1: Світло, що не доходить
Сиротинець Святого Ґрейвена стояв на відшибі нижнього міста Емберлайта, там, де шум ярмарків і крики рибалок уже стихали, наче їх ковтала зелена тиша. За густим, темним, мовчазним лісом Сурвелл, серед вічних тіней срібнокорих берез та чорних верб, здіймалися сірі стіни колишнього монастиря. Камінь, потемнілий від дощів і часу, був оповитий диким в’юном, що дерся угору, немов хотів закрити собою давні рани споруди.
Колись тут лунали дзвони й відлунювали молитви, але тепер святиня перетворилася на прихисток для тих, кого світ називав «непомітними дітьми». Для них ці стіни були і в’язницею, і домом; тут вчили слухняності й тиші, привчали не ставити зайвих запитань, а тільки чекати — на милість, на щастя, на диво, яке рідко коли приходило.
Дощу не було, та в повітрі висіла якась важка, сіра завіса — не туман і не мряка, а радше подих тлінну, що просочував усе довкола. Вона ховалася у вологому листі, чіплялася за голі гілки й шепотіла тихо, майже невловимо, про забутих, загублених і ту надію, яку давно кинули під ноги.
Батлер йшов цією дорогою мовчки. Він завжди ходив сам — мовчання було його вірним супутником. Шкіряна куртка, важка й зношена, спадала з плечей темною масою, наче тягар, який він ніс не лише на собі, а й у душі. Чоботи глухо гупали по сирій землі, залишаючи глибокі відбитки, ніби він силою впивався у світ, аби той визнав його існування.
Полум’яне волосся, яке зрадницьки вирізняло його в натовпі, було сховане під каптуром. Щелепа напружена, м’язи сіпалися від внутрішньої злості, яка рвалася назовні, але знаходила вихід лише у цьому невпинному кроці вперед. Його очі — темні, важкі, немов асфальт перед бурею: у них жила втома, яку не мала права знати його молодість.
Йому було всього двадцять один, та обличчя з різкими рисами, жорстким поглядом і зморшками від похмурих думок видавало хлопця за значно старшого. Він ішов крізь світ так, як ніж ріже хліб: рішуче, холодно, безжально. Але за тією тишею кроків ховалася буря, яка чекала свого часу, аби вирватися назовні.
Важкі ворота сиротинця виглядали мов частина фортеці. Батлер постукав — не гучно, але так, щоб звук відбився в тиші подвір’я.
— Відчиняйте, — промовив хлопець глухим голосом.
За мить у дерев’яних дверях з рипінням відчинилося вузьке віконце. Зсередини визирнула тонка, наче висушена часом, жіноча шия та пара втомлених очей, що давно забули сон. В її погляді було більше втоми, ніж неприязні.
— Батлере... — жінка зітхнула. — Ти знову тут. Я ж казала — директор наказав більше не впускати тебе. Ти приносиш із собою хаос. І Дем’ян...
— Мій брат, — різко відрубав він. — Я прийшов побачити свого брата. Якщо директор має з цим проблему — нехай вийде сюди сам. Я зачекаю.
— Це наказ... — почала вона тремтячим голосом, та Батлер уже вперся долонею в холодне дерево дверей.
Його пальці стиснули шершаву поверхню так, ніби він міг вирвати замок силою. Голос став тихішим:
— Я спокійний. Та ще одне слово — і я влаштую вам тут гучну сповідь. Ви ж не хочете, аби інші діти почули, що ця святиня давно перетворилася на в'язницю, правда?
Очі жінки метнулися кудись убік, мовби вона вже знала, що програла. Віконце зі стуком зачинилося.
Всередині будівля дихала темрявою й тишею. Дерев’яні коридори з низькими стелями тягнулися вперед, наче вузькі кишені часу, де кроки глухо відлунювали, втрачаючи силу в холоді кам’яної підлоги. Камінь завжди був крижаним, навіть улітку, наче пам’ятав усі зими, які пережив, і ніколи не відпускав їх.
Повітря мало власний присмак — суміш вологості, дешевого мила та воску від молитовних свічок. Цей запах проникав у все: у волосся, одяг, шкіру, залишаючи відчуття, що від нього неможливо очиститися.
Стіни прикрашали темні, майже чорні образи стародавніх святих. Їхні очі, вкрилися цвіллю від часу й диму, дивилися зверху суворо, ніби дорікали кожному, хто смів голосно зітхнути.
Діти навчалися саме так — пошепки. Їхні голоси ледве торкалися повітря, наче боялися розбудити щось приховане в цих стінах. Велетенські вікна пропускали світло, але воно розбивалося об металеві ґрати, залишаючи на підлозі тіні клітки. Денне проміння тут здавалося не дарунком, а нагадуванням про свободу, якої ніколи не буде.
На третьому поверсі, за вікном із петлями та пожовклими рамами, сидів хлопчик. Шість років — вік, коли світ мав би бути безпечним і теплим, але його серце тріщало з болем, який більше личив дорослому. Щодня він чекав на диво, і ось воно сталося: знайоме обличчя від якого душа оживала. Брат знову прийшов.
Його великі очі, темні й глибокі, світилися водночас надією і смутком. Сльози блищали, але не падали — він тримав їх, ніби боявся, що плач злякає мить зустрічі. Маленька долонька притулилася до холодного скла, тремтіла від бажання вирватися назовні.
— Бра...тик... — він різко обернувся до жінки в темному вбранні, що сиділа поруч, і схопив її за руку. — Можна мені до нього? Будь ласка...
Вона подивилася на дитину з тінню жалю в очах. Її голос був м’яким, проте всередині кожного слова ховалася кам’яна твердість:
— Ні, Демі. Це не твоя воля вирішувати. Тобі треба навчитися відпускати. Забудь про нього. Він не той, хто врятує тебе.
Хлопчик здригнувся, ніби від удару. У його грудях закипів протест, маленьке серце відчайдушно боролося проти чужої жорстокої логіки.
— Він мій брат! — вигукнув Дем’ян, і голос його зламався, відбившись у порожньому коридорі. Та вікно залишилося замкненим, мов німий свідок розлуки.
Зі скла на нього дивився відбиток його ж розпачливих очей, а за ним — далека постать, яка поверталася назад.
Батлер повільно крокував до воріт, немов відриваючи ноги від землі через невидимий тягар. Усередині нього здіймалася буря — гнів, відчай і пекуча безсилість сплелися воєдино. Щоразу, коли він приходив сюди, його серце калатало з єдиною надією — бодай на мить побачити молодшого брата. Та щоразу натомість отримував холодну відмову.
Він добре знав: той старий Патрон Марцель точить на нього зуб. За те, що не скорився, не став слухняним гвинтиком у системі, не приєднався ні до «обраних для служби», ні до «здібних дітей». Він вирвався з цього пекла, і цим довів, що правила можна ламати. Але свобода не стала перемогою — це лише інше виживання. На вулицях його чекали голод, бійки й холодні ночі, та все одно це було краще, ніж коритися чужій волі.
Та єдине, заради чого він терпів і зціплював зуби — це Дем’ян. Його головна ціль, його серце. Вирвати брата з цих стін. І хоч він не мав ще плану, він знав: колись це станеться.
Біля воріт його вже чекав Ракам. Товариш із тих самих темних дитячих років, що розділив із ним втечу й тепер стояв, обпершись на кам’яний мур, з недбалою цигаркою в зубах. Жовте світло тліючого кінця на мить освітило його суворе обличчя, перш ніж він кинув недопалок на землю й розчавив ногою.
— Ну що? — глухо кинув він, скоріше так, для підтвердження. — Знову одне й те саме?
Батлер лише кивнув, і крізь зуби вирвалося:
— Так, бляха.
Той хмикнув, стиснув плечима й кинув через плече косий погляд на глухі стіни сиротинця.
— Тоді треба діяти по-іншому. Я ж тобі казав: беремо всю нашу банду. Ґрей підкладає вибухівку — і хай це гниле кубло злетить у повітря. Не тільки Дем’яна витягнемо, а й решту дітлахів звільнимо.
Батлер зупинився, подивився на нього довгим, напруженим поглядом. У його голосі бриніла жорстка твердість, у якій кипів страх втратити єдине дороге серцю:
— Ні. Це не вихід. Не з моїм братом. Я готовий стерти руки в кров на вулиці, аби він ніколи не знав цього життя. Якщо я підірву ці стіни — що тоді? Він теж загине серед уламків? Я маю вирвати його чисто, офіційно, так, щоб більше ніхто не зміг його відібрати.
Ракам пирхнув, але в його очах спалахнуло розуміння.
— Добре. Як хочеш. Тільки май на увазі — мої кулаки завжди поруч. Якщо треба буде проломити комусь голову, скажеш слово.
Батлер важко зітхнув і поплескав товариша по спині. Їхні силуети розчинилися в нічному місті, але перед тим він ще раз обернувся до похмурих стін сиротинця. Кам’яна в’язниця стояла, як вічний вирок, проте в його серці палав вогонь: це ще не кінець.
⏳ ⏳ ⏳
Палац височів, мов застиглий примарний велетень, вирізаний із білого мармуру, що світився мертвим холодом у променях ранкового сонця. Срібні прожилки на його стінах не виблискували — вони нагадували рубці на камені, мов шрами від стародавніх ран. Високі арочні вікна, обрамлені блакитною емаллю, темніли, затягнуті кришталевими пластинами, які не впускали світла, а лише множили його, перекручуючи у пітьму. Купол головної вежі, блідо-блакитний, ніби вкритий попелом, завис над містом, наче око, що пильнує.
Над входом висів герб королівства: срібна лілія на полотні з блакитного оксамиту, оповита зоряним вінком. Колись він був символом життя й світла, тепер же здавався надгробним каменем, що висить над усією країною. Ворота стояли замкнені на товсті залізні засувки. Дороги, що вели до них, були безлюдними. Жоден крок не лунав під мурами. Вікна залишалися опущеними, завіси важкими, а двір, де ще недавно лунали сміх та брязкіт мечів, потонув у мовчанні. Це мовчання було не мирним — радше схожим на тишу могил, що бережуть таємниці, які не повинні виходити назовні.
У головному крилі, між стінами, обтягнутими темним оксамитом, сиділа принцеса Лоріанна. Її блідий силует світився під тьмяним світлом свічки біля вікна. Білосніжне волосся спадало важкими пасмами на плечі, створюючи ореол, схожий на саван. Блакитні очі, холодні й прозорі, дивилися в сад. Як тоді, коли вона була ще зовсім маленькою — років шість чи сім.
Згадувала як її покої потопали у світлі сонця, що пробивалося крізь важкі оксамитові штори. В руках — лялька у шовковій сукні, але вона залишалась нерухомою: дівчинці набридло гралися самій. Вона підійшла до високого вікна. Скло було таке товсте, що гул світу ззовні звучав ніби здалеку, приглушено. На подвір'ї палацу служниці виносили воду, а кілька селянських дітей, очевидно, із сімей прислуги, на мить забігли у двір. Вони сміялися, ганялись одне за одним, падали на траву. Їхній сміх різав їй душу. Лоріанна поклала долоньки на скло.
— Я теж хочу... — прошепотіла вона так тихо, що й сама ледь почула.
Тоді двері тихо рипнули. Висока тінь упала на підлогу — це був батько. Король Вілфред завжди рухався неквапно, велично, ніби навіть у приватності залишався перед глядачами. Його очі — крижані, без тепла.
— Що ти робиш, Лорі? — його голос пролунав рівно, без ніжності.
Дівчина здригнулася й обернулася, притискаючи ляльку до грудей.
— Вони... вони сміються. Я хотіла б... — вона не договорила, боячись власних слів.
Король підійшов до вікна і різко смикнув важку завісу, закриваючи їй вид на двір. У покоях одразу стало темніше.
— Тобі не можна. Ти слабка, як і твоя мати, — холодно промовив він. — А слабким дітям небезпечно бігати. Ти маєш бути розсудливою. Ти принцеса.
Лоріанна стисла ляльку так, що занили пальці.
— Але я... я можу бути обережною... — її голос тремтів, у ньому ще жевріла надія.
Вілфред нахилився до неї, поклавши руку на її тонке плече. Його дотик був важким, майже залізним.
— Замовкни й більше так не говори. Твоє місце тут. Не забувай: зовнішній світ жорстокий. Тебе вже чекають на тренуванні — і не смій приходити пізно.
Він випрямився, розвернувся й вийшов, залишивши по собі запах дорогого ладану й гул порожнечі. Коли двері зачинилися, Лорі ще довго стояла біля вікна. Важка завіса закривала їй сонце, і вона відчувала як у грудях повільно росте щось нове — не лише смуток, а й гірка спрага: одного дня відчути те, що вони відчували там, під сонцем.
