Він? Щось новеньке. Невже тепер це не "диявол в костюмі", "сатана", "погань", "мерзотник"? Хоча, здається, я розумію в чому тут справа. 

— Що батько нарешті скинув грошики тобі на карту? — інших варіантів бути і не може.

— Давай без твоїх фірмових докорів, добре? — майже крикнула мама, стягнувши з мене покривало.

Докорів? Коли правду почали називати докором? Він ж вперше за три роки захотів зі мною побачитись. Коли мені було 16 мама з батьком розлучилися, хоча разом не жили вже давно. До повноліття він виплачував аліменти, тепер скидає гроші на карту, щоб компенсувати свою відсутність. 

— Навіщо мені туди їхати? — Знаючи відповідь на це запитання сказала я.

— Нейта, які б стосунки у нас з ним не були та як би я не намагалася вберегти тебе від спілкування з цим... — на секунду мама замовкла, вдихнула, міцно стиснула кулаки,  видихнула. — З твоїм батьком. Ти всеодно залишаєшся його дочкою. І як би я не хотіла цього визнавати, але він тебе любить. Тому піднімай своє тіло з ліжка і виходь.

— Батьком? Ранок дивує мене все більше і більше — невже я сказала це вголос?

— Нейта, ти чудово знаєш, яка він людина, — сказавши цю фразу мама знову зробила свою вправу на дихання, що порадив психолог. — У нас складні стосунки. Хоча з такою людиною як він...це найкращий варіант спілкування.

Так, мій батько не подарунок, визнаю. А маму я дуже люблю і поважаю. І якщо вона справді хоче, щоб я зустрілася з ним...я це зроблю.

— Добре, встаю, — я взяла маму за руку, підтягнула до себе і обійняла. — Багато ти знаєш мам, які добровільно віддають дітей на каторгу? — промовивши це я з серйозним обличчям глянула мамі у вічі. І вже через секунду ми  почали голосно сміятися.

— Як добре, що ти у мене є. — сказала мама погладивши мене по голові. — До речі, у мене для тебе сюрприз! — вона дістала з кишені маленьку синю скриньку і протягнула мені.

— Невже ще один сюрприз? — оце вже я сказала з ноткою докору.

— Сонечко, відкривай подарунок і перестань дутися, сьогодні у тебе день народження. — сказала мама поклавши скриньку мені в руку.

Хотіла б я забути про цей день. Ніколи не любила це "свято". Родичі та давні знайомі, ніби прокидаються зі своєї сплячки, шукають найбанальніше привітання в Інтернеті і скидають його тобі. Це добре, якщо просто скидають смс, але ж є і такі, що дзвонять. Тоді доводиться робити вигляд, що ти впізнала цю людину і слухати розмову на кшталт: "Ох, а я пам'ятаю тебе ще зовсім маленькою". А я, жіночко, вас не знаю! Можливо, треба було частіше з'являтися в моєму житті, а не тільки на виписці з пологового будинку. Але є і такі, хто просто висилає гроші і це, на мою думку, найприємніше, що може зробити  людина. Так вчиняє і мій батько. Взагалі, раніше я обожнювала своє день народження. Тато сам смажив мою улюблену яєчню, вона ніколи у нього не виходила смачною, або хоча б не спаленою. Але це і були найщасливіші години мого життя. Далі ми з батьками збиралися в парк. Мама любила носити червону сукню, яку їй, на річницю шлюбу, подарував тато. Зазвичай, вона відповідально ставиться до вибору свого гардеробу і не дозволяє комусь втручатися у цей процес. Але саме батьків подарунок, вона одягала найчастіше. Її очі тоді світилися щирим коханням і думки були заповнені тільки мною і ним, а не вічними походами до психолога і лекціями "Як полюбити себе після розлучення". Тато купував мені все, що душа забажає. Потрібно було лише показати пальцем і річ вже у моїй кишені. Незважаючи на це, я виросла зовсім не розбалуваною. Дисципліна – родзинка мого тата. Мій дідусь – головний корабельний старшина військово-морських збройних сил країни, не відрізнявся особливою ласкою до батька. Він змалечку привчив його вставати, їсти, вчитися і навіть ходити в туалет по графіку солдата. Тому тато не може по іншому. Коли мама завагітніла, він щиро вірив у появу сина. Назвати його мали Рональд, на честь вже загиблого на службі дідуся. Але в Бога були свої плани. І на світ з'явилася я. Тоді, за словами мами, тато змінився. Він став лагіднішим, спокійнішим. Ще мама розповідає, що я була для нього центром всього Всесвіту. Ага, зараз так і не подумаєш...

