3: Там, де не питають
Лоріанна стояла перед дзеркалом, нерухома, мов вирізьблена зі світла. Ранкове сонце пробивалося крізь високі вікна й лягало на обличчя теплими, майже оманливими променями — такими, що обіцяли затишок, але не давали його.
За спиною тихо рухалася Елліна Мір. Особиста служниця. Вісімнадцять років — ще зовсім юна, але вже надто добре навчена мовчати. Єдина, хто дозволяв собі бути поруч не як безіменна тінь, а як жива людина. Її пальці обережно ковзали крізь довге біле волосся, не смикаючи жодного пасма, ніби боялися зруйнувати щось крихке. Вона тихенько наспівувала — просту, світлу мелодію, що зовсім не пасувала до холодної розкоші палацу.
Кілька митей принцеса лише слухала. Потім, не відводячи погляду від відображення, заговорила:
— Що це за пісня?
За спиною почувся ледь помітний подих, мов дівчина злякалася власного голосу.
— Пробач… — вона одразу ж замовкла. — Якщо заважаю, я припиню.
— Ні, — відповіла спокійно. — Не заважаєш. У тебе гарний голос. Просто… мені стало цікаво.
Служниця знітилася, але на губах з’явилася несмілива усмішка.
— Це співають перед початком Сівалю. Стару пісню. Про коло, яке замикається… і про майбутнє, що має бути кращим за минуле.
— Краще, — тихо повторила Лоріанна.
Слово прозвучало дивно, майже порожньо. Вона уважніше вдивилася у дзеркало. Дівчина у відображенні була бездоганною: рівна постава, спокійний вираз обличчя, світле волосся, укладене так, як належить. Але в очах жила відчуженість, ніби вона дивилася на когось іншого.
— А ти віриш у це? — несподівано запитала принцеса. — У краще майбутнє.
Руки за спиною на мить завмерли.
— Я… — після паузи відповіла служниця. — Думаю, якщо не вірити, тоді взагалі немає сенсу співати ці пісні.
Легкий подих торкнувся її шиї, коли гребінь знову рушив униз.
— У палаці вони звучать дивно, — додала вона тихіше. — Тут майбутнє вже вирішене.
Ці слова різали точніше, ніж будь-яка грубість. Лоріанна не озирнулася, але кутики її губ ледь здригнулися.
— Ти говориш сміливо, — мовила вона. — Обережніше з такими думками.
— Пробач… я не це мала на увазі…
— Я знаю, — перебила вона м’яко. — Просто… дякую за чесність.
Гребінь знову ковзав волоссям, і в цій простій, повторюваній дії було більше тепла, ніж у всіх розкішних залах разом узятих. Принцеса дозволила собі заплющити очі — лише на мить, лише тут.
І саме в цю мить різкий стукіт у двері розрізав тишу, мов тріщина по склу, повертаючи її назад у реальність.
— Увійдіть.
Двері відчинилися без поспіху. Увійшов Вілфред. Його кроки були рівні, зважені — такі, що не потребували оголошення. Присутність короля змінила повітря миттєво: воно стало густішим, наповнилося тиском, від якого хотілося випрямитися, навіть якщо вже стоїш рівно. Світло, здавалося, потемніло, ніби саме сонце відступило на крок.
— Елліно, — пролунало спокійно, без підвищення голосу. — Залиш нас.
Служниця інстинктивно напружилася. Її пальці ще на мить затрималися у волоссі принцеси, перш ніж вона кинула швидкий погляд у дзеркало — ніби шукала дозволу. Ледь помітний кивок став відповіддю. Гребінець ліг на столик, дівчина вклонилася й вийшла, зачиняючи двері тихо, майже вибачливо.
Коли вони залишилися наодинці, тиша стала ще глибшою.
— Що змусило вас завітати до мене, батьку? — спитала Лоріанна рівно, не обертаючись. Говорити, дивлячись крізь дзеркало, було легше, ніж зустрічатися поглядом.
— Учора відбулася виставка художників, — відповів він, складаючи руки за спиною. — Думаю, ти пам’ятаєш.
— Пам’ятаю. І що з того?
— Я зробив вибір. Один із митців писатиме твій портрет.
Вона повільно повернулася, наче цей рух коштував їй зусилля.
— Усе вирішено, — додав він спокійно. — Сьогодні відбудеться перший сеанс.
— Отже, я не можу відмовитися, — мовила вона після паузи. — Тоді не було потреби приходити сюди особисто.
— Невже рідний батько не має права просто навідати свою доньку? — у його голосі з’явилася ледь відчутна іронія. Погляд ковзнув по ній — від волосся до складок сукні — дивився, як на предмет, що має відповідати вимогам. — Куди ти збираєшся?
— До оранжереї. Нікелія має приїхати.
— Добре, — погодився він після короткої паузи. — Лише не виходь…
— За стіни палацу, — перебила вона, вперше дозволивши собі гірку усмішку. — Я пам’ятаю. Ніби в мене взагалі була така можливість.
Вілфред подивився на неї довше, ніж раніше. На мить у погляді майнуло роздратування — швидке, контрольоване. Усмішка, що з’явилася на губах, була тонкою, гострою, зовсім не теплою.
— Ти надто багато думаєш, — кинув він, навіть не дивлячись на неї. — А роздуми, повір, рідко прикрашають.
Ці слова впали між ними, мов холодний камінь. Лоріанна напружилася. В грудях піднялася хвиля образи, але вона змусила себе не показувати цього. Вже відкрила вуста, щоб відповісти — обережно, стримано, як навчена роками, — та в цю ж мить двері знову розчинилися. До покоїв увійшов Каеллус.
Він рухався тихо, майже нечутно, ніби боявся порушити крихку рівновагу в кімнаті. Глибоко вклонився принцесі, а тоді підійшов до короля, схиливши голову.
— Ваша Величносте… — почав приглушеним голосом.
— Що сталося, Каеллусе? — озвався Вілфред, не приховуючи нетерпіння.
— Лорд Морлант просить вашої аудієнції, — промовив архієпископ, добираючи слова з надмірною обережністю.
На мить у покоях запанувала тиша. Король примружився, ніби зважував почуте, а тоді в його погляді з’явилася ледь помітна, але небезпечна усмішка.
— А я вже почав думати, що після своєї так званої «зради» він не наважиться показатися, — повільно мовив він. — Що ж… тим краще. Передай, нехай приходить на вечерю. Поговоримо.
Останнє слово прозвучало надто м’яко, щоб не викликати тривоги.
— Як накажете, Ваша Величносте, — Каеллус знову вклонився — цього разу глибше. Потім принцесі. І, не затримуючись ані на мить, вийшов, тихо зачинивши двері.
Лоріанна ще кілька секунд мовчала. Вона відчула, як у повітрі залишився осад цієї розмови — важкий, тривожний. Нарешті зважилася запитати:
— Щось трапилося?
Вілфред обернувся до неї. Його погляд був холодний, але водночас поблажливий — так дивляться не на рівних, а на тих, кому дозволено знати рівно стільки, скільки вважають за потрібне.
— Не обтяжуй собі голову непотрібними речами, моя дівчинко, — сказав він тихо, майже лагідно. — Це тобі не личить.
Король підійшов до дверей, узявся за ручку й, не обертаючись, додав:
— Будь красивою для портрета. Зрештою, він висітиме в головній залі.
Двері зачинилися глухо, остаточно.
Лоріанна залишилася стояти посеред покоїв, повільно стискаючи долоні, доки нігті не вп’ялися в шкіру. Боліло — і це було добре. Це доводило, що вона ще жива.
Лише коли кроки за стіною остаточно стихли, вона повернулася до дзеркала. І те, що дивилося на неї у відповідь, здавалося надто правильним. Надто слухняним. І зовсім не схожим на неї саму.
⏳ ⏳ ⏳
Оранжерея розташовувалася позаду палацу, закрита від решти світу прозорими стінами, крізь які світло просочувалося м’яко, наче крізь воду. Тут повітря було іншим, теплішим, густішим від запахів землі, листя й квітучих трав. Скло відкривало розкішну панораму зелені, ніби сам палац дозволяв собі забути про холодний мармур і правила.
Лоріанна увійшла повільно, зупинившись на порозі, ніби потребувала кількох секунд, аби перевести подих. Слова батька все ще луною віддавалися в голові — його тон, холодний спокій, погляд, що оцінював, а не бачив. Від них важчало в грудях.
Кроки стихли біля етерієвої троянди, ще не розкритої. Штучно виведена квітка тремтіла від найменшого подиху повітря. Її пелюстки змінювали відтінок залежно від світла: зараз вони були майже срібні, але варто було сонцю схилитися — і в них з’явилася блідо-блакитна глибина. Вона простягнула руку, не торкнулася, боялася зруйнувати крихку рівновагу.
— Лорі!
Голос вирвав її з думок різко, але не боляче. Вона обернулася.
Подруга йшла назустріч, усміхнена, жива — така, якою тут хотілося бути. Волосся було зібране в недбалу гульку, кілька передніх пасом м’яко закручені. Сукня — проста, без зайвих прикрас, з легкою накидкою, що спадала з плечей.
— Ніко… дякую, що приїхала сьогодні.
— Це я маю дякувати, що запросила.
Вони обійнялися — коротко, але щиро, ніби цей дотик міг утримати світ від розпаду.
— Я вчора була на ринку, — додала Нікелія, відступаючи на крок. — І не змогла пройти повз одну річ. Подумала, що вона має бути в тебе.
Вона дістала з кишені пальта невеликий мішечок. Пальці на мить завмерли, ніби щось у цій дії пішло не так. Усмішка зникла, погляд ковзнув униз — швидко, насторожено.
— Зачекай…
Графиня перевірила іншу кишеню. Потім ще раз уважніше. Браслети вона таки витягнула на долоню: один — глибокого червоного кольору, другий — насичено-зелений. Але разом із дзвоном камінців у повітрі зависла тиша.
— Щось не так? — тихо запитала Лоріанна.
Нікелія повільно зітхнула, і в її жестах з’явилася не притаманна їй розгубленість.
— Годинника немає… — прошепотіла вона. — Срібного. На ланцюжку.
Серце в грудях ніби впало.
— Того самого? — обережно уточнила принцеса.
— Так. Єдиного, що лишився від батька…
Вона стиснула мішечок у долоні, аж побіліли пальці. Перед очима спалахнув спогад: ринок, тиснява, крики торговців — і раптовий поштовх у плече. Темний каптур. Хрипкий голос. Невдоволена репліка. Вона тоді навіть не зупинилася.
— На ринку в мене врізався якийсь чоловік. Я не надала цьому значення. Думала, просто випадковість…
— Послухай мене, — принцеса зробила крок ближче й обережно накрила її руку своєю. — Це не кінець світу. Його можна знайти.
— Ти не розумієш… — голос затремтів. — Це була не просто річ.
— Я розумію більше, ніж здається, — м’яко відповіла вона. — І обіцяю тобі: усе буде добре. Якщо він загубився — його знайдуть. Якщо його вкрали — повернуть. Такі речі не зникають просто так.
Нікелія мовчала кілька секунд, ковтаючи тривогу, а тоді кивнула — не впевнено, але вдячно.
— Добре… я спробую повірити.
Вона знову усміхнулася — трохи криво, але щиро.
— До речі, — мовила вона, ніби хапаючись за звичну легкість. — Ось, дивись.
Червоний браслет опинився в руках Лоріанни. Сонце ковзнуло по камінцях, і вони спалахнули теплим світлом.
— Вони чудові… це просто прикраса чи щось більше?
— Талісмани, — усміхнулася подруга й одразу натягнула зелений на зап’ястя.
— Справді? І від чого ж вони оберігають?
— Вони не захищають, — м’яко заперечили їй. — Вони допомагають здійснитися потаємним бажанням.
На мить принцеса завмерла.
— Думаю, моє бажання не під силу ані речам, ані людям…
— Лорі…
Вона видихнула, ніби давно стримувала повітря.
— Учора батько обрав художника. Того, хто напише мій портрет.
— Що? — здивування було щирим. — Навіщо?
— Бо всі, мовляв, мають залишити по собі слід, — голос став глухим. — Силу. Значення. А якщо цього немає… тоді хай світ запам’ятає бодай обличчя. Бо більше, за його словами, в мені немає чого пам’ятати.
Ці слова повисли між ними важкою тінню.
— Це жорстоко… — прошепотіла подруга. — Ти знаєш, коли перший сеанс?
— Сьогодні, — коротка пауза. — Мені наказали бути гарною. Портрет висітиме в головній залі.
— Я б на твоєму місці відмовилася. Це абсурд! Який портрет, коли ти жива?
— Я вже розумію, навіщо це. До того ж… портрет — не найгірше, що могло трапитися.
— Тоді зробімо так, щоб він не зміг відвести від тебе погляд. Оберемо найкращий образ.
— Я не заперечую, — принцеса ледь усміхнулася. — Ходімо до моїх покоїв.
— Потрібно ще покликати Елліну. Самі не впораємось.
— Звісно.
Вони рушили до виходу з оранжереї. Скло за спиною знову сховало рослини, світло й троянду, що так і не розквітла.
Лоріанна усміхалася, слухаючи Нікелію. Але всередині було порожньо й тихо — так, ніби щось важливе вже почало зникати, і вона нічого не могла з цим зробити.
⏳ ⏳ ⏳
Сонце вже піднялося високо, розливаючи світло по небі, наче навмисно намагаючись переконати світ, що день буде добрим. Час від часу хмари повільно пропливали повз, на мить приглушуючи сяйво, але промені вперто проривалися крізь них — так само настирливо, як і життя в цій напівзруйнованій будівлі.