Король боявся втратити дитину так само швидко, як колись втратив дружину. І тому він замурував її життя в тиші палацових стін, відправив геть більшість слуг, не впускав сторонніх. Захищав… чи карав? Вона не знала.
Причина була начебто очевидна: хвороба, яку вона успадкувала від матері. Тієї, що згасла ще тоді, коли донька була надто мала, аби бодай запам’ятати її усмішку чи голос. Усе, що залишилось від неї — кольє з синім сапфіром, холодним і мовчазним, як нічне небо. Його Лорі надягала лише у виняткові моменти, наче єдине свідчення, що мати справді існувала.
Сьогодні їй виповнилось дев'ятнадцять, замість ляльки, вона стискала в руці срібний гребінь. І знову дивилася на світ через це кляте вікно. Її серце стискалося від думки, що рік який залишився — не дарунок, а вирок. Останній рік. Останнє коло піску в годиннику.
У двері постукали — важко, урочисто, наче удар в барабан смерті.
— Заходьте, — її голос здався шепотом, але тиша кімнати підхопила його й зробила гучнішим.
Увійшов король Вілфред. Його постать кидала довгу чорну тінь, що простягнулася до самих ніг дівчини. Він був високим, з благородними рисами, але його велич не дарувала тепла — радше лякала, як статуя правителя на власній гробниці. Сивина в його волоссі не старила його, а робила ще суворішим, немов криця, що втратила блиск, але не міцність. Його очі, холодні й скляні, нагадували вікна цього палацу — великі, але без світла, тільки віддзеркалення пустки. Він не посміхався, бо усмішка давно була йому непотрібною.
— З Днем першої зорі¹ тебе, доню, — його голос був різким, як удар різця по каменю. — Як швидко прийшов Сіваль². І ось ти стоїш на порозі сходження³.
Лоріанна не відвела погляду від саду, лише прошепотіла:
— Ще один рік… і я згасну⁴.
Король мовив холодно, без жалю, ніби констатуючи очевидне:
— Ти повторюєш долю своєї матері. Не потрібно своїм виразом обличчя псувати настрій собі та іншим. Будь чемною принцесою й усміхнись.
Він поставив перед нею скриньку з перлами. Кришка клацнула, і холодний блиск дорогоцінностей освітив її обличчя. Та вона навіть не торкнулася дарунка. Перли здавалися їй не прикрасою, а символом кайданів — гладкі, округлі, мов сльози, застиглі у вічності.
Тиша знову заповнила кімнату, глибока, мов дим. І в цій тиші було чути лише те, як рік життя стискається в краплю часу.
Щойно масивні двері покоїв з глухим відлунням зачинилися за спиною Вілфреда, у тіні коридору появилась постать у чорній рясі. Архієпископ Каеллус, схиливши голову, мовчки наблизився й упав на коліна перед монархом. Його голос сухий, мов старий пергамент, порушив гнітючу тишу.
— Ваша Величносте… у галереї все підготовлено для завтрашнього перегляду митців. Наказ, як ви веліли, виконано. Ви бажаєте, аби оголошення розіслали всім відомим майстрам королівства?
Король зупинився. Погляд його, холодний і безжальний, застиг у глибині темного коридору.
— Ні, Каеллусе. Мені не потрібні славнозвісні руки. Вони занадто горді, щоб служити мовчки.
Архієпископ підняв брови, його худе лице потемніло від нерозуміння.
— То як мені вчинити, мій королю?
Вілфред нахилився до нього, і тінь від його високої постаті накрила радника, ніби чорне крило.
— Дай це оголошення кожному, хто хоч раз тримав у руках пензель — навіть якщо то був жебрак, що розмальовував дошки за шматок хліба. Мені потрібен не геній, а безіменний, злиденний нікчема, який хапатиметься за будь-яку подачку. Такий ніколи не посміє заговорити. Такий продасть душу за мій наказ.
Каеллус здригнувся, немов від холодного подиху склепу. Його руки, що стискали край ряси, побіліли від напруги.
— Я зрозумів, Ваша Величносте, — прошепотів він, відчуваючи, як серце важко б’ється під ребрами.
— І ще, — додав король, не відводячи погляду від зачинених дверей покоїв. — Ніхто не повинен знати, для чого я шукаю цього митця. Ніхто.
— Як накажете…
Архієпископ низько вклонився, і, немов тінь, щез у темному коридорі, поспішаючи виконати страшний наказ.
Вілфред ще мить стояв, слухаючи гнітючу тишу за дверима, де його донька сиділа самотньо, з обличчям, блідим як мармур.
— Останній рік, — прошепотів він.
І важкі кроки короля поволі розтанули в кам’яних нутрощах палацу, залишивши після себе холод, схожий на відлуння могильного дзвону.
⏳ ⏳ ⏳
Сонце повільно здіймалося над обрієм, кидаючи на кам’яні стіни столиці холодні відблиски. Попереду йшов Батлер, його кроки були різкими, впевненими; за ним неквапно рухався Ракам, зиркаючи на оточення з прихованою неприязню. Вони поверталися до серця королівства — до Ембергарду.
Місто здіймалося на високому плато, наче вирізьблене з сіро-бірюзового каменю, де річка Ареліс розсікала скелі й зливалася з туманними потоками узбережжя. Кожна вулиця вела до єдиного центру — площі Іллеї, яка була мов вівтарем усього королівства.
У самому осерді, біля велетенської статуї Вілфреда, зібрався натовп. Люди стояли на колінах, їхні обличчя були повернені до холодного каменю, що здіймався над ними. Фонтани бризкали кришталевою водою, але ця краса здавалася мертвою — мовби прикрасою для культу. Варта стояла по периметру, нерухома, з порожніми очима, немов статуї.
Тиша не панувала тут — її заповнювала молитва. Голоси зливалися в єдине низьке гудіння, що ніби піднімалося над площею і тремтіло в повітрі.
— Той, хто мовчить — бачить...
Той, хто жертвує — живе...
Вілфред — наш голос, Вілфред — наш Шлях...
Спів розростався, ставав дедалі потужнішим. Кожен склад вібрував у камені під ногами.
— Через нього ми входимо в світло Ілар’ґара...
Через нього тиша несе мир...
Через нього жертва не є втрата...
Ми мовчимо — значить ми віримо...
Останні слова пролунали особливо голосно. Сотні емберлійців підняли руки, зімкнули пальці трикутником і приклали його до вуст. Сотні пар очей, затуманених вірою, дивилися на статую, а небо над площею здригається від їхнього вигуку:
— Нехай тиша буде з нами!
Після того, як король проголосив своє «переродження» через небесне світло, офіційна церква — зрощена з троном, немов його тінь — почала проповідувати нову догму. Вілфред більше не був просто правителем: тепер його називали живим носієм благословення Ілар’ґара, божества, яке дарує вічність лише через жертву.
Батлер та Ракам стояли осторонь, притискаючись до тіні вузької вулички. Їхні погляди зустрілися — холодні, зневірені. У зіницях — глухий спротив, який не потребував слів. Вони обоє знали: те, чого вимагала від людей ця кривава віра, не мало нічого спільного зі світлом чи порятунком. Це був ланцюг, накинутий на горлянку народу.
— Вони поклоняються не богові, а м’яснику.
— Вірити в безсмертя, це так само безглуздо, як думати, що нам колись дозволять жити краще, ніж у багні.
Ракам гірко посміхнувся, але в усмішці не було нічого від тепла. Лише глибока тріщина розпачу.
— Краще вмерти смертним псом, ніж жити їхнім святим рабом.
Навколо продовжувалося божевілля: збуджені обличчя горіли фанатичною вірою, руки підносилися до неба, мов вони торкалися до самого Ілар’ґара. Вони бачили в цих очах порожнечу — безодню, в яку король штовхнув ціле місто.
І на мить їм здалося, що в цьому хорі молитви чути не слова, а скрегіт кісток і стогін тих, хто давно втратив власний голос.
Батлер з Ракамом пройшли повз цього скупчення до темного провулка, де їх уже чекали. Постать за постаттю виринали з тіні — знайомі обличчя банди. На обвітрених рисах — втома й прихована гордість.
Батлер пройшов уперед, обвів усіх уважним поглядом і заговорив, його голос був глухий, проте владний:
— Як минула ніч?
Ґрей, присівши на уламок колоди, презирливо усміхнувся й розгорнув долоню, показуючи срібну пряжку й перстень із гербом.
— Маєток одного виродка спорожнів. Того, що колись тягнув лапи до Ніни. Тепер він без прикрас і без спокою.
У відповідь Батлер лише кивнув, але в його очах спалахнуло щось схоже на приховане задоволення.
— Добре. Це йому на згадку.
Він перевів погляд на банду.
— Де Вериті?
На мить запала тиша. Лише Рубі облизала пересохлі губи і, відвівши очі, мовила:
— Вона… не сказала точно. Згадала тільки, що йде на роботу.
Ракам сухо хмикнув, склавши руки на грудях. У його посмішці не було нічого веселого.
— Робота? У неї завжди «робота», коли насправді щось крутить за спиною.
Слова зависли, наче камінь, кинутий у темну воду. Батлер затримав погляд на ньому, але не став відповідати. Лише коротко кинув:
— Не будемо витрачати час. Повертайтеся до сховку.
— Зрозуміло, — озвався Джудо.
Вони прощалися швидко, без обіймів і зайвих слів — лише важкі погляди, стислий кулак до грудей. У цьому було більше братерства, ніж у будь-яких обіцянках.
Ракам неспішно підсунув руки до кишень, ковзнув поглядом убік і кинув фразу, ніби мимохідь:
— Мені теж час вирушати.
Батлер звів на нього очі. У тіні його обличчя з’явилася напружена складка — він чудово розумів, куди той зібрався.
— Що, знову на свої криваві бої намилився? — голос прозвучав сухо, з гіркою іронією.
Він усміхнувся куточком губ — не весело, а скоріше з викликом. Кивнув.
— А що робити? Там гроші самі йдуть у руки. Вони не мають запаху, і тим більше не питають, чиїм потом зароблені.
— Дивись, щоб не нарвався на біду. Це королівство і так чекає нагоди розчавити нас.
— Я знаю.
Вони мовчки стиснули руки — коротко, міцно, так, як роблять ті, хто звик довіряти один одному навіть у прірві.
— Будь обережний.
Ракам лише кивнув і залишив його одного.
⏳ ⏳ ⏳
Лоріанна все стояла біля високого вікна, впираючись долонями в холодне підвіконня. Її погляд блукав по саду, що колись здавався безмежним світом, а тепер був лише черговою частиною золотої в’язниці.
Раптом двері знову відчинилися, і повітря наповнив теплий, знайомий голос:
— Лорі!
Принцеса озирнулася. На порозі стояла єдина близька душа, якій дозволялося переступати ці межі — Нікелія, донька графині, спадкоємиця старовинного роду Ньюкомб, якому король довіряв. Її розкішне волосся блакитного кольору було ретельно зібране у тугу, проте жіночну косу, що спадала на плече м’яким сяйвом, немов увібрала в себе відблиски сонця. Очі кольору розтопленого золота загорілися особливим світлом — чистим, щирим. У цьому погляді бриніло стільки радості й тепла, що навіть холодні стіни палацу, здавалося, наповнилися життям.
— Ніко, — у куточках губ Лоріанни на мить з’явилася усмішка.
Вони кинулися одна до одної й обійнялися міцніше, ніж вимагав простий візит.
— Я так чекала цієї зустрічі, — зітхнула принцеса.
— І я. Вітаю тебе з Днем першої зорі, — дівчина простягнула коробку, перев’язану ніжною перламутровою стрічкою. — Це маленький подарунок.
Лоріанна розв’язала бант, підняла кришку, і погляд зупинився на сукні — темно-синій, мов ніч, прикрашеній срібними візерунками, що виблискували в променях сонця, немов зоряне сяйво.
— Вона чудова... — тихо прошепотіла принцеса, проводячи пальцями по тканині.
— Я хотіла, щоб вона підкреслювала красу твого кольє, — усміхнулася Нікелія, сподіваючись побачити на обличчі подруги хоч іскру радості.
Та замість радості там була тінь.
— Дякую тобі… але навіщо мені сукня? Щоб блукати у пустих коридорах, де ніхто не побачить, як вона сяє? — її голос тремтів від гіркої іронії.
Графиня, намагаючись бодай словом підняти їй настрій:
— Ти можеш поговорити з батьком. Він повинен дозволити тобі хоч трохи свободи.
