2: Руки, що не знають жалю
Ніч ще міцно тиснула на сиротинець, хоч обрій вже підсвітився слабким червоним світлом. Туман обгортав будівлю товстим, липким ковпаком, і навіть вітер боявся вторгнутися всередину. Діти дрімали у своїх ліжках, а на верхньому поверсі залишалося лише одне світло — у кімнаті заступника директора, чоловіка, котрий давно втратив усі людські обмеження.
Він стояв біля ліжка, розстебнувши сорочку, яка висіла на його тілі, ніби чужий клапоть тканини. Жирне пузо й волосата грудна клітка виставлені напоказ. Великі руки тремтіли від напруги, а пальці час від часу ковзали по тілу. Він облизував свої губи, сухі й потріскані, розкриваючи жовті зуби у посмішці, що була одночасно огидною й тривожною. Сивина на потилиці не врятувала його від відразливого вигляду — він нагадував старого хижака, який знайшов здобич і насолоджується її страхом.
На ліжку лежала дівчина. Кайданки вривалися в зап’ястя, залишаючи червоні сліди. Волосся розсипалося по подушці, розлігшись темною хвилею, що підкреслювало загоріле обличчя. Очі були повністю порожніми, червоний відтінок радше нагадував згарище, ніж живий погляд. Її тіло здавалося розбитим, безсилим, як лялька, що колись належала іншим. Вона не боролася — відчай давно поглинув її.
Він нахилився ближче, запах тіла настільки огидний, що здавалося, кімната сама стискалася від нього. Кожен його рух був липкий, який тягнувся важко та повільно, пальці гуляли по шкірі дівчини, змушуючи її серце калатати так, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей. Він шепотів тихо, але кожне слово важило як камінь, і навіть у слабкому світлі світанку його обличчя виглядало гидко: губи тремтіли, очі блищали від збудження й влади, зуби виставлені в гнилій посмішці.
Старі стіни кімнати дихали запахом поту, старого сала, зіпсованого елю й цвілі. Навіть дерев’яне ліжко скрипіло під тяжкістю ситуації, ніби знало, що тут немає місця ні надії, ні порятунку. Кожен подих чоловіка був холодним і липким, ніби він сам випарувався з огидної суті. Світло світанку, що пробивалося крізь брудне скло, не могло торкнутися цієї тьми — воно боялося людської потворності, яку дівчина вже давно прийняла.
Він увірвався в неї різко, майже з ненавистю. Тіло дівчини здригнулося, долоні судомно стиснулися в кулаки. Дихання стало уривчастим, погляд застиг у порожнечі — без сліз, без звуку, лише холодна покора. Він рухався швидко, наче прагнув довести собі власну силу, облизуючи її тіло, тоді як вона просто заплющила очі й чекала.
Не вперше. Все повторюється — болісно, принизливо, але коротко. Потім знову тиша, знову вона сама.
Та цього разу він не поспішав відпустити. Його рухи ставали важчими, безладнішими, поки зрештою він не впав поруч, видихаючи, наче після важкої праці.
Вона дивилася на нього мовчки. На тілі — його сліди, на душі — порожнеча. Відчувала лише відразу, гірку, ниючу, що з кожною хвилиною ставала частиною її самої.
Коли чоловік нарешті піднявся на лікоть, важко дихаючи, він звільнив її зап’ястки від кайданів. Металевий звук розітнув тишу. Дівчина потерла руки, щоб зняти біль від затиснених слідів, і повільно підвелася. Її рухи були механічні, мов у ляльки. Зібрала свій одяг із підлоги, почала одягатися, не зводячи на нього очей.
— Прийдеш увечері, — мовив він, розкинувшись на ліжку.
— Навіщо?
— Має прийти Оскар. Хоче подивитися, як тут живуть діти.
— І для чого я там потрібна?
— Щоб прикрасити вечір, — він хижо посміхнувся. — Солодко подякуєш, посміхнешся, скажеш, який він добрий, як допомагає сиротам. І все.
Вона застібала ґудзики на сукні, не підводячи погляду.
— А що я маю сказати Батлеру?
Він коротко, саркастично засміявся:
— Батлеру? Мені байдуже, що ти скажеш тому вуличному шмаркачу, — він підвівся, зробив крок до неї й грубо стиснув її груди. — Головне — щоб ти була ввечері. Якщо ні… — його голос став липким. — Я розповім усім, яка ти насправді брудна дівчинка.
Вона не здригнулася. Лише опустила повіки.
— Добре, пане Жилю. Я прийду.
Він задоволено хмикнув.
— Оце інша справа. Можеш іти, Вериті.
Вона швидко накинула плащ і вийшла, не озираючись. Коридори сиротинця здавалися довшими, ніж будь-коли. Стіни, звичні й сірі, тепер видавалися тісними, мов клітка. Кроки лунали глухо, серце билося повільно. Вона не відчувала ні сорому, ні болю — лише виснаження, мов після бурі.
Єдине бажання — повернутися до Батлера. Побачити його усмішку, почути, як він називає її ім’я — тоді, можливо, стане легше дихати.
⏳ ⏳ ⏳
Ранок сівалю був чужим. Замість лагідного світла й співу птахів — тягучий туман, що збирався за вікнами, немов сиві пальці старої, яка намагається втримати день, щоб він не настав. Сонце ледь-ледь пробивалося крізь важкі хмари, і весь палац здавався вкритим у холодну, сріблясто-блакитну тишу. Повітря було прозоре, майже кришталеве, як у замерзлому сні, що не хоче розтанути.
Лоріанна повільно підвелася з ліжка. Шовкові простирадла з блідим відтінком блакиті ковзнули по її плечах. У дзеркалі — обличчя, втомлене від безсоння. Вночі знову був приступ, вона так і не змогла заснути. З кожним днем вона все рідше бачила в собі ту дівчину, якою думала, що стане.
Принцеса розчесала волосся, заплела його у вільну косу й вийшла з покоїв. Коридори палацу були пусті та сповнені прохолоди — білі мармурові стіни віддзеркалювали бліде світло, срібні візерунки на колонах сяяли, наче крига. Кожен її крок лунав у тиші, ніби палац слухав.
У тронній залі — усе, як завжди: важкі гардини, приглушене світло, запах ладану. На високому троні, оповитий у сріблясте світло, сидів король Вілфред. Його постать здавалася майже кам’яною: обличчя спокійне, руки складені, погляд — далекий, мов дивився крізь неї у щось, чого вона не бачила.
Лоріанна наблизилася, злегка вклонившись.
— Ви хотіли мене бачити, батьку?
— Так, доню, — його голос був низьким, спокійним. — Сьогодні в палаці відбудеться закрита виставка невідомих художників.
— Для чого?
— Я запросив їх, щоб знайти того, хто зможе створити твій портрет.
Вона застигла, ніби слова вдарили в груди.
— Мій портрет?
— Це буде подарунок історії, — він злегка підвівся, спустившись із трону, і повільно наблизився. — Усе минає, Лорі. Але картина — залишиться.
— Ви вже готуєтесь до мого кінця? — у її голосі прорізався ледь стриманий гнів. — Ще не настало моє двадцятиріччя, а ви вже думаєте про те, як будете жити без мене?
Його погляд залишався спокійним.
