— Проходь, не соромся, — сказав Рей та показав рукою на двері.

Відчинивши їх я побачила справді красивий зал, посередині стояв сірий диван, на землі лежав білий килим, стіни також були білі. Велику частину кімнати займали сходи чорного кольору. На стінах висіли картини. Я пройшла далі в кімнату, а Рей вийшов. Почувся звук води, напевне, він був в кухні. Я не сідала на диван, бо боялася, що забрудню його. Це, напевне, дуже тупо. Він мій викрадач, а я боюсь замастити його диван. У своє виправдання скажу, що це все мама винна. Знову ж таки, я згадую її слова: «в будь-якій ситуації залишайся ввічливою». Навряд моя кров та болото на новеньких меблях — це ввічливо. Я просто роздивлялася кімнату і намагалася не думати про те, що відбулося. Я пройшла трішки далі. Картини були дуже красиві. Схожі на ті, які мій тато продавав. Але не думаю, що вони тут опинилися в такий спосіб як у мене в будинку. Я чомусь помітила, що ніде не було фотографій. Можливо, це і не дивно. Взагалі слово «дивно» тепер для мене змінило своє значення. Викрадення, побиття та нове викрадення — норма, але точно не дивно.

— Головне вдавати, що все так як має бути. Уяви ніби ти прийшла в гості до друга. Незнайомого, але дуже симпатичного друга, — подумала я вголос.

— Ти щось сказала? — промовив Рей і зайшов в кімнату з склянкою води та бутербродом.

— Кажу, що неймовірно хочу спати та їсти.

— А мені здалось ніби ти назвала мене симпатичним, — усміхнено сказав Рей і протягнув мені тарілку та склянку.

Це я так голосно говорю чи у нього просто хороший слух? Але його слова змусили мене почервоніти. Я взяла однією рукою склянку, а іншою тримала ковдру і розгублено почала шукати місце, де можна сісти.

— Сідай на диван, — сказав Рей показавши на нього рукою.

— Та ні, дякую, але після мене він буде не сірий, а чорно-червоний.

Він легко штовхнув мене в сторону дивану, але сили вистачило, щоб розлити всю воду зі склянки. Я розлючено глянула в його бік. 

— Тепер не тільки грязна, а й мокра.

— І диван також мокрий, — розлючено відповів Рей.

— Вибач, — мені справда шкода, не знаю чому, але я відчувала винною себе.

— Я жартую, це ж просто диван, а тобі треба перевдягнутися, — сказав Рей, поклав тарілку на землю та пішов в напрямку сходів.

Я пішла за ним. Ми підіймалися. Було досить темно і я не побачила одну сходинку. Майже впала, але Рей встиг мене вхопити. Він тримав мене своїми сильними руками, підтягнув ковдру. Наші обличчя на мить були дуже близько, навіть занадто. І добре, що тут темно, бо я відчула жар на щоках, а йому цього бачити не варто. 

— Обережно, так ти точно собі щось зламаєш, — сказав Рей та підняв мене на ноги.

— Просто тут дуже темно, — відповіла я прикидаючись незадоволеною, хоча як можна бути незадоволеною, коли він тримає мене.

— Можна було б і подякувати, — тихо сказав Рей та пішов далі.

— Дякую, — відповіла я і також пішла за ним.

Ми зайшли в коридор. Там було дві кімнати, одна навпроти іншої. Рей відчинив двері, що знаходилися праворуч. Ми увійшли. Рей ввімкнув світло і я побачила велике ліжко, знову білі стіни, знову картини й знову жодних фотографій. Також в куточку стояв стіл з масивними шухлядами, а біля ліжка розмістилася велика шафа. Рей підійшов до неї та відчинив. Там було багато одягу. Але лише чоловічий. І, здається, це був одяг саме Рея. Бо він був занадто «молодіжний» для батька і занадто «чоловічий» для мами Рея. 