У закинутій церкві дзенькіт посуду лунав надто голосно для такої години. Від колишнього начиння залишилося небагато — кілька ножів та виделок, потертих і різних, немов зібраних із різних життів. За столом, схилившись над кошиком, Ґрей доїдав рештки їжі, яку напередодні передав Біллі. Рухи були неквапливі, але зосереджені — наче він воював із самим фактом, що їжі замало.
Саме в цей момент у приміщення зайшов Батлер.
— О, диви, — без особливого підйому озвався Ґрей і, не дивлячись, кинув у нього яблуко. — Сьогодні ти не рання пташка.
Той упіймав плід на льоту, надкусив, навіть не посміхнувшись.
— Погано спав.
У дверях з’явилася Ніна, притискаючи до грудей охапку ще вологого одягу.
— Це через учорашнє? — обережно поцікавилася вона.
— Чи, може, через принце-е-есу? — протягнув Ґрей, розтягуючи останнє слово з такою насолодою, ніби смакував його.
Відповіддю став глухий удар по потилиці.
— Гей! — він одразу схопився за голову. — За що?!
— За фантазію, — сухо відповів Батлер і зазирнув у кошик. — Це все, що залишилось?
— Як бачиш. Їжа має дивну властивість зникати.
— Бо в тебе не шлунок, а бездонна яма, Ґрею, — з порога кинула Рубі.
— Неправда! — образився він. — Це харчується мій мозок. Хтось же має тут думати.
— І це точно не ти, — фиркнула вона й підійшла до Ніни, забираючи в неї речі.
— Гей, це мої штани! — Ґрей миттю опинився поруч. — Чому вони мокрі?!
— Я їх випрала, — пояснила Ніна, трохи зніяковіло. — Вони були… не в найкращому стані.
— Радій, — додала Рубі. — Тепер не смердітимеш, як людина, що програла війну з милом.
— Та ну вас, — відмахнувся він. — Ви нічого не тямите в справжніх чоловіках. Правда ж, Бат?
— Не знаю, про що ти, — відказав той, надягаючи куртку. — Де Ракам?
— Зник кудись, — Ґрей знизав плечима. — Я за ним не стежу.
— Сподіваюсь, він знову не лізе в бійки, — з тривогою мовила Ніна.
— Не за нього варто хвилюватися, — озвався Джудо, заходячи з оберемком дров. — Я б більше переживав за нас. Дрова майже закінчились, а тепло буде ще не скоро.
— Це проблема… — Батлер на мить задумався. — Гаразд. Поговоримо пізніше. Зараз мені потрібно до палацу.
— Сьогодні перший сеанс? — запитала Рубі, розвішуючи одяг на натягнутому шнурку.
— Сподіваюсь.
Він вийшов, щільно зачинивши за собою двері.
Минуло кілька хвилин — і в церкву влетіла Вериті. Щойно переступивши поріг, вона покликала Батлера.
— Запізнилася, — кинув Ґрей. — Він уже рушив до палацу.
— Як?.. — її обличчя перекосила злість. — Я думала, він хотів зі мною поговорити.
— Поговорив би ще вчора, — втрутилася Рубі. — Якби ти знову не зникла. І не пропала на всю ніч. Де тебе носило?
Вериті навіть не глянула в її бік. Погляди цих людей її не цікавили. Вона швидко змінила тему, ніби перевернула сторінку.
— Я принесла їжу.
Кошик важко гепнувся на стіл.
— Ось так і треба починати розмови, — пожвавішав Ґрей, простягаючи руки.
А вона вже поспішала до своєї так званої «кімнати». Зачинилася. Притулилася спиною до дверей, ніби відгороджуючись від усього світу. Дістала щоденник, розгорнула, схопила ручку.
«Тільки б він залишився зі мною.
Він зараз у палаці…
Я не хочу, щоб якісь принцеси відволікали його увагу.
Якщо це станеться — я…»
Рядок обірвався. Чорнило ще не встигло висохнути, а думка вже набула небезпечної форми. Тим часом Батлер уже наближався до центральної частини Ембергарда.
Місто прокидалося, десь лунали голоси торговців, дзенькіт металу, кроки поспішних перехожих. Та він свідомо звернув убік, оминаючи і торговий, і народний квартали. Його шлях пролягав угору — вузькою дорогою, що повільно підіймалася на пагорб, де височів палац.
Чим вище піднімався, тим тихіше ставало навколо. Повітря ніби густішало, наповнювалося стриманою величчю й холодною відстороненістю цього місця. Невдовзі перед ним постали ворота.
Височенні, ковані з металу, пофарбовані в молочно-білий колір, вони виглядали радше стіною, ніж входом. Холодні, без жодної прикраси — мов мовчазне застереження для всіх, хто наважиться ступити далі.
Батлер зупинився.
Глибоко повільно вдихнув, зусиллям волі заспокоюючи серце. Так само повільно видихнув. Підняв руку, готуючись постукати…
Та ворота відчинилися самі.
Без скрипу. Без звуку. Рука так і завмерла в повітрі.
По той бік стояв літній чоловік. Високий, сухорлявий, із різкими рисами обличчя. Його погляд був уважний і суворий — такий, що здавався здатним зважити людину за одну мить. Він мовчки розглядав гостя, ніби вирішував, чи вартий той зробити бодай крок усередину.
— Ясного ранку¹, — першим озвався хлопець, намагаючись надати голосу спокою. — Я…
— Ви Батлер Бетфорд? — перебив старий. Голос був хрипкий, сухий, позбавлений будь-якої теплоти.
— Так.
— Я головний дворецький палацу...
— Головний дворецький? — мимоволі перепитав він, здивований тим, що перед ним лише одна людина, а не ціла служба.
У відповідь на нього впав похмурий, невдоволений погляд — чіткий натяк, що перебивати тут не радять.
— Саме так. І єдиний, — холодно додав чоловік. — Сілар Вейгард. Прошу, слідуйте за мною.
— А… гаразд.
Щойно він переступив поріг, ворота за спиною знову замкнулися — так само безшумно, як і відчинилися. Цей звук, точніше його відсутність, змусив напружитися сильніше, ніж будь-який грюк.
— Не відволікайтеся, — пролунало попереду.
— Не буду, — тихо відповів Батлер і рушив слідом.
Із кожним кроком відчуття було таке, ніби місто лишалося далеко позаду, а разом із ним — уся звична свобода. Попереду ж починалося щось інше. Холодне. Чітке. І дуже уважне до кожного руху.
Вони рушили алеєю, вимощеною мармуровими плитами. Поверхня була ідеально рівною, без жодної тріщини — ніби сам час тут не наважувався залишити слід. Кроки глухо відлунювали, і цей ритм нав’язувався, диктував темп, у якому не було місця ані поспіху, ані ваганням.
Сілар йшов попереду, із твердим, майже кам’яним обличчям. Його постава була пряма, гостра, мов лезо шпаги. Він не говорив — і саме ця мовчанка тиснула сильніше за будь-які слова. Від нього віяло досвідом і владою, що не потребувала доказів. Здавалося, навіть тиша тут служила йому, пильнувала кожен рух.
Вони обійшли палац по колу, і лише тоді Батлер по-справжньому відчув його масштаб. Холодна велич каменю, симетрія, що межувала з жорстокістю, і відчуття, ніби будівля дивиться у відповідь.
Дорога вивела до королівського саду.
Простір розкрився несподівано широко — доглянутий до нав’язливої досконалості. Сад був поділений на чотири сектори: трояндовий лабіринт із різкими поворотами; сад каміння, де кожен валун лежав на своєму, незмінному місці; білий гай зі сріблястими тополями; і відкриту галерею доріжок, які ніби сходилися до невидимого центру. Усе виглядало живим — і водночас штучним, підпорядкованим чужій волі.
Раптом Сілар різко зупинилися.
Батлер ледь не врізався в його спину, але встиг зупинитися за мить. Серце вдарилося об ребра, та він одразу опанував себе. Вони стояли біля службового флігеля — простого, непримітного, ніби навмисне винесеного за межі парадної краси.
— Вам дозволено перебувати лише в межах зовнішніх садів, павільйону для портретів і цього крила, — дворецький говорив сухо, не обертаючись. — Доступ до покоїв принцеси можливий лише за окремим дозволом короля.
— Не хвилюйтеся, — буркнув Батлер тихо. — Ваша принцеса мене не цікавить.
Сілар зупинився знову й повернув голову лише наполовину. Цього вистачило, щоб відчути холодний, уважний погляд.
— Сподіваюся, ви справді так думаєте.
Далі вони пройшли під аркою з вітражем. На склі сяяла лілія, переплетена з лебедем, викладені сріблом на тлі блакитного оксамиту, яке засипало зорями. Герб династії Лонг-Леввіт дивився згори як мовчазне нагадування: тут усе має господаря.
За аркою починалися господарські прибудови. Камінь ставав грубіше, двері — вузькими, простір — стриманим і холодним. Жодної показної величі.
Кімната, куди його привели, виявилася майже порожньою.
Ліжко жорстке, без зайвих прикрас. Маленьке вікно з густими ґратами пропускало лише вузьку смугу світла.
Стіл був старий, подряпаний, із засохлими плямами чорнила й порізами, залишеними чужими руками. Єдиним натяком на комфорт був камін, у якому ще жеврів вогонь — хтось розпалив його зовсім нещодавно.
— Можете заносити свої речі, — спокійно промовив Сілар. — Питання є?
Батлер провів ногою по запиленій підлозі, затримав погляд на ґратах.
— Лише одне. Це й справді помешкання для того, кому платять тридцять тисяч флерків?
Відповідь пролунала без жодної паузи:
— Це кімната для людини, яка ще має їх заробити.
У каміні вистрілила іскра — різко, майже зухвало, ніби підтверджуючи сказане. Дворецький кивнув і зник у коридорі, не озирнувшись. Він залишився сам.
Повільно обвів поглядом простір, підійшов до вікна. Звідти відкривався вид на сад — бездоганний, геометрично вивірений, прекрасний у своїй мертвій правильності.
— Ну що ж, — пробурмотів собі під ніс. — З клітки — до палацу. І все одно… ґрати.
Батлер зняв сумку з плеча, кинув її на ліжко, дістав олівець і ножик. Загострив графіт до тонкого леза з точністю, що межувала з агресією. Потім розгорнув перший чистий аркуш і вивів рядок чітко, без вагань:
«Нова клітка. Птах той самий.»
⏳ ⏳ ⏳
Батлер вийшов із флігеля, не озираючись.
Двері за спиною тихо зачинилися, і на мить здалося, ніби простір навколо зітхнув — прийняв ще одну фігуру до свого мовчазного порядку. Повітря тут було чистішим, холоднішим, просочений запахом каменю й вологи. Ранкове сонце вже піднялося достатньо високо, але світло не гріло — лише підкреслювало різкість тіней.
Він ішов до павільйону, а вона була майже готова.
Батлер не знав цього. Але відчуття було дивне — ніби хтось рухався назустріч, хоч між ними ще лежали алеї, стіни й правила.
Сад зустрів його тишею. Не тією живою, що народжується між людьми, а вивіреною, дисциплінованою. Тут навіть птахи співали обережно, ніби пам’ятали, де їм дозволено звучати. Він пройшов повз білий гай, де сріблясті тополі тремтіли від найменшого подиху вітру. Їхнє листя шелестіло тихо, мов шовк, що торкається шкіри без дозволу.
У цей самий час Лоріанна залишала свої покої. Елліна провела Нікелію до виходу, і та вже покинула палац.
Кроки принцеси були легкими, майже нечутними, але серце билося швидше, ніж вона хотіла зізнатися собі. Вона тримала спину рівно, як навчали з дитинства, але всередині все стискалося — не від страху, а від тієї знайомої порожнечі, що з’являлася щоразу, коли її кудись вели. Не запрошували — вели.
Батлер зупинився біля фонтану.
Вода падала вниз рівними струменями, з однаковим звуком, знову й знову. Він дивився, як сонце ламається у бризках, і думав, що це і є палац у мініатюрі: рух без свободи, краса без вибору.
Вона йшла коридором зі скла й мармуру.
Світло ковзало по її сукні, робило її майже прозорою. Відображення в стінах множили її постать — принцеса всюди, принцеса ніде. Кожен крок відлунював, наче нагадував: ти тут не для себе.
Він побачив павільйон ближче.
Скляний дах світився, немов пастка. Будівля здавалася легкою, відкритою, майже гостинною — і саме тому насторожувала. Батлер інстинктивно стиснув ремінь сумки на плечі. У таких місцях небезпека завжди була беззвучною.
Лоріанна зупинилася перед дверима.
На мить, зовсім коротку, їй захотілося розвернутися. Не втекти, ні. Просто піти в інший бік, у будь-який, де не було полотен, поглядів і чужих рішень. Але вона вже навчилася не слухати такі пориви. Випрямилася. Підняла підборіддя.
Він підняв руку до дверей.
Вона вдихнула глибше, ніж зазвичай.
Двоє людей, що не знали одне одного, стояли по різні боки одного простору — з однаковим відчуттям, ніби зараз почнеться щось, чого вони не обирали, але що змінить їх обох.
Батлер ступив усередину, і двері за спиною м’яко зачинилися, ніби відрізаючи шлях назад.
Тут панувала тиша, не порожня. Вона мала запах. Терпкий аромат олійних фарб, тепла деревина, легкий пил від полотен, усе це змішувалося в дивне, майже святе поєднання. Акустика була ідеальною, навіть дихання звучало виразніше, ніж мало б.