— Припини себе жаліти. Люди залишають слід, бо мають силу й значення. У тебе ні того, ні іншого немає. Тож нехай світ запам’ятає бодай твоє обличчя — бо більше запам’ятати в тобі нічого.
Лоріанна здригнулася, ніби від удару. Крижані слова батька не вперше різали, та щоразу вона відчувала, як усередині щось ламається. Її пальці злегка тремтіли, але вона підняла підборіддя, відмовляючись подарувати йому слабкість.
— Ну звісно... — прошепотіла вона. — Закрили тут, а тепер кажете, що мені нічого залишити після себе. Але, це не моя провина. Що я зробила, щоб заслужити таку зневагу?
На мить вони стояв у тиші, і лише світло холодних срібних ламп мерехтіло на короні Вілфреда.
— Ти народилася слабкою, — сказав він так спокійно, що від тієї стриманості мороз пройшов би спиною будь-кому. — Без характеру. Без волі. Навіть зараз — стоїш переді мною, питаючи чому, ніби дитина, яка все ще чекає ласки. Ти не створена для боротьби, доню. А цей світ не терпить тих, хто не здатний боротися. Це не твоя провина, так. Але нажаль, нічого вже не зміниться.
Вона втягнула повітря крізь стиснуті зуби, щоб не зірватися в крик.
— Ви навіть не дали мені шанс, — її голос затремтів, але то був уже не страх — гнів і біль сплелися в одне. — Ви ніколи не бачили в мені нічого, окрім… тягаря.
Він зробив крок уперед. Його тінь накрила її так само, як і завжди — владна, важка, майже задушлива.
— Ти помиляєшся, — промовив він, схиливши голову, ніби розглядаючи її крізь прозору стіну. — Я дав тобі все: дім, освіту, титул, силу, життя без страху. Я рятував тебе, і так ти мені дякуєш?
— Тоді для чого тоді вам мій портрет?
— Історія не пам’ятає болю. Вона пам’ятає образи. Люди бачитимуть тебе — і говоритимуть про тебе, як про світло, яке згасло надто рано.
Вона відступила на крок, дивлячись йому просто в очі.
— А чи ви хоч раз подумали, що я не хочу бути лише образом?
— Ох, Лорі, твоє життя закінчується. Ти не можеш хотіти чогось більшого.
— Чому? — її голос більше не тремтів. Він був гострим, як лезо.
Король відвернувся до вікна, до холодного блакитно-срібного сяйва палацу, що тягнулося за межі тронної зали.
— Не став запитань, на які не зможеш отримати відповідь.
У повітрі повисла тиша. Гостра. Напружена.
— Художники мають прибути опівдні. Подбай про те, щоб не потрапити їм на очі.
Вона стояла, не рухаючись, а потім ледь чутно відповіла:
— Мене ніхто й не побачить, можете не хвилюватися.
Принцеса вклонилась, і покинула залу. Вілфред заплющив очі, але не промовив ні слова.
А за вікном туман розсіювався повільно, впускаючи у залу бліде світло сівалю, що більше скидалося на прощання, ніж на початок нового дня.
⏳ ⏳ ⏳
У напіврозваленій церкві стояв запах пилу, металу й чийогось роздратування. Крізь вибиті вітражі пробивалися косі смуги холодного світла, освітлюючи потріскану підлогу та покинуті лави, на яких давно ніхто не молився — хіба що іноді хтось благав, щоб Рубі не кинула в нього ножем, коли не в кондиції.
Ґрей сидів за старим вівтарним столом, ніби це був його особистий трон. Складав будиночок із карт з такою зосередженістю, наче намагався спорудити маленьку імперію, в якій нарешті ніхто не кричить і не грюкає кулаками.
— Не дихайте в мою сторону, — пробурмотів він до всіх. — Це тонка архітектура. Витвір. Шедевр. Якщо воно впаде — я впаду на когось у відповідь.
— Як драматично, — буркнула Рубі, нагострюючи свій ніж. — Якщо впадеш, я запишу в хроніки: «Загинув заради карткового житла. Плакав лише він сам».
Ніна ледь стримувала сміх, перев’язуючи побиті пальці Ракама. Той шипів, зціплюючи зуби.
— Ти хочеш, щоб я кричав? Бо я можу, — пробурмотів він.
— Та ні, — зітхнула вона. — Я просто хочу, щоб ти перестав лізти в бійки.
Тобіас сидів під стіною біля залишків свічників і гортав стару, пожовклу книгу. Він знайшов її кілька днів тому на дзвіниці, й з того часу не міг відірватися — сторінки пахли цвіллю, але таїли щось беззаперечно важливе.
Джудо гепнув кулаком по мішку так, що пил з-під стелі посипався на нього, і поскаржився:
— Раз на тиждень. Ну хоч раз на тиждень я прошу тиші.
— То проси когось більш компетентного, — Рубі не підняла очей.
Двері скрипнули так жалібно, ніби теж не хотіли втягуватись у цей безлад. Вериті переступила поріг — бліда, з тремтінням у плечах, але з усмішкою, яку вона намагалася зібрати з уламків власних сил.
Усі повернули голови так швидко, ніби побачили примару.
— О! — Джудо підняв брову. — Де тебе чорти носили?
Вериті скинула плащ і відповіла напрочуд спокійно:
— Там, де вже нічого немає.
Ґрей перестав дихати, аби картковий будинок не впав, і прошепотів:
— Глибоко. Філософськи. Нічого — це тут чи там? Бо тут теж нічого корисного не відбувається.
Рубі гримнула ножем об стіл.
— Я повторю питання мовою, зрозумілою для всіх: можеш пояснити нормально чи ні?
— Я пояснюватиму тільки Батлеру, — відрізала Вериті, знімаючи з шиї невидимий тягар.
— О, чудово, — Ніна підняла голову. — А ось і він якраз…
Двері відчинились вдруге. Батлер зайшов із виглядом людини, що бачила світло, тінь, смерть — і все це зранку до першої чашки чаю.
Вериті швидко підійшла до нього, намагаючись надати обличчю бодай тінь веселості.
— Батлере!
Він накинув куртку, не відводячи погляду.
— Ти зникла. Знову. Я вже втомився здогадуватися, чи тебе викрали, чи ти сама когось викрала.
— Я… у мене були справи…
— От цікаво, — Ракам вліз у розмову. — Що за такі справи, про які ми не можемо знати? Хіба ти таємний агент?
Вона глянула на нього холодно.
— Деякі речі тебе точно не стосуються. Особливо ті, де потрібен мозок.
— О-о, — Рубі хихикнула. — Агресія пішла в наступ. Може, ви обоє встанете в кути? Я вам навіть місця виберу.
— Вериті, — голос Батлера м’яко, але твердо перерізав повітря.
Вона одразу замовкла, опустивши очі.
— Наступного разу просто попередь, — продовжив він. — Ми не безсмертні. Ми хвилюємось.
— А ніхто і не хвилювався. Я б швидше сказала: ми почали мозковий штурм «як не отримати проблеми через твою втечу».
— Рубі, — попереджувальний погляд Батлера примусив її підняти руки.
— Добре-добре. Я мовчу.
Він повернувся до Вериті.
— Зараз у мене немає часу розпитувати, де ти була. У нас купа роботи. Але ми про це поговоримо. Обов’язково.