Принцеса заперечно похитала головою, а в її блакитних очах відбився холод приреченості:
— Це марно. Моя доля вирішена ще до того, як я встигла її збагнути. Життя згасне раніше, ніж я зможу вийти за ці стіни. Я й не хотіла нікого прив’язувати до себе, щоб потім завдавати болю… але зустріла тебе.
— Лоріанно, не смій так говорити! — різко вирвалося з вуст подруги.
Та дівчина лише сумно торкнулася її руки.
— Не хвилюйся. Все гаразд… Ходімо краще до великої зали. Тоба, напевно, вже приготувала святковий торт.
— Якщо ти хочеш, — тихо відповіла Ніка.
Коли Лоріанна відклала подаровану сукню й заховала її глибоко у шафу, серце Нікелії стислося від болю. Вона дивилася на подругу й відчувала, що та сама ховає себе — свої мрії, свої надії — туди ж, у темні глибини, куди не проникає світло. І тоді в душі Ніки народилася обіцянка: вона дізнається правду про загадкову хворобу і зробить усе, щоб врятувати принцесу.
Зала залишалася мовчазною, наче прислухалася до кожного їхнього слова. Перед ними стояв торт — білий, мов сніг, і такий самотній, як обидві дівчини в цій величезній, холодній кімнаті.
Лоріанна перерізала перший шматок, рука трохи здригнулася, і ніж дзенькнув об тарілку.
— Дивися, — спробувала посміхнутися вона, поклавши перед подругою порцію. — У Тоби завжди виходить ідеально.
Нікелія кивнула, проте її очі залишалися серйозними. Вона підсунула тарілку ближче, але не торкнулася їжі.
— Ідеально, — повторила вона, та голос прозвучав майже гірко. — Але ж хіба це святкування? Хіба так мало бути, Лорі?
Принцеса зупинилася, вткнувши виделку в крем. Вона дивилася на білий візерунок, наче там могла прочитати відповідь на всі свої мовчазні запитання. Її плечі напружилися.
— Не знаю, — зізналася тихо. — У дитинстві я мріяла про свято зі сміхом, музикою, повною залою гостей… а тепер... навіть батька немає поруч.
— Його ніколи й не було.
Лоріанна здригнулася від прямоти цих слів, її блакитні очі стали вологими.
— Ти ж розумієш. Я не можу сказати йому нічого. Усе вирішено за мене. Мій шлях… він замкнений.
— Але ж ти боїшся, правда? — Нікелія поклала долоню поверх її руки, теплий дотик наче ламав кригу. — Ти ж не можеш змиритися.
Принцеса дивилася в обличчя подруги — суворе, рішуче, але водночас сповнене турботи. Вона відчула, як клубок підступає до горла.
— Я боюся, Ніко. Не згасання… а того, що проживу життя не своїм серцем. Що ніколи не встигну… бути собою.
Її голос урвався. Тиша заповнила паузу, й лиш вогники свічок танцювали між ними. Графиня нахилилася ближче, її голос звучав глухо, але впевнено:
— Я знайду вихід. Хоч би що було. Твоє життя не має закінчитися в цій клітці. Ти заслуговуєш на свободу.
У відповідь на ці слова Лоріанна нарешті усміхнулася — не удавано, а щиро, крізь сльози.
— Ти єдина, хто вірить у це сильніше за мене саму.
Вони підняли келихи з елем із Зорекореня, і перламутровий блиск напою віддзеркалювався в їхніх очах. Але навіть у цю мить, серед солодкого запаху торта й мерехтіння свічок, відчувалося, що над їхнім святом стояла тінь. І кожне слово звучало як таємна обітниця: берегти, боротися, вижити.
⏳ ⏳ ⏳
Ринок «Срібного Сонця» гудів з самого ранку. Вже день, в людей стало ще більше. Його назва походила від двох кам’яних статуй біля входу — вони тримали над головами круглі диски, відлиті зі срібла, що виблискували на сонці й засліплювали очі перехожим.
Батлер йшов повільно, вдивляючись у барвисте різнобарв’я прилавків. Тут пахло свіжими пирогами з ріпою та м'ясом і тушкованою сочевицею з кам'яними грибами, далі жінка гучно вихваляла наповнені фіалковим сидром грона; трохи осторонь чоловік із засмальцьованим фартухом розкривав туші фазанів, а поряд розливалась вода з бочок, де тремтіла жива риба. Гомін переплітався із запахом спецій, криків і шелесту монет. Та він добре знав, куди прямував, і ні на що не відволікався.
— Вітаю, бачу, торгівля йде повним ходом, — промовив, зупинившись біля знайомого прилавку.
Позаду грубо збитої дерев’яної стійки стояв Біллі — засмаглий, з грубуватою щетиною чоловік й мішкуватим фартухом, який бачив уже не один рік. Капелюх сидів на його голові криво, одне око весь час підозріло мружиться, а усмішка розтягувалася вбік, роблячи обличчя трохи хижим.
— О, диви-но, кого ноги принесли! — загримів він, витираючи руки об власний живіт, наче то був рушник, хоч пальці й лишалися чистими. — Знову живеш своїм нічним життям, хлопче?
— Не тільки нічним, — знизав плечима Батлер, уникаючи прямого погляду. — Ти ж розумієш.
— Та кому, як не мені, це знати, — буркнув торговець. — Ну, то чого на цей раз? Поговорити чи знову щось плануєш?
— Роздивитися, — відказав коротко.
Біллі примружив друге око й насупив брови.
— Якщо знову ти зі своєю бандою надумали щось тягнути, попереджаю: більше прикривати ваші дупи я не збираюсь
— Сьогодні все буде тихо. Обіцяю.
Той відвернувся, почав щось нишпорити серед ящиків. Кілька хвилин глухого шарудіння — і він кивнув Батлеру, запрошуючи ближче.
— Ось, — простягнув кошик, повний хліба, сиру, кількох кореневих овочів та в’яленого м’яса. — Бери. Це за твою картину.
— Краще б грошима, — нахмурився хлопець. — Не хочу об’їдати тебе та твою родину.
— А ти бери, якщо даю, — різко відрубав Біллі й буквально вклав кошик у руки. — Знаю я тебе: гроші все одно проп’єш або посієш на вітер. А так — ти й твої голодними не лишитесь.
Батлер стискав пальці на ручці кошика, намагаючись підібрати слова. Хотів подякувати, та слова застрягли в горлі.
— Як вона? — нарешті спитав, маючи на увазі картину.
— Дружині дуже сподобалась, — Біллі розцвів щирою усмішкою. — Каже, кращої краси не бачила. От цим тобі й треба займатися, а не бігати нічними вулицями та ризикувати головою.
— Ніхто не купить малюнки сироти з брудними руками, — гірко посміхнувся Батлер. — Краще вже жити так, як живу.
— Ну, дивись сам, — чоловік зітхнув. — До речі...
— Що таке?
Той витягнув з-під прилавка аркуш і подав йому.
— Оголошення від палацу.
Батлер розгорнув пожовклий папір.
— Закрита виставка? — пробурмотів уголос.
— Ага. Король шукає собі нового художника. От я й подумав: може, це твій шанс.
Хлопець довго вдивлявся в чорні рядки. Завтра. Виставка вже завтра. У грудях защеміло щось дивне — страх, змішаний з надією. Він нічого не відповів, тільки кивнув і, міцніше стиснувши кошик, повільно рушив геть із ринку, розчинившись у гучному натовпі.
Тим часом Ракам перебував у місці, де повітря важко стояло від запаху поту, крові й чогось невловимого — чи то дешевого алкоголю, чи то самого відчаю, який в'ївся в кам’яні стіни. Підвал під таверною «Тихий Ковток» давно став ареною для тих, хто вмів заробляти кулаками. Тут кожен звук мав свою вагу: тріск кісток, падіння тіл, глухий рев натовпу. Тут чужі зуби сипалися на підлогу, наче монети, а життя могло обірватися швидше, ніж хтось встигав допити кухоль.
Смуга світла від кіптявої лампи ковзала по його тілу. Він розминав плечі, повільно обертаючи їх, немов хижак, що перевіряє силу власних м’язів перед стрибком. Груди підіймалися рівно, контрольовано. Кожен рух був точним, відточеним роками вуличних бійок і чужої ненависті. Смугла шкіра блищала від вологи, чорне волосся спадало на чоло, прикриваючи різкий погляд.
У зелених очах не було ні азарту, ні страху — лише холодна байдужість, змішана з втомленим презирством до самого процесу. Натовп жадав видовища, а йому було байдуже. Він вийшов сюди не заради слави, і тим більше не заради розваг. Головне було просте й жорстоке — не впасти першим.
Ракам не слухав гамору навколо, для нього світ стискався в один вузький простір — ринг. Там, серед пилу й бризок чужої крові, він існував. І щоразу, коли виходив сюди, у глибині свідомості лунав один і той самий шепіт: «Ще трохи, ще один бій — і, можливо, зможеш вирватись із цього лайна».
Але це «можливо» було надто крихким, щоб у нього справді вірити.
— Ну що, цуценя! — гаркнув опонент, велетень із важкими плечима та кулаками, схожими на черепи. Його голос пронісся кам’яними стінами, збуджуючи натовп. — Готовий згадати, хто тебе породив?
У відповідь прозвучав глузливий усміх, холодний, майже зневажливий:
— Якщо твій батько — це той, хто вчив тебе махати руками, наче сліпий мельник крильми, тоді я сам собі батько.
Людський гомін вибухнув сміхом і вигуками, але вже за мить натовп стих, коли перший удар розірвав повітря. Гігант сунув уперед, мов стіна, важкий кулак націлився йому просто в голову. Той відступив, ковзнув убік, змусивши опонента промахнутися.
Ще один замах. Ще спроба поцілити. Кам’яні удари сипалися, немов град, але він ухилявся, ковзав, дражнив легкими рухами, немов кидав виклик кожною посмішкою.
І тоді — різко, наче гадюка, що чекала слушну мить. Ліве плече хитнулося вбік, тіло звернулося в стрибку, і кулак вдарив суперника прямо в шию. Той захлинувся повітрям, відступив на крок. Далі — серія ударів у бік, у ребра, і вирішальний — під саму печінку.
Велетень застогнав, ще намагався втриматися на ногах, але земля безжально прийняла його тіло. Глухий гуркіт падіння прокотився підвалом, і в ту ж мить натовп вибухнув ураганом криків. Хтось стукав ногами, хтось вигукував його ім’я, хтось сипав лайкою, але всі — жадібно пили це видовище.
— Оце був грім! — вигукнув із натовпу якийсь глядач, захлинаючись від захвату.
Незабаром до переможця підійшов організатор боїв — низький, але важкий чоловік із жирним обличчям та холодними очима. Його пальці відміряли кілька монет, які дзвінко впали на долоню.
— Тринадцять флерків за того йолопа, — сказав він, ніби кидаючи кістку собаці. — Могло бути більше, якби трохи пограв на публіку… прикинувся добрим хлопчиком, дав йому шанс, хай би вони подихали кров’ю та напругою довше.
Ракам обережно стиснув монети, ковзнув поглядом по натовпу, що ще гудів навколо, і ледь помітно посміхнувся. Усмішка була не радісна, а радше гірка, з відтінком виклику.
— Я не з тих, хто грає добрих. У цьому світі таким б’ють по зубах першими.
Кожна монета в руці здавалася важчою за сам поєдинок, наче спогад про ще один удар, що дістався йому самому — невидимий, але болючий.
⏳ ⏳ ⏳
Вечір накривав місто тягучою тишею, і Нікелія відчувала її кожним кроком. Король ніколи не дозволяв лишатися довше, ніж вважав за потрібне. Коли з’явився Сілар — незворушний, холодний, мов саме уособлення його волі — графиня зрозуміла, що час вичерпано. Той голос, сухий і рівний, відрізав останні хвилини, наче ножем:
— Ваша милість, пора.
Вона ще раз обійняла подругу, вдихаючи крихку теплоту її присутності, і поїхала. Колеса карети глухо стукали по бруківці, а в голові звучала лише одна думка — вирвати Лоріанну з цієї золотої клітки. Вона пообіцяла собі, що знайде шлях, але не зараз. Нині її чекала інша тінь — особиста.
Щойно увійшла до маєтку, ноги самі понесли знайомим шляхом. Стара бібліотека зустріла її гірким запахом пилу. Високі стелажі здавалося схилялися над нею, наче суворі судді. Тремтливе світло лампи осяяло розкриті книги, де літери стерлися від часу.
Дівчина сиділа на підлозі, охопивши коліна, розгортаючи один за одним документи: списки заарештованих, сухі звіти, обліки тих, кого більше не існувало. Очі ковзали рядками. Волосся вилізло з тугого пучка, падаючи на обличчя, але вона не зважала. Її губи промовляли майже беззвучно, як молитву:
— Я знайду тебе... навіть якщо світ цього не хоче.