Павільйон виявився значно більшим, ніж уявлялося. Високе склепіння зі скла пропускало небо цілком — ніби стеля була відсутня. Уздовж стін стояли полиці з палітрами, пензлями, фарбами, розкладеними в бездоганному порядку. Жодної зайвої плями, жодного сліду хаосу. Посередині — білий мольберт. Один. Самотній. Чекав.
— Ага… — пробурмотів він, озираючись. — Оце вже схоже на те, за що справді платять тридцять тисяч флерків.
Він підійшов до стелажа, повільно провів пальцями по щетині пензлів. Нові. Дорогі. Надто ідеальні. Такими він ще не працював. Запах олії вдарив у пам’ять — різкий, знайомий, як дитинство, у якому не було ні палаців, ні дозволів.
Його погляд зачепився за раму, що стояла, сперта об стіну. Порожня. З чорного дерева, інкрустована сріблом, холодна й урочиста. Вона не для картини — для символу.
— Отже, ось чим пахне королівська вічність, — тихо свиснув він. — Сріблом і блиском.
У цей момент двері відчинилися.
Він почув голос раніше, ніж кроки. Легкі, майже не чутні, ніби підлога не наважувалася скрипнути.
— Ви той, кому доручено мене малювати?
Батлер обернувся.
На порозі стояла вона. У блакитній сукні, що м’яко спадала складками, з сріблястою накидкою, ніби витканою з туману. Волосся — сніжно-біле, як у легендах, де краса завжди межує з прокляттям. Очі — блакитні, спокійні, мов замерзле небо перед хуртовиною. Але під цією рівністю щось ворушилося. Настороженість. Втома. Можливо — страх, якого вона не дозволяла собі показати.
— Очікували побачити когось іншого? — запитав він, трохи схиливши голову.
— Так, — відповіла вона без паузи. — Когось більш… — її погляд ковзнув по ньому, від зношених чобіт до втомлених рук, — …пристойного.
Батлер криво усміхнувся.
— Перепрошую. Я маю слабкість руйнувати чужі уявлення.
Підборіддя ледь піднялося. Постава стала ще рівнішою — надто правильною, майже неприродною.
— У такому разі, — мовила вона холодно, — сподіваюся, ви здатні руйнувати лише уявлення, а не репутації.
Він повільно підійшов до мольберта, взяв олівець, зважив його між пальцями, ніби зброю. Погляд ковзнув по її обличчю, затримався довше, ніж дозволяла ввічливість.
— З вами буде важко.
— Не впевнена. Але легко — точно ні.
Лоріанна підійшла до підготовленого крісла й сіла. Рухи були обережні, відточені — так сідають ті, кого з дитинства вчили, як тримати спину й приховувати втому. Складки сукні лягли ідеально. Руки склалися на колінах. Погляд завмер десь перед собою.
На мить запала тиша.
Батлер зробив перший штрих. Потім другий. Лінії лягали впевнено, майже агресивно. Вона сиділа майже не дихаючи, ніби портрет уже почав сковувати її, забираючи живе заради образу.
— А якщо я намалюю не те, що хоче побачити король? — кинув він, не відриваючи погляду від ескізу.
— Тоді, — відповіла вона після короткої паузи, — ви дізнаєтесь, що стається з тими, хто не виконує його наказів.
— Чудово, — хмикнув він. — Саме цього мені й бракувало для повноти вражень.
Вона ледь помітно зиркнула в його бік.
— Злякалися?
— Ха! Ходити по лезу ножа — моє друге ім’я.
Тиша знову накрила павільйон. Але тепер у ній було щось інше — напруга. Іскра. Відчуття, що цей портрет буде не просто зображенням. А викликом.
⏳ ⏳ ⏳
Ринок повільно ставав порожнім. Сонце вже ковзало до обрію, фарбуючи каміння в теплі, втомлені відтінки, але темрява ще не наважувалася підійти ближче. Повітря було важке від пилу, поту й відлуння голосів, що поступово стихали.
Ракам сидів за ареною таверни «Тихий ковток», розвалившись на грубій дерев’яній лавці. З самого ранку він бився — один бій за іншим, без пауз, без жалю. Лише тепер тіло дозволило собі втому, він вирішив перевести подих. Пальці тремтіли, коли він намагався стерти засохлу кров з кісточок. Під оком розквітав темний синець — останній суперник виявився впертішим, ніж очікувалося.
Він поморщився, коли щипнуло око, й потягнувся до куртки. Саме в цю мить із внутрішньої кишені щось вислизнуло й упало на лавку з тихим, невчасним дзвоном.
Годинник. Той самий.
Він завмер на секунду, ніби річ могла сама повернутися назад, якщо її не помічати. Потім повільно підхопив ланцюжок. Круглий корпус погойдувався в повітрі, збираючи залишки світла, наче гіпнотизував. На мить Ракаму здалося, що час у ньому б’ється голосніше, ніж навколо.
— Ракаме!
Грубий голос розітнув повітря.
Він різко стиснув годинник у кулаці й опустив руку.
— Що знову? — кинув байдуже, не піднімаючи голови.
— Наступний бій має бути жорсткішим. Великі ставки на тебе, — чоловік говорив швидко, збуджено. — Люди чекають видовища.
— Я виграю, — відповів він коротко. — Як завжди.
— Дуже на це сподіваюся.
Кроки віддалилися. Залишилася тиша, порушувана лише глухим гулом арени по той бік стіни.
Ракам знову дістав годинник. Цього разу — повільніше. Натиснув кнопку. Кришка клацнула, відкриваючи механізм. Маленькі шестерні рухалися бездоганно, ніби не знали, в чиїх руках опинилися. Їхній тихий цокіт лунав у тісному закутку майже як зізнання.
На внутрішньому боці кришки було вирізано:
«Для донечки Ніки».
Він хмикнув, не з насмішкою, а радше з дивним, незручним відчуттям, яке не мало назви. Швидко зачинив кришку й сховав годинник назад.
Сьогодні він отримає добрі гроші. Дуже добрі. А значить — думати про щось інше немає сенсу.
Того ж вечора Нікелія повернулася до маєтку.
Вона зійшла з екіпажа напружена, розгублена, з відчуттям порожнечі під ребрами. Годинника не було. Не загубила, вона це знала. Його в неї забрали. Думка про незнайомця на ринку, різкий удар плечем, короткий спалах злості — все складалося надто чітко, щоб бути випадковістю.
У передпокої її зустріла покоївка.
— Леді Нікелія, ви вже повернулися.
— Так, — вона зняла пальто, на мить затримавши погляд у порожній кишені. — Моя мати у себе?
— Ні. Вона поїхала незадовго до вас.
— Куди?
— Справи, пані.
— Зрозуміло…
Серце вдарило швидше. Це був шанс. Можливо — єдиний. Вона рушила до бібліотеки.
Вечірнє світло пробивалося крізь важкі оксамитові штори, розтинаючи простір довгими золотавими смугами. Запах старого паперу, пилу й воску осів у повітрі, немов пам’ять, від якої неможливо відмитися.
На верхній полиці, за рядом хронік, вона знайшла зшиток. Шкіряна обкладинка була потріскана, сторінки — ламкі, як сухе листя. Чорнилом на титулі:
«Приватні записи графського архіву.
Рік сто тридцять сьомий після Коронації».
Вона гортала сторінки повільно — аж доки погляд не вп’явся в рядки, від яких перехопило подих.
«Розшук припинено. Об’єкт передано.
Інформацію надано юним інформатором: приблизно шістнадцять років, чорне волосся, зелені очі.
Заплачено сорок флерків через посередника.
Підтверджено участь місцевої влади.»
Далі ще гірше:
«Передача відбулася на світанку біля старої верфі.
Об’єкт у кайданах. Супротиву не чинив.
Просив повідомити родину.
Виконання прохання заборонено.»
Нікелія застигла. Сорок флерків. Ціна зради.
Хлопець із зеленими очима… Чужий? Чи занадто близький?
Вона притисла зшиток до грудей і зробила крок до дверей. Ті розчинилися різко.
Агнета стояла в проході. Обличчя — напружене, погляд — жорсткий, мов лезо.
— Матінко… — прошепотіла вона. — Ви так швидко повернулися…
— Ти знову тут, — голос був низький, небезпечний. — Дай це сюди.
Вона вихопила папери з її рук. Очі матері швидко пробігли рядками, щелепа стиснулася.
— Ти зовсім збожеволіла?! Лізеш у те, що тебе не стосується!
— Це мене якраз стосується, — голос тремтів, але вона не відвела погляду. — Я не припиню шукати батька.
— Батька?! — у цьому слові прозвучала зневага. — Цей чоловік зруйнував наше життя! Через нього я тягну цей дім сама, поки він… — вона урвалася. — Він не заслуговує, щоб його пам’ятали.
Вона замовкла. Різко.
— Чому?! — зірвалося з вуст. — Чому ти не дозволяєш мені знати правду?! Бо я любила його більше?!
Ляпас був несподівано гучним. А в наступну мить — обійми. Міцні. Болісні.
— Не шукай його, доню, — прошепотіла Агнета, і в її голосі була справжня тривога. — Бо втратиш більше, ніж готова.
Нікелія стояла нерухомо. Щока пекла. Вона відчувала знайомий запах парфумів, тепло рук. І водночас знала: зупинитися вже неможливо. Навіть якщо доведеться брехати. Навіть якщо доведеться переступити межу.
Ракам щойно закінчив останній бій.
Тіло гуділо, мов після падіння з висоти. Кулаки були розбиті, шкіра лопнула, кісточки налилися синім і фіолетовим, кожен рух віддавався тупим болем у плечах. Він натягував на себе одяг незграбно, кривлячись, коли тканина торкалася свіжих саден. Хотілося сісти просто на землю й не вставати ще годину. Але він змусив себе випростатися.
Гроші чекати не люблять.
За ареною організатор щось жваво обговорював з незнайомцем. Той одразу впадав у вічі — добре вбраний, з акуратною поставою людини, яка звикла, щоб її слухали. Дорогий плащ, перстень на руці, спокійний погляд зверху вниз. Можливо, граф. А може, просто ще один багатій, що приходить подивитися, як ламають кістки за дрібні ставки. Ракаму було байдуже.
— Де мої гроші? — кинув він різко, навіть не глянувши на чужинця.
Організатор смикнувся, явно роздратований.
— Почекай. Не бачиш, я розмовляю?
Ракам усміхнувся криво, так, що запекла розбита губа.
— Мені байдуже, з ким ти тут язиком чешеш.
Незнайомець глянув на нього з цікавістю — повільно, уважно, немов зважував на вагах. В очах промайнуло щось хиже, небезпечне.
— Заплати хлопцеві, — мовив він м’яко, майже ліниво. — Я зачекаю на виході.
— Як скажете, графе Ґелман, — поспішно відгукнувся організатор.
Коли той проходив повз, їхні погляди перетнулися. Чужинець затримався на Ракамі на мить довше, ніж потрібно. Не зневажливо — радше так, як дивляться на річ, яку можуть знадобитися згодом.
— Ось, тримай, — буркнув організатор і кинув йому невеликий мішечок.
Ракам зловив його на льоту, розв’язав і висипав вміст на долоню. Флерки дзенькнули тьмяно. Він перерахував раз, другий. Його щелепи напружилися.
— П’ятнадцять флерків? — повільно промовив він. У голосі вже не було втоми тільки холодна лють. — Ти знущаєшся? Ми не так домовлялися.
Організатор знизав плечима.
— Ми взагалі ні про що не домовлялися. Бери, що дають.
— Я знаю, скільки ти здер із ставок на моїх боях, — Ракам зробив крок уперед і схопив його за комір. — Сучий ти син, думаєш, я сліпий?!
— Руки прибери! — зашипів той. — Я плачу стільки, скільки вважаю за потрібне! Не подобається — забирайся геть! Сам поліз мінятися з Джудо, а тепер ще й ниєш? Ти винен мені за найкращого бійця значно більше. Вважай, що відпрацьовуєш борг.
Слова вдарили болючіше за кулак.
Ракам кілька секунд тримав його, дивлячись прямо в очі. Потім різко відпустив. Чоловік ледь не впав.
Він плюнув йому під ноги, схопив куртку й вийшов, не обертаючись.
Сонце майже сховалося за дахами, фарбуючи небо у брудно-червоні й золоті смуги. Ракам зупинився, важко видихнув, дістав цигарку й закурив. Дим повільно здіймався вгору, розчиняючись у сутінках.
Десь під курткою, у внутрішній кишені, він відчував холод металу.
Годинник.
Наче мовчазне нагадування про те, що сьогодні він програв більше, ніж виграв.
⏳ ⏳ ⏳
Лоріанна сиділа на вишуканому дерев’яному кріслі з високою різьбленою спинкою, наче частина меблів, а не жива людина. Постава бездоганна — пряма, натягнута, ніби кожен м’яз тримали не кістки, а воля. Її погляд завмер на шибці навпроти: у склі відбивалося світло саду, але очі були порожні, холодні, мов вода під тонкою кригою. Вона старанно уникала його погляду, ніби сама думка про зустріч із ним була зайвим порушенням внутрішнього порядку.
Батлер зробив ще кілька штрихів і зупинився. Тиша почала тиснути.
— Ти можеш говорити зі мною нормально, — сказав він нарешті, не підводячи очей від паперу, але тон уже видавав роздратування.
— Угу, — відгукнулася дівчина коротко.
Він скривився, провів пальцями по олівцю.
— Я серйозно. Це безглуздо звертатися на «ви», коли мені доведеться годинами витріщатися тобі в обличчя. Перейдемо на «ти»?
— Мені байдуже, — її голос був рівний, глухий. — Можеш узагалі мовчати весь сеанс.