Її плечі трохи здригнулися. Тільки тепер вона помітила те, що він тримав у руці — загорнуте в тканину полотно, довге й вузьке, схоже на зброю в чохлі, але м’яке під пальцями.
— Це що? — запитала тихо. — Куди ти йдеш?
— У палац, — відповів він без тіні вагання.
Її серце різко стислося.
— Я піду з тобою.
— Ні.
Одне коротке слово впало між ними, як холодний камінь.
— Чому? — в її голосі з’явився напружений, майже зламаний сміх. — Чому ти не хочеш, щоб я пішла? Я ж можу допомогти, я не заважатиму!
Вона зробила крок до нього, потім другий. Плечі затремтіли, емоції тріснули, вирвавшись назовні.
Батлер не підвищив голос, не зупинився. Просто глянув так, ніби сенсу в цій розмові більше немає, і пройшов повз. Наче її крик не торкнувся його зовсім. Двері зачинилися за ним тихим, але цілком остаточним звуком.
Тиша розтягнулася, аж поки її не розірвав голос. Рубі, яка спостерігала за всім з кутка, повільно схрестила руки на грудях і промовила з холодною, майже медовою насмішкою:
— Скільки б ти перед ним не крутилась, він однаково не покладе тебе в своє ліжко. Не твій рівень, серденько.
Вериті підняла на неї погляд, повний темного, стриманого гніву. А в грудях кипіло й тріщало — суміш образи, страху й жадоби бодай якогось тепла, якого вона знову не отримала.
⏳ ⏳ ⏳
Сонце обережно прорізало сірі хмари, ніби вагаючись, чи варто показувати себе цьому ранку. Тьмяний світ, що ще годину тому здавався свинцевим, тепер набув блідого сяйва — і все ж залишався холодним, мов дотик криці. Сіваль прокидався повільно, наче не мав жодного бажання вступати в цей палац, де навіть повітря було виміряне й охолоджене сріблом.
У внутрішньому павільйоні королівської галереї панувала тиша — не шляхетна, а така, що тисне на скроні. Ледь чутні кроки варти губилися під високими склепіннями, переважно блакитними й білими, мов промерзлий мармур. Срібні панелі стін відбивали віддалені тіні, додаючи відчуття, ніби тут ніхто не жив, а лише зберігався.
Десять митців стояли нерухомо вздовж стін, намагаючись виглядати спокійно. У когось тремтів край манжета, хоч він і вперто смикав його, наче це могло приховати хвилювання. Інший, схилившись над палітрою, стирав невидимі плями — вже в соте. Усі робили вигляд, що просто чекають. Насправді ж — затамували дихання, бо кожен чекав свого вироку.
Повітря було густим, майже липким. Наче сама кімната не любила присутніх і намагалася їх виставити геть.
Двері тихо, але владно відчинилися. Увійшов Батлер. Його обличчя не виражало нічого: ні привітності, ні стурбованості — ніби він ішов не серед живих, а через натюрморт. В руках тримав згорток із єдиною картиною, та навіть не спробував розгорнути його. Не було потреби. Рішення вже ухвалене — це читалося в кожному його русі.
Погляд Батлера ковзнув залом і зупинився на чоловікові, який і не думав ховатися серед інших. Квінн Ґрімм.
Тридцятирічний, високий, із недбалим шармом людини, яка або геній, або провал — але завжди щось значуще. Піджак застібнутий асиметрично, так, ніби він робив це на ходу або ж принципово ігнорував кнопки реальності. Капелюх тримався на півголови, загрозливо з’їжджаючи до вуха. Вуса блищали так старанно, що виглядали майже театрально.
Квінн рухався між виставленими роботами так, ніби то не вони чекали на оцінку, а він — той, хто всіх оцінює. Нахиляв голову, примружував очі, щось мугикав собі під ніс, торкався повітря над полотнами, немов перевіряв їхню температуру.
Зупиняється перед черговою картиною, але дивиться не на неї. Він дивиться на Батлера, і в очах у нього з’являється те солодкавe, хижувате світло, яке буває у котів, коли ті бачать крихкий стакан на краю столу.
— О-о-о, дивіться, хто до нас завітав, — каже Квінн напівголосом, але так, щоб почули всі. — Новий вантажник? Чи просто заблукав?
У майстерні здіймається сміх. Один із художників навіть впускає пензля. Батлер проходить повз, не кидаючи жодного погляду. Проте він не вгамовується — робить кілька кроків услід і вже майже кричить:
— А ні, зачекай… це ж мій сусід. Той «самоук із провулка». Користуєшся майстернею Еліота. І як це він не боїться, що ти можеш його обчистити?
Кроки стихають. Поворот голови — повільний, хижий. Погляд настільки крижаний, що двоє митців мимоволі відступають.
— Ще раз відкриєш рота — отримаєш по зубах. Я попереджаю один раз, — промовляє абсолютно спокійно.
— Та ти жартуєш. Це галерея, а не твій двір із п’яними бійками.
У відповідь — лише знизування плечима:
— Місце не рятує. Люди всюди однакові.
Квінн дивиться на інших, удаючи хоробрість:
— Ви це чули? Думає, що може всіх тут лякати, бо виріс у хащах! Та ти…
Один крок у його бік — і слова обриваються.
— У мене є робота, — тихо звучить у повітрі. — Не змушуй мене витрачати на тебе час.
— Я не сміття, щоб ти просто проходив повз! — раптом вибухає Квінн і хапає його за плече.
Даремно.
Руку знімають так легко, ніби витрушують пил. У погляді з’являється гостра небезпека.
— Не чіпай мене, — лунає попередження.
— А що буде? Удариш? Тут? При всіх? — він тицяє пальцем у груди. — Давай. Покажи, хто ти є.
— Добре.
За мить Квінна відкидає різким поштовхом плеча. Він летить назад, збиваючи пензлі зі столика. Двоє митців кидаються рятувати полотна.
— Ти що, здурів?! — кричить він, намагаючись утриматися.
— Ти сам попросив.
Він кидається вперед, намагаючись схопити Батлера за комір, але той миттєво перехоплює руку і відштовхує убік. Знову врізається в стіл — дерево тріщить.
— Обережніше! Це робота двох місяців! — пищить хтось із художників.
— Бачив і гірше…
— Ще раз… ще раз торкнешся…
— Чувак. Я тебе вже торкнувся. Двічі.
У приміщенні лунає приглушений сміх. Люди розступаються, утворюючи навколо порожнє коло.
Квінн озирається, шукаючи підтримки, але ніхто не рушає — всі чекають продовження.
Кулаки стискаються, та ноги залишаються на місці. Батлер нахиляється ближче:
— Слухай уважно, — голос низький, безжальний. — Ще раз захочеш грати зі мною у свої пихаті ігри — закінчу швидше. І значно болючіше.
У відповідь — тремтячі пальці, що підіймають капелюх із підлоги.
Батлер, витирає кров з губи тильною стороною руки. На пальцях — засохла фарба, змішана з піском.
А Квінн сидить на підлозі, спертий на стіл, дихає коротко й сердито, мов побитий пес, який ще намагається здаватися небезпечним.
Навколо — тиша. Ті самі художники, які ще хвилину тому криво посміхались, тепер роблять вигляд, що роздивляються стелю, підлогу, власні нігті — аби тільки не зустрітись із Батлером поглядом.
