Навколо було чутно різні голоси. Вони говорили так швидко, що я не розумів, про що йде мова. Проте було помітно, що чим глибше я опускався на дно, тим повільнішою та зрозумілішою ставала мова загадкових людей, яких я не бачив, але чув.

В якийсь момент я почав розрізняти чоловічі та жіночі голоси.
– Тебе не було на роботі три дні!
– Тиждень тому ти казав те ж саме, і що?
– Я не думала, що в мене виросте такий син...
– Чому, ну чому ти такий?!
– Вас звільнено.
– Вибач, але наша зустріч була помилкою.
– Хто ти такий, щоб щось мені вказувати, га?
– З вас десять...

Далі голоси казали приблизно те ж саме, змінювалася лише інтонація. Коли вода почала ставати чорною, голоси почали різко сповільнюватися, і через декілька хвилин замовкли зовсім. Навколо не було видно нічого, та я й не відчував нічого. Навіть якось забув про того дивного менеджера. Хотілося тільки жахнути чогось і...

Я побачив перед собою кімнату. В її центрі стояла стара шафа із дзеркалом. Я підійшов до неї і побачив у відображенні того самого менеджера, якого дістав із ополонки і який так і не назвав мені свого імені. Я згадав, як називався його пристрій схожий на кейс, – це був ноутбук. "Тобі вже час!" – із сусідньої кімнати почувся знайомий жіночий голос. Дивний, дивний ефект дежавю... Однак я його так і не впізнав.

Я відкрив шафу і побачив у ній ноутбук. Відкривши його, я побачив лише одну фразу синіми літерами на білому фоні: "Іди на Захід". Моє обличчя відчуло, як із шафи дунув до болю знайомий прохолодний бриз, і я ступив назустріч до нього...

За довгі роки життя на Півночі я зрозумів багато речей, які не зможе осягнути пересічна людина з великого міста. Вони бачили на нічному небі зорі – я ж бачив мільйони очей Полярного Зайця, червоні та жовті, червоні та жовті. Вони бачили на небі Північне Сяйво – я ж бачив там плавний перехід світлої морської води у темну, і навпаки. Зрештою, вони і досі бачать у ноутбуці Ютуб та Інстаграм, Фейсбук і Твіттер. Вони бачать на темному екрані кімнатний пил. Я ж бачу, як чорний, ніби Полярна Ніч, монітор демонструє мені звичайного хлопця, менеджера у класичному костюмі з дурнуватим бейджем. І його погляд остаточно переконує мене у тому, що не треба іти лише в одному напрямку. Неважливо, Захід чи Схід, Північ чи Південь. Головне – іти туди, де є Сонячний Промінь, де є ополонка у рибному місці, де Заєць, очі якого тобі скажуть, що ти живеш не так. І навіть якщо ти усе своє життя будеш бачити суцільні сніги, знай: якщо в небі над тобою є Північне Сяйво – значить, ти ідеш у вірному напрямку.