Між ними повисла пауза. Десь за вікном тонко й безтурботно співала птахи — надто живий звук для цього застиглого простору.
— Я Батлер, — промовив він після кількох секунд.
— Я не питала.
Він повільно видихнув, ледь стримуючи злість, і нарешті підвів погляд.
— Перепрошую, що не відповідаю твоєму ідеальному етикету, досконалосте. Просто подумав, що нормально назватися, — в його голосі з’явилася іронія, тонка, але колюча. — Самозакохана.
Лоріанна повернула голову повільно, майже урочисто. Її очі зустрілися з його — холодні, прозорі, як крига.
— Ти помиляєшся, — сказала вона спокійно. — Я просто не прив’язуюсь до тих, хто скоро зникне.
Слова зависли в повітрі, мов лезо.
— Тоді все сходиться, — він хижо усміхнувся. — Тобі не цікаві чужі імена, а мені — люди, які вважають, що їм усі щось винні. Зручне співіснування. Хіба ні?
— Думаєш, мені щось винні? — її голос залишався рівним, майже отруйно спокійним. — Я виросла в цьому палаці, як у в’язниці. Ти хоча б міг піти куди хотів.
— В'язниця з оксамитовими подушками, — різко відповів він. — Слугами. Їжею. Теплом. Я виріс там, де за шматок хліба билися. Не треба робити з мене глядача твоєї трагедії.
Її губи ледь здригнулися — не від образи, радше від гіркої іронії.
— Можливо, — сказала вона. — Але принаймні я не прикидаюся ввічливою лише тому, що мені за це заплатили.
Батлер поклав олівець на край мольберта. Занадто різко.
— Ти завжди така з людьми, які витрачають свій час, щоб створити тобі цей клятий портрет?
— Я завжди така з усіма, — відповіла вона без паузи. — Особливо з тими, хто вдає, ніби це важливо.
— А хіба ні?
Лоріанна повільно підняла очі. Цього разу вона дивилася просто на нього.
— Я згасну за рік, — сказала вона так тихо, що він на мить подумав, ніби це йому здалося.
— Що?
— Тому мені байдуже, як тебе звати. Байдуже, як ти до мене звертаєшся. Байдуже, що ти побачиш у цьому обличчі, — її голос не тремтів. — Бо це не матиме значення. Усе згасне.
Батлер схилив голову. Кутик рота сіпнувся, але слів не знайшлося. У грудях щось неприємно стиснулося — не співчуття, не злість, а глуха, важка тиша.
Раптом вона різко підвелася.
— На сьогодні досить, — кинула вона, відвертаючись. — І надалі… не змушуй мене говорити з тобою більше, ніж потрібно.
Він не встиг відповісти. Принцеса вже йшла до виходу, і за мить двері павільйону зачинилися за її спиною м’яко, але з остаточно.
Батлер ще кілька секунд стояв, дивлячись на порожнє крісло.
— Чудово, — пробурмотів він крізь зуби. — Просто… бляха, чудово.
Він сів, взяв олівець і мовчки, з надмірною силою, закреслив те, що почав малювати.
⏳ ⏳ ⏳
Тим часом, у залі для радників і дипломатів повільно розносили вечерю. Срібні таці ковзали по столу майже беззвучно, мов тіні. Світло від люстри лягало на темне дерево довгого столу, вирізаючи з мороку обличчя — зосереджені, насторожені, мов у людей, які добре знають: тут їдять не лише їжу.
На чолі столу сидів король.
Вілфред не поспішав. Його постава була розслабленою, майже лінивою, але в цьому спокої відчувалася сила людини, якій не потрібно доводити свій статус. Перед ним стояла тарілка з фазаном у елевому соусі, прикрашеним свіжими травами. Запах — теплий, насичений, спокусливий. Надто ідеальний.
Навпроти — лорд Морлант, посол північного графства. Ще вчора — союзник. Сьогодні — зрадник. Той, хто дозволив собі говорити з «чужими», не спитавши дозволу короля.
— Прошу, лорде, — мовив король, злегка кивнувши на тарілку. — Скуштуйте. Наш кухар куди краще за моїх радників. Ті надто часто помиляються.
Морлант усміхнувся — чемно, з тією обережною люб’язністю, яку виробляють роки при дворах. Він узяв виделку, відрізав невеликий шматок м’яса й поклав до рота.
Проковтнув.
Мовчання затяглося. Було чути лише глухий стукіт ножів об тарілки інших гостей.
Другий шматок. Третій.
— Дійсно, Ваша Величносте, — промовив він нарешті. — Надзвичайно вишукано. Хоча…— він трохи зупинився, насупився. — Є дивний післясмак. Ледь гіркий.
Вілфред повільно витер губи серветкою. Його рухи були точні, спокійні — ніби ця розмова не мала жодної ваги.
— Як і більшість альянсів, — відповів він рівно. — Спершу здаються солодкими. А потім залишають різкий присмак, який довго не минає.
Лорд не встиг відповісти.
Його зіниці розширилися. Обличчя втратило колір. Він схопився за горло — повільно, майже здивовано, ніби не одразу повірив у те, що відбувається. Спробував вдихнути.
— Ваша… — вирвалося з його грудей хрипло.
— Тсс, — король підняв келих, навіть не глянувши на нього. — У моєму домі не кричать.
Тіло Морланта важко впало на стіл. Келихи дзенькнули, соус розлився темною плямою, схожою на кров. Хтось із радників відвернувся. Хтось завмер, боячись навіть кліпнути.
Вілфред нахилився до найближчого радника.
— Заберіть, — промовив тихо. — І скажіть, щоб вечерю перенесли. Апетит зіпсовано.
— Так, Ваша Величносте, — поспіхом відповіли.
Слуги підійшли швидко, мов давно чекали цього наказу. Тіло загорнули в темну тканину, стіл поспіхом очистили. За кілька хвилин у залі знову було майже чисто. Майже спокійно.
Саме тоді двері безшумно відчинилися.
Увійшов Сілар. Головний дворецький рухався так, ніби його кроки не торкалися підлоги. Він зупинився на належній відстані, вклонився глибоко й рівно.
— Ваша Величносте…
— Що таке, Сілар? — не обертаючись, відповів король. Він зробив ковток елю. — У мене був насичений вечір.
— Сеанс завершено.
Вілфред повільно підняв брову.
— Сеанс чого саме?
— Портрету. Принцеса вирішила припинити його раніше визначеного часу.
Кілька секунд король мовчав. Потім повільно поставив келих.
— Вона… вирішила? — перепитав він м’яко, майже лагідно. — Я наказав, щоб усе було ідеально. Дав художнику місяць. І тепер моя донька вирішує інакше?
Він потер перенісся пальцями — жест людини, яка стримує роздратування, а не намагається його приховати.
— Що робити? — обережно запитав Сілар.
— Нічого, — відповів Вілфред після паузи. — Нехай усе йде своїм ходом. Подивимось, що ж буде далі.
— Як накажете, Ваша Величносте.
Сілар вклонився ще раз і зник за дверима.
Король залишився сам серед напівпорожнього залу, запаху елю й трав — і гіркоти, що не мала нічого спільного зі спеціями.
⏳ ⏳ ⏳
Лоріанна йшла коридором швидко, надто швидко для принцеси. Кроки луною билися об камінь, відскакуючи від стін, ніби хтось ішов за нею слідом. Вона не озиралась.
Сукня шаруділа, накидка зісковзнула з плеча, але вона не зупинилася, щоб поправити її. Двері власних покоїв відчинила різко — майже грубо — й так само різко зачинила за собою, спершись на них спиною.
Повітря вирвалося з грудей уривчастим видихом.
Кілька секунд вона просто стояла, втупившись у простір перед собою. Пальці тремтіли. Вона стиснула їх у кулаки, ніби це могло зупинити щось усередині.
Тільки тоді вона повільно підійшла до дзеркала.
Відображення було знайоме до болю: рівна постава, бездоганне волосся, спокійне обличчя. Та очі… Очі видавали її з головою. В них ще жила напруга, ще не встигла замерзнути.
— Самозакохана, — повторила вона ледь чутно.
Слова відлунювали в голові, мов удари по склу. Вона різко відвернулася, підійшла до вікна. Сад унизу був бездоганний — рівні доріжки, геометрія кущів, квіти, підстрижені до покори.
Краса без волі.
— Він нічого не розуміє, — сказала вона собі. — Ніхто не розуміє.
Але в грудях щось стиснулося — не злість. Ні. Це було гірше.
Вона згадала його погляд. Не зухвалий. Не підлесливий. Злий. Живий. Такий, який не боїться дивитися прямо.
І те, як він замовк після її слів.
— Я не могла по-іншому, — прошепотіла. — Якщо прив’язуватися… болітиме сильніше.
Двері тихо відчинилися.
— Принцесо? — голос Елліни був обережний, майже боязкий. — Як усе минуло?
— Не зараз, — різко перебила вона, не обертаючись.
Пауза.
— Він… образив тебе?
— Ні, — відповіла після паузи. — Він сказав правду.
Служниця не знала, що відповісти. Принцеса ж повільно випрямилась, знову надягла свою маску. Холодну. Королівську.
— Завтра сеанс продовжиться, — мовила вона вже рівним, відстороненим тоном. — Скажеш йому.
— Гаразд.
Коли двері зачинились, Лоріанна ще довго стояла біля вікна.
Залізні двері до схованки розпахнулися з таким гуркотом, що в темних закутках заметушилися щурі які кинулися навтьоки, ховаючись у тріщинах. Батлер увірвався всередину й грюкнув дверима так, що зі стелі обсипалася штукатурка.
— Ти що, з ланцюга зірвався? — гукнув Ґрей з балкона, де вони з Рубі щойно грали в карти.
Батлер не відповів. Зірвав із себе куртку, жбурнув її на підлогу. Схопив найближчий стілець і з усієї сили вгатив ним об стіну. Дерево тріснуло глухо, сухо — звук був надто схожий на ламкий хребет.
Ніна здригнулася.
— Бат… — вона підвелася повільно, насторожено, дивлячись на нього так, як дивляться на звіра, що щойно вирвався з клітки. — Що сталося?
— Не лізь, — прошипів він і рушив углиб схованки — туди, де в напівтемряві висіло дзеркало. Те саме, в якому він не витримував власного погляду.
Ракам спокійно спустився з балкона й пішов за ним.
— Серйозно, — мовив тихо, але твердо. — Не вмикай режим ідіота.
Батлер різко обернувся.
— Де ти був? — спитав він раптом. Голос звучав глухо, але напружено.
Той знизав плечима.
— На боях.
Коротка пауза.
— Заробив трохи грошей.
— Бої… — Батлер усміхнувся криво, — у вас що, стало за звичку йти кудись не повідомивши про це мене?
— Гаразд. Завтра мені потрібна допомога, — сказав уже спокійніше, але в тому спокої було щось крихке. — Треба перенести речі. До палацу.
Ракам уважно подивився на нього.
— Добре. Я допоможу.
Він кивнув — різко, ніби не дозволяючи собі більше.
— Ну, а як все минуло? Ми чекаємо подробиць, — заговорив Ґрей, намагаючись змінити ситуацію.
— Вона… — Батлер ковтнув повітря. — Вона, чорт забери, як камінь. Як лід. Не людина.
— Принцеса? — обережно перепитав Ґрей.
— Вона навіть не бачить тебе. Ти для неї — тінь. Порожнє місце. А потім — одним рухом — каже, що їй байдуже, хто ти. Бо вона згасне, і їй імені твого знати не треба.
У кімнаті зависла тиша — густа, давка.
— Вона думає, що весь світ їй винен. Сидить, як на вівтарі, а всі мають кланятися й дякувати за право дихати поруч.Вона жорстка. Холодна, як мармур, із якого її вирізьбили.
— І ти це їй сказав? — Джудо тихо засміявся.
— Я сказав, що вона самозакохана.
— Ох… — пирхнула Рубі. — Сміливо. І що далі?
— Якщо чесно, — озвався Ґрей, задумливо. — Ти їй, здається, не байдужий. Вона ж майже ні з ким не говорить. А тут — сперечалась. Це вже щось.
— Та пішли ви всі, — гаркнув Батлер.
Він розвернувся й рушив до виходу, не озираючись, ковтаючи злість, яка пекла горло сильніше за алкоголь.
— Батлер, зачекай.
Вериті стояла осторонь. Вона підійшла обережно, ніби боялася зробити зайвий крок.
— Я хотіла поговорити… про ту ніч. Про те, куди я зникаю.
Він зупинився, але не повернувся.
— Не зараз.
— Я знаю, що мала сказати, — швидко заговорила вона. — Я просто… впустила цей момент. І потім знову зникла, не попередивши. Я не хотіла...
— Не треба, — перебив він. Нарешті обернувся. Його погляд був втомлений, спустошений. — Ти вже все сказала. Своєю відсутністю.
Вериті зблідла.
— Бат…
— Я не хочу слухати виправдання. Особливо зараз.
Батлер пройшов повз неї, навіть не торкнувшись плечем.
Вона мовчки рушила слідом, але Ніна перехопила її за руку.
— Не треба, — прошепотіла. — Дай йому вигоріти.
— Він не мав іти туди, — сказала Вериті. — Вона зробить із нього чергового підданого. Він не для цього живе.
— І не для тебе, — різко кинула Рубі.
Тобіас мовчки зачинив двері.
— А жінки, чорт забери, завжди складні, — хмикнув Ґрей.
— Особливо коли сам не знаєш, чого хочеш, — додав Джудо.
Ніч опустилася непомітно, зшиваючи палац і місто в одну темну, нерухому масу. Вогні гасли, звуки танули, і лише небо залишалося свідком того, що ще не було сказано вголос.