— Ну що, — бурмоче один — Того… може, не треба було лізти…
— Закрий рота, — Батлер навіть не дивиться в його бік. — Я сьогодні і так добрий.
Він підходить до стіни, де лишив свій загорнутий рулон полотна. Піднімає його так, ніби це не картина, а щось живе, що може вкусити, якщо тримати неправильно.
Квінн кривиться:
— То ти серйозно приніс, оце?
— Ага, — Батлер киває. — Хтось же має показати людям, що мистецтво — це не твої «квіти для мамусі».
Він кладе полотно на стіл, повільно розгортає. Край тканини шелестить, як старі газети в підвалі. З-під рулона виглядає темний фрагмент — грубий, майже різаний мазок, що створює відчуття руху. Потім другий. Хтось шепоче:
— Ого… це… це що?
Батлер не посміхається. Але в погляді з’являється щось схоже на втомлену гордість. Знімає останній шар тканини — і картина відкривається повністю. Один з художників ковтає слину.
— Слухай… це сильно. Реально сильно.
— Серйозно? — Квінн намагається зберегти зневагу, але голос тремтить. — Це ж...потворно.
— Так. Потворно. Бо світ — не твій глянцевий каталог.
Пауза. Квінн опускає очі. Вперше.
Батлер відходить на крок, витирає руки об джинси:
— Ну що, майстри. Хтось має ще щось сказати?
У залі настає глуха тиша — така, в якій чути, як у когось пересихає в горлі.
— А ти, Квінне, якщо хочеш іще раз зі мною побитись — попереджай. Я хоча б візьму зручне взуття. Бо в цих чоботах незручно наступати на твою самовпевненість.
І в цю крихку мить двері важко відчинилися. До зали увійшов король Вілфред. У правій руці він тримав тонкий келих із елем, у лівій — ніби саму велич. Його рухи були легкі, кожен крок віддавався ледь чутно.
За крок від нього з’явився радник — архієпископ Каеллус. Високий, сухорлявий, з поглядом людини, яка бачить крізь будь-яку маску і зчитує чужі думки швидше, ніж вимовляє молитву.
Квінн змінився миттєво. Ще мить тому — злість, напруга, зірвана пиха. Тепер — постава рівна, спина випрямлена. Він хутко зняв капелюха й схилив голову, ніби боявся, що король помітить подряпину після бійки.
Батлер не ворухнувся. Залишився таким, як був: руки в кишенях, тінь на обличчі, холодний контроль. Він не кланявся. Не виправляв одяг. Навіть не зробив вигляд, що радий бачити монарха. Лише стежив за ним спокійним, настороженим поглядом — наче оцінював не короля, а чергового чоловіка, який може сказати щось дурне.
Король неквапно проходив повз картини. Зупинявся ненадовго то біля однієї, то біля іншої, ніби вивчав мазки, шукаючи в них щось, що могло б йому сподобатись. Його обличчя залишалося нерухомим.
Каеллус крокував позаду, як тінь, що має власні наміри. Час від часу його погляд ковзав між Квінном та Батлером, і в цих поглядах було щось незрозуміле: то розважлива цікавість, то легкий осуд, то відсторонений спокій спостерігача, який чудово знає, що справжні події розгортаються не на полотнах, а в очах живих людей.
Вілфред наближався до картини Батлера. Квінн ледь помітно напружився, немов перед іспитом, що може вирішити його долю. Батлер лише повів плечем — так, ніби йому було байдуже, оцінять його чи ні, хоча всередині щось у ньому стислося.
Повітря стало густішим.
Король спинився біля полотна й підняв келих ближче, щоб світло від бокалу падало на фарбу. Каеллус легко нахилився до нього — ледь, але достатньо, щоб чути його тихе дихання.
— Ваша Величносте, це останнє полотно. Автор — сирота. Живе... як зможе. Що скажете про його роботу?
Стара жінка, згорблена на сходах, ніби тримала світ за плечима. Її пальці, викривлені артритом, міцно стискали дерев’яну тростину. Очі — повністю затуманені сліпотою. Але усмішка… жива, тепла, майже зухвала. Наче вона знала щось, чого не знав ніхто з присутніх. Наче смерть дихала їй у спину, а вона просто не звертала на неї уваги.
Король довго не говорив.
— Чудово, — нарешті озвався він, не відводячи очей. — Це те, що треба.
У залі щось ледве помітно рухнуло. Чиєсь серце, чиєсь самолюбство, чийсь страх.
— Кажуть, його роботи охоче купують на чорному ринку, — додав Каеллус тихим, обережним тоном, ніби пропонував отруту. — Талантом він точно не обділений.
— Його ім’я? — ще без емоційно, але вже з ноткою цікавості.
— Батлер Бетфорд.
Вілфред кивнув ледь помітно. Погляд його холодний, завжди стриманий — але в ньому промайнуло щось інше. Вперше за день він виглядав не втомленим, а на мить — заінтригованим.
Повернувшись до Батлера, він вимовив коротко:
— Залишайся. Я хочу з тобою поговорити.
Це прозвучало як наказ, але дивним чином — і як запрошення.
Квінн, який досі стояв поруч, готовий підхопити будь-яку похвалу, різко повернув голову:
— Ваша Величносте… але ж… — голос його тремтів, хоч він намагався приховати це рівною поставою.
— Ти можеш іти, — відказав Вілфред, навіть не дивлячись у його бік. — І забери з собою свою роботу. На неї не можливо дивитися.
Слова впали на Квінна, мов крижаний дощ. Його кулаки стиснулися так, що побіліли пальці. Образа горіла на обличчі, але він проковтнув її — гірку, задушливу, схожу на попіл. Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й пішов, згрібаючи капелюха так, ніби хотів хоч його придушити замість Батлера. У залі знову стало тихо.
⏳ ⏳ ⏳
Через кілька хвилин після огляду картин Батлера провели до тронної зали.
Важкі двері зачинилися за його спиною, і звук відлунням прокотився високою стелею. Простір був заповнений холодним світлом, яке відбивалося від мармуру та срібних вставок. Порожньо. Тільки він і король.
Він тримав руки в кишенях. Здавалося, так намагався втримати себе від того, щоб не стиснути кулаки — або не стиснути горло людині, яка має владу над усім королівством.
Вілфред сидів у своєму кріслі, що радше нагадувало трон, але без зайвої позолоти — стриманий, холодний, надміру врівноважений. Такий спокій буває лише в людей, що давно вирвали з себе страх і замінили його чимось гострішим.
— Цікава рука, — промовив він, переглядаючи ескіз Батлера. Голос рівний, не поспішний. — Точна. Жорстка. Без прикрас.
— Я не малюю, щоб подобатися. Я малюю, щоб пам’ятати, що світ не збирається бути добрим.
Король підвів погляд, злегка звівши брову.
— Жорстокість тебе не лякає? — запитав він майже жартівливо. — Чи ви вже старі знайомі?
— Ми на «ви», Ваша Величносте. І так. Жорстокість — єдина, хто не зраджував.
Вілфред тихо посміхнувся. Посмішка була короткою й порожньою — як лезо, що блиснуло і зникло. Його пальці стукали по підлокітнику, задаючи ритм розмови.
— Скільки тобі? — запитав він, наче між іншим.
— Двадцять один.
— У цьому віці чоловіки зазвичай або мріють, або брешуть. Ти — другий варіант. Але талановитий.
