Розділ 2
Чому так холодно? Що за запах сирості? Де я взагалі? Що трапилось? Чому на мені мішок? Руки зв‘язані? Я спробувала встати, але ноги теж були перев’язані чимось. Так міцно, що, здається, кров перестане поступати туди. Напевне, добре, що я нічого не бачу. Мені і так дуже страшно.
— Це вона? — спокійно запитав хтось.
— Так, та сама. — а цей голос мені дуже знайомий, той самий, що і в таксі.
— Знімай мішок.
Невже? Тільки я цьому не дуже рада. Хтось підійшов до мене і зірвав мішок. Дуже важко сфокусуватися, очі жахливо болять. А ще голова та все тіло. Я знаходжусь в темній кімнаті. Схоже на закинуту майстерню. Всюди павутина, пилюка, якісь інструменти і одне вікно. Воно було забите дерев’яними дощечками та прикрите порваною тканиною. Лише три промінчика сонця намагаються увірватися в середину. А мені б вирватись...В кімнаті я була не одна. Перший – водій таксі. В машині здавалося, що він високий та кремезний дядько. Все зійшлось. Окрім росту. Він нижчи за мене. А я достатньо мініатюрна – 165 см. Другий – набагато вищий за водія. Та і молодши на років 15. На вигляд йому десь 25, можливо, менше. У нього темне волосся і карі очі. Дивно, що я звернула увагу на такі деталі. Але це важко було не зробити, його очі були дуже темні, від нього віяло сумом, злостю і байдужістю. Погляд наче з’їдав мене з середини.
— Нета, де твій батько?, — запитав водій.
По-перше, Нета, що ? Я Нейта. Ім’я вибрав мені тато. На честь богині неба Нейт. За староєгипетською релігією, вона створила світ і народила Сонце. Вважалась також покровителькою цариць, богинею війни і мисливства. Ну, впринципі, що інше міг вигадати мій татко. Та, напевне, я богиня потрапляння в жахливі ситуації. А, по-друге, звідки я знаю де батько? Ви ж забрали у мене можливість вперше за багато років побачити його.
— Я не знаю, нащо він вам?
Хоча я здогадуюсь. Мій батько точно не законослухняний чоловік. Але був він таким не завжди. У нього три вищі освіти, неймовірна кількість грамот, подяк, медалей. Він був гордістю сім’ї. Всі надії покладали лише на нього. Єдиний син. Батьки мріяли, що він стане успішним і зароблятиме мільйони. Він і правда почав заробляти мільйони. Та, на жаль, шляхи заробітку були не дуже законними. Навіть, дуже НЕзаконними. Спочатку він познайомився з поганою компанією. Почав красти та перепродавати дорогі машини. На ці гроші він побудував «бізнес». Його люди крали в колекціонерів цінні картини великих художників світу, давні вази та пам‘ятки культури, коштовності, діаманти й багато іншого. Потім були серйозніші речі. Він побудував найприбутковіші казино та ювелірні магазини. На ньому тримається все місто. Кожен, хто знає його — боїться. Бо залякувати він вміє. Пам’ятаю, що перед тим як мама вигнала тата з дому, він приїхав весь в крові. Але не у своїй. Вони довго кричали і сварилися, бився посуд і лилися сльози. А раніше, вони були дуже закохані. Батько буквально жив моєю мамою, він був готовий на все, щоб вона була щаслива. Вони і зараз люблять один одного. Просто мамі набридло жити в брехні. Вона знала майже про всі його «справи». Не одобрювала нічого. Терпіла через величезне кохання. Чому його не посадили? Абсолютно вся поліція його прикриває. Немає нікого, хто може його зупинити.
— Ми поговорити хочемо, — тихо сказав хлопець.
— То чому ви просто не запросили його на каву? — не вистачає зараз лише фрази моєї мами : «давай без твоїх фірмових докорів». Та, на жаль, її тут немає.
— Хахахах, — голосно розсміявся водій, потім підійшов і зі всієї сили вдарив мене по щоці.
По губі полилася крапля червоної крові. Волосся накрило очі. Так навіть краще. Тепер не видно обличчя цього таксиста "бізнес" класу.
— Легше з нею, — спокійно вимовив другий.
— Який ви джентельмен, — усміхнувшись я і глянула йому прямо в очі.
— Добре, можеш вдарити ще один раз, — наказав він водієві. — Тільки не вбий її.
Водій підійшов до мене і ще раз вдарив. Це було сильніше ніж попередній. І крові було більше. Я декілька разів непритомніла. Потім знову приходила до тями і знову непритомніла від болі.
Я розплющила очі від відчуття холодної води на шкірі. Перед очима з’явився знайомий силует. Це був той хлопець. Він полив мене льодяною водою. Напевне, щоб прокинулася. Спосіб і правда спрацював.
— Тут їжа, — сказав він, штовхнувши піднос в мій бік. На ньому була склянка води і кусок булки.