І тоді з тіні дверей пролунав холодний голос:
— Ти знову тут.
Мати стояла рівно, мов лезо. Агнета в своєму темному вбранні скидалася на мармурову статую, якій оживили тільки очі — гострі, як крига.
— Що ти робиш, Ніко? — її слова відбивалися від стін, мов удари.
— Те, що ви ніколи не наважилися зробити, — відрізала дівчина, не піднімаючи погляду. — Я шукаю його.
— І що далі? — посмішка ледь торкнулася вуст графині. — Хочеш воскресити примару?
— Для мене він не примара. Для мене він — батько.
— Якщо ти не зупинишся, — слова її були крижаним вироком. — Я віддам тебе графу Мелману. Він чекає.
У грудях усе стиснулося, але голос не здригнувся.
— Я не річ, щоб віддавати.
— Ні. Ти — спадкоємиця. А спадкоємиці не нишпорять серед трупів минулого.
Тиша нависла, мов мотузка.
— Якщо для вас мій батько — лише привид... тоді я сама стану примарою, мамо.
Графиня дивилася на доньку довго, з холодною, майже хижою зневагою. І в тому погляді не було ні краплі материнської ніжності.
— Ти вперта. Вперта, як він. Ти вся — його віддзеркалення. І саме це мене лякає.
Нікелія зімкнула губи, але в очах її вже горів тихий вогонь.
— Якщо ви так боїтеся правди, значить вона небезпечніша, ніж я уявляла.
— Небезпечніша для тебе. Ти ще не розумієш, у якій грі опинилася. Твій батько не герой. Він — помилка. І ті, хто його шукають, не зупиняться перед тим, щоб стерти і його, і все, що залишилося від нього. Включно з тобою.
Дівчина відчула, як серце боляче стислося. Але голос не здригнувся:
— Хай так.
Агнета зітхнула, наче втомилася від цієї розмови.
— Ти думаєш, що бунт робить тебе сильною? Ні, доню. Він робить тебе вразливою. І якщо ти не схаменешся... я сама закрию для тебе всі двері, крім тих, що ведуть у шлюб.
Вона розвернулася, і прохолодний запах парфумів потягнувся за нею коридором.
Нікелія залишилася сама серед розкиданих хронік. У грудях виросла лють, змішана з відчаєм. Вона знала: мати не бреше. У цьому домі правди й справді краще було не шукати. Та вона все одно шукатиме. Бо інше — означало б здатися.
⏳ ⏳ ⏳
Найтемніша ніч лежала там, де навіть найсміливіші вартові воліли не показуватись. Це був район забуття — вузькі вулиці біля старого кладовища, де ще десятиліття тому вирувало життя, а тепер панувало тільки мовчання. Церква, що колись здіймалась над кварталом, зазнала руйнацій під час бунтів: стіни вкрилися тріщинами, дах провалився, а вікна міцно забили дошками, аби не впускати ані світла, ані чужих очей. Лише дзвіниця дивом вціліла. Вона й стала притулком для тих, кого життя давно викинуло з чужих домівок.
Тепер це місце належало їм — тим, кого називали «З Нуля». Колись дзвони кликали людей до молитви, тепер же башта оберігала кілька зламаних душ, які відновили її власними руками. Для них це була не просто схованка — дім, бастіон, у якому кожен камінь пам’ятав їхні кроки.
Вхід до притулку не видавав себе ніякими ознаками: лише темний підвал і важка кам’яна плита. Лише свої знали, як зрушити її й відкрити вузький люк, що вів нагору. Сходи, вкриті пилом і подряпинами, піднімали до самої дзвіниці. Там, де колись висів дзвін, тепер простягалася їхня «кімната» — залізна оболонка, перетворена на прихисток. Величезний дзвін лежав на боці, утворивши щось схоже на затишний ковчег, вкритий ковдрами й подушками.
Усе довкола дихало їхньою присутністю. На стінах висіли дитячі малюнки Дем’яна — прості, наївні, але сповнені життя. Поруч — розгорнуті карти, креслення й схеми майбутніх викрадень, чорнила й олівці, списки й позначки. Імпровізований стіл — двері, покладені на дерев’яні ящики, — був завалений записниками, недопалками свічок, склянками з водою. У кутках розташувались спальні мішки, саморобні меблі, залишки книжок, зброя, що завжди лежала під рукою. Навіть своєрідний «вівтар» з ліхтарів тут знайшовся — біля нього Рубі зберігала флакони з таємничими розчинами, а Ніна вела записи про рухи міської варти.
Атмосфера жила за власним ритмом. Удень тут було прохолодно й тихо. У повітрі стояв запах пилу, воску та залізних ланцюгів. Уночі ж, коли заграва міста згасала, у дзвіниці панувало м’яке тремтливе світло від ламп та свічок. Іноді дерев’яні балки зловісно скрипіли, нагадуючи про минуле цього місця, де колись молились, а тепер присягали лише на власну волю.
З найвищої точки відкривався краєвид на місто. Звідси було видно дах сиротинця — темний і глухий, мов зачинене серце. Батлер часто стояв саме там, на краю, дивлячись у далечінь. Його погляд губився серед дахів, але думки завжди поверталися до одного місця й до однієї людини, що чекала на нього там, серед чужих стін.
У дзвіниці стояла тиха напруга. Усі зібралися разом — нечасте явище, адже зазвичай кожен мав свою справу, свій біль, свої тіні, які тягнув за собою. Але цього вечора мовчання заповнювало простір так само щільно, як запах воску й іржі.
Рубі сиділа біля імпровізованого столу, повільно точила лезо ножа. Кожен рух був рівний, мов відміряний ударами серця. У її очах жеврів глухий вогонь — той, що лишився після дитинства, вирваного у полум’ї. Колись вона знала лише біль і борг, поки не опинилася серед руїн, де її знайшов Батлер. Відтоді ніж у її руках — не лише зброя, а й спосіб тримати себе в цілості. Коли метал дзвенів, усі розуміли: вона згадує минуле.
Джудо сидів у тіні, сплітаючи мотузку. Його пальці працювали вперто, мов шукали сенс у нескінченному вузлі. Колись його життя було кліткою й кров’ю. Він рідко дивився людям у вічі, але поруч із Ракамом оживав, наче мав право знову бути людиною. Зараз він не промовляв ані слова, та у кожному тугому витку його мотузки відчувалася готовність: тримати, боронити, душити.
Ґрей крутив у пальцях мідний ґудзик, з тією ж захопленістю, з якою колись ламав чужі замки. Його губи час від часу сіпалися в усмішці — напівдитячій, напівхижій. Для нього схованка була найбільшим подарунком у житті, адже замість покарання він отримав довіру. І тепер відплачував своїм умінням — робити з нічого пастку, з уламків — зброю. Він грався ґудзиком, ніби це була його монета щастя, і в цій грі звучав відгомін тієї безпритульної радості, з якою він колись вперше відчув себе потрібним.
Тобіас сидів окремо, спиною до стіни, дивився в порожнечу. Його мовчання було глибшим за будь-які слова. Він носив його в собі, як другу шкіру, і навіть серед цих людей воно рідко спадало. Батлер пам’ятав, як знайшов його у зруйнованому театрі, виснаженого й готового різати власні вени, аби більше не чути тиші. Відтоді Тобіас мовчки виконував роботу — бачив те, чого інші не помічали, рухався там, де решта боялася. Його тиша була їхнім щитом, але й темницею, з якої він сам не знав виходу.
Ніна схилилася над клаптиком паперу. Її тонкі пальці швидко ковзали рядками, фіксуючи деталі — імена, звички, маршрути охорони. Вона з’явилася сама, мов тінь, що прагнула стати плоттю. Стояла три дні під дощем біля входу, ніби чекала суду, і лише коротка записка залишила шанс на життя. Тепер її слова були зброєю не менш гострою, ніж ножі Рубі. Вона не прагнула бути у центрі, але без неї вони б ішли сліпо.
Ракам сидів на низькому стільці, перев’язуючи свіжі рани після бою. Його рухи були різкі, майже сердиті, а в кутиках губ застигла кривава сіль. Він не скаржився на біль — це було би слабкістю. Та в його погляді світилася втома: втома від вуличних боїв, від власної люті, від життя, яке завжди вело його на край. Проте поруч із цими людьми він ще тримався, ще мав причину прокидатися.
На ящику з фарбами сидів Батлер. Сорочка в плямах від олії, руки теж, немов він і сам став частиною полотна, яке не встиг доробити. Поруч — пляшка дешевого елю, якого він майже не торкався.
Повітря було густе від недовіри й роздратування.
— Вериті досі не повернулася? — першою заговорила Ніна, обережно стискаючи пальці, ніби боялася зірватися.
Ракам різко відкинувся на спинку стільця, його погляд спалахнув холодним вогнем.
— Де вона, бляха, ходить? І, Рубі, тільки не починай знову ту байку про «роботу». На ринку я вже сказав — не вірю.
Дівчина кинула на нього втомлений погляд.
— Я справді не знаю, де вона. І не треба так на мене дивитися, наче я її нянька.
Батлер перервав їхню суперечку різким рухом руки. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася сталь:
— Рано чи пізно вона з’явиться. Зараз у нас є справи важливіші. Дивіться.
Він кинув на стіл аркуш із відбитою печаткою — оголошення про закриту виставку. Свічка освітила золотий відблиск літер, і всі мовчки нахилилися ближче.
— Пастка, — кинув Ракам, розвалившись у кріслі так, ніби йому було байдуже. — Хочеш пхатися прямо в лігво тим, кого обкрадаємо?
Батлер взяв аркуш, провернув його між пальцями, немов вагався, чи не підпалити його полум’ям свічки.
— Або шанс. Якщо мене візьмуть — я опинюся всередині.
Рубі засміялася.
— І що ти там робитимеш? Намалюєш портрети для тих аристократиків? Вони не варті твоїх фарб.
Його погляд, загартований вулицею, спалахнув рішучістю.
— А от їхні сейфи — варті. Якщо я потраплю в палац, ми матимемо все: розклад варти, маршрути, шлях до сховку. Жодних дверей ламати не доведеться.
Джудо схилив голову, його вузькі очі звузилися.
— Ти серйозно думаєш, що вони приймуть тебе?
— Мене бачили на ярмарку. Один із радників зупинився біля моїх робіт довше, ніж інші. Вони шукають нові обличчя. Я — нове обличчя. І правильне: вкрите вуличним пилом.
— А якщо впіймають? — озвався Тобіас, досі мовчазний, наче тінь. — Це ж не ринок і не маєток. Там королівський двір. За підозру кидають у підземелля без суду.
— Тоді я малюватиму їхні стіни зсередини, — зухвало вкинув Батлер і навіть посміхнувся, але усмішка не торкнулася очей. — А якщо ні... ми будемо під самим носом у короля.
Він замовк, не договоривши. У горлі застрягла думка, яка була для нього гострішою за ніж: «зможу забрати Дем’яна».
Ракам нарешті підвівся. Його важкі кроки луною відбилися в кам’яній кімнаті. Він поклав руку на плече лідера.
— Добре. Йди. Намалюй там щось… приємне. А ми подбаємо, щоб знати, куди встромити клинок.
Усі замовкли. Вогонь потріскував у каміні, відкидаючи тіні на стіни. Батлер підійшов до полотна, що чекало його в кутку. Його рука тремтіла від надлишку думок — не від страху, а від того, що кожен мазок міг стати кроком у пастку.
Він занурив пензель у чорну фарбу. Темна рідина стікала краплею по дерев’яному держаку, а полотно повільно оживало під його рукою. Картина народжувалася, мов пророцтво — суворе й безжальне.
У повітрі стояла жорстока атмосфера. Наче навіть тіні спостерігали, як художник малює власну долю.
⏳ ⏳ ⏳
День спливав у чорне, як кров у землю, залишаючи світ без світла, а серця — без спокою. У тінях уже ворушився вогонь, ще невидимий, але жорстокий у своєму наближенні. І все йшло до того: зрада, що виросте з довіри; полум’я, яке зжере і стіни, і плоть; бій, що питиме людську силу, мов воду.
А серед цього пророцтва стояла Вона.
Принцеса на Полотні.
Намальована й жива, мов межа між світом і вічністю. Тиха, але незворушно приречена. Бо саме її образ мав стати ключем до дверей, які краще ніколи не відчиняти — до чужого безсмертя, що завжди народжується зі смерті.
І ніч знала: коли перший пензель торкнеться чорного, небо зітхне востаннє.
--------------------------------------------------------------
¹День першої зорі — день народження, вірування, що кожна дитина приходить із зорі.