— Що в скринці?

— Відкривай! — нетерпляче сказала мама.

Я відкрила не складний механізм і побачивши, що в середині, застигла з широко розплющиними очима. 

— Це неймовірно!

— Справді сподобалось? Його мені подарувала твоя бабуся на весілля.

В скринці лежала неймовірної краси каблучка. Біле золото перепліталося, наче гілочки дерев. А в самому центрі, ніби зірка на темному небі, був закріплений прозорий камінчик. Мама обережно взяла каблучку і показала пальцем на внутрішню сторону. На одній із переплетень було написано "papillon", що з французької означає "метелик".

— Чому метелик? Чому не любов чи вічність? Це ж весільний подарунок. — запитала я, але не змогла звести очей з прикраси.

— Існує давня легенда. Твоя бабуся розповіла мені її перед врученням каблучки. Ця історія навіть трагічніша ніж та, про Ромео і Джульєту. Трапилась вона в серці Франції – Парижі. В давні часи, батьки вже з народження дітей знали на кому їм доведеться одружитися. Емелі та Мірей були не вийнятком. Іх батьки разом займалися торгівлею риби. Хлопчик і дічинка все дитинство провели разом. Тому, не дивно, що між ними виникли справжні почуття. Такого палкого та чистого кохання ви не знайдете більше ніде у цілому світі. Мірей носив Емелі на руках, щоб та не поранила ноги, йдучи по твердій землі. А Емелі один рік працювала в місцевій пекарні, щоб придбати на зароблені гроші синю скриньку для коханого. Це мало бути місце, куди він покладе свою найкоштовнішу  річ. Та, коли Емелі виповнилось 17, батьки наполягли на весіллі. Дівчина знала, що батько і матір дуже люблять гроші, тому не важко було здогадатися, хто стане обранцем для їх доньки. Син міського магната, любитель погуляти та пропити всі гроші –Нольвенн. В той самий час і батьки Мірея почали наполягати на весіллі. Ребека – найбагатша дівчина в Парижі, її матір і батько нащадки королів, тому у спадок лишили дочці величезні скарби. Серця закоханої пари готові були розірватися на частини. Емелі не хотіла здаватися, вона згадала, що в Чорному лісі живе стара чаклунка, можливо, та і допоможе нещасним. Вночі дівчина вилізла з вікна, не сказала нічого Мірею, пішла на пошуки відьми. Дорога здавалась їй вічністю, кожене дерево загорнуте в нічну тінь,  ніби  намагалося злякати дівчину. Емелі йшла вже дуже довго, її пальці посиніли від холоду. Здавалося, що надії немає. Але піднявши стомлені очі перед собою, дівчина побачила хатинку. Вона не викликала у неї страху, тому Емелі відчинила двері і зайшла. В середині було дуже затишно, бідолашка підійшла до каміну в надії зігрітися. Як тут, за її спиною почувся голос. Дівчина обернулася і побачила стареньку бабусю, яка мило посміхнулася і запропонувала Емелі чаю. Та, звичайно, погодилася і почала розповідати свою історію. Чаклунка пильно дивлячись в очі дівчині, запитала: "То чого ж ти хочеш, дочко?". Емелі не роздумуючи відповіла: "Хочу ні на одну секунду не покидати свого коханого, хочу стати його найціннішим скарбом, хочу, щоб ніхто не завадив нам бути разом!" І тільки но дівчина сказала ці слова, як чаклунка голосно засміялася та змахнула рукою. В цю ж мить Емелі стала легкою, як пір'їнка. Її тіло саме здійнялося в повітря. Все почало мінятися, вона не розуміла, що відбувається. Дівчина могла лише дивитися в обличчя відьми, яке також змінювалося. Від старенької бабусі не лишилося нічого, на заміну прийшла огидна, страшна чаклунка, яка сміялася і танцювала. Затишний дім перетворився на згорілу хату, яка викликала в дівчини лише жах. Емелі стала дуже маленького розміру, чаклунка схопила її в кулак і дунула своїм смертельно-холодним подихом. Коли дівчина опритомніла, перед собою вона бачила лише чорну пустоту. Тим часом Мірей пішов до батьків, щоб повідомити їх про свої почуття до Емелі. Мама з татом розповіли йому чудову новину. Хлопець біг, щоб передати радість коханій та незнайшов її. Пошуки дівчини тягнулися довгих 2 роки. Мірей 1000 разів обійшов весь Париж та Емелі ніде не було. Батьки дічини зрозуміли, що доньку вже не повернеш. Весь її одяг роздали бідним. Та серед речей знайшлась і синя скринька. Її вони вирішили віддати Мірею. Хлопець довго не наважувався відкрити подарунок. Скринька сипала сіль на його рану, тому  він  сховав її подалі від очей. Пройло 5 років, рана Мірея трішки затягнулася, життя тривало, хлопець примирився з втратою та вирішив одружитися з Ребекою. Перед весіллям Мірею пригадалася синя скринька, йому здалось, що саме час подивитися, що там і відпустити минуле. Мірей сів на березі Сени, це було улюблене місце Емелі. І перед тим як відкрити скриньку, він промовив: "Ох, Емелі, а  той жахливий день міг стати для нас найщасливішим, навіть батьки дозволили нам одружитися". Прокрутивши пальцями не складний механізм, хлопець застиг від побаченого. Всередині лежала обручка, а біля неї маленький мертвий метелик. Взявши комаху на руку, вона в ту ж секунду перетворилася на дівчину. Мірей просто застиг з коханою на руках. Деякий час він сподівався, що Емелі оживе. Але нічого не вийшло. Тоді хлопець взяв обручку. Одягнув їй на палець. І тримаючи дівчину на руках, увійшов в воду. Так річка стала для них весільним вівтарем. А обручка – останнім  найціннішим скарбом  та символом вічного кохання. 