--------------------------------------------------------------
¹Ясного ранку — Доброго ранку
За спиною тихо рухалася Елліна Мір. Особиста служниця. Вісімнадцять років — ще зовсім юна, але вже надто добре навчена мовчати. Єдина, хто дозволяв собі бути поруч не як безіменна тінь, а як жива людина. Її пальці обережно ковзали крізь довге біле волосся, не смикаючи жодного пасма, ніби боялися зруйнувати щось крихке. Вона тихенько наспівувала — просту, світлу мелодію, що зовсім не пасувала до холодної розкоші палацу.
Кілька митей принцеса лише слухала. Потім, не відводячи погляду від відображення, заговорила:
— Що це за пісня?
За спиною почувся ледь помітний подих, мов дівчина злякалася власного голосу.
— Пробач… — вона одразу ж замовкла. — Якщо заважаю, я припиню.
— Ні, — відповіла спокійно. — Не заважаєш. У тебе гарний голос. Просто… мені стало цікаво.
Служниця знітилася, але на губах з’явилася несмілива усмішка.
— Це співають перед початком Сівалю. Стару пісню. Про коло, яке замикається… і про майбутнє, що має бути кращим за минуле.
— Краще, — тихо повторила Лоріанна.
Слово прозвучало дивно, майже порожньо. Вона уважніше вдивилася у дзеркало. Дівчина у відображенні була бездоганною: рівна постава, спокійний вираз обличчя, світле волосся, укладене так, як належить. Але в очах жила відчуженість, ніби вона дивилася на когось іншого.
— А ти віриш у це? — несподівано запитала принцеса. — У краще майбутнє.
Руки за спиною на мить завмерли.
— Я… — після паузи відповіла служниця. — Думаю, якщо не вірити, тоді взагалі немає сенсу співати ці пісні.
Легкий подих торкнувся її шиї, коли гребінь знову рушив униз.
— У палаці вони звучать дивно, — додала вона тихіше. — Тут майбутнє вже вирішене.
Ці слова різали точніше, ніж будь-яка грубість. Лоріанна не озирнулася, але кутики її губ ледь здригнулися.
— Ти говориш сміливо, — мовила вона. — Обережніше з такими думками.
— Пробач… я не це мала на увазі…
— Я знаю, — перебила вона м’яко. — Просто… дякую за чесність.
Гребінь знову ковзав волоссям, і в цій простій, повторюваній дії було більше тепла, ніж у всіх розкішних залах разом узятих. Принцеса дозволила собі заплющити очі — лише на мить, лише тут.
І саме в цю мить різкий стукіт у двері розрізав тишу, мов тріщина по склу, повертаючи її назад у реальність.
— Увійдіть.
Двері відчинилися без поспіху. Увійшов Вілфред. Його кроки були рівні, зважені — такі, що не потребували оголошення. Присутність короля змінила повітря миттєво: воно стало густішим, наповнилося тиском, від якого хотілося випрямитися, навіть якщо вже стоїш рівно. Світло, здавалося, потемніло, ніби саме сонце відступило на крок.
— Елліно, — пролунало спокійно, без підвищення голосу. — Залиш нас.
Служниця інстинктивно напружилася. Її пальці ще на мить затрималися у волоссі принцеси, перш ніж вона кинула швидкий погляд у дзеркало — ніби шукала дозволу. Ледь помітний кивок став відповіддю. Гребінець ліг на столик, дівчина вклонилася й вийшла, зачиняючи двері тихо, майже вибачливо.
Коли вони залишилися наодинці, тиша стала ще глибшою.
— Що змусило вас завітати до мене, батьку? — спитала Лоріанна рівно, не обертаючись. Говорити, дивлячись крізь дзеркало, було легше, ніж зустрічатися поглядом.
— Учора відбулася виставка художників, — відповів він, складаючи руки за спиною. — Думаю, ти пам’ятаєш.
— Пам’ятаю. І що з того?
— Я зробив вибір. Один із митців писатиме твій портрет.
Вона повільно повернулася, наче цей рух коштував їй зусилля.
— Усе вирішено, — додав він спокійно. — Сьогодні відбудеться перший сеанс.
— Отже, я не можу відмовитися, — мовила вона після паузи. — Тоді не було потреби приходити сюди особисто.
— Невже рідний батько не має права просто навідати свою доньку? — у його голосі з’явилася ледь відчутна іронія. Погляд ковзнув по ній — від волосся до складок сукні — дивився, як на предмет, що має відповідати вимогам. — Куди ти збираєшся?
— До оранжереї. Нікелія має приїхати.
— Добре, — погодився він після короткої паузи. — Лише не виходь…
— За стіни палацу, — перебила вона, вперше дозволивши собі гірку усмішку. — Я пам’ятаю. Ніби в мене взагалі була така можливість.
Вілфред подивився на неї довше, ніж раніше. На мить у погляді майнуло роздратування — швидке, контрольоване. Усмішка, що з’явилася на губах, була тонкою, гострою, зовсім не теплою.
— Ти надто багато думаєш, — кинув він, навіть не дивлячись на неї. — А роздуми, повір, рідко прикрашають.
Ці слова впали між ними, мов холодний камінь. Лоріанна напружилася. В грудях піднялася хвиля образи, але вона змусила себе не показувати цього. Вже відкрила вуста, щоб відповісти — обережно, стримано, як навчена роками, — та в цю ж мить двері знову розчинилися. До покоїв увійшов Каеллус.
Він рухався тихо, майже нечутно, ніби боявся порушити крихку рівновагу в кімнаті. Глибоко вклонився принцесі, а тоді підійшов до короля, схиливши голову.
— Ваша Величносте… — почав приглушеним голосом.
— Що сталося, Каеллусе? — озвався Вілфред, не приховуючи нетерпіння.
— Лорд Морлант просить вашої аудієнції, — промовив архієпископ, добираючи слова з надмірною обережністю.
На мить у покоях запанувала тиша. Король примружився, ніби зважував почуте, а тоді в його погляді з’явилася ледь помітна, але небезпечна усмішка.
— А я вже почав думати, що після своєї так званої «зради» він не наважиться показатися, — повільно мовив він. — Що ж… тим краще. Передай, нехай приходить на вечерю. Поговоримо.
Останнє слово прозвучало надто м’яко, щоб не викликати тривоги.
— Як накажете, Ваша Величносте, — Каеллус знову вклонився — цього разу глибше. Потім принцесі. І, не затримуючись ані на мить, вийшов, тихо зачинивши двері.
Лоріанна ще кілька секунд мовчала. Вона відчула, як у повітрі залишився осад цієї розмови — важкий, тривожний. Нарешті зважилася запитати:
— Щось трапилося?
Вілфред обернувся до неї. Його погляд був холодний, але водночас поблажливий — так дивляться не на рівних, а на тих, кому дозволено знати рівно стільки, скільки вважають за потрібне.
— Не обтяжуй собі голову непотрібними речами, моя дівчинко, — сказав він тихо, майже лагідно. — Це тобі не личить.
Король підійшов до дверей, узявся за ручку й, не обертаючись, додав:
— Будь красивою для портрета. Зрештою, він висітиме в головній залі.
Двері зачинилися глухо, остаточно.
Лоріанна залишилася стояти посеред покоїв, повільно стискаючи долоні, доки нігті не вп’ялися в шкіру. Боліло — і це було добре. Це доводило, що вона ще жива.
Лише коли кроки за стіною остаточно стихли, вона повернулася до дзеркала. І те, що дивилося на неї у відповідь, здавалося надто правильним. Надто слухняним. І зовсім не схожим на неї саму.
⏳ ⏳ ⏳
Оранжерея розташовувалася позаду палацу, закрита від решти світу прозорими стінами, крізь які світло просочувалося м’яко, наче крізь воду. Тут повітря було іншим, теплішим, густішим від запахів землі, листя й квітучих трав. Скло відкривало розкішну панораму зелені, ніби сам палац дозволяв собі забути про холодний мармур і правила.
Лоріанна увійшла повільно, зупинившись на порозі, ніби потребувала кількох секунд, аби перевести подих. Слова батька все ще луною віддавалися в голові — його тон, холодний спокій, погляд, що оцінював, а не бачив. Від них важчало в грудях.
Кроки стихли біля етерієвої троянди, ще не розкритої. Штучно виведена квітка тремтіла від найменшого подиху повітря. Її пелюстки змінювали відтінок залежно від світла: зараз вони були майже срібні, але варто було сонцю схилитися — і в них з’явилася блідо-блакитна глибина. Вона простягнула руку, не торкнулася, боялася зруйнувати крихку рівновагу.
— Лорі!
Голос вирвав її з думок різко, але не боляче. Вона обернулася.
Подруга йшла назустріч, усміхнена, жива — така, якою тут хотілося бути. Волосся було зібране в недбалу гульку, кілька передніх пасом м’яко закручені. Сукня — проста, без зайвих прикрас, з легкою накидкою, що спадала з плечей.
— Ніко… дякую, що приїхала сьогодні.
— Це я маю дякувати, що запросила.
Вони обійнялися — коротко, але щиро, ніби цей дотик міг утримати світ від розпаду.
— Я вчора була на ринку, — додала Нікелія, відступаючи на крок. — І не змогла пройти повз одну річ. Подумала, що вона має бути в тебе.
Вона дістала з кишені пальта невеликий мішечок. Пальці на мить завмерли, ніби щось у цій дії пішло не так. Усмішка зникла, погляд ковзнув униз — швидко, насторожено.
— Зачекай…
Графиня перевірила іншу кишеню. Потім ще раз уважніше. Браслети вона таки витягнула на долоню: один — глибокого червоного кольору, другий — насичено-зелений. Але разом із дзвоном камінців у повітрі зависла тиша.
— Щось не так? — тихо запитала Лоріанна.
Нікелія повільно зітхнула, і в її жестах з’явилася не притаманна їй розгубленість.
— Годинника немає… — прошепотіла вона. — Срібного. На ланцюжку.
Серце в грудях ніби впало.
— Того самого? — обережно уточнила принцеса.
— Так. Єдиного, що лишився від батька…
Вона стиснула мішечок у долоні, аж побіліли пальці. Перед очима спалахнув спогад: ринок, тиснява, крики торговців — і раптовий поштовх у плече. Темний каптур. Хрипкий голос. Невдоволена репліка. Вона тоді навіть не зупинилася.
— На ринку в мене врізався якийсь чоловік. Я не надала цьому значення. Думала, просто випадковість…
— Послухай мене, — принцеса зробила крок ближче й обережно накрила її руку своєю. — Це не кінець світу. Його можна знайти.
— Ти не розумієш… — голос затремтів. — Це була не просто річ.
— Я розумію більше, ніж здається, — м’яко відповіла вона. — І обіцяю тобі: усе буде добре. Якщо він загубився — його знайдуть. Якщо його вкрали — повернуть. Такі речі не зникають просто так.
Нікелія мовчала кілька секунд, ковтаючи тривогу, а тоді кивнула — не впевнено, але вдячно.
— Добре… я спробую повірити.
Вона знову усміхнулася — трохи криво, але щиро.
— До речі, — мовила вона, ніби хапаючись за звичну легкість. — Ось, дивись.
Червоний браслет опинився в руках Лоріанни. Сонце ковзнуло по камінцях, і вони спалахнули теплим світлом.
— Вони чудові… це просто прикраса чи щось більше?
— Талісмани, — усміхнулася подруга й одразу натягнула зелений на зап’ястя.
— Справді? І від чого ж вони оберігають?
— Вони не захищають, — м’яко заперечили їй. — Вони допомагають здійснитися потаємним бажанням.
На мить принцеса завмерла.
— Думаю, моє бажання не під силу ані речам, ані людям…
— Лорі…
Вона видихнула, ніби давно стримувала повітря.
— Учора батько обрав художника. Того, хто напише мій портрет.
— Що? — здивування було щирим. — Навіщо?
— Бо всі, мовляв, мають залишити по собі слід, — голос став глухим. — Силу. Значення. А якщо цього немає… тоді хай світ запам’ятає бодай обличчя. Бо більше, за його словами, в мені немає чого пам’ятати.
Ці слова повисли між ними важкою тінню.
— Це жорстоко… — прошепотіла подруга. — Ти знаєш, коли перший сеанс?
— Сьогодні, — коротка пауза. — Мені наказали бути гарною. Портрет висітиме в головній залі.
— Я б на твоєму місці відмовилася. Це абсурд! Який портрет, коли ти жива?
— Я вже розумію, навіщо це. До того ж… портрет — не найгірше, що могло трапитися.
— Тоді зробімо так, щоб він не зміг відвести від тебе погляд. Оберемо найкращий образ.
— Я не заперечую, — принцеса ледь усміхнулася. — Ходімо до моїх покоїв.
— Потрібно ще покликати Елліну. Самі не впораємось.
— Звісно.
Вони рушили до виходу з оранжереї. Скло за спиною знову сховало рослини, світло й троянду, що так і не розквітла.
Лоріанна усміхалася, слухаючи Нікелію. Але всередині було порожньо й тихо — так, ніби щось важливе вже почало зникати, і вона нічого не могла з цим зробити.
⏳ ⏳ ⏳
Сонце вже піднялося високо, розливаючи світло по небі, наче навмисно намагаючись переконати світ, що день буде добрим. Час від часу хмари повільно пропливали повз, на мить приглушуючи сяйво, але промені вперто проривалися крізь них — так само настирливо, як і життя в цій напівзруйнованій будівлі.
