Кохання
Ніхто й ніколи не вчитиме мої вірші напам'ять,
й мені ніколи не стати для когось образом,
але я є. Для когось я є пам'яттю,
для когось — психологом,
для когось — голосом.
Я є, і це моє дійсне з моїм уявним.
Час втрачає розмірність, коли ти поруч.
Я залишаюсь кішкою, можу навіть шкарябати,
аби бути тут, власноруч
творити твій настрій, чути твій подих на моїй шиї.
Навіть якщо ти не прагнеш, навіть якщо не віриш у...
І не вірь. Не треба, мені — не треба.
Я перефарбую зірки, якщо побажаєш,
але не заважай мені кохати небо,
робити те, чого ти не говориш,
думати про те, чого ти не знаєш.
Я можу стати аж надто говіркою, щоби ти йшов до іншої кімнати,
і сидіти на кухні тихою мишею — навіть не оминати.
Я можу стерти своє минуле, навіть якщо без нього буду ніким.
Але не заважай мені вірити в те, у що ти не віриш,
не заважай мені жити цим.
Не заважай мені жити тобою, жити з тобою,
не змушуй мене дихати й не творити.
Цей настрій мій, де я уходжу в зошити з головою,
де втрачаю поняття життя і смерті,
де втрачаю почуття часу,
всього лишень мілка дельта, частинна границя дійсності,
що залежить від швидкості й міцності
тої змінної, про яку ми не говоримо.
В яку ми не віримо, але знаємо
2018-10-26 08:07:43
9
0