Холодний вітер просочувався в тріщини старих стін, свистів у щілинах, наче хтось навмисне нашіптував прокляття. Здавалося, сам сиротинець стогнав, скреготів і важко дихав, прокидаючись у нічній тиші.
   Небо зовні сховалося під суцільною чорною ковдрою, без зірок, без місяця — ніби світ забули увімкнути. У цій глухій пітьмі навіть тіні здавалися живими, вони ворушилися, ковзали по стінах, крали відчуття безпеки.
   У вузькому коридорі, де світло від лампи ледве сягало до підлоги, раптом пролунали важкі кроки. Чоботи віддавалися у камені глухо й тягуче, кожен удар розрізав повітря так, наче йшов не чоловік, а щось більше, невидиме. Відлуння тремтіло в стінах, множилося й розросталося, перетворюючи простір на порожню клітку, де неможливо сховатися.
   І було відчуття, що з кожним кроком не просто хтось наближається — а сама темрява підкрадається ближче, відтісняючи останні клаптики тепла й тиші.
   Фінеас, веснянкуватий хлопчик, усміхнений, завжди з синьою стрічкою на зап'ясті, тепер стояв босоніж на холодному камінні, стискаючи в дрібних пальцях іграшку — жалюгідну собачку, зшитого з клаптиків ганчірки. Маленьке тільце тремтіло, але не від зимної підлоги: його трусив сам страх, той липкий і безжальний, що ховався під шкіру й душив зсередини. Він знав — тепер черга за ним.
— Іди, — охоронець, важкий і мовчазний, грубо штовхнув хлопчика в спину. Рука чоловіка була мов залізо, і від дотику Фінеас відчув, як у горлі застряг крик. — Не вередуй.
— Я... я нічого поганого не зробив! — вирвалося в нього, голос зірвався на писк. Сльози зрадницьки котилися з очей, але він стискав іграшку сильніше, ніби той шматок тканини міг захистити. — Я ж... я допомагав у пральні... я мовчав... як ви казали...
   Охоронець засміявся — низько, зловісно, так, що від цього сміху холод пробігав шкірою. Він нахилився до хлопчика, і його тінь накрила Фінеаса, перетворивши його на безпорадну цяточку в темряві.
— Ти забагато думаєш про себе, хлопче, — прошипів він, і у словах не було ні краплі жалю. — Тут нікого не рятує мовчання.
   І маленький Фінеас раптом відчув, що світ звузився до цього вузького коридору, запаху поту й металу від чоловіка, тиску грубої долоні на його спині. Він не чув більше нічого, крім власного серця, яке билося, наче хотіло вирватися з грудей і втекти замість нього.
   Крок уперед здавався падінням у прірву, а собачка в руках — єдиним, що лишалося від справжнього життя.
   Другий, високий чоловік з масивною постаттю нахилився так близько, що хлопчик відчув його тепле, липке дихання. Сивина на скронях надавала йому вигляду майже благочестивого старця, та в очах світилася холодна жорстокість, яка розчиняла будь-які уявлення про милість. Долоня лягла йому на плече майже лагідно — надто лагідно, аби це було правдою.
— Не потрібно було пхати свого крихітного носа у справи, які тебе не стосуються, — прошипів він, і голос його звучав, немов гадюка біля вуха. — Ти був неслухняним. А дітей, які не слідують правилам, потрібно карати.
   Фінеас закляк. Сльоза скотилася щокою, він ковтнув її, намагаючись не видати слабкості, але серце гупало так голосно, що здавалося — його почує увесь сиротинець.
   Він озирнувся. Коридор, темний і вузький, був порожнім, немов самі стіни втекли від цього видовища. Жодної живої душі. Лише холод кам’яної підлоги, що стискав босі ступні.
   Хлопчик хотів крикнути, але губи не слухалися, горло зв’язало мотузкою страху. Його очі бігли з кутка в куток у пошуках хоч чиєїсь підтримки, та всі давно знали: коли лунали нічні кроки, наймудріше було заховатися під ковдру і прикидатися сплячим. Діти вчилися мовчанню так само швидко, як дихати.
   Двері підземелля розчинилися з протяжним, задушливим скрипом, наче самі кістки старої будівлі протестували проти того, що збиралося статися. З темряви вдарив подих вогкості, металевої іржі й чогось чужого, майже невизначеного — ніби запах згаслого багаття, перемішаний із тлінням. Повітря там було густим, гірким, воно душило, ще перш ніж ступити всередину.
   Охоронець грубо штовхнув малого вперед. Крихітні ноги ковзнули по слизьких кам’яних сходах, і хлопчик ледь не впав, вчепившись за холодні стіни.
— Ні... ні, прошу! — його голос, тоненький і надтріснутий, відбивався в порожнечі, мов крик пташеняти, замкненого в печері. — Я все зроблю! Буду працювати більше... я буду мовчати... тільки не треба!
   Кожне слово зламалося на плачі, проте чоловік лиш байдуже зиркнув і зачинив важкі двері так, що звук пройшов крізь камінь і тіло, мов удар.
   Темрява враз зімкнулася навколо, задушлива і в’язка. Сходи тягнулися вниз у чорну пащу, і єдиний промінь світу просочувався крізь тонку щілину згори — безсилий, далекий, як останній ковток надії.
   Фінеас пригорнув до себе іграшку так, що біліли пальці. Вона була єдиним теплом, єдиним свідком його страху. Дитячі губи тремтіли, вимовляючи слова, більше схожі на заклинання, ніж на прохання:
— Я повернусь... чуєш? Я ще повернусь...
   Але кам’яні стіни відгукнулися глухим гуркотом, схожим на насмішку. Тут не було місця обіцянкам. У цій чорній порожнечі навіть молитви звучали, як зойки, що розчиняються без сліду.
   Десь високо над ним, крізь товщу каменю, донісся уривчастий звук — приглушений кашель іншої дитини. Потім пролунали кроки: спершу швидкі, потім важчі, немовби тягнули когось за руку чи за волосся. І ось усе стихло. Тиша впала різко, як зачинені двері, й обірвала останній зв’язок із життям нагорі.
   Фінеас раптом усвідомив: цього дня він уже не побачить світла. Йому не відчинять. Йому не дадуть вибратися.
   Він обережно присів біля вогкої стіни, спиною торкаючись холодного каменю. Його маленькі пальці, витягли зі схованки тонкий зошит, зім’ятий від страху й мокрих долонь. Маленький, старий олівець тремтів у його руці, наче не хотів коритися, та він зціпивши зуби змусив його рухатися.
   Кожна літера виходила кривою, ніби плями від сліз та бруду:
«Якщо мене зітруть... я все ж таки був. Я сміявся, хоч і недовго. Я мріяв про собаку — справжнього, теплого, з живими очима. Я вірив, що сестра прийде до мене у сні й витягне з цієї темряви...»
   Рука здригнулася. Він ще хотів щось дописати, але олівець лишив подряпину на папері, схожу на рану.
   Усередині все обірвалося. Він пригорнув зошит до грудей, ніби це було його серце.
   А темрява навколо стала його домом. У ній не було ні звуку, ні тепла, лише важке дихання каменю. Вона чекала на нього, голодна, безжальна. І хлопчик зрозумів: вона завжди знаходить спосіб проковтнути тих, кого тут залишають.