Король підвівся і наблизився на крок. Дивився не в очі, а на нього загалом — оцінював, зважував, ніби визначав, скільки з нього користі.
— Мені потрібен портрет моєї доньки. Принцеси Лоріанни. Ти намалюєш його.
— Скільки?
— Тридцять тисяч флерків. Половину отримаєш одразу.
Це прозвучало так буденно, наче йшлося про черговий мішок зерна.
У Батлера пересохло в роті. Він ніколи не тримав такої суми. Тридцять тисяч — це було не просто багатство. Це — вихід. Будинок. Майстерня. Спокій для нього і для брата. Життя, яке він не смів собі уявляти.
— А умови? — тихо спитав він, хоч уже знав, що погодиться.
— Повна конфіденційність. Житимеш біля палацу, не в покоях. Обмежене коло спілкування. Без зайвих питань. Доступ до Лоріанни — лише у встановлені години. І так, — він вловив погляд Батлера. — Повна покора етикету. Ніякого... твого характерного стилю поведінки.
— Ви знаєте, хто я? — спитав він уже не таким твердим голосом.
— Я знаю достатньо. Більше, ніж тобі було б комфортно чути.
Пауза. Обтяжлива.
— І саме тому я тебе обираю.
— Чому?
— Бо мені не потрібен художник, який боїться правди, — сухо промовив Вілфред. — І не потрібен той, хто буде дивитися на неї, як на святу. Ти бачиш людей такими, якими вони є. А ще... — король звузив очі, — такі, як ти, не відмовляються.
Контракт полетів йому до ніг. Разом із мішком флерків. Батлер підняв мішок, сховав у кишені, паралельно підняв згорток, повільно розгорнув. Сума різала очі, майже принижувала — бо була надто великою для його світу. Він кивнув, бо відмовитися не міг.
Він вийшов із тронної зали з контрактом у руці, але відчуття було таке, ніби хтось поставив теплу долоню йому на груди — і легенько натиснув. Не боляче. Але попереджуючи. Він щойно погодився ввійти у світ, з якого не виходять без шрамів.
⏳ ⏳ ⏳
Кам’яні плити під ногами Батлера тихо поскрипували — чи, може, то скрипів він сам, стискаючи зуби так, ніби кожен крок давався надто важко. Палац здавався задушливо чистим: стерильні стіни, холодні тіні, жодної неправильної деталі, за яку могла б зачепитися думка. Все тут було надто вилизане… і зовсім не його.
Його тягло геть — туди, де пахне ніччю, фарбою, пилом, мокрим камінням. Де речі живуть власним життям і не соромляться бути не ідеальними.
Під курткою, притиснутий до грудей, лежав згорток: копія контракту, аванс у флерках, ключ від службового входу. Усе це було доказами того, що ніякої пастки немає. Зараз покаже все Ракаму, і доведе, що мав рацію.
Та раптом щось змусило його зупинитися. Не звук. Не кроки. Не поклик.
Вікно.
Високе, аркове, з вузькими шибками, крізь які світло заливається тонкими смугами. І за ним — силует. Дівчина стояла нерухомо, наче вийшла з ранкового туману.
Волосся — біле, як перший сніг, який тільки-но торкнувся землі. Спускалося хвилями. Обличчя — бліде, мов сторінка, до якої ще ніхто не торкався пером. Очі він не бачив, але відчував їхню вагу, ніби погляд торкався його через скло.
Батлер зупинився. На мить. І це була злість. Глуха, важка.
За те, що вона стояла так беззахисно.
За те, що це щось у ньому зрушило.
За те, що він дозволив собі помітити її.
Її присутність, тиха й крихка, різала нерви сильніше, ніж будь-який крик. Він не кланявся. Не відводив погляду першим. Не дозволяв собі довше затриматися.
Просто рушив далі — різко, майже грубо. До виходу. До повітря. До того бруду, у якому почувався чесніше, ніж у цих бездоганних стінах.
Двері за його спиною важко зачинилися. І в тиші, за товстим склом високого вікна, Лоріанна все ще стояла.
Наче знала — він дивився.
Наче бачила — що він не дозволив собі побачити її по-справжньому.
І все ж… не відвела очей.
⏳ ⏳ ⏳
Ринок «Срібного Сонця» шумів, наче розхвильоване море — з постійним припливом голосів, запахів і рухів. Тут усе дихало своїм життям: торговці перегукувалися між собою, змагаючись, чий голос проріже повітря гучніше; дим від смажених горіхів змішувався із солонуватим духом риби та терпким запахом елю, що наповнював легені гарячим запамороченням. Люди штовхалися, сунули вперед цілими хвилями, і в цій круговерті кожен перехожий здавався піщинкою, що не має можливості зупинитися.
Нікелія, зморена тиснявою, притиснула пальто до грудей, намагаючись хоч трохи зменшити свій силует, щоб легше пройти між рядами. У грудях важко клубочився неспокій — не від страху, а від надміру думок. Вона вирушила сюди, щойно мати дала дозвіл їхати до палацу: навідати Лоріанну, подивитися, як вона почувається. І тепер Нікелія хотіла привезти щось, що б потішило принцесу, — щось тепле, світле, чисте, не схоже на сам палац із його важкими таємницями.
«Подарунок… хоча б невеликий», — повторювала подумки, вдивляючись у лавки, де виблискували дорогоцінні прикраси, витончені шкатулки та дивні іграшки з рухомими деталями. Кольорові шовкові нитки мерехтіли так, що здавалося — вони дихають.
У кишені стишено дзенькнув метал. Нікелія опустила пальці й торкнулася холодної поверхні старого механічного годинника. Маленького, але важкого — не за вагою, а за спогадами. Тонкий срібний ланцюжок ковзнув між пальцями, немов знайома рука.
Вуличний гуркіт знову поглинув її, затягнув у свій вир, але тепер дівчина рухалась впевненіше.
Серед ринкового гамору щось раптово вдарило Нікелію в плече так сильно, що вона хитнулася назад і ледь не впала на прилавок із сушеними ягодами. Повітря вирвалося з грудей різким зойком, а серце болісно підскочило, ніби на мить втратило рівновагу разом із нею.
— Дивись, куди прешся, панночко! — відрізав чоловічий голос просто над вухом.
Вона здригнулася й обернулася. Від неї відходив хлопець у темному, затягнутому до підборіддя каптурі. Його кроки були швидкі, гнучкі, мов у кота, що знає кожен закуток цього ринку. Лише на мить він кинув на неї косий погляд — зухвало-недбалий, той, що зазвичай носять люди, котрим все давно обридло.
— Сам дивись, — холодно відповіла вона, вдивляючись у каптур. Її срібні очі блиснули, мов лезо, що торкнулося світла. — Я тут не одна ходжу.
Хлопець зупинятися не став. Лише кутик його губ зрушився в тіні, натякаючи на усмішку — коротку, нахабну. Він зник у натовпі так само швидко, як з’явився, загубився серед людських силуетів.
Нікелія ще кілька секунд стояла нерухомо, заспокоюючи подих. Відчуття грубого доторку все ще пульсувало на плечі, але вона змусила себе рушити далі. Ринок не любив тих, хто затримується.
Вона навіть не здогадалася, що сталося за той короткий ударний момент.