— Хороша історія для дня народження. Але я в такі легенди не вірю. Хоча за подарунок дякую, — посміхнулася я, поклавши обручку назад в скриньку.

— Твоя правда. Не час для суму. Сьогодні твій день. Повеселись! — сказала мама, обійнявши мене за плечі. 

— Ну все, мені правда треба вже йти.

Мама встала з мого ліжка і вийшла з кімнати. Я також підвелась, застелила свою улюблену постіль. Її мені подарувала бабуся на моє тринадцяте день народження. Як зараз пам'ятаю цей ранок. Останній ранок, коли я була справді щаслива. Останнє день народження, на якому був батько. І так, я ще досі сплю на подушці та вкриваюсь ковдрою з рожевими ведмедиками. І це, до речі, єдині рожеві речі у моїй кімнаті. Чомусь я не люблю цей стеоретипно дівчачий колір. Мені до вподоби чорний. І навіть зараз, у свій день народженя, я одягну чорну  сукню. Це моя улюбена. Хоч подарував її мені мій колишній хлопець. Не викидати ж таку красу через наш розрив. Мої ранкові роздуми перервав крик мами.

— Таксист вже свариться, виходь.

Я дуже швидко одягнула на себе чорну сукню, вмилася, взяла косметичку та телефон і в надії нафарбуватися в таксі та поснідати в ресторані з батьком, вибігла з квартири. 

— Чому цей ліфт знову не працює? — викрикнула я.

На моє голосне обурення вийшла сусідка. 

— Ой, а шо тут робиться, чого ти  розкричалася? Не бачиш записку? — сказала пенсіонерка, тикнувши пальцем на листочок, що висів на дверях ліфта.

— Вибачте, не побачила, дуже спішу просто. — відповіла їй я, ступаючи однією ногою на сірі сходи.

— Не спіши поперед батька в пекло, дитино.

Я зупинилася на секунду і усміхнулася. Мого батька не так просто затягнути в пекло. Сам диявол — його найкращий друг. Я швидко спустилася сходами вниз, вийшла на вулицю і сіла в таксі. Машина, як завжди, бізнес класу. В нашій сім'ї все бізнес класу. У мене завжди були найкращі телефони, брендовий одяг, дороге взуття та аксесуари. Я вчилася в приватній школі, відвідувала елітні вечірки і дружила лише з людьми мого статусу.