— Тримай це тобі, можеш перевдягтися, — сказав Рей та протягнув мені свою довгу футболку чорного кольору.

— А куди я можу вийти? 

— Нікуди, я не буду дивитися, взагалі не дуже і хотілося, — з посмішкою сказав Рей.

— Дуже смішно, — грубо відповіла я. Я не одна з сором'язливих дівчаток, тому розвернувшись спиною до нього я відкинула ковдру.

— Тільки не дивися, — викрикнула я.

— Було б на що, — засміявся Рей, — та стій, я ж жартував. В кімнаті є ванна. Можеш прийняти душ і перевдягнутися там.

Він вказав пальцем на двері, а я їх навіть не помітила. Вони також були білого кольору, тому злилися з стіною. Або я просто дуже хочу спати і від втоми перестаю бачити все навкруги. Я зайшла в ванну кімнату. Вона була досить великою. Широка душова кабінка, мармуровий умивальник на велике дзеркало. Далі я просто роздягалася. Скинула з себе свою улюблену чорну сукню. Подумки вибачилася перед своїм екс-бойфрендом, який її мені подарував. Я справді любила це плаття.  Потім я зняла білизну, яка більше не була такою красивою і спокусливою, як взагалі там опинилося болото?. Хоча чому тут дивуватися. Добре, що хоч все вціліло. Білизну довелося прати руками. На диво в ванній виявився фен. Я швидко посушила все і залізла під гарячу воду. Ще ніколи банальний душ не приносив так багато щастя. Я десь 5  хвилин просто стояла і насолоджувалася теплими каплями, що стікали по тілу. Потім довелося повернутися в реальність, адже моє гніздо на голові саме себе не помиє. На жаль, на поличці був лише чоловічий шампунь. Хоча чому тут дивуватися? Це ж кімната Рея. Я відкрила пляшечку і нанесла на волосся. Взагалі мені дуже подобаються запахи, особливо чоловічих парфумів. А цей шампунь пахнув просто неймовірно. Ще через кілька хвилин я вийшла з душу, витерлася рушником, що висів на гачку біля дзеркала та одягнулася. Далі тихо вийшла з ванної кімнати. Рей сидів на ліжку. 

— Що ти так довго там робила?

— Тобі шкода воду? Як звільниш мене, пришли рахунок, я оплачу.

— Хто сказав, що я тебе звільню?

— Ти жартуєш? Ти ж називав себе моїм рятівником, — викрикнула я.

— Так, я тебе врятував і привів в безпечне місце. Поки нам потрібно перечекати тут.

— Що? Чому? Навіщо мені безпечне місце? Я просто хочу додому, хочу щоб це все закінчилося, — я не стрималася і почала плакати.

— Так треба. Тут ти в безпеці, розумієш? 

— Від кого ти мене ховаєш? — запитала я крізь сльози.

— Зараз не час для таких розмов, я теж хочу в душ, я неймовірно втомився рятуючи тебе, — відповів Рей і попрямував в ванну кімнату.

Я залишилася одна в кімнаті. Відчула неймовірний страх та безпорадність. Я не розумію, де я і навіщо я тут. Можливо, це через батька. Можливо, це він послав Рея мене врятувати. В що він знову вляпався? Невже неможливо бути нормальним, бути просто татом, а не злочинцем?

Я знову почала плакати. Але втома все ж перемогла. Я лягла на ліжко та загорнулася в ковдру. Було досить холодно. Мої руки почали тремтіти, хоча, можливо, це і від страху. Я провалилася у сон. Але його перервав голос Рея.

— Я ляжу біля тебе, якщо дозволиш. Диван не розкладається, там буде не зручно.

Я нічого не відповіла, адже знову провалилася в сон. Лише відчула як Рей лягає біля мене й обіймає за спину. І я була не проти, адже справді замерзла. Та й просто мені хотілося відчути чиюсь присутність.