Хлопець вже стискав в долонях блискучий предмет — холодний, плаский. Він поклав трофей у внутрішню кишеню своєї куртки, навіть не глянувши на нього.
Срібний ланцюжок завмер під тканиною так, ніби його силоміць відірвали від правильного власника.
— Ракам! Так ось ти де, — голос Ґрея, різкий і трохи насмішкуватий, розрізав гамір ринку. — Чого ти там крутишся? Що ховаєш?
Ракам здригнувся ледь помітно. Його пальці інстинктивно стиснули в долоні щось металеве — холодний годинник, чужий і небезпечний тягар, який тепер здавався гарячішим за вугілля.
— Нічого, — кинув він тихо, коротко, навіть занадто швидко.
Ґрей наблизився, зміряв його поглядом з голови до п’ят, підозріло прижмурився.
— «Нічого», — повторив він, склавши руки на грудях. — Ти ж знаєш, у мене на «нічого» алергія. Особливо коли ти так міцно тиснеш кишеню, ніби там ключ від раю.
Ракам опустив очі й ковтнув.
— Ходімо. Батлер скоро повернеться.
Ґрей наздогнав його за два кроки, посміхнувшись у свій звичний кривий спосіб.
— О, так. Цікаво, — протягнув він мрійливо, ніби розмірковуючи вголос. — Взяли його… чи ж викинули, щойно побачили?
Його сміх, короткий і колючий, розрізав повітря між ними.
Ракам вдав, що не реагує, але пальці в кишені стиснули годинник ще сильніше — так, ніби той був єдиною ниткою, що утримувала його від провалу.
Хоча глибоко всередині він розумів: ця «знахідка» вже потягне за собою наслідки.
І далеко не дрібні.
⏳ ⏳ ⏳
Надворі вже опустився вечір. Повітря стало важким, туманним, з присмаком сирості, що просочувалася крізь камінь та одяг.
Всередині сховку пахло пилом, димом і втомою. Тьмяна лампа хиталася над столом, кидаючи тіні, які рухалися так, ніби мали власну волю. Ракам сидів на краю стільця, поклавши лікоть на коліно, а в іншій руці стискав той самий годинник — уже не як здобич, а як проблему, від якої не можна втекти. Ґрей ходив з кутка в куток, нервово постукуючи пальцями по ножу, ніби очікував новини, що мала перевернути все.
І раптом двері повільно рипнули.
Не різко — але достатньо голосно, щоб усі в кімнаті в ту ж мить схопилися за зброю.
М'язова пам’ять. Інстинкт виживання. Ніхто навіть не глянув одне на одного — лише холодний рух долонь до руків’їв.
— Ось і наш великий живописець, — кинув Ракам, розвалившись у кріслі з поламаною ніжкою так, ніби це був трон. — Уже з короною на голові чи ще в дорозі?
Батлер не відповів. Його кроки були тверді, мов каміння, що котиться схилом. Він підійшов до столу й кинув на нього мішок. Усередині глухо задзвеніли флерки — звук був настільки чужим для цієї халупи, що навіть стара миша під ящиком замовкла.
— Це тільки аванс, — промовив він. — П’ятнадцять тисяч.
Тиша впала різко, мов ніж.
Тобіас навіть підняв голову від своїх інструментів.
— То… це не жарт? — видавив він. — Він справді тебе найняв?
— Король хоче портрет своєї доньки, — коротко відповів Батлер. — І хоче, щоб його малював я.
— Ти? — Ґрей скептично примружився. — Серйозно? Той самий, що минулого тижня продав баронесі «срібло», яке потемніло за годину.
— Саме я. І саме тому, повторюю, це шанс.
Джудо підійшов ближче. Підняв мішечок двома пальцями, ніби перевіряв, чи не примара це.
— І що далі? — тихо запитав він. — Повішаєш пензлі на стіну й переїдеш у палац? Може, ще й принцесу під руку візьмеш?
Батлер похитав головою — не сміявся, навіть не усміхнувся.
— Далі я закінчу портрет. Заберу решту. Вивезу Дем’яна. І більше сюди не повернуся.
Тиша знову покотилася. Але цього разу — важка, гостра, як лезо.
Рубі відклала ніж, яким чистила яблуко, й тихо сказала:
— А ми? Ти просто… підеш?
— А що вам ще потрібно почути? — його голос був низький, втомлений. — Я витяг вас із вулиці. Я будував це кубло разом із вами. Але жити тут до старості я не збираюся. Хтось із нас має вибратися з цієї ями.
Ракам ударив кулаком по столу так, що флерки всередині торби дзвякнули.
— Це пахне пасткою. Король просто так нічого не дарує. Малюватимеш його доньку — а потім? Він зламає тебе, як ламає всіх, хто виявляється поруч із ним довше, ніж потрібно.
— Можливо, — спокійно відповів Батлер. — Але іншого вибору немає. Ми не збудуємо майбутнє зі вкрадених перснів і дешевого обману. З цієї роботи — можемо. Або хоча б я можу.
— Якщо повернешся живим, — тихо додала Ніна.
Батлер одягнув куртку. Здавалося, він ще мить — і задихнеться в цій кімнаті.
— Якщо не повернуся, — кинув він, — то матимете на кого звалити всі свої провали. Вам же це завжди вдавалося.
Він уже повернувся до дверей, коли раптом зупинився. Обвів кімнату поглядом.
— Де Вериті? — кинув він коротко. — Вона знову десь щезла?
Ніна й Тобіас переглянулися. Ґрей склав руки на грудях.
— Не знаємо, — відказав він. — Вийшла вдень. Сказала «п’ять хвилин»… і все.
— Може, знову залізла в чужі кишені, — пирснула Рубі.
— Або в чужі проблеми, — додав Джудо похмуро. — З нею завжди так.
Батлер стискав зуби. І щось у його погляді потемніло.
— Знайдіть її, — сказав він тихо, але так, що ніхто не смів сперечатися. — Цього разу все може обійтися не так легко.
Він вийшов у коридор. За спиною залишилися приглушені голоси банди й дзенькіт флерків — наче глухе відлуння вибору, який не відмотати назад.
⏳ ⏳ ⏳
Пізній вечір. Майже ніч. Місяць повільно підіймався над дахами сиротинця, розливаючи холодне бліде сяйво по потрісканих вікнах. Повітря було тихим настільки, що здавалося — сам будинок затамував подих.
Вериті обережно відчинила двері до кабінету.
В кімнаті пахло воском і старим папером. За столом сидів директор Патрон Марцель Дрейв — спина рівна, усмішка натягнута, погляд на тонкому дроті між ввічливістю й невдоволенням. Поруч із ним стояв Жиль — злегка зігнутий, руки постійно смикали край жилета, наче він не знав, куди їх подіти.
Але її увагу миттєво привернув третій.
Чоловік стояв посеред кімнати, ніби освітлений тим самим місяцем, що лився ззовні. Довге фіалкове волосся спадало на плечі гладкою хвилею, а очі… очі були неначе відлиті з чистого золота: холодні, непорушні, без емоційні.
— О, Вериті, — голос Патрона зірвався різкувато, але він тут же вирівняв інтонацію, силуючи себе посміхнутися. — Як чудово, що ти нарешті приєдналася до нас.
Він встав, погладжуючи рукав мантії, немов намагаючись стряхнути невидиму порошинку.