Я справді була дуже голодна, адже поснідати мені так і не вдалося. Нафарбуватися, до речі, теж, але тепер все обличчя в синьо-червоних плямах. Напевне, я виглядаю неймовірно гарно. Хоча, яка різниця.
— Ти тут добрий поліцейський? — почуття гумору в складній ситуації це моя захисна реакція. Насправді, мені неймовірно страшно.
— Йому ти треба живою. — своїм (вже фірмовим) спокійним голосом, сказав він.
— Йому? Це кому ж? Кому я треба?
— Скоро познайомитесь. — відповів хлопець і вийшов з кімнати.
Я вхопила цей шматок булки і з’їла. Цікаво, хочуть мене отруїти чи ні? Хоча краще померти так, ніж від побиття або голоду. Після розкішного перекусу, я випила свою дорогу воду і просто заснула.
Парк. Весна. Вечір. Ми з Артуром гуляємо за руку. Я не любила його, але він любив мене. Цього, напевне, достатньо. Мені подобалося спілкуватися з ним. Хоч він і мажор, всеодно не такий як всі. А «таких як всі» я знала багато. Їм треба лише грошики татусів, тусовки, алкоголь і дівчата легкі на підйом (на секс). Артур любив літературу, але ненавидів дощ. А я його неймовірно люблю. Під час дощу я почуваю себе не самотньою. Особливо літом. Коли теплі капельки огортають тіло, як найприємніші обійми. Напевне, тому у нас нічого і не вийшло. А мама вважала Артура хорошою партією для мене. Я завжди вірила в казку і любов . Але прочекавши 18 років, я зрозуміла, що кохання – не чарівна історія. Його важко знайти. Навіть неможливо.
Мій сон закінчився. Знову реальність. І я все ще невідомо де.
В кімнату зайшов якийсь незнайомець. Хоча, вони всі для мене незнайомці. Просто від тих двох знаєш чого очікувати. Цікаво, а зараз мене поб’ють чи нагодують?
Чоловіку було на вигляд десь 20 років. Він високий, з короткою стрижкою і світлими очима.
Він швидко підбіг до мене і почав розв’язувати руки. Потім ноги.
— Ти хто взагалі ? — думаю, це найлогічніше запитання, яке я могла задати.
— Той, хто тебе врятує, — сказав він, глянувши прямо в очі. — Головне будь тихо і довірся мені.
— Довіритися? — хоча інших варіантів у мене немає.
— Ага, мене звати Рей.
— Нейта, — сказала я підтягнувши руку, щоб він потиснув. Як казала мама: «в будь-якій ситуації залишайся ввічливою».
Він потягнув мою руку і легко поставив на ноги.
— Тільки тихо, пішли за мною, — він все ще тримав мене за руку і вів за собою.
Ми вийшли з місця мого ув'язнення. Там коридор, сірі стіни, павутина та пилюка. З двох боків були двері. За ними чулись голоса. Він сильніше потягнув мене. Дістав ключ і відчинив ще одні двері. Звідки в нього ключ? Ми опинилися на вулиці. Тепле сонце і запах свіжості. Це те чого так не вистачало. Люди і правда не цінують банальних речей, поки не втратять. Ми бігли. Просто бігли. Через траву, болото, калюжі. Будинок, де мене тримали, ставав все менше і менше. Я дуже втомилася. Два дні на одному хлібі дали про себе знати.
— Рей, — це єдине, що я спромоглась сказати перед тим як втратила свідомість.
Відкрила очі вже в нього на руках. Ми підходили до машини. Так як тато займався автомобільним «бізнесом», я знала про тачки більше ніж будь-який хлопець. На 15 день народження тато написав смс: «Вітаю улюблену дочку. Подарунок за вікном». Виглянувши я побачила новеньку Toyota Avalon. Чорного кольору. Та не ясно чому я була більше рада, машині, смс від батька чи тому, що він пам'ятає мій улюблений колір. Так як ї‘здити на ній я могла б лише з 18, автомобіль дістався мамі. І, напевне, якби не її небажання знаходитись хоч на кілометр поблизу батька, я б не поїхала на таксі і мене б не викрали. Цікаво, як там мама. Вона, напевне, дуже турбується... Так от, ми підійшли до машини, це був сірий Mercedes-Benz GLB. Він обережно посадив мене в середину і закріпив пасок безпеки.
— Прокинулась? — запитав хлопець і сів за руль авто.
— На жаль.
— А чого так песимістично, Нейта?
І правда? З самого ранку мама зіпсувала настрій своєю сумною легендою про метелика і нещасне кохання. Далі я мусила йти сім поверхів пішки, через зламаний ліфт. Потім мене взагалі викрали, побили і не нагодували. Тепер я їду в машині незрозуміло з ким і куди. Все чудово.
— Куди ми їдемо?
— Рятувати твоє життя.
Коментарі