У закинутій церкві дзенькіт посуду лунав надто голосно для такої години. Від колишнього начиння залишилося небагато — кілька ножів та виделок, потертих і різних, немов зібраних із різних життів. За столом, схилившись над кошиком, Ґрей доїдав рештки їжі, яку напередодні передав Біллі. Рухи були неквапливі, але зосереджені — наче він воював із самим фактом, що їжі замало.
Саме в цей момент у приміщення зайшов Батлер.
— О, диви, — без особливого підйому озвався Ґрей і, не дивлячись, кинув у нього яблуко. — Сьогодні ти не рання пташка.
Той упіймав плід на льоту, надкусив, навіть не посміхнувшись.
— Погано спав.
У дверях з’явилася Ніна, притискаючи до грудей охапку ще вологого одягу.
— Це через учорашнє? — обережно поцікавилася вона.
— Чи, може, через принце-е-есу? — протягнув Ґрей, розтягуючи останнє слово з такою насолодою, ніби смакував його.
Відповіддю став глухий удар по потилиці.
— Гей! — він одразу схопився за голову. — За що?!
— За фантазію, — сухо відповів Батлер і зазирнув у кошик. — Це все, що залишилось?
— Як бачиш. Їжа має дивну властивість зникати.
— Бо в тебе не шлунок, а бездонна яма, Ґрею, — з порога кинула Рубі.
— Неправда! — образився він. — Це харчується мій мозок. Хтось же має тут думати.
— І це точно не ти, — фиркнула вона й підійшла до Ніни, забираючи в неї речі.
— Гей, це мої штани! — Ґрей миттю опинився поруч. — Чому вони мокрі?!
— Я їх випрала, — пояснила Ніна, трохи зніяковіло. — Вони були… не в найкращому стані.
— Радій, — додала Рубі. — Тепер не смердітимеш, як людина, що програла війну з милом.
— Та ну вас, — відмахнувся він. — Ви нічого не тямите в справжніх чоловіках. Правда ж, Бат?
— Не знаю, про що ти, — відказав той, надягаючи куртку. — Де Ракам?
— Зник кудись, — Ґрей знизав плечима. — Я за ним не стежу.
— Сподіваюсь, він знову не лізе в бійки, — з тривогою мовила Ніна.
— Не за нього варто хвилюватися, — озвався Джудо, заходячи з оберемком дров. — Я б більше переживав за нас. Дрова майже закінчились, а тепло буде ще не скоро.
— Це проблема… — Батлер на мить задумався. — Гаразд. Поговоримо пізніше. Зараз мені потрібно до палацу.
— Сьогодні перший сеанс? — запитала Рубі, розвішуючи одяг на натягнутому шнурку.
— Сподіваюсь.
Він вийшов, щільно зачинивши за собою двері.
Минуло кілька хвилин — і в церкву влетіла Вериті. Щойно переступивши поріг, вона покликала Батлера.
— Запізнилася, — кинув Ґрей. — Він уже рушив до палацу.
— Як?.. — її обличчя перекосила злість. — Я думала, він хотів зі мною поговорити.
— Поговорив би ще вчора, — втрутилася Рубі. — Якби ти знову не зникла. І не пропала на всю ніч. Де тебе носило?
Вериті навіть не глянула в її бік. Погляди цих людей її не цікавили. Вона швидко змінила тему, ніби перевернула сторінку.
— Я принесла їжу.
Кошик важко гепнувся на стіл.
— Ось так і треба починати розмови, — пожвавішав Ґрей, простягаючи руки.
А вона вже поспішала до своєї так званої «кімнати». Зачинилася. Притулилася спиною до дверей, ніби відгороджуючись від усього світу. Дістала щоденник, розгорнула, схопила ручку.
«Тільки б він залишився зі мною.
Він зараз у палаці…
Я не хочу, щоб якісь принцеси відволікали його увагу.
Якщо це станеться — я…»
Рядок обірвався. Чорнило ще не встигло висохнути, а думка вже набула небезпечної форми. Тим часом Батлер уже наближався до центральної частини Ембергарда.
Місто прокидалося, десь лунали голоси торговців, дзенькіт металу, кроки поспішних перехожих. Та він свідомо звернув убік, оминаючи і торговий, і народний квартали. Його шлях пролягав угору — вузькою дорогою, що повільно підіймалася на пагорб, де височів палац.
Чим вище піднімався, тим тихіше ставало навколо. Повітря ніби густішало, наповнювалося стриманою величчю й холодною відстороненістю цього місця. Невдовзі перед ним постали ворота.
Височенні, ковані з металу, пофарбовані в молочно-білий колір, вони виглядали радше стіною, ніж входом. Холодні, без жодної прикраси — мов мовчазне застереження для всіх, хто наважиться ступити далі.
Батлер зупинився.
Глибоко повільно вдихнув, зусиллям волі заспокоюючи серце. Так само повільно видихнув. Підняв руку, готуючись постукати…
Та ворота відчинилися самі.
Без скрипу. Без звуку. Рука так і завмерла в повітрі.
По той бік стояв літній чоловік. Високий, сухорлявий, із різкими рисами обличчя. Його погляд був уважний і суворий — такий, що здавався здатним зважити людину за одну мить. Він мовчки розглядав гостя, ніби вирішував, чи вартий той зробити бодай крок усередину.
— Ясного ранку¹, — першим озвався хлопець, намагаючись надати голосу спокою. — Я…
— Ви Батлер Бетфорд? — перебив старий. Голос був хрипкий, сухий, позбавлений будь-якої теплоти.
— Так.
— Я головний дворецький палацу...
— Головний дворецький? — мимоволі перепитав він, здивований тим, що перед ним лише одна людина, а не ціла служба.
У відповідь на нього впав похмурий, невдоволений погляд — чіткий натяк, що перебивати тут не радять.
— Саме так. І єдиний, — холодно додав чоловік. — Сілар Вейгард. Прошу, слідуйте за мною.
— А… гаразд.
Щойно він переступив поріг, ворота за спиною знову замкнулися — так само безшумно, як і відчинилися. Цей звук, точніше його відсутність, змусив напружитися сильніше, ніж будь-який грюк.
— Не відволікайтеся, — пролунало попереду.
— Не буду, — тихо відповів Батлер і рушив слідом.
Із кожним кроком відчуття було таке, ніби місто лишалося далеко позаду, а разом із ним — уся звична свобода. Попереду ж починалося щось інше. Холодне. Чітке. І дуже уважне до кожного руху.
Вони рушили алеєю, вимощеною мармуровими плитами. Поверхня була ідеально рівною, без жодної тріщини — ніби сам час тут не наважувався залишити слід. Кроки глухо відлунювали, і цей ритм нав’язувався, диктував темп, у якому не було місця ані поспіху, ані ваганням.
Сілар йшов попереду, із твердим, майже кам’яним обличчям. Його постава була пряма, гостра, мов лезо шпаги. Він не говорив — і саме ця мовчанка тиснула сильніше за будь-які слова. Від нього віяло досвідом і владою, що не потребувала доказів. Здавалося, навіть тиша тут служила йому, пильнувала кожен рух.
Вони обійшли палац по колу, і лише тоді Батлер по-справжньому відчув його масштаб. Холодна велич каменю, симетрія, що межувала з жорстокістю, і відчуття, ніби будівля дивиться у відповідь.
Дорога вивела до королівського саду.
Простір розкрився несподівано широко — доглянутий до нав’язливої досконалості. Сад був поділений на чотири сектори: трояндовий лабіринт із різкими поворотами; сад каміння, де кожен валун лежав на своєму, незмінному місці; білий гай зі сріблястими тополями; і відкриту галерею доріжок, які ніби сходилися до невидимого центру. Усе виглядало живим — і водночас штучним, підпорядкованим чужій волі.
Раптом Сілар різко зупинилися.
Батлер ледь не врізався в його спину, але встиг зупинитися за мить. Серце вдарилося об ребра, та він одразу опанував себе. Вони стояли біля службового флігеля — простого, непримітного, ніби навмисне винесеного за межі парадної краси.
— Вам дозволено перебувати лише в межах зовнішніх садів, павільйону для портретів і цього крила, — дворецький говорив сухо, не обертаючись. — Доступ до покоїв принцеси можливий лише за окремим дозволом короля.
— Не хвилюйтеся, — буркнув Батлер тихо. — Ваша принцеса мене не цікавить.
Сілар зупинився знову й повернув голову лише наполовину. Цього вистачило, щоб відчути холодний, уважний погляд.
— Сподіваюся, ви справді так думаєте.
Далі вони пройшли під аркою з вітражем. На склі сяяла лілія, переплетена з лебедем, викладені сріблом на тлі блакитного оксамиту, яке засипало зорями. Герб династії Лонг-Леввіт дивився згори як мовчазне нагадування: тут усе має господаря.
За аркою починалися господарські прибудови. Камінь ставав грубіше, двері — вузькими, простір — стриманим і холодним. Жодної показної величі.
Кімната, куди його привели, виявилася майже порожньою.
Ліжко жорстке, без зайвих прикрас. Маленьке вікно з густими ґратами пропускало лише вузьку смугу світла.
Стіл був старий, подряпаний, із засохлими плямами чорнила й порізами, залишеними чужими руками. Єдиним натяком на комфорт був камін, у якому ще жеврів вогонь — хтось розпалив його зовсім нещодавно.
— Можете заносити свої речі, — спокійно промовив Сілар. — Питання є?
Батлер провів ногою по запиленій підлозі, затримав погляд на ґратах.
— Лише одне. Це й справді помешкання для того, кому платять тридцять тисяч флерків?
Відповідь пролунала без жодної паузи:
— Це кімната для людини, яка ще має їх заробити.
У каміні вистрілила іскра — різко, майже зухвало, ніби підтверджуючи сказане. Дворецький кивнув і зник у коридорі, не озирнувшись. Він залишився сам.
Повільно обвів поглядом простір, підійшов до вікна. Звідти відкривався вид на сад — бездоганний, геометрично вивірений, прекрасний у своїй мертвій правильності.
— Ну що ж, — пробурмотів собі під ніс. — З клітки — до палацу. І все одно… ґрати.
Батлер зняв сумку з плеча, кинув її на ліжко, дістав олівець і ножик. Загострив графіт до тонкого леза з точністю, що межувала з агресією. Потім розгорнув перший чистий аркуш і вивів рядок чітко, без вагань:
«Нова клітка. Птах той самий.»
⏳ ⏳ ⏳
Батлер вийшов із флігеля, не озираючись.
Двері за спиною тихо зачинилися, і на мить здалося, ніби простір навколо зітхнув — прийняв ще одну фігуру до свого мовчазного порядку. Повітря тут було чистішим, холоднішим, просочений запахом каменю й вологи. Ранкове сонце вже піднялося достатньо високо, але світло не гріло — лише підкреслювало різкість тіней.
Він ішов до павільйону, а вона була майже готова.
Батлер не знав цього. Але відчуття було дивне — ніби хтось рухався назустріч, хоч між ними ще лежали алеї, стіни й правила.
Сад зустрів його тишею. Не тією живою, що народжується між людьми, а вивіреною, дисциплінованою. Тут навіть птахи співали обережно, ніби пам’ятали, де їм дозволено звучати. Він пройшов повз білий гай, де сріблясті тополі тремтіли від найменшого подиху вітру. Їхнє листя шелестіло тихо, мов шовк, що торкається шкіри без дозволу.
У цей самий час Лоріанна залишала свої покої. Елліна провела Нікелію до виходу, і та вже покинула палац.
Кроки принцеси були легкими, майже нечутними, але серце билося швидше, ніж вона хотіла зізнатися собі. Вона тримала спину рівно, як навчали з дитинства, але всередині все стискалося — не від страху, а від тієї знайомої порожнечі, що з’являлася щоразу, коли її кудись вели. Не запрошували — вели.
Батлер зупинився біля фонтану.
Вода падала вниз рівними струменями, з однаковим звуком, знову й знову. Він дивився, як сонце ламається у бризках, і думав, що це і є палац у мініатюрі: рух без свободи, краса без вибору.
Вона йшла коридором зі скла й мармуру.
Світло ковзало по її сукні, робило її майже прозорою. Відображення в стінах множили її постать — принцеса всюди, принцеса ніде. Кожен крок відлунював, наче нагадував: ти тут не для себе.
Він побачив павільйон ближче.
Скляний дах світився, немов пастка. Будівля здавалася легкою, відкритою, майже гостинною — і саме тому насторожувала. Батлер інстинктивно стиснув ремінь сумки на плечі. У таких місцях небезпека завжди була беззвучною.
Лоріанна зупинилася перед дверима.
На мить, зовсім коротку, їй захотілося розвернутися. Не втекти, ні. Просто піти в інший бік, у будь-який, де не було полотен, поглядів і чужих рішень. Але вона вже навчилася не слухати такі пориви. Випрямилася. Підняла підборіддя.
Він підняв руку до дверей.
Вона вдихнула глибше, ніж зазвичай.
Двоє людей, що не знали одне одного, стояли по різні боки одного простору — з однаковим відчуттям, ніби зараз почнеться щось, чого вони не обирали, але що змінить їх обох.
Батлер ступив усередину, і двері за спиною м’яко зачинилися, ніби відрізаючи шлях назад.
Тут панувала тиша, не порожня. Вона мала запах. Терпкий аромат олійних фарб, тепла деревина, легкий пил від полотен, усе це змішувалося в дивне, майже святе поєднання. Акустика була ідеальною, навіть дихання звучало виразніше, ніж мало б.
Павільйон виявився значно більшим, ніж уявлялося. Високе склепіння зі скла пропускало небо цілком — ніби стеля була відсутня. Уздовж стін стояли полиці з палітрами, пензлями, фарбами, розкладеними в бездоганному порядку. Жодної зайвої плями, жодного сліду хаосу. Посередині — білий мольберт. Один. Самотній. Чекав.