— Ти, звісно, вже знайома з наслідним принцом Корони Фаельвена — Оскаром Алдевальдом?
— Ні, не знайома, — спокійно відповіла вона, знімаючи свій потертий плащ і охайно вішаючи його на спинку стільця біля дверей. Вона намагалася не показувати хвилювання, хоча руки трохи тремтіли.
Оскар навіть не кивнув. Його погляд ковзнув по ній так, ніби він оцінював якість каміння під ногами.
— Я думав, — промовив він рівно, без найменшого тепла, — що зустріч буде камерною. Наскільки мені казали, нас мало бути троє. Я… не очікував зайвих очей.
Жиль одразу підскочив, поспішно закиваючи, потираючи долоні, мов зігрівав їх біля уявного багаття.
— Не хвилюйтеся, Ваша Високосте! — випалив він. — Вона своя. Вона чудова помічниця. Вірна, працьовита, дуже… дуже уважна! Я б сказав — майже незамінна.
Патрон кинув на нього роздратований погляд, ледве помітно стиснувши щелепу.
— Саме так, — сказав він, повертаючись до рівного тону. — Вона допомагає нам. І, ми сподіваємося, може стати корисною і вам, Ваша Високосте.
— Яким саме чином? — Оскар навіть не ворухнувся, але в повітрі різко похолодало.
Патрон ковтнув, випрямив плечі й, намагаючись виглядати велично, піднявся з-за столу.
— Ну… ви ж наш головний покровитель. Ми надзвичайно вдячні вам за щомісячні внески…
— Я роблю це заради дітей, — спокійно, майже крижано обірвав його Оскар.
— Так. Звісно. Так, безумовно, — швидко кивнув Патрон, проте рука, що трималась за край столу, трохи здригнулася. — Саме тому… я прийняв рішення доручити Вериті приносити вам звіти. Про найбільш здібних дітей. І тих, хто… підходить для служби.
Він зробив паузу, намагаючись сформулювати фразу так, щоб вона не звучала як продаж.
— Щоб коли настане час, — продовжив директор з вимушеною усмішкою, — ви могли… обрати деяких з них.
Оскар підняв брову. Його голос став тонким лезом.
— Ви серйозно припускаєте, що я… торгую дітьми?
У кабінеті стало тихо, ніби повітря щезло.
— Н-ні! Ні, ні, ні! — Жиль заметався, наче переляканий птах. — Патрон мав на увазі щось зовсім інше! Це ж для вашого ж блага, Ваша Високосте! Ми не пропонуємо вам взяти їх дітьми… просто… коли вони виростуть, вони зможуть бути вам корисними. Королівству також! Адже коли ви станете королем...
— Досить, — холодно обірвав принц.
Вериті відчула, як напруга в кімнаті росте, мов чорнильна пляма. Вона поспішила зробити крок уперед, силуючи себе усміхнутись.
— Може… ми підемо поглянемо на дітей? — запропонувала вона м’яко, відкриваючи двері. Голос в неї був чемний, обережний, майже надто правильний.
Патрон видихнув з полегшенням і одразу схопив момент.
— Так, так! — він поклав руку на спину наслідного принца, намагаючись лагідно спрямувати його до виходу. — Вони вже повечеряли. Відпочивають. Думаю, вам сподобається побачити, як ми тут працюємо.
Оскар ледь помітно відсторонився від доторку, але пішов, не сказавши більше жодного слова.
Вериті замкнула двері позаду них і, поки чоловіки рушили коридором уперед, крадькома поглянула на профіль принца. Сяйво місяця падало на його волосся, і в ту мить він виглядав не як благодійник…
⏳ ⏳ ⏳
Коридори сиротинця здавалися ще темнішими, ніж зазвичай. Лампи тьмяно блимали, відкидаючи на стіни розмиті тіні, що ворушилися при кожному кроці.
— Перший відділ, — оголосив Марцель напруженим голосом, ніби видавлював з нього штучну ввічливість. — Тут — наші звичайні діти. Найслухняніші. Найкращі представники… е-е… простого, але достойного виховання.
Вериті кинула тривожний погляд на нього: він намагався говорити рівно, але кутики рота смикалися від злості — чи страху перед тим, що принц помітить щось зайве.
Вони відчинили двері. Усередині було тепло, пахло кашею й свіжим полотном. Пані Адалін — жінка років сорока п’яти, із зібраним у вузол волоссям і суворим, але розумним поглядом — підвелася зі стільця.
— Ваша Високосте, — стримано кивнула. — Діти ще не лягли спати. Вони… хвилюються.
У кімнаті одразу заворушилося маленьке царство.
Ґабріель, старший — дванадцятирічний, високий як для свого віку, з темними очима, що вже бачили забагато, — миттєво встав і зробив незграбний уклін. Його груди ходили від напруги.
Поруч Клем, маленька п’ятирічна мрійниця з білими бантиками, сором’язливо ховалася за рукавом пані Адалін.
Ліна, дівчинка-вісниця, десять років, з тонкими бровами й поглядом, який ніби читав душі, уважно усміхнулася Оскару — так, ніби вже знала, що він скаже.
Біля неї стояв Еміліон, худорлявий хлопчик, який щосекунди тихенько кашляв, майже вибачливо, але стояв, випнувши груди, щоб виглядати хоробрим.
І нарешті — Дем’ян, шість років, з кудлатим червоним волоссям і круглими очима. Він не боявся. Навпаки — розглядав принца так само уважно, як той — його.
Оскар ковзнув поглядом по всіх. Його обличчя залишалося незворушним, але Вериті помітила, як на мить пом’якли кутики його очей.
— Вони виглядають… здоровими, — промовив він рівно.
— Ми стежимо за ними найкращим чином, — поспішно втрутився Жиль, майже підстрибуючи від своєї старанності. — Пані Адалін — наша найдосвідченіша вихователька!
Адалін тихо пирснула, але стримано, так, щоб ніхто не помітив.
— Хто з них… — почав Оскар, але замовк, бо Клем раптом вийшла вперед, простягаючи йому дерев’яну фігурку.
— Це… для вас… пане. Щоб ви не боялися темряви.
Патрон зблід.
Але наслідний принц лише вклонився їй — ледь, але щиро.
— Дякую, — його голос став глухим, теплішим. — Я ціную це.
Дівчинка сяйнула від радості.
Вериті теж усміхнулася. Марцель — стиснув зуби.
— Йдемо далі, — сказав він різко. — Ми не маємо часу на… сентименти.
Двері другого відділу були посилені металевими засувами.
— Це… необхідність, — виправдовувався Жиль, коли відчиняв їх. — Деякі з них ще не навчилися контролювати себе.
На порозі їх зустрів Мауро Вард, кремезний чоловік з руками, як колоди. Він витирав об пелену долоні, ніби перед зустріччю з принцом хотів позбутися будь-якого бруду.
— Ваша Високосте, — низько вклонився. — Діти готувалися.
Першою до них вийшла Естель, крихітна семирічна дівчинка з тихим голосом — настільки тихим, що навіть коли вона говорила вголос, здавалося, що слова доторкаються до свідомості.
— Добрий вечір, пане принце, — видихнула вона.
Оскар напружився на мить, наче вловив щось у повітрі, але коротко кивнув.
Торрін, хлопець десяти років, стояв у кутку — блідий, але з очима, повними жару. Поруч лежав глиняний кухлик, який потріскував від перегріву.