²Сіваль — весна, Пора Пробудження, символізує нове життя, відродження, очищення.
³Сходження — повноліття, офіційне прийняття в коло дорослих коли виповнюється двадцять років.
⁴Згасання — смерть, символ вогню, що згасає.
Колись тут лунали дзвони й відлунювали молитви, але тепер святиня перетворилася на прихисток для тих, кого світ називав «непомітними дітьми». Для них ці стіни були і в’язницею, і домом; тут вчили слухняності й тиші, привчали не ставити зайвих запитань, а тільки чекати — на милість, на щастя, на диво, яке рідко коли приходило.
Дощу не було, та в повітрі висіла якась важка, сіра завіса — не туман і не мряка, а радше подих тлінну, що просочував усе довкола. Вона ховалася у вологому листі, чіплялася за голі гілки й шепотіла тихо, майже невловимо, про забутих, загублених і ту надію, яку давно кинули під ноги.
Батлер йшов цією дорогою мовчки. Він завжди ходив сам — мовчання було його вірним супутником. Шкіряна куртка, важка й зношена, спадала з плечей темною масою, наче тягар, який він ніс не лише на собі, а й у душі. Чоботи глухо гупали по сирій землі, залишаючи глибокі відбитки, ніби він силою впивався у світ, аби той визнав його існування.
Полум’яне волосся, яке зрадницьки вирізняло його в натовпі, було сховане під каптуром. Щелепа напружена, м’язи сіпалися від внутрішньої злості, яка рвалася назовні, але знаходила вихід лише у цьому невпинному кроці вперед. Його очі — темні, важкі, немов асфальт перед бурею: у них жила втома, яку не мала права знати його молодість.
Йому було всього двадцять один, та обличчя з різкими рисами, жорстким поглядом і зморшками від похмурих думок видавало хлопця за значно старшого. Він ішов крізь світ так, як ніж ріже хліб: рішуче, холодно, безжально. Але за тією тишею кроків ховалася буря, яка чекала свого часу, аби вирватися назовні.
Важкі ворота сиротинця виглядали мов частина фортеці. Батлер постукав — не гучно, але так, щоб звук відбився в тиші подвір’я.
— Відчиняйте, — промовив хлопець глухим голосом.
За мить у дерев’яних дверях з рипінням відчинилося вузьке віконце. Зсередини визирнула тонка, наче висушена часом, жіноча шия та пара втомлених очей, що давно забули сон. В її погляді було більше втоми, ніж неприязні.
— Батлере... — жінка зітхнула. — Ти знову тут. Я ж казала — директор наказав більше не впускати тебе. Ти приносиш із собою хаос. І Дем’ян...
— Мій брат, — різко відрубав він. — Я прийшов побачити свого брата. Якщо директор має з цим проблему — нехай вийде сюди сам. Я зачекаю.
— Це наказ... — почала вона тремтячим голосом, та Батлер уже вперся долонею в холодне дерево дверей.
Його пальці стиснули шершаву поверхню так, ніби він міг вирвати замок силою. Голос став тихішим:
— Я спокійний. Та ще одне слово — і я влаштую вам тут гучну сповідь. Ви ж не хочете, аби інші діти почули, що ця святиня давно перетворилася на в'язницю, правда?
Очі жінки метнулися кудись убік, мовби вона вже знала, що програла. Віконце зі стуком зачинилося.
Всередині будівля дихала темрявою й тишею. Дерев’яні коридори з низькими стелями тягнулися вперед, наче вузькі кишені часу, де кроки глухо відлунювали, втрачаючи силу в холоді кам’яної підлоги. Камінь завжди був крижаним, навіть улітку, наче пам’ятав усі зими, які пережив, і ніколи не відпускав їх.
Повітря мало власний присмак — суміш вологості, дешевого мила та воску від молитовних свічок. Цей запах проникав у все: у волосся, одяг, шкіру, залишаючи відчуття, що від нього неможливо очиститися.
Стіни прикрашали темні, майже чорні образи стародавніх святих. Їхні очі, вкрилися цвіллю від часу й диму, дивилися зверху суворо, ніби дорікали кожному, хто смів голосно зітхнути.
Діти навчалися саме так — пошепки. Їхні голоси ледве торкалися повітря, наче боялися розбудити щось приховане в цих стінах. Велетенські вікна пропускали світло, але воно розбивалося об металеві ґрати, залишаючи на підлозі тіні клітки. Денне проміння тут здавалося не дарунком, а нагадуванням про свободу, якої ніколи не буде.
На третьому поверсі, за вікном із петлями та пожовклими рамами, сидів хлопчик. Шість років — вік, коли світ мав би бути безпечним і теплим, але його серце тріщало з болем, який більше личив дорослому. Щодня він чекав на диво, і ось воно сталося: знайоме обличчя від якого душа оживала. Брат знову прийшов.
Його великі очі, темні й глибокі, світилися водночас надією і смутком. Сльози блищали, але не падали — він тримав їх, ніби боявся, що плач злякає мить зустрічі. Маленька долонька притулилася до холодного скла, тремтіла від бажання вирватися назовні.
— Бра...тик... — він різко обернувся до жінки в темному вбранні, що сиділа поруч, і схопив її за руку. — Можна мені до нього? Будь ласка...
Вона подивилася на дитину з тінню жалю в очах. Її голос був м’яким, проте всередині кожного слова ховалася кам’яна твердість:
— Ні, Демі. Це не твоя воля вирішувати. Тобі треба навчитися відпускати. Забудь про нього. Він не той, хто врятує тебе.
Хлопчик здригнувся, ніби від удару. У його грудях закипів протест, маленьке серце відчайдушно боролося проти чужої жорстокої логіки.
— Він мій брат! — вигукнув Дем’ян, і голос його зламався, відбившись у порожньому коридорі. Та вікно залишилося замкненим, мов німий свідок розлуки.
Зі скла на нього дивився відбиток його ж розпачливих очей, а за ним — далека постать, яка поверталася назад.
Батлер повільно крокував до воріт, немов відриваючи ноги від землі через невидимий тягар. Усередині нього здіймалася буря — гнів, відчай і пекуча безсилість сплелися воєдино. Щоразу, коли він приходив сюди, його серце калатало з єдиною надією — бодай на мить побачити молодшого брата. Та щоразу натомість отримував холодну відмову.
Він добре знав: той старий Патрон Марцель точить на нього зуб. За те, що не скорився, не став слухняним гвинтиком у системі, не приєднався ні до «обраних для служби», ні до «здібних дітей». Він вирвався з цього пекла, і цим довів, що правила можна ламати. Але свобода не стала перемогою — це лише інше виживання. На вулицях його чекали голод, бійки й холодні ночі, та все одно це було краще, ніж коритися чужій волі.
Та єдине, заради чого він терпів і зціплював зуби — це Дем’ян. Його головна ціль, його серце. Вирвати брата з цих стін. І хоч він не мав ще плану, він знав: колись це станеться.
Біля воріт його вже чекав Ракам. Товариш із тих самих темних дитячих років, що розділив із ним втечу й тепер стояв, обпершись на кам’яний мур, з недбалою цигаркою в зубах. Жовте світло тліючого кінця на мить освітило його суворе обличчя, перш ніж він кинув недопалок на землю й розчавив ногою.
— Ну що? — глухо кинув він, скоріше так, для підтвердження. — Знову одне й те саме?
Батлер лише кивнув, і крізь зуби вирвалося:
— Так, бляха.
Той хмикнув, стиснув плечима й кинув через плече косий погляд на глухі стіни сиротинця.
— Тоді треба діяти по-іншому. Я ж тобі казав: беремо всю нашу банду. Ґрей підкладає вибухівку — і хай це гниле кубло злетить у повітря. Не тільки Дем’яна витягнемо, а й решту дітлахів звільнимо.
Батлер зупинився, подивився на нього довгим, напруженим поглядом. У його голосі бриніла жорстка твердість, у якій кипів страх втратити єдине дороге серцю:
— Ні. Це не вихід. Не з моїм братом. Я готовий стерти руки в кров на вулиці, аби він ніколи не знав цього життя. Якщо я підірву ці стіни — що тоді? Він теж загине серед уламків? Я маю вирвати його чисто, офіційно, так, щоб більше ніхто не зміг його відібрати.
Ракам пирхнув, але в його очах спалахнуло розуміння.
— Добре. Як хочеш. Тільки май на увазі — мої кулаки завжди поруч. Якщо треба буде проломити комусь голову, скажеш слово.
Батлер важко зітхнув і поплескав товариша по спині. Їхні силуети розчинилися в нічному місті, але перед тим він ще раз обернувся до похмурих стін сиротинця. Кам’яна в’язниця стояла, як вічний вирок, проте в його серці палав вогонь: це ще не кінець.
⏳ ⏳ ⏳
Палац височів, мов застиглий примарний велетень, вирізаний із білого мармуру, що світився мертвим холодом у променях ранкового сонця. Срібні прожилки на його стінах не виблискували — вони нагадували рубці на камені, мов шрами від стародавніх ран. Високі арочні вікна, обрамлені блакитною емаллю, темніли, затягнуті кришталевими пластинами, які не впускали світла, а лише множили його, перекручуючи у пітьму. Купол головної вежі, блідо-блакитний, ніби вкритий попелом, завис над містом, наче око, що пильнує.
Над входом висів герб королівства: срібна лілія на полотні з блакитного оксамиту, оповита зоряним вінком. Колись він був символом життя й світла, тепер же здавався надгробним каменем, що висить над усією країною. Ворота стояли замкнені на товсті залізні засувки. Дороги, що вели до них, були безлюдними. Жоден крок не лунав під мурами. Вікна залишалися опущеними, завіси важкими, а двір, де ще недавно лунали сміх та брязкіт мечів, потонув у мовчанні. Це мовчання було не мирним — радше схожим на тишу могил, що бережуть таємниці, які не повинні виходити назовні.
У головному крилі, між стінами, обтягнутими темним оксамитом, сиділа принцеса Лоріанна. Її блідий силует світився під тьмяним світлом свічки біля вікна. Білосніжне волосся спадало важкими пасмами на плечі, створюючи ореол, схожий на саван. Блакитні очі, холодні й прозорі, дивилися в сад. Як тоді, коли вона була ще зовсім маленькою — років шість чи сім.
Згадувала як її покої потопали у світлі сонця, що пробивалося крізь важкі оксамитові штори. В руках — лялька у шовковій сукні, але вона залишалась нерухомою: дівчинці набридло гралися самій. Вона підійшла до високого вікна. Скло було таке товсте, що гул світу ззовні звучав ніби здалеку, приглушено. На подвір'ї палацу служниці виносили воду, а кілька селянських дітей, очевидно, із сімей прислуги, на мить забігли у двір. Вони сміялися, ганялись одне за одним, падали на траву. Їхній сміх різав їй душу. Лоріанна поклала долоньки на скло.
— Я теж хочу... — прошепотіла вона так тихо, що й сама ледь почула.
Тоді двері тихо рипнули. Висока тінь упала на підлогу — це був батько. Король Вілфред завжди рухався неквапно, велично, ніби навіть у приватності залишався перед глядачами. Його очі — крижані, без тепла.
— Що ти робиш, Лорі? — його голос пролунав рівно, без ніжності.
Дівчина здригнулася й обернулася, притискаючи ляльку до грудей.
— Вони... вони сміються. Я хотіла б... — вона не договорила, боячись власних слів.
Король підійшов до вікна і різко смикнув важку завісу, закриваючи їй вид на двір. У покоях одразу стало темніше.
— Тобі не можна. Ти слабка, як і твоя мати, — холодно промовив він. — А слабким дітям небезпечно бігати. Ти маєш бути розсудливою. Ти принцеса.
Лоріанна стисла ляльку так, що занили пальці.
— Але я... я можу бути обережною... — її голос тремтів, у ньому ще жевріла надія.
Вілфред нахилився до неї, поклавши руку на її тонке плече. Його дотик був важким, майже залізним.
— Замовкни й більше так не говори. Твоє місце тут. Не забувай: зовнішній світ жорстокий. Тебе вже чекають на тренуванні — і не смій приходити пізно.
Він випрямився, розвернувся й вийшов, залишивши по собі запах дорогого ладану й гул порожнечі. Коли двері зачинилися, Лорі ще довго стояла біля вікна. Важка завіса закривала їй сонце, і вона відчувала як у грудях повільно росте щось нове — не лише смуток, а й гірка спрага: одного дня відчути те, що вони відчували там, під сонцем.
Король боявся втратити дитину так само швидко, як колись втратив дружину. І тому він замурував її життя в тиші палацових стін, відправив геть більшість слуг, не впускав сторонніх. Захищав… чи карав? Вона не знала.
