій місцевості, де я живу, ніколи не було людей. Принаймні, я ніколи їх тут не бачив і не знав жодного, хто б тут коли-небудь мешкав. Мій намет стояв біля величенької купки каміння, складеного у доволі-таки обережний пірамідальноподібний спосіб.
У цій місцевості взагалі мало що є, навіть без людей. Окрім мене, моєї яранги та купки каміння тут лише іноді пролітають хворі птахи та пробігає білий заєць раз на рік. І сніг. Сніг. Нескінченний білий простір, засипаний снігом, білим, ніби той самий лист, з якого хочуть починати наново жити. Вночі Місяць у нас світить дуже яскраво, і якщо вийти з намету, можна добре відчути ту безмежну самотність, сумну та величну водночас.
Мене це, однак, повністю влаштовує. Я так довго живу тут, що вже майже забув своє минуле. Проте я точно пам'ятаю, що ніколи не вирізнявся любов'ю до спілкування з іншими людьми. Для мене не було місця у людському суспільстві. Воно мені й не потрібно: я навчився спілкуватися зі сніжинками, читати на порожньому блакитному небі відвертості природи, переконався у безгрішності змерзлої землі Півночі. Для мене зникла межа між мною та Природою, між моїм власним тілом та, скажімо, холодним повітрям цих країв. Самотність дала мені стимул до пізнання себе через пізнання навколишнього середовища, і завдяки цьому я вперше за довгі роки дійсно відчув повне умиротворення. Звичайно ж, бували ситуації, які примушували мене не забувати про буремні людські емоції, як наприклад кохання до Сонячного Променя, однак їх було надто мало, аби вивести мою свідомість із рівноваги.
У цій місцевості взагалі мало що є, навіть без людей. Окрім мене, моєї яранги та купки каміння тут лише іноді пролітають хворі птахи та пробігає білий заєць раз на рік. І сніг. Сніг. Нескінченний білий простір, засипаний снігом, білим, ніби той самий лист, з якого хочуть починати наново жити. Вночі Місяць у нас світить дуже яскраво, і якщо вийти з намету, можна добре відчути ту безмежну самотність, сумну та величну водночас.
Мене це, однак, повністю влаштовує. Я так довго живу тут, що вже майже забув своє минуле. Проте я точно пам'ятаю, що ніколи не вирізнявся любов'ю до спілкування з іншими людьми. Для мене не було місця у людському суспільстві. Воно мені й не потрібно: я навчився спілкуватися зі сніжинками, читати на порожньому блакитному небі відвертості природи, переконався у безгрішності змерзлої землі Півночі. Для мене зникла межа між мною та Природою, між моїм власним тілом та, скажімо, холодним повітрям цих країв. Самотність дала мені стимул до пізнання себе через пізнання навколишнього середовища, і завдяки цьому я вперше за довгі роки дійсно відчув повне умиротворення. Звичайно ж, бували ситуації, які примушували мене не забувати про буремні людські емоції, як наприклад кохання до Сонячного Променя, однак їх було надто мало, аби вивести мою свідомість із рівноваги.
Коментарі