За довгі роки життя на Півночі я призвичаївся до ловлі риби в ополонці. Треба відзначити, що я жив на морському узбережжі, і дане місце було рибним, тому в аспекті їжі в мене все було більш ніж нормальним. В самому процесі рибалки нічого хитрого немає: закинув собі вудку і сидиш, чекаєш, поки клюне риба.

Під час ловлі я любив зануритися, наче та вудка, у роздуми і помилуватися пейзажем. Мене постійно бентежила ось яка думка: невже у світі немає жодної людини, крім мене, яка б не була у такій прекрасній місцині, як ця? Я думав так: люди живуть у великих містах, їздять на автомобілях, споживають брудну та шкідливу їжу, записуються до лікарів і навіть не знають про існування того місця, де я живу. То в чому ж полягає сенс життя таких людей, якщо в ньому немає ані Природи, ані роздумів, ані Північного Сяйва? Я прожив у холодній сніжній пустелі так довго, що вже не уявляв собі інакшого життя і навіть вищезазначені óбрази так званої "цивілізації" поставали у моїй пам'яті лише у вигляді химерних фантомів, подібно до того, як ми не можемо згадати наші найбільш ранні роки.

Роздумуючи про це, я сидів біля ополонки і раптом відчув, як за вудку смикає якась дуже велика риба. Мій мозок одразу ж дав сигнал, що треба нести не дуже довгий, але міцний канат, який я до цього завжди носив із собою і ніде не застосовував. Я взяв канат, кинув його у ополонку і витяг звідти дещо, що викликало у мене велике здивування.

З води виліз доволі молодий чоловік-брюнет, одягнутий у класичний діловий костюм. На грудях у нього висів бейдж із фото і якоюсь інформацією. Людина ледве не захлинулася у крижаній воді Північного Льодовитого, і зараз стояла переді мною на колінах і сильно кашляла.

– Хто ви такий? – спитав я.
– Менеджер, – відповіла людина.
– Хто? – не зрозумів я.
– Менеджер.
– А-а-а, – відповів я, згадавши, хто такі менеджери. – А що ви тут робите? Як ви тут опинилися?
– Я й сам не знаю, – відповів мені молодий чоловік. – Зовсім нещодавно начебто сидів у себе в кабінеті, а тут зненацька опинився у цій... Ой, зачекайте! – раптом вигукнув він і стрибнув назад у воду.

Через декілька хвилин він звідти виліз, і не один, а з якимось кейсом.
– Це що таке? – спитав я.
– Це мені треба для роботи, – відповів чоловік, відкрив кейс, дістав звідти телефон і комусь подзвонив. – Алло! Так, це я. Передай шефу, що я вчора не встиг на конференцію, бо застряг у заторі. Так, саме так. Ні, ні, усе в порядку. Так, я знаю. Хм... Ну гаразд. Бувай.

Я вирішив не відволікати цю людину від роботи, оскільки побачив, що вона ще й дістала якісь папери і почала писати на них щось. Я пішов у свою ярангу, а рибну ловлю вирішив перенести на наступний день. Вийшовши через декілька хвилин, я побачив, що молодий менеджер і досі сидить біля ополонки на снігу і працює. Тепер в нього на колінах ще й був дивний пристрій, схожий на розкритий чемодан, який він використовував, схоже, в якості машинки для письма.

Раптом у моїй голові промайнула ідея.
– Послухайте, – звернувся я до молодого чоловіка, – а що, якщо вас можна повернути назад?
– Дійсно? – спитав менеджер, не відриваючи очей від свого пристрою, – Яким чином?
– Я знаю. – відповів я. – Але ви маєте мені довіряти.
– Угу, – відповіла людина, і я сприйняв це як сигнал до дії.

Я взяв свою велику шкіряну торбу, у якій переносив припаси, склав туди свої найважливіші речі, одягнувся особливо тепло і вийшов з намету.
– Ви готові? – спитав я в брюнета.
– Угу, – так само, не відриваючи очей від дивного пристрою відповів мені незнайомець.
– Фух, – видихнув я і, схопивши за руку менеджера, пірнув у ополонку...