Причина була начебто очевидна: хвороба, яку вона успадкувала від матері. Тієї, що згасла ще тоді, коли донька була надто мала, аби бодай запам’ятати її усмішку чи голос. Усе, що залишилось від неї — кольє з синім сапфіром, холодним і мовчазним, як нічне небо. Його Лорі надягала лише у виняткові моменти, наче єдине свідчення, що мати справді існувала.
Сьогодні їй виповнилось дев'ятнадцять, замість ляльки, вона стискала в руці срібний гребінь. І знову дивилася на світ через це кляте вікно. Її серце стискалося від думки, що рік який залишився — не дарунок, а вирок. Останній рік. Останнє коло піску в годиннику.
У двері постукали — важко, урочисто, наче удар в барабан смерті.
— Заходьте, — її голос здався шепотом, але тиша кімнати підхопила його й зробила гучнішим.
Увійшов король Вілфред. Його постать кидала довгу чорну тінь, що простягнулася до самих ніг дівчини. Він був високим, з благородними рисами, але його велич не дарувала тепла — радше лякала, як статуя правителя на власній гробниці. Сивина в його волоссі не старила його, а робила ще суворішим, немов криця, що втратила блиск, але не міцність. Його очі, холодні й скляні, нагадували вікна цього палацу — великі, але без світла, тільки віддзеркалення пустки. Він не посміхався, бо усмішка давно була йому непотрібною.
— З Днем першої зорі¹ тебе, доню, — його голос був різким, як удар різця по каменю. — Як швидко прийшов Сіваль². І ось ти стоїш на порозі сходження³.
Лоріанна не відвела погляду від саду, лише прошепотіла:
— Ще один рік… і я згасну⁴.
Король мовив холодно, без жалю, ніби констатуючи очевидне:
— Ти повторюєш долю своєї матері. Не потрібно своїм виразом обличчя псувати настрій собі та іншим. Будь чемною принцесою й усміхнись.
Він поставив перед нею скриньку з перлами. Кришка клацнула, і холодний блиск дорогоцінностей освітив її обличчя. Та вона навіть не торкнулася дарунка. Перли здавалися їй не прикрасою, а символом кайданів — гладкі, округлі, мов сльози, застиглі у вічності.
Тиша знову заповнила кімнату, глибока, мов дим. І в цій тиші було чути лише те, як рік життя стискається в краплю часу.
Щойно масивні двері покоїв з глухим відлунням зачинилися за спиною Вілфреда, у тіні коридору появилась постать у чорній рясі. Архієпископ Каеллус, схиливши голову, мовчки наблизився й упав на коліна перед монархом. Його голос сухий, мов старий пергамент, порушив гнітючу тишу.
— Ваша Величносте… у галереї все підготовлено для завтрашнього перегляду митців. Наказ, як ви веліли, виконано. Ви бажаєте, аби оголошення розіслали всім відомим майстрам королівства?
Король зупинився. Погляд його, холодний і безжальний, застиг у глибині темного коридору.
— Ні, Каеллусе. Мені не потрібні славнозвісні руки. Вони занадто горді, щоб служити мовчки.
Архієпископ підняв брови, його худе лице потемніло від нерозуміння.
— То як мені вчинити, мій королю?
Вілфред нахилився до нього, і тінь від його високої постаті накрила радника, ніби чорне крило.
— Дай це оголошення кожному, хто хоч раз тримав у руках пензель — навіть якщо то був жебрак, що розмальовував дошки за шматок хліба. Мені потрібен не геній, а безіменний, злиденний нікчема, який хапатиметься за будь-яку подачку. Такий ніколи не посміє заговорити. Такий продасть душу за мій наказ.
Каеллус здригнувся, немов від холодного подиху склепу. Його руки, що стискали край ряси, побіліли від напруги.
— Я зрозумів, Ваша Величносте, — прошепотів він, відчуваючи, як серце важко б’ється під ребрами.
— І ще, — додав король, не відводячи погляду від зачинених дверей покоїв. — Ніхто не повинен знати, для чого я шукаю цього митця. Ніхто.
— Як накажете…
Архієпископ низько вклонився, і, немов тінь, щез у темному коридорі, поспішаючи виконати страшний наказ.
Вілфред ще мить стояв, слухаючи гнітючу тишу за дверима, де його донька сиділа самотньо, з обличчям, блідим як мармур.
— Останній рік, — прошепотів він.
І важкі кроки короля поволі розтанули в кам’яних нутрощах палацу, залишивши після себе холод, схожий на відлуння могильного дзвону.
⏳ ⏳ ⏳
Сонце повільно здіймалося над обрієм, кидаючи на кам’яні стіни столиці холодні відблиски. Попереду йшов Батлер, його кроки були різкими, впевненими; за ним неквапно рухався Ракам, зиркаючи на оточення з прихованою неприязню. Вони поверталися до серця королівства — до Ембергарду.
Місто здіймалося на високому плато, наче вирізьблене з сіро-бірюзового каменю, де річка Ареліс розсікала скелі й зливалася з туманними потоками узбережжя. Кожна вулиця вела до єдиного центру — площі Іллеї, яка була мов вівтарем усього королівства.
У самому осерді, біля велетенської статуї Вілфреда, зібрався натовп. Люди стояли на колінах, їхні обличчя були повернені до холодного каменю, що здіймався над ними. Фонтани бризкали кришталевою водою, але ця краса здавалася мертвою — мовби прикрасою для культу. Варта стояла по периметру, нерухома, з порожніми очима, немов статуї.
Тиша не панувала тут — її заповнювала молитва. Голоси зливалися в єдине низьке гудіння, що ніби піднімалося над площею і тремтіло в повітрі.
— Той, хто мовчить — бачить...
Той, хто жертвує — живе...
Вілфред — наш голос, Вілфред — наш Шлях...
Спів розростався, ставав дедалі потужнішим. Кожен склад вібрував у камені під ногами.
— Через нього ми входимо в світло Ілар’ґара...
Через нього тиша несе мир...
Через нього жертва не є втрата...
Ми мовчимо — значить ми віримо...
Останні слова пролунали особливо голосно. Сотні емберлійців підняли руки, зімкнули пальці трикутником і приклали його до вуст. Сотні пар очей, затуманених вірою, дивилися на статую, а небо над площею здригається від їхнього вигуку:
— Нехай тиша буде з нами!
Після того, як король проголосив своє «переродження» через небесне світло, офіційна церква — зрощена з троном, немов його тінь — почала проповідувати нову догму. Вілфред більше не був просто правителем: тепер його називали живим носієм благословення Ілар’ґара, божества, яке дарує вічність лише через жертву.
Батлер та Ракам стояли осторонь, притискаючись до тіні вузької вулички. Їхні погляди зустрілися — холодні, зневірені. У зіницях — глухий спротив, який не потребував слів. Вони обоє знали: те, чого вимагала від людей ця кривава віра, не мало нічого спільного зі світлом чи порятунком. Це був ланцюг, накинутий на горлянку народу.
— Вони поклоняються не богові, а м’яснику.
— Вірити в безсмертя, це так само безглуздо, як думати, що нам колись дозволять жити краще, ніж у багні.
Ракам гірко посміхнувся, але в усмішці не було нічого від тепла. Лише глибока тріщина розпачу.
— Краще вмерти смертним псом, ніж жити їхнім святим рабом.
Навколо продовжувалося божевілля: збуджені обличчя горіли фанатичною вірою, руки підносилися до неба, мов вони торкалися до самого Ілар’ґара. Вони бачили в цих очах порожнечу — безодню, в яку король штовхнув ціле місто.
І на мить їм здалося, що в цьому хорі молитви чути не слова, а скрегіт кісток і стогін тих, хто давно втратив власний голос.
Батлер з Ракамом пройшли повз цього скупчення до темного провулка, де їх уже чекали. Постать за постаттю виринали з тіні — знайомі обличчя банди. На обвітрених рисах — втома й прихована гордість.
Батлер пройшов уперед, обвів усіх уважним поглядом і заговорив, його голос був глухий, проте владний:
— Як минула ніч?
Ґрей, присівши на уламок колоди, презирливо усміхнувся й розгорнув долоню, показуючи срібну пряжку й перстень із гербом.
— Маєток одного виродка спорожнів. Того, що колись тягнув лапи до Ніни. Тепер він без прикрас і без спокою.
У відповідь Батлер лише кивнув, але в його очах спалахнуло щось схоже на приховане задоволення.
— Добре. Це йому на згадку.
Він перевів погляд на банду.
— Де Вериті?
На мить запала тиша. Лише Рубі облизала пересохлі губи і, відвівши очі, мовила:
— Вона… не сказала точно. Згадала тільки, що йде на роботу.
Ракам сухо хмикнув, склавши руки на грудях. У його посмішці не було нічого веселого.
— Робота? У неї завжди «робота», коли насправді щось крутить за спиною.
Слова зависли, наче камінь, кинутий у темну воду. Батлер затримав погляд на ньому, але не став відповідати. Лише коротко кинув:
— Не будемо витрачати час. Повертайтеся до сховку.
— Зрозуміло, — озвався Джудо.
Вони прощалися швидко, без обіймів і зайвих слів — лише важкі погляди, стислий кулак до грудей. У цьому було більше братерства, ніж у будь-яких обіцянках.
Ракам неспішно підсунув руки до кишень, ковзнув поглядом убік і кинув фразу, ніби мимохідь:
— Мені теж час вирушати.
Батлер звів на нього очі. У тіні його обличчя з’явилася напружена складка — він чудово розумів, куди той зібрався.
— Що, знову на свої криваві бої намилився? — голос прозвучав сухо, з гіркою іронією.
Він усміхнувся куточком губ — не весело, а скоріше з викликом. Кивнув.
— А що робити? Там гроші самі йдуть у руки. Вони не мають запаху, і тим більше не питають, чиїм потом зароблені.
— Дивись, щоб не нарвався на біду. Це королівство і так чекає нагоди розчавити нас.
— Я знаю.
Вони мовчки стиснули руки — коротко, міцно, так, як роблять ті, хто звик довіряти один одному навіть у прірві.
— Будь обережний.
Ракам лише кивнув і залишив його одного.
⏳ ⏳ ⏳
Лоріанна все стояла біля високого вікна, впираючись долонями в холодне підвіконня. Її погляд блукав по саду, що колись здавався безмежним світом, а тепер був лише черговою частиною золотої в’язниці.
Раптом двері знову відчинилися, і повітря наповнив теплий, знайомий голос:
— Лорі!
Принцеса озирнулася. На порозі стояла єдина близька душа, якій дозволялося переступати ці межі — Нікелія, донька графині, спадкоємиця старовинного роду Ньюкомб, якому король довіряв. Її розкішне волосся блакитного кольору було ретельно зібране у тугу, проте жіночну косу, що спадала на плече м’яким сяйвом, немов увібрала в себе відблиски сонця. Очі кольору розтопленого золота загорілися особливим світлом — чистим, щирим. У цьому погляді бриніло стільки радості й тепла, що навіть холодні стіни палацу, здавалося, наповнилися життям.
— Ніко, — у куточках губ Лоріанни на мить з’явилася усмішка.
Вони кинулися одна до одної й обійнялися міцніше, ніж вимагав простий візит.
— Я так чекала цієї зустрічі, — зітхнула принцеса.
— І я. Вітаю тебе з Днем першої зорі, — дівчина простягнула коробку, перев’язану ніжною перламутровою стрічкою. — Це маленький подарунок.
Лоріанна розв’язала бант, підняла кришку, і погляд зупинився на сукні — темно-синій, мов ніч, прикрашеній срібними візерунками, що виблискували в променях сонця, немов зоряне сяйво.
— Вона чудова... — тихо прошепотіла принцеса, проводячи пальцями по тканині.
— Я хотіла, щоб вона підкреслювала красу твого кольє, — усміхнулася Нікелія, сподіваючись побачити на обличчі подруги хоч іскру радості.
Та замість радості там була тінь.
— Дякую тобі… але навіщо мені сукня? Щоб блукати у пустих коридорах, де ніхто не побачить, як вона сяє? — її голос тремтів від гіркої іронії.
Графиня, намагаючись бодай словом підняти їй настрій:
— Ти можеш поговорити з батьком. Він повинен дозволити тобі хоч трохи свободи.
Принцеса заперечно похитала головою, а в її блакитних очах відбився холод приреченості:
— Це марно. Моя доля вирішена ще до того, як я встигла її збагнути. Життя згасне раніше, ніж я зможу вийти за ці стіни. Я й не хотіла нікого прив’язувати до себе, щоб потім завдавати болю… але зустріла тебе.
— Лоріанно, не смій так говорити! — різко вирвалося з вуст подруги.