— Ага… — пробурмотів він, озираючись. — Оце вже схоже на те, за що справді платять тридцять тисяч флерків.
Він підійшов до стелажа, повільно провів пальцями по щетині пензлів. Нові. Дорогі. Надто ідеальні. Такими він ще не працював. Запах олії вдарив у пам’ять — різкий, знайомий, як дитинство, у якому не було ні палаців, ні дозволів.
Його погляд зачепився за раму, що стояла, сперта об стіну. Порожня. З чорного дерева, інкрустована сріблом, холодна й урочиста. Вона не для картини — для символу.
— Отже, ось чим пахне королівська вічність, — тихо свиснув він. — Сріблом і блиском.
У цей момент двері відчинилися.
Він почув голос раніше, ніж кроки. Легкі, майже не чутні, ніби підлога не наважувалася скрипнути.
— Ви той, кому доручено мене малювати?
Батлер обернувся.
На порозі стояла вона. У блакитній сукні, що м’яко спадала складками, з сріблястою накидкою, ніби витканою з туману. Волосся — сніжно-біле, як у легендах, де краса завжди межує з прокляттям. Очі — блакитні, спокійні, мов замерзле небо перед хуртовиною. Але під цією рівністю щось ворушилося. Настороженість. Втома. Можливо — страх, якого вона не дозволяла собі показати.
— Очікували побачити когось іншого? — запитав він, трохи схиливши голову.
— Так, — відповіла вона без паузи. — Когось більш… — її погляд ковзнув по ньому, від зношених чобіт до втомлених рук, — …пристойного.
Батлер криво усміхнувся.
— Перепрошую. Я маю слабкість руйнувати чужі уявлення.
Підборіддя ледь піднялося. Постава стала ще рівнішою — надто правильною, майже неприродною.
— У такому разі, — мовила вона холодно, — сподіваюся, ви здатні руйнувати лише уявлення, а не репутації.
Він повільно підійшов до мольберта, взяв олівець, зважив його між пальцями, ніби зброю. Погляд ковзнув по її обличчю, затримався довше, ніж дозволяла ввічливість.
— З вами буде важко.
— Не впевнена. Але легко — точно ні.
Лоріанна підійшла до підготовленого крісла й сіла. Рухи були обережні, відточені — так сідають ті, кого з дитинства вчили, як тримати спину й приховувати втому. Складки сукні лягли ідеально. Руки склалися на колінах. Погляд завмер десь перед собою.
На мить запала тиша.
Батлер зробив перший штрих. Потім другий. Лінії лягали впевнено, майже агресивно. Вона сиділа майже не дихаючи, ніби портрет уже почав сковувати її, забираючи живе заради образу.
— А якщо я намалюю не те, що хоче побачити король? — кинув він, не відриваючи погляду від ескізу.
— Тоді, — відповіла вона після короткої паузи, — ви дізнаєтесь, що стається з тими, хто не виконує його наказів.
— Чудово, — хмикнув він. — Саме цього мені й бракувало для повноти вражень.
Вона ледь помітно зиркнула в його бік.
— Злякалися?
— Ха! Ходити по лезу ножа — моє друге ім’я.
Тиша знову накрила павільйон. Але тепер у ній було щось інше — напруга. Іскра. Відчуття, що цей портрет буде не просто зображенням. А викликом.
⏳ ⏳ ⏳
Ринок повільно ставав порожнім. Сонце вже ковзало до обрію, фарбуючи каміння в теплі, втомлені відтінки, але темрява ще не наважувалася підійти ближче. Повітря було важке від пилу, поту й відлуння голосів, що поступово стихали.
Ракам сидів за ареною таверни «Тихий ковток», розвалившись на грубій дерев’яній лавці. З самого ранку він бився — один бій за іншим, без пауз, без жалю. Лише тепер тіло дозволило собі втому, він вирішив перевести подих. Пальці тремтіли, коли він намагався стерти засохлу кров з кісточок. Під оком розквітав темний синець — останній суперник виявився впертішим, ніж очікувалося.
Він поморщився, коли щипнуло око, й потягнувся до куртки. Саме в цю мить із внутрішньої кишені щось вислизнуло й упало на лавку з тихим, невчасним дзвоном.
Годинник. Той самий.
Він завмер на секунду, ніби річ могла сама повернутися назад, якщо її не помічати. Потім повільно підхопив ланцюжок. Круглий корпус погойдувався в повітрі, збираючи залишки світла, наче гіпнотизував. На мить Ракаму здалося, що час у ньому б’ється голосніше, ніж навколо.
— Ракаме!
Грубий голос розітнув повітря.
Він різко стиснув годинник у кулаці й опустив руку.
— Що знову? — кинув байдуже, не піднімаючи голови.
— Наступний бій має бути жорсткішим. Великі ставки на тебе, — чоловік говорив швидко, збуджено. — Люди чекають видовища.
— Я виграю, — відповів він коротко. — Як завжди.
— Дуже на це сподіваюся.
Кроки віддалилися. Залишилася тиша, порушувана лише глухим гулом арени по той бік стіни.
Ракам знову дістав годинник. Цього разу — повільніше. Натиснув кнопку. Кришка клацнула, відкриваючи механізм. Маленькі шестерні рухалися бездоганно, ніби не знали, в чиїх руках опинилися. Їхній тихий цокіт лунав у тісному закутку майже як зізнання.
На внутрішньому боці кришки було вирізано:
«Для донечки Ніки».
Він хмикнув, не з насмішкою, а радше з дивним, незручним відчуттям, яке не мало назви. Швидко зачинив кришку й сховав годинник назад.
Сьогодні він отримає добрі гроші. Дуже добрі. А значить — думати про щось інше немає сенсу.
Того ж вечора Нікелія повернулася до маєтку.
Вона зійшла з екіпажа напружена, розгублена, з відчуттям порожнечі під ребрами. Годинника не було. Не загубила, вона це знала. Його в неї забрали. Думка про незнайомця на ринку, різкий удар плечем, короткий спалах злості — все складалося надто чітко, щоб бути випадковістю.
У передпокої її зустріла покоївка.
— Леді Нікелія, ви вже повернулися.
— Так, — вона зняла пальто, на мить затримавши погляд у порожній кишені. — Моя мати у себе?
— Ні. Вона поїхала незадовго до вас.
— Куди?
— Справи, пані.
— Зрозуміло…
Серце вдарило швидше. Це був шанс. Можливо — єдиний. Вона рушила до бібліотеки.
Вечірнє світло пробивалося крізь важкі оксамитові штори, розтинаючи простір довгими золотавими смугами. Запах старого паперу, пилу й воску осів у повітрі, немов пам’ять, від якої неможливо відмитися.
На верхній полиці, за рядом хронік, вона знайшла зшиток. Шкіряна обкладинка була потріскана, сторінки — ламкі, як сухе листя. Чорнилом на титулі:
«Приватні записи графського архіву.
Рік сто тридцять сьомий після Коронації».
Вона гортала сторінки повільно — аж доки погляд не вп’явся в рядки, від яких перехопило подих.
«Розшук припинено. Об’єкт передано.
Інформацію надано юним інформатором: приблизно шістнадцять років, чорне волосся, зелені очі.
Заплачено сорок флерків через посередника.
Підтверджено участь місцевої влади.»
Далі ще гірше:
«Передача відбулася на світанку біля старої верфі.
Об’єкт у кайданах. Супротиву не чинив.
Просив повідомити родину.
Виконання прохання заборонено.»
Нікелія застигла. Сорок флерків. Ціна зради.
Хлопець із зеленими очима… Чужий? Чи занадто близький?
Вона притисла зшиток до грудей і зробила крок до дверей. Ті розчинилися різко.
Агнета стояла в проході. Обличчя — напружене, погляд — жорсткий, мов лезо.
— Матінко… — прошепотіла вона. — Ви так швидко повернулися…
— Ти знову тут, — голос був низький, небезпечний. — Дай це сюди.
Вона вихопила папери з її рук. Очі матері швидко пробігли рядками, щелепа стиснулася.
— Ти зовсім збожеволіла?! Лізеш у те, що тебе не стосується!
— Це мене якраз стосується, — голос тремтів, але вона не відвела погляду. — Я не припиню шукати батька.
— Батька?! — у цьому слові прозвучала зневага. — Цей чоловік зруйнував наше життя! Через нього я тягну цей дім сама, поки він… — вона урвалася. — Він не заслуговує, щоб його пам’ятали.
Вона замовкла. Різко.
— Чому?! — зірвалося з вуст. — Чому ти не дозволяєш мені знати правду?! Бо я любила його більше?!
Ляпас був несподівано гучним. А в наступну мить — обійми. Міцні. Болісні.
— Не шукай його, доню, — прошепотіла Агнета, і в її голосі була справжня тривога. — Бо втратиш більше, ніж готова.
Нікелія стояла нерухомо. Щока пекла. Вона відчувала знайомий запах парфумів, тепло рук. І водночас знала: зупинитися вже неможливо. Навіть якщо доведеться брехати. Навіть якщо доведеться переступити межу.
Ракам щойно закінчив останній бій.
Тіло гуділо, мов після падіння з висоти. Кулаки були розбиті, шкіра лопнула, кісточки налилися синім і фіолетовим, кожен рух віддавався тупим болем у плечах. Він натягував на себе одяг незграбно, кривлячись, коли тканина торкалася свіжих саден. Хотілося сісти просто на землю й не вставати ще годину. Але він змусив себе випростатися.
Гроші чекати не люблять.
За ареною організатор щось жваво обговорював з незнайомцем. Той одразу впадав у вічі — добре вбраний, з акуратною поставою людини, яка звикла, щоб її слухали. Дорогий плащ, перстень на руці, спокійний погляд зверху вниз. Можливо, граф. А може, просто ще один багатій, що приходить подивитися, як ламають кістки за дрібні ставки. Ракаму було байдуже.
— Де мої гроші? — кинув він різко, навіть не глянувши на чужинця.
Організатор смикнувся, явно роздратований.
— Почекай. Не бачиш, я розмовляю?
Ракам усміхнувся криво, так, що запекла розбита губа.
— Мені байдуже, з ким ти тут язиком чешеш.
Незнайомець глянув на нього з цікавістю — повільно, уважно, немов зважував на вагах. В очах промайнуло щось хиже, небезпечне.
— Заплати хлопцеві, — мовив він м’яко, майже ліниво. — Я зачекаю на виході.
— Як скажете, графе Ґелман, — поспішно відгукнувся організатор.
Коли той проходив повз, їхні погляди перетнулися. Чужинець затримався на Ракамі на мить довше, ніж потрібно. Не зневажливо — радше так, як дивляться на річ, яку можуть знадобитися згодом.
— Ось, тримай, — буркнув організатор і кинув йому невеликий мішечок.
Ракам зловив його на льоту, розв’язав і висипав вміст на долоню. Флерки дзенькнули тьмяно. Він перерахував раз, другий. Його щелепи напружилися.
— П’ятнадцять флерків? — повільно промовив він. У голосі вже не було втоми тільки холодна лють. — Ти знущаєшся? Ми не так домовлялися.
Організатор знизав плечима.
— Ми взагалі ні про що не домовлялися. Бери, що дають.
— Я знаю, скільки ти здер із ставок на моїх боях, — Ракам зробив крок уперед і схопив його за комір. — Сучий ти син, думаєш, я сліпий?!
— Руки прибери! — зашипів той. — Я плачу стільки, скільки вважаю за потрібне! Не подобається — забирайся геть! Сам поліз мінятися з Джудо, а тепер ще й ниєш? Ти винен мені за найкращого бійця значно більше. Вважай, що відпрацьовуєш борг.
Слова вдарили болючіше за кулак.
Ракам кілька секунд тримав його, дивлячись прямо в очі. Потім різко відпустив. Чоловік ледь не впав.
Він плюнув йому під ноги, схопив куртку й вийшов, не обертаючись.
Сонце майже сховалося за дахами, фарбуючи небо у брудно-червоні й золоті смуги. Ракам зупинився, важко видихнув, дістав цигарку й закурив. Дим повільно здіймався вгору, розчиняючись у сутінках.
Десь під курткою, у внутрішній кишені, він відчував холод металу.
Годинник.
Наче мовчазне нагадування про те, що сьогодні він програв більше, ніж виграв.
⏳ ⏳ ⏳
Лоріанна сиділа на вишуканому дерев’яному кріслі з високою різьбленою спинкою, наче частина меблів, а не жива людина. Постава бездоганна — пряма, натягнута, ніби кожен м’яз тримали не кістки, а воля. Її погляд завмер на шибці навпроти: у склі відбивалося світло саду, але очі були порожні, холодні, мов вода під тонкою кригою. Вона старанно уникала його погляду, ніби сама думка про зустріч із ним була зайвим порушенням внутрішнього порядку.
Батлер зробив ще кілька штрихів і зупинився. Тиша почала тиснути.
— Ти можеш говорити зі мною нормально, — сказав він нарешті, не підводячи очей від паперу, але тон уже видавав роздратування.
— Угу, — відгукнулася дівчина коротко.
Він скривився, провів пальцями по олівцю.
— Я серйозно. Це безглуздо звертатися на «ви», коли мені доведеться годинами витріщатися тобі в обличчя. Перейдемо на «ти»?
— Мені байдуже, — її голос був рівний, глухий. — Можеш узагалі мовчати весь сеанс.
Між ними повисла пауза. Десь за вікном тонко й безтурботно співала птахи — надто живий звук для цього застиглого простору.
— Я Батлер, — промовив він після кількох секунд.