— Сідай на заднє сидіння. 

Ого, навіть без "добрий день"? Якось дуже дивно. Коли ти платиш водієві купу грошей за проїзд, хочеться почути банальну ввічливість. Але я промовчу. Настрій і так не дуже. Не буду його псувати сваркою з таксистом.

— Добрий день, а чому не можна сісти спереду? — запитала я, намагаючись приховати природнє обурення.

Водій не сказав нічого. Ну, добре. Я теж помовчу. Хоча мовчати – не моя фішка. Це передалося мені від тата. Як і моє темне волосся та різні очі. Так, я і батько маємо схожу "особливість". Гетерохромія  — різний колір райдужної оболонки. Вона є результатом відносного надлишку меланіну (пігменту). Моє ліве око сіре, праве – зелене. У тата навпаки. Від мами мені дісталася фігура. Ніколи не обмежувала себе в їжі. З дитинства я займалася танцями, художньою гімнастикою, вокалом, малюванням, грою на фортепіано та скрипці, дизайном, вишиванням й в'язанням. На жодному з цих зайнять я не протрималася довше року. Батьки не примушували мене, навпаки, відмовляли. Я була дуже непосидючою, хотіла спробувати все і зразу. Найбільше мені сподобалось фортепіано. Раніше, ми з батьками жили в великому будинку. Там стояло старе та неймовірно красиве фортепіано. Кожного вечора я грала 6 Симфонію Моцарта, улюблену мелодію моєї мами. Та після розлучення батьків і переїзду до нової квартири, я більше ніколи не торкалась клавіш.

Їхали ми вже достатньо довго. За всю поїздку водій не сказав ні слова. Я вирішила просто одягнути навушники, заплющити очі та насолоджуватися дорогою. Сама не помітила того, як заснула.

"Та спить вона. Ні, нічого не зрозуміла. Добре, буду на зв'язку." Це перше, що я почула розплющивши очі. "Нічого не зрозуміла" Що він має на увазі, мені готують сюрприз? Але це не схоже на батька. Хоча і банальна зустріч в день народження йому не властива. Я швидко дістала телефон. Почала набирати мамі. "На вашому рахунку недостатньо коштів". В гаманці сотні доларів, а в телефоні повний нуль. Чудово!

— Чорт! – сказала це занадто голосно.

— Щось сталося? — грубо вигукнув водій.

І що йому відповісти. Так, сталося! Ви секунду тому говорили по телефону з кимось. Говорили про мене. Чи я себе накрутила?

— Та, ні. Просто гроші на рахунку закінчились. Можна мені ваш телефон?

— Ні

Такої відповіді я точно не очікувала. Тепер мені справді страшно. Може у нього просто немає телефону? Звісно, Нейта, це логічно. 21 століття, а в людини немає телефону. Більш вірогідніше, що мене просто викрали. Треба було слухати тата, коли той розповідав про самооборону. Водій натиснув на педаль газу, ми поїхали дуже швидко. Мій страх збільшувався, як і стрілка на спідометрі. Руки вже спітніли, почала боліти голова і німіти ноги. І це все на мій день народження. Зараз головне просто заспокоїтися. 

— Може вам водички? Ми вже майже біля ресторану! — якось дуже награно сказав водій. 

Пити і справді хочеться. Але я ж не настільки дурна, щоб взяти воду у незнайомця. Тим більше, ми точно не "майже біля ресторану". Я не розумію де ми. Перед тим як я заснула, ми ще були в місті. А тут один ліс. Я, звісно, можу повірити в те, що ресторан знаходиться за межами столиці, але щось мені підказує, що ми їдемо зовсім не їсти. 

Пролунав дзвінок. На екрані написано "Батько". Я піднімаю трубку. Водій  глянув на мене через дзеркало. Його погляд ніби казав: " Краще поклади телефон, якщо хочеш жити". Я піднесла його до вуха, почула голос тата. Все, що він встиг мені сказати: "Біжи". Далі водій різко натиснув тормоз. Настільки різко, що телефон випав з руки, а я вдарилася лобом об переднє сидіння. Кілька секунд були, як в тумані. Водій швидко вийшов з машини, відкрив задні двері і взяв мене за голову. Тоді вдарив зі всієї сили. І...це все. Далі була лише темнота.