Та дівчина лише сумно торкнулася її руки.
— Не хвилюйся. Все гаразд… Ходімо краще до великої зали. Тоба, напевно, вже приготувала святковий торт.
— Якщо ти хочеш, — тихо відповіла Ніка.
Коли Лоріанна відклала подаровану сукню й заховала її глибоко у шафу, серце Нікелії стислося від болю. Вона дивилася на подругу й відчувала, що та сама ховає себе — свої мрії, свої надії — туди ж, у темні глибини, куди не проникає світло. І тоді в душі Ніки народилася обіцянка: вона дізнається правду про загадкову хворобу і зробить усе, щоб врятувати принцесу.
Зала залишалася мовчазною, наче прислухалася до кожного їхнього слова. Перед ними стояв торт — білий, мов сніг, і такий самотній, як обидві дівчини в цій величезній, холодній кімнаті.
Лоріанна перерізала перший шматок, рука трохи здригнулася, і ніж дзенькнув об тарілку.
— Дивися, — спробувала посміхнутися вона, поклавши перед подругою порцію. — У Тоби завжди виходить ідеально.
Нікелія кивнула, проте її очі залишалися серйозними. Вона підсунула тарілку ближче, але не торкнулася їжі.
— Ідеально, — повторила вона, та голос прозвучав майже гірко. — Але ж хіба це святкування? Хіба так мало бути, Лорі?
Принцеса зупинилася, вткнувши виделку в крем. Вона дивилася на білий візерунок, наче там могла прочитати відповідь на всі свої мовчазні запитання. Її плечі напружилися.
— Не знаю, — зізналася тихо. — У дитинстві я мріяла про свято зі сміхом, музикою, повною залою гостей… а тепер... навіть батька немає поруч.
— Його ніколи й не було.
Лоріанна здригнулася від прямоти цих слів, її блакитні очі стали вологими.
— Ти ж розумієш. Я не можу сказати йому нічого. Усе вирішено за мене. Мій шлях… він замкнений.
— Але ж ти боїшся, правда? — Нікелія поклала долоню поверх її руки, теплий дотик наче ламав кригу. — Ти ж не можеш змиритися.
Принцеса дивилася в обличчя подруги — суворе, рішуче, але водночас сповнене турботи. Вона відчула, як клубок підступає до горла.
— Я боюся, Ніко. Не згасання… а того, що проживу життя не своїм серцем. Що ніколи не встигну… бути собою.
Її голос урвався. Тиша заповнила паузу, й лиш вогники свічок танцювали між ними. Графиня нахилилася ближче, її голос звучав глухо, але впевнено:
— Я знайду вихід. Хоч би що було. Твоє життя не має закінчитися в цій клітці. Ти заслуговуєш на свободу.
У відповідь на ці слова Лоріанна нарешті усміхнулася — не удавано, а щиро, крізь сльози.
— Ти єдина, хто вірить у це сильніше за мене саму.
Вони підняли келихи з елем із Зорекореня, і перламутровий блиск напою віддзеркалювався в їхніх очах. Але навіть у цю мить, серед солодкого запаху торта й мерехтіння свічок, відчувалося, що над їхнім святом стояла тінь. І кожне слово звучало як таємна обітниця: берегти, боротися, вижити.
⏳ ⏳ ⏳
Ринок «Срібного Сонця» гудів з самого ранку. Вже день, в людей стало ще більше. Його назва походила від двох кам’яних статуй біля входу — вони тримали над головами круглі диски, відлиті зі срібла, що виблискували на сонці й засліплювали очі перехожим.
Батлер йшов повільно, вдивляючись у барвисте різнобарв’я прилавків. Тут пахло свіжими пирогами з ріпою та м'ясом і тушкованою сочевицею з кам'яними грибами, далі жінка гучно вихваляла наповнені фіалковим сидром грона; трохи осторонь чоловік із засмальцьованим фартухом розкривав туші фазанів, а поряд розливалась вода з бочок, де тремтіла жива риба. Гомін переплітався із запахом спецій, криків і шелесту монет. Та він добре знав, куди прямував, і ні на що не відволікався.
— Вітаю, бачу, торгівля йде повним ходом, — промовив, зупинившись біля знайомого прилавку.
Позаду грубо збитої дерев’яної стійки стояв Біллі — засмаглий, з грубуватою щетиною чоловік й мішкуватим фартухом, який бачив уже не один рік. Капелюх сидів на його голові криво, одне око весь час підозріло мружиться, а усмішка розтягувалася вбік, роблячи обличчя трохи хижим.
— О, диви-но, кого ноги принесли! — загримів він, витираючи руки об власний живіт, наче то був рушник, хоч пальці й лишалися чистими. — Знову живеш своїм нічним життям, хлопче?
— Не тільки нічним, — знизав плечима Батлер, уникаючи прямого погляду. — Ти ж розумієш.
— Та кому, як не мені, це знати, — буркнув торговець. — Ну, то чого на цей раз? Поговорити чи знову щось плануєш?
— Роздивитися, — відказав коротко.
Біллі примружив друге око й насупив брови.
— Якщо знову ти зі своєю бандою надумали щось тягнути, попереджаю: більше прикривати ваші дупи я не збираюсь
— Сьогодні все буде тихо. Обіцяю.
Той відвернувся, почав щось нишпорити серед ящиків. Кілька хвилин глухого шарудіння — і він кивнув Батлеру, запрошуючи ближче.
— Ось, — простягнув кошик, повний хліба, сиру, кількох кореневих овочів та в’яленого м’яса. — Бери. Це за твою картину.
— Краще б грошима, — нахмурився хлопець. — Не хочу об’їдати тебе та твою родину.
— А ти бери, якщо даю, — різко відрубав Біллі й буквально вклав кошик у руки. — Знаю я тебе: гроші все одно проп’єш або посієш на вітер. А так — ти й твої голодними не лишитесь.
Батлер стискав пальці на ручці кошика, намагаючись підібрати слова. Хотів подякувати, та слова застрягли в горлі.
— Як вона? — нарешті спитав, маючи на увазі картину.
— Дружині дуже сподобалась, — Біллі розцвів щирою усмішкою. — Каже, кращої краси не бачила. От цим тобі й треба займатися, а не бігати нічними вулицями та ризикувати головою.
— Ніхто не купить малюнки сироти з брудними руками, — гірко посміхнувся Батлер. — Краще вже жити так, як живу.
— Ну, дивись сам, — чоловік зітхнув. — До речі...
— Що таке?
Той витягнув з-під прилавка аркуш і подав йому.
— Оголошення від палацу.
Батлер розгорнув пожовклий папір.
— Закрита виставка? — пробурмотів уголос.
— Ага. Король шукає собі нового художника. От я й подумав: може, це твій шанс.
Хлопець довго вдивлявся в чорні рядки. Завтра. Виставка вже завтра. У грудях защеміло щось дивне — страх, змішаний з надією. Він нічого не відповів, тільки кивнув і, міцніше стиснувши кошик, повільно рушив геть із ринку, розчинившись у гучному натовпі.
Тим часом Ракам перебував у місці, де повітря важко стояло від запаху поту, крові й чогось невловимого — чи то дешевого алкоголю, чи то самого відчаю, який в'ївся в кам’яні стіни. Підвал під таверною «Тихий Ковток» давно став ареною для тих, хто вмів заробляти кулаками. Тут кожен звук мав свою вагу: тріск кісток, падіння тіл, глухий рев натовпу. Тут чужі зуби сипалися на підлогу, наче монети, а життя могло обірватися швидше, ніж хтось встигав допити кухоль.
Смуга світла від кіптявої лампи ковзала по його тілу. Він розминав плечі, повільно обертаючи їх, немов хижак, що перевіряє силу власних м’язів перед стрибком. Груди підіймалися рівно, контрольовано. Кожен рух був точним, відточеним роками вуличних бійок і чужої ненависті. Смугла шкіра блищала від вологи, чорне волосся спадало на чоло, прикриваючи різкий погляд.
У зелених очах не було ні азарту, ні страху — лише холодна байдужість, змішана з втомленим презирством до самого процесу. Натовп жадав видовища, а йому було байдуже. Він вийшов сюди не заради слави, і тим більше не заради розваг. Головне було просте й жорстоке — не впасти першим.
Ракам не слухав гамору навколо, для нього світ стискався в один вузький простір — ринг. Там, серед пилу й бризок чужої крові, він існував. І щоразу, коли виходив сюди, у глибині свідомості лунав один і той самий шепіт: «Ще трохи, ще один бій — і, можливо, зможеш вирватись із цього лайна».
Але це «можливо» було надто крихким, щоб у нього справді вірити.
— Ну що, цуценя! — гаркнув опонент, велетень із важкими плечима та кулаками, схожими на черепи. Його голос пронісся кам’яними стінами, збуджуючи натовп. — Готовий згадати, хто тебе породив?
У відповідь прозвучав глузливий усміх, холодний, майже зневажливий:
— Якщо твій батько — це той, хто вчив тебе махати руками, наче сліпий мельник крильми, тоді я сам собі батько.
Людський гомін вибухнув сміхом і вигуками, але вже за мить натовп стих, коли перший удар розірвав повітря. Гігант сунув уперед, мов стіна, важкий кулак націлився йому просто в голову. Той відступив, ковзнув убік, змусивши опонента промахнутися.
Ще один замах. Ще спроба поцілити. Кам’яні удари сипалися, немов град, але він ухилявся, ковзав, дражнив легкими рухами, немов кидав виклик кожною посмішкою.
І тоді — різко, наче гадюка, що чекала слушну мить. Ліве плече хитнулося вбік, тіло звернулося в стрибку, і кулак вдарив суперника прямо в шию. Той захлинувся повітрям, відступив на крок. Далі — серія ударів у бік, у ребра, і вирішальний — під саму печінку.
Велетень застогнав, ще намагався втриматися на ногах, але земля безжально прийняла його тіло. Глухий гуркіт падіння прокотився підвалом, і в ту ж мить натовп вибухнув ураганом криків. Хтось стукав ногами, хтось вигукував його ім’я, хтось сипав лайкою, але всі — жадібно пили це видовище.
— Оце був грім! — вигукнув із натовпу якийсь глядач, захлинаючись від захвату.
Незабаром до переможця підійшов організатор боїв — низький, але важкий чоловік із жирним обличчям та холодними очима. Його пальці відміряли кілька монет, які дзвінко впали на долоню.
— Тринадцять флерків за того йолопа, — сказав він, ніби кидаючи кістку собаці. — Могло бути більше, якби трохи пограв на публіку… прикинувся добрим хлопчиком, дав йому шанс, хай би вони подихали кров’ю та напругою довше.
Ракам обережно стиснув монети, ковзнув поглядом по натовпу, що ще гудів навколо, і ледь помітно посміхнувся. Усмішка була не радісна, а радше гірка, з відтінком виклику.
— Я не з тих, хто грає добрих. У цьому світі таким б’ють по зубах першими.
Кожна монета в руці здавалася важчою за сам поєдинок, наче спогад про ще один удар, що дістався йому самому — невидимий, але болючий.
⏳ ⏳ ⏳
Вечір накривав місто тягучою тишею, і Нікелія відчувала її кожним кроком. Король ніколи не дозволяв лишатися довше, ніж вважав за потрібне. Коли з’явився Сілар — незворушний, холодний, мов саме уособлення його волі — графиня зрозуміла, що час вичерпано. Той голос, сухий і рівний, відрізав останні хвилини, наче ножем:
— Ваша милість, пора.
Вона ще раз обійняла подругу, вдихаючи крихку теплоту її присутності, і поїхала. Колеса карети глухо стукали по бруківці, а в голові звучала лише одна думка — вирвати Лоріанну з цієї золотої клітки. Вона пообіцяла собі, що знайде шлях, але не зараз. Нині її чекала інша тінь — особиста.
Щойно увійшла до маєтку, ноги самі понесли знайомим шляхом. Стара бібліотека зустріла її гірким запахом пилу. Високі стелажі здавалося схилялися над нею, наче суворі судді. Тремтливе світло лампи осяяло розкриті книги, де літери стерлися від часу.
Дівчина сиділа на підлозі, охопивши коліна, розгортаючи один за одним документи: списки заарештованих, сухі звіти, обліки тих, кого більше не існувало. Очі ковзали рядками. Волосся вилізло з тугого пучка, падаючи на обличчя, але вона не зважала. Її губи промовляли майже беззвучно, як молитву:
— Я знайду тебе... навіть якщо світ цього не хоче.
І тоді з тіні дверей пролунав холодний голос:
— Ти знову тут.
Мати стояла рівно, мов лезо. Агнета в своєму темному вбранні скидалася на мармурову статую, якій оживили тільки очі — гострі, як крига.
