Доля
Вечір був занадто холодним,
І зірки, як завжди, не гріли,
Геть собака не бігав жодний,
Лиш надії у серці горіли.
Він сидів під шуруючим снігом,
Лапи мерзли, боліли, німіли,
Цього пса не кормили хлібом,
А лиш били, гонили й гнобили.
Біль так пік душу пса глибоку,
А мороз діставався серця,
Він прокляв ту свою одиноку,
Долю, що і життям не зветься.
Сніг скрипів, хтось ішов провулком,
Тут дійшов... Зупинились ноги,
Обережно простяг мерзлу руку,
А собака просив допомоги.
Голос тихо задав питання:
"Чи підеш ти до мене жити?
Одинокий- моє призвання,
А я хтів би з будь-ким говорити.
Хоч колись і було в мене щастя-
Два синочка і мила дружина,
Та я сам над цим всім познущався,
Я надовго самих їх покинув.
Потім Бог мого сина покликав,
Відірвав, як від серця шматок,
І життя тепер- чорная прірва,
Бо покинув мене мій синок.
Кожен вечір дзвоню я сину,
Бог якого мені залишив ,
І благаю, аби не покинув,
Бо я більше без нього б не жив."
Чоловік трохи нижче присівши,
Ледь помітну сльозу пустив,
А собака заплакав тихіше,
Заскулів і його зрозумів.
Притуливши до себе собаку,
І піднявши на схудлих руках,
Чоловік тихо йшов на захід,
Де ніколи й ніхто не чекав.
Пес болюче прийняв долю друга,
Кожен вечір його вітав,
Чоловік забував слово "туга",
Хоч колись з ним вставав й засинав.
2018-05-10 11:25:44
7
2