— Я не питала.
Він повільно видихнув, ледь стримуючи злість, і нарешті підвів погляд.
— Перепрошую, що не відповідаю твоєму ідеальному етикету, досконалосте. Просто подумав, що нормально назватися, — в його голосі з’явилася іронія, тонка, але колюча. — Самозакохана.
Лоріанна повернула голову повільно, майже урочисто. Її очі зустрілися з його — холодні, прозорі, як крига.
— Ти помиляєшся, — сказала вона спокійно. — Я просто не прив’язуюсь до тих, хто скоро зникне.
Слова зависли в повітрі, мов лезо.
— Тоді все сходиться, — він хижо усміхнувся. — Тобі не цікаві чужі імена, а мені — люди, які вважають, що їм усі щось винні. Зручне співіснування. Хіба ні?
— Думаєш, мені щось винні? — її голос залишався рівним, майже отруйно спокійним. — Я виросла в цьому палаці, як у в’язниці. Ти хоча б міг піти куди хотів.
— В'язниця з оксамитовими подушками, — різко відповів він. — Слугами. Їжею. Теплом. Я виріс там, де за шматок хліба билися. Не треба робити з мене глядача твоєї трагедії.
Її губи ледь здригнулися — не від образи, радше від гіркої іронії.
— Можливо, — сказала вона. — Але принаймні я не прикидаюся ввічливою лише тому, що мені за це заплатили.
Батлер поклав олівець на край мольберта. Занадто різко.
— Ти завжди така з людьми, які витрачають свій час, щоб створити тобі цей клятий портрет?
— Я завжди така з усіма, — відповіла вона без паузи. — Особливо з тими, хто вдає, ніби це важливо.
— А хіба ні?
Лоріанна повільно підняла очі. Цього разу вона дивилася просто на нього.
— Я згасну за рік, — сказала вона так тихо, що він на мить подумав, ніби це йому здалося.
— Що?
— Тому мені байдуже, як тебе звати. Байдуже, як ти до мене звертаєшся. Байдуже, що ти побачиш у цьому обличчі, — її голос не тремтів. — Бо це не матиме значення. Усе згасне.
Батлер схилив голову. Кутик рота сіпнувся, але слів не знайшлося. У грудях щось неприємно стиснулося — не співчуття, не злість, а глуха, важка тиша.
Раптом вона різко підвелася.
— На сьогодні досить, — кинула вона, відвертаючись. — І надалі… не змушуй мене говорити з тобою більше, ніж потрібно.
Він не встиг відповісти. Принцеса вже йшла до виходу, і за мить двері павільйону зачинилися за її спиною м’яко, але з остаточно.
Батлер ще кілька секунд стояв, дивлячись на порожнє крісло.
— Чудово, — пробурмотів він крізь зуби. — Просто… бляха, чудово.
Він сів, взяв олівець і мовчки, з надмірною силою, закреслив те, що почав малювати.
⏳ ⏳ ⏳
Тим часом, у залі для радників і дипломатів повільно розносили вечерю. Срібні таці ковзали по столу майже беззвучно, мов тіні. Світло від люстри лягало на темне дерево довгого столу, вирізаючи з мороку обличчя — зосереджені, насторожені, мов у людей, які добре знають: тут їдять не лише їжу.
На чолі столу сидів король.
Вілфред не поспішав. Його постава була розслабленою, майже лінивою, але в цьому спокої відчувалася сила людини, якій не потрібно доводити свій статус. Перед ним стояла тарілка з фазаном у елевому соусі, прикрашеним свіжими травами. Запах — теплий, насичений, спокусливий. Надто ідеальний.
Навпроти — лорд Морлант, посол північного графства. Ще вчора — союзник. Сьогодні — зрадник. Той, хто дозволив собі говорити з «чужими», не спитавши дозволу короля.
— Прошу, лорде, — мовив король, злегка кивнувши на тарілку. — Скуштуйте. Наш кухар куди краще за моїх радників. Ті надто часто помиляються.
Морлант усміхнувся — чемно, з тією обережною люб’язністю, яку виробляють роки при дворах. Він узяв виделку, відрізав невеликий шматок м’яса й поклав до рота.
Проковтнув.
Мовчання затяглося. Було чути лише глухий стукіт ножів об тарілки інших гостей.
Другий шматок. Третій.
— Дійсно, Ваша Величносте, — промовив він нарешті. — Надзвичайно вишукано. Хоча…— він трохи зупинився, насупився. — Є дивний післясмак. Ледь гіркий.
Вілфред повільно витер губи серветкою. Його рухи були точні, спокійні — ніби ця розмова не мала жодної ваги.
— Як і більшість альянсів, — відповів він рівно. — Спершу здаються солодкими. А потім залишають різкий присмак, який довго не минає.
Лорд не встиг відповісти.
Його зіниці розширилися. Обличчя втратило колір. Він схопився за горло — повільно, майже здивовано, ніби не одразу повірив у те, що відбувається. Спробував вдихнути.
— Ваша… — вирвалося з його грудей хрипло.
— Тсс, — король підняв келих, навіть не глянувши на нього. — У моєму домі не кричать.
Тіло Морланта важко впало на стіл. Келихи дзенькнули, соус розлився темною плямою, схожою на кров. Хтось із радників відвернувся. Хтось завмер, боячись навіть кліпнути.
Вілфред нахилився до найближчого радника.
— Заберіть, — промовив тихо. — І скажіть, щоб вечерю перенесли. Апетит зіпсовано.
— Так, Ваша Величносте, — поспіхом відповіли.
Слуги підійшли швидко, мов давно чекали цього наказу. Тіло загорнули в темну тканину, стіл поспіхом очистили. За кілька хвилин у залі знову було майже чисто. Майже спокійно.
Саме тоді двері безшумно відчинилися.
Увійшов Сілар. Головний дворецький рухався так, ніби його кроки не торкалися підлоги. Він зупинився на належній відстані, вклонився глибоко й рівно.
— Ваша Величносте…
— Що таке, Сілар? — не обертаючись, відповів король. Він зробив ковток елю. — У мене був насичений вечір.
— Сеанс завершено.
Вілфред повільно підняв брову.
— Сеанс чого саме?
— Портрету. Принцеса вирішила припинити його раніше визначеного часу.
Кілька секунд король мовчав. Потім повільно поставив келих.
— Вона… вирішила? — перепитав він м’яко, майже лагідно. — Я наказав, щоб усе було ідеально. Дав художнику місяць. І тепер моя донька вирішує інакше?
Він потер перенісся пальцями — жест людини, яка стримує роздратування, а не намагається його приховати.
— Що робити? — обережно запитав Сілар.
— Нічого, — відповів Вілфред після паузи. — Нехай усе йде своїм ходом. Подивимось, що ж буде далі.
— Як накажете, Ваша Величносте.
Сілар вклонився ще раз і зник за дверима.
Король залишився сам серед напівпорожнього залу, запаху елю й трав — і гіркоти, що не мала нічого спільного зі спеціями.
⏳ ⏳ ⏳
Лоріанна йшла коридором швидко, надто швидко для принцеси. Кроки луною билися об камінь, відскакуючи від стін, ніби хтось ішов за нею слідом. Вона не озиралась.
Сукня шаруділа, накидка зісковзнула з плеча, але вона не зупинилася, щоб поправити її. Двері власних покоїв відчинила різко — майже грубо — й так само різко зачинила за собою, спершись на них спиною.
Повітря вирвалося з грудей уривчастим видихом.
Кілька секунд вона просто стояла, втупившись у простір перед собою. Пальці тремтіли. Вона стиснула їх у кулаки, ніби це могло зупинити щось усередині.
Тільки тоді вона повільно підійшла до дзеркала.
Відображення було знайоме до болю: рівна постава, бездоганне волосся, спокійне обличчя. Та очі… Очі видавали її з головою. В них ще жила напруга, ще не встигла замерзнути.
— Самозакохана, — повторила вона ледь чутно.
Слова відлунювали в голові, мов удари по склу. Вона різко відвернулася, підійшла до вікна. Сад унизу був бездоганний — рівні доріжки, геометрія кущів, квіти, підстрижені до покори.
Краса без волі.
— Він нічого не розуміє, — сказала вона собі. — Ніхто не розуміє.
Але в грудях щось стиснулося — не злість. Ні. Це було гірше.
Вона згадала його погляд. Не зухвалий. Не підлесливий. Злий. Живий. Такий, який не боїться дивитися прямо.
І те, як він замовк після її слів.
— Я не могла по-іншому, — прошепотіла. — Якщо прив’язуватися… болітиме сильніше.
Двері тихо відчинилися.
— Принцесо? — голос Елліни був обережний, майже боязкий. — Як усе минуло?
— Не зараз, — різко перебила вона, не обертаючись.
Пауза.
— Він… образив тебе?
— Ні, — відповіла після паузи. — Він сказав правду.
Служниця не знала, що відповісти. Принцеса ж повільно випрямилась, знову надягла свою маску. Холодну. Королівську.
— Завтра сеанс продовжиться, — мовила вона вже рівним, відстороненим тоном. — Скажеш йому.
— Гаразд.
Коли двері зачинились, Лоріанна ще довго стояла біля вікна.
Залізні двері до схованки розпахнулися з таким гуркотом, що в темних закутках заметушилися щурі які кинулися навтьоки, ховаючись у тріщинах. Батлер увірвався всередину й грюкнув дверима так, що зі стелі обсипалася штукатурка.
— Ти що, з ланцюга зірвався? — гукнув Ґрей з балкона, де вони з Рубі щойно грали в карти.
Батлер не відповів. Зірвав із себе куртку, жбурнув її на підлогу. Схопив найближчий стілець і з усієї сили вгатив ним об стіну. Дерево тріснуло глухо, сухо — звук був надто схожий на ламкий хребет.
Ніна здригнулася.
— Бат… — вона підвелася повільно, насторожено, дивлячись на нього так, як дивляться на звіра, що щойно вирвався з клітки. — Що сталося?
— Не лізь, — прошипів він і рушив углиб схованки — туди, де в напівтемряві висіло дзеркало. Те саме, в якому він не витримував власного погляду.
Ракам спокійно спустився з балкона й пішов за ним.
— Серйозно, — мовив тихо, але твердо. — Не вмикай режим ідіота.
Батлер різко обернувся.
— Де ти був? — спитав він раптом. Голос звучав глухо, але напружено.
Той знизав плечима.
— На боях.
Коротка пауза.
— Заробив трохи грошей.
— Бої… — Батлер усміхнувся криво, — у вас що, стало за звичку йти кудись не повідомивши про це мене?
— Гаразд. Завтра мені потрібна допомога, — сказав уже спокійніше, але в тому спокої було щось крихке. — Треба перенести речі. До палацу.
Ракам уважно подивився на нього.
— Добре. Я допоможу.
Він кивнув — різко, ніби не дозволяючи собі більше.
— Ну, а як все минуло? Ми чекаємо подробиць, — заговорив Ґрей, намагаючись змінити ситуацію.
— Вона… — Батлер ковтнув повітря. — Вона, чорт забери, як камінь. Як лід. Не людина.
— Принцеса? — обережно перепитав Ґрей.
— Вона навіть не бачить тебе. Ти для неї — тінь. Порожнє місце. А потім — одним рухом — каже, що їй байдуже, хто ти. Бо вона згасне, і їй імені твого знати не треба.
У кімнаті зависла тиша — густа, давка.
— Вона думає, що весь світ їй винен. Сидить, як на вівтарі, а всі мають кланятися й дякувати за право дихати поруч.Вона жорстка. Холодна, як мармур, із якого її вирізьбили.
— І ти це їй сказав? — Джудо тихо засміявся.
— Я сказав, що вона самозакохана.
— Ох… — пирхнула Рубі. — Сміливо. І що далі?
— Якщо чесно, — озвався Ґрей, задумливо. — Ти їй, здається, не байдужий. Вона ж майже ні з ким не говорить. А тут — сперечалась. Це вже щось.
— Та пішли ви всі, — гаркнув Батлер.
Він розвернувся й рушив до виходу, не озираючись, ковтаючи злість, яка пекла горло сильніше за алкоголь.
— Батлер, зачекай.
Вериті стояла осторонь. Вона підійшла обережно, ніби боялася зробити зайвий крок.
— Я хотіла поговорити… про ту ніч. Про те, куди я зникаю.
Він зупинився, але не повернувся.
— Не зараз.
— Я знаю, що мала сказати, — швидко заговорила вона. — Я просто… впустила цей момент. І потім знову зникла, не попередивши. Я не хотіла...
— Не треба, — перебив він. Нарешті обернувся. Його погляд був втомлений, спустошений. — Ти вже все сказала. Своєю відсутністю.
Вериті зблідла.
— Бат…
— Я не хочу слухати виправдання. Особливо зараз.
Батлер пройшов повз неї, навіть не торкнувшись плечем.
Вона мовчки рушила слідом, але Ніна перехопила її за руку.
— Не треба, — прошепотіла. — Дай йому вигоріти.
— Він не мав іти туди, — сказала Вериті. — Вона зробить із нього чергового підданого. Він не для цього живе.
— І не для тебе, — різко кинула Рубі.
Тобіас мовчки зачинив двері.
— А жінки, чорт забери, завжди складні, — хмикнув Ґрей.
— Особливо коли сам не знаєш, чого хочеш, — додав Джудо.
Ніч опустилася непомітно, зшиваючи палац і місто в одну темну, нерухому масу. Вогні гасли, звуки танули, і лише небо залишалося свідком того, що ще не було сказано вголос.
--------------------------------------------------------------
¹Ясного ранку — Доброго ранку
Коментарі