— Що ти робиш, Ніко? — її слова відбивалися від стін, мов удари.
— Те, що ви ніколи не наважилися зробити, — відрізала дівчина, не піднімаючи погляду. — Я шукаю його.
— І що далі? — посмішка ледь торкнулася вуст графині. — Хочеш воскресити примару?
— Для мене він не примара. Для мене він — батько.
— Якщо ти не зупинишся, — слова її були крижаним вироком. — Я віддам тебе графу Мелману. Він чекає.
У грудях усе стиснулося, але голос не здригнувся.
— Я не річ, щоб віддавати.
— Ні. Ти — спадкоємиця. А спадкоємиці не нишпорять серед трупів минулого.
Тиша нависла, мов мотузка.
— Якщо для вас мій батько — лише привид... тоді я сама стану примарою, мамо.
Графиня дивилася на доньку довго, з холодною, майже хижою зневагою. І в тому погляді не було ні краплі материнської ніжності.
— Ти вперта. Вперта, як він. Ти вся — його віддзеркалення. І саме це мене лякає.
Нікелія зімкнула губи, але в очах її вже горів тихий вогонь.
— Якщо ви так боїтеся правди, значить вона небезпечніша, ніж я уявляла.
— Небезпечніша для тебе. Ти ще не розумієш, у якій грі опинилася. Твій батько не герой. Він — помилка. І ті, хто його шукають, не зупиняться перед тим, щоб стерти і його, і все, що залишилося від нього. Включно з тобою.
Дівчина відчула, як серце боляче стислося. Але голос не здригнувся:
— Хай так.
Агнета зітхнула, наче втомилася від цієї розмови.
— Ти думаєш, що бунт робить тебе сильною? Ні, доню. Він робить тебе вразливою. І якщо ти не схаменешся... я сама закрию для тебе всі двері, крім тих, що ведуть у шлюб.
Вона розвернулася, і прохолодний запах парфумів потягнувся за нею коридором.
Нікелія залишилася сама серед розкиданих хронік. У грудях виросла лють, змішана з відчаєм. Вона знала: мати не бреше. У цьому домі правди й справді краще було не шукати. Та вона все одно шукатиме. Бо інше — означало б здатися.
⏳ ⏳ ⏳
Найтемніша ніч лежала там, де навіть найсміливіші вартові воліли не показуватись. Це був район забуття — вузькі вулиці біля старого кладовища, де ще десятиліття тому вирувало життя, а тепер панувало тільки мовчання. Церква, що колись здіймалась над кварталом, зазнала руйнацій під час бунтів: стіни вкрилися тріщинами, дах провалився, а вікна міцно забили дошками, аби не впускати ані світла, ані чужих очей. Лише дзвіниця дивом вціліла. Вона й стала притулком для тих, кого життя давно викинуло з чужих домівок.
Тепер це місце належало їм — тим, кого називали «З Нуля». Колись дзвони кликали людей до молитви, тепер же башта оберігала кілька зламаних душ, які відновили її власними руками. Для них це була не просто схованка — дім, бастіон, у якому кожен камінь пам’ятав їхні кроки.
Вхід до притулку не видавав себе ніякими ознаками: лише темний підвал і важка кам’яна плита. Лише свої знали, як зрушити її й відкрити вузький люк, що вів нагору. Сходи, вкриті пилом і подряпинами, піднімали до самої дзвіниці. Там, де колись висів дзвін, тепер простягалася їхня «кімната» — залізна оболонка, перетворена на прихисток. Величезний дзвін лежав на боці, утворивши щось схоже на затишний ковчег, вкритий ковдрами й подушками.
Усе довкола дихало їхньою присутністю. На стінах висіли дитячі малюнки Дем’яна — прості, наївні, але сповнені життя. Поруч — розгорнуті карти, креслення й схеми майбутніх викрадень, чорнила й олівці, списки й позначки. Імпровізований стіл — двері, покладені на дерев’яні ящики, — був завалений записниками, недопалками свічок, склянками з водою. У кутках розташувались спальні мішки, саморобні меблі, залишки книжок, зброя, що завжди лежала під рукою. Навіть своєрідний «вівтар» з ліхтарів тут знайшовся — біля нього Рубі зберігала флакони з таємничими розчинами, а Ніна вела записи про рухи міської варти.
Атмосфера жила за власним ритмом. Удень тут було прохолодно й тихо. У повітрі стояв запах пилу, воску та залізних ланцюгів. Уночі ж, коли заграва міста згасала, у дзвіниці панувало м’яке тремтливе світло від ламп та свічок. Іноді дерев’яні балки зловісно скрипіли, нагадуючи про минуле цього місця, де колись молились, а тепер присягали лише на власну волю.
З найвищої точки відкривався краєвид на місто. Звідси було видно дах сиротинця — темний і глухий, мов зачинене серце. Батлер часто стояв саме там, на краю, дивлячись у далечінь. Його погляд губився серед дахів, але думки завжди поверталися до одного місця й до однієї людини, що чекала на нього там, серед чужих стін.
У дзвіниці стояла тиха напруга. Усі зібралися разом — нечасте явище, адже зазвичай кожен мав свою справу, свій біль, свої тіні, які тягнув за собою. Але цього вечора мовчання заповнювало простір так само щільно, як запах воску й іржі.
Рубі сиділа біля імпровізованого столу, повільно точила лезо ножа. Кожен рух був рівний, мов відміряний ударами серця. У її очах жеврів глухий вогонь — той, що лишився після дитинства, вирваного у полум’ї. Колись вона знала лише біль і борг, поки не опинилася серед руїн, де її знайшов Батлер. Відтоді ніж у її руках — не лише зброя, а й спосіб тримати себе в цілості. Коли метал дзвенів, усі розуміли: вона згадує минуле.
Джудо сидів у тіні, сплітаючи мотузку. Його пальці працювали вперто, мов шукали сенс у нескінченному вузлі. Колись його життя було кліткою й кров’ю. Він рідко дивився людям у вічі, але поруч із Ракамом оживав, наче мав право знову бути людиною. Зараз він не промовляв ані слова, та у кожному тугому витку його мотузки відчувалася готовність: тримати, боронити, душити.
Ґрей крутив у пальцях мідний ґудзик, з тією ж захопленістю, з якою колись ламав чужі замки. Його губи час від часу сіпалися в усмішці — напівдитячій, напівхижій. Для нього схованка була найбільшим подарунком у житті, адже замість покарання він отримав довіру. І тепер відплачував своїм умінням — робити з нічого пастку, з уламків — зброю. Він грався ґудзиком, ніби це була його монета щастя, і в цій грі звучав відгомін тієї безпритульної радості, з якою він колись вперше відчув себе потрібним.
Тобіас сидів окремо, спиною до стіни, дивився в порожнечу. Його мовчання було глибшим за будь-які слова. Він носив його в собі, як другу шкіру, і навіть серед цих людей воно рідко спадало. Батлер пам’ятав, як знайшов його у зруйнованому театрі, виснаженого й готового різати власні вени, аби більше не чути тиші. Відтоді Тобіас мовчки виконував роботу — бачив те, чого інші не помічали, рухався там, де решта боялася. Його тиша була їхнім щитом, але й темницею, з якої він сам не знав виходу.
Ніна схилилася над клаптиком паперу. Її тонкі пальці швидко ковзали рядками, фіксуючи деталі — імена, звички, маршрути охорони. Вона з’явилася сама, мов тінь, що прагнула стати плоттю. Стояла три дні під дощем біля входу, ніби чекала суду, і лише коротка записка залишила шанс на життя. Тепер її слова були зброєю не менш гострою, ніж ножі Рубі. Вона не прагнула бути у центрі, але без неї вони б ішли сліпо.
Ракам сидів на низькому стільці, перев’язуючи свіжі рани після бою. Його рухи були різкі, майже сердиті, а в кутиках губ застигла кривава сіль. Він не скаржився на біль — це було би слабкістю. Та в його погляді світилася втома: втома від вуличних боїв, від власної люті, від життя, яке завжди вело його на край. Проте поруч із цими людьми він ще тримався, ще мав причину прокидатися.
На ящику з фарбами сидів Батлер. Сорочка в плямах від олії, руки теж, немов він і сам став частиною полотна, яке не встиг доробити. Поруч — пляшка дешевого елю, якого він майже не торкався.
Повітря було густе від недовіри й роздратування.
— Вериті досі не повернулася? — першою заговорила Ніна, обережно стискаючи пальці, ніби боялася зірватися.
Ракам різко відкинувся на спинку стільця, його погляд спалахнув холодним вогнем.
— Де вона, бляха, ходить? І, Рубі, тільки не починай знову ту байку про «роботу». На ринку я вже сказав — не вірю.
Дівчина кинула на нього втомлений погляд.
— Я справді не знаю, де вона. І не треба так на мене дивитися, наче я її нянька.
Батлер перервав їхню суперечку різким рухом руки. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася сталь:
— Рано чи пізно вона з’явиться. Зараз у нас є справи важливіші. Дивіться.
Він кинув на стіл аркуш із відбитою печаткою — оголошення про закриту виставку. Свічка освітила золотий відблиск літер, і всі мовчки нахилилися ближче.
— Пастка, — кинув Ракам, розвалившись у кріслі так, ніби йому було байдуже. — Хочеш пхатися прямо в лігво тим, кого обкрадаємо?
Батлер взяв аркуш, провернув його між пальцями, немов вагався, чи не підпалити його полум’ям свічки.
— Або шанс. Якщо мене візьмуть — я опинюся всередині.
Рубі засміялася.
— І що ти там робитимеш? Намалюєш портрети для тих аристократиків? Вони не варті твоїх фарб.
Його погляд, загартований вулицею, спалахнув рішучістю.
— А от їхні сейфи — варті. Якщо я потраплю в палац, ми матимемо все: розклад варти, маршрути, шлях до сховку. Жодних дверей ламати не доведеться.
Джудо схилив голову, його вузькі очі звузилися.
— Ти серйозно думаєш, що вони приймуть тебе?
— Мене бачили на ярмарку. Один із радників зупинився біля моїх робіт довше, ніж інші. Вони шукають нові обличчя. Я — нове обличчя. І правильне: вкрите вуличним пилом.
— А якщо впіймають? — озвався Тобіас, досі мовчазний, наче тінь. — Це ж не ринок і не маєток. Там королівський двір. За підозру кидають у підземелля без суду.
— Тоді я малюватиму їхні стіни зсередини, — зухвало вкинув Батлер і навіть посміхнувся, але усмішка не торкнулася очей. — А якщо ні... ми будемо під самим носом у короля.
Він замовк, не договоривши. У горлі застрягла думка, яка була для нього гострішою за ніж: «зможу забрати Дем’яна».
Ракам нарешті підвівся. Його важкі кроки луною відбилися в кам’яній кімнаті. Він поклав руку на плече лідера.
— Добре. Йди. Намалюй там щось… приємне. А ми подбаємо, щоб знати, куди встромити клинок.
Усі замовкли. Вогонь потріскував у каміні, відкидаючи тіні на стіни. Батлер підійшов до полотна, що чекало його в кутку. Його рука тремтіла від надлишку думок — не від страху, а від того, що кожен мазок міг стати кроком у пастку.
Він занурив пензель у чорну фарбу. Темна рідина стікала краплею по дерев’яному держаку, а полотно повільно оживало під його рукою. Картина народжувалася, мов пророцтво — суворе й безжальне.
У повітрі стояла жорстока атмосфера. Наче навіть тіні спостерігали, як художник малює власну долю.
⏳ ⏳ ⏳
День спливав у чорне, як кров у землю, залишаючи світ без світла, а серця — без спокою. У тінях уже ворушився вогонь, ще невидимий, але жорстокий у своєму наближенні. І все йшло до того: зрада, що виросте з довіри; полум’я, яке зжере і стіни, і плоть; бій, що питиме людську силу, мов воду.
А серед цього пророцтва стояла Вона.
Принцеса на Полотні.
Намальована й жива, мов межа між світом і вічністю. Тиха, але незворушно приречена. Бо саме її образ мав стати ключем до дверей, які краще ніколи не відчиняти — до чужого безсмертя, що завжди народжується зі смерті.
І ніч знала: коли перший пензель торкнеться чорного, небо зітхне востаннє.
--------------------------------------------------------------
¹День першої зорі — день народження, вірування, що кожна дитина приходить із зорі.
²Сіваль — весна, Пора Пробудження, символізує нове життя, відродження, очищення.
³Сходження — повноліття, офіційне прийняття в коло дорослих коли виповнюється двадцять років.
⁴Згасання — смерть, символ вогню, що згасає.
Коментарі