— Нічого, — буркнув Мауро, помітивши погляд принца. — Навчиться стримувати температуру. Поки що… тренується.
Нарешті, з-за ширми виглянула шестирічна Ліанель. Під її ногами вода збиралася маленькою калюжею.
— Вона сьогодні… засмутилася, — прошепотів Жиль, схилившись до Оскара так низько, що мало не впав. — Дуже чуттєва дитина.
Принц зробив крок ближче. Коли дівчинка побачила його, вона перестала плакати — і вода під її ногами повільно відійшла назад, сховавшись у щілини дошок.
Оскар, не коментуючи, сказав:
— Діти талановиті. Їм потрібен не страх… а структура.
Марцелеві повіки сіпнулися.
— Звісно! Саме це я й створюю! — запевнив він занадто швидко.
Остання кімната була найохайнішою. Тут пахло воском, папером і чимось… придушеним.
Хорст Грейм, суворий завгосп, зустрів їх, тримаючи книгу записів.
— Ваша Високосте, — сказав сухо. — Діти готові.
На лавці сиділи троє.
Енріко, дев’ятирічний, з гострим поглядом — той, хто міг би помітити голку в копиці сіна. Підготовка до розвідки в ньому вже читалася.
Авель, десятирічний, із надто чистими руками й поглядом, який не відводився від підлоги — майбутній служитель храму.
І — Мія, вісім років. Дівчинка з м’яким каштановим волоссям, яке спадало на плечі, і очима, що мали дивну здатність бачити в людях добро раніше за них самих.
Вона нерішуче піднялася, коли побачила Оскара.
— Ви… справді принц? — запитала несміливо.
— Так, — відповів він коротко.
— А чому ви… сумні? — уточнила вона, нахиливши голову.
Вериті завмерла.
Жиль вдавив у себе смішок нервовості.
Марцель почав червоніти.
А Оскар — уперше — розгубився.
Його очі ледь розширилися, і він на мить забув, як правильно тримати спину принца. Потім обережно присів навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні.
— Бо це… довгий день, Міє, — тихо сказав він. — Але ти — перша, хто спитав про це.
Мія усміхнулася теплим, відкритим дитячим сміхом. І без жодного страху взяла його за руку.
Патрон Марцель мало не задихнувся від обурення.
— Мія! — різко прошипів він. — Це неприпустимо! Ваша Високосте, вибачте, діти інколи...
— Все в порядку, — урвав Оскар так холодно, що кімната стала ще тихішою. — Діти не винні, що бачать більше, ніж дорослі хочуть показати.
Марцель спалахнув плямами.
Жиль знову закивав так швидко, що здавалося — от-от упаде.
Вериті відчувала, як б’ється серце: Мія зачепила щось важливе.
Оскар підвівся. Вузька посмішка майже торкнулася його вуст, але не встигла оформитися.
— Хорсте, — звернувся він до завгоспа. — Дбайте про них.
Хорст мовчки кивнув — це був єдиний чоловік у сиротинці, який не боявся ані директора, ані принца.
А за спиною Оскара Марцель ледь приховував роздратування: усе йшло не згідно з його планом.
⏳ ⏳ ⏳
Холодний нічний вітер проймав подвір’я сиротинця до кісток. Ліхтарі ледве трималися за життя, тріпотіли в темряві, ніби ось-ось згаснуть.
Карета Оскара вже чекала — чорна, лакована, із гербом Фаельвена, який у світлі смолоскипів блищав золотом.
Принц стояв біля дверей, злегка піднявши комір свого плаща. Він залишався незворушним, однак Вериті чітко бачила: в його постаті з’явилося щось важке, задумливе — таке, що він намагався приховати.
Марцель і Жиль ішли поруч — немов дві тіні, що боялися відстати від влади.
— Ми дуже вдячні за ваш візит, Ваша Високосте, — з удаваною теплотою промовив Патрон, роблячи уклін, у якому було більше користі, ніж покори. — Завжди раді бачити вас у стінах нашого… скромного закладу.
— Сподіваюся, наступного разу побачу кращі умови, — холодно відповів Оскар. — Діти заслуговують на більше.
Фраза влучила у Марцеля, як лезо. Він усе ще посміхався, але його щелепа ледве помітно стискалася.
Вериті, що стояла трохи позаду, відчула себе між двома світами — світлом принца і чорною глибиною директора.
Жиль похапцем додав:
— Ми вже працюємо над поліпшенням! Працюємо, щодня! Діти… е-е… розквітають під нашою опікою!
Оскар перевів на нього погляд, від якого Жиль мало не втягнув голову в плечі.
— Розквіт потребує чесності, — сказав принц тихо. — Не забувайте про це.
Вериті затримала подих. Ці слова були не випадковими. Він бачив більше, ніж показував.
Нарешті, Оскар зайшов у карету. Колеса тронулися, ледь поскрипіли по мокрій бруківці, й вже за хвилину карета зникла у темному провулку, залишивши лише тремтіння повітря та запах холодного диму.
Тиша впала різко й глухо, немов важка завіса. Лише вітер шарпав поли плаща Вериті.
Марцель стояв нерухомо. Посмішка з його обличчя зникла повністю. Він став іншим — тим, ким був насправді. Холодним, жорстким, роздратованим.
Поворухнув пальцями, ніби відкидав останні сліди удаваної ввічливості.
— Жилю, — промовив він нарешті. Голос був плаский, майже беземоційний, але небезпечний, наче лезо під снігом. — Позбудься Мії.
— Як накажете, пане директор, — пробурмотів він.
— Навіщо? — поцікавилась Вериті.
Патрон обернувся до неї повільно, немов йому було лінь пояснювати, але він мусив підтримувати видимість порядку.
— Вона занадто багато бачить, — вимовив він рівно. — І надто легко знаходить шлях до серця тих, до кого… не повинна.
— Що вона зробить? — хмикнула дівчина. —Вона всьо лише дитина.
— Тим гірше, — відрізав директор, вже відвертаючись. — Діти — найбільш небезпечні. Вони говорять правду у невідповідний момент.
Він стояв біля ліжка, розстебнувши сорочку, яка висіла на його тілі, ніби чужий клапоть тканини. Жирне пузо й волосата грудна клітка виставлені напоказ. Великі руки тремтіли від напруги, а пальці час від часу ковзали по тілу. Він облизував свої губи, сухі й потріскані, розкриваючи жовті зуби у посмішці, що була одночасно огидною й тривожною. Сивина на потилиці не врятувала його від відразливого вигляду — він нагадував старого хижака, який знайшов здобич і насолоджується її страхом.
На ліжку лежала дівчина. Кайданки вривалися в зап’ястя, залишаючи червоні сліди. Волосся розсипалося по подушці, розлігшись темною хвилею, що підкреслювало загоріле обличчя. Очі були повністю порожніми, червоний відтінок радше нагадував згарище, ніж живий погляд. Її тіло здавалося розбитим, безсилим, як лялька, що колись належала іншим. Вона не боролася — відчай давно поглинув її.
Він нахилився ближче, запах тіла настільки огидний, що здавалося, кімната сама стискалася від нього. Кожен його рух був липкий, який тягнувся важко та повільно, пальці гуляли по шкірі дівчини, змушуючи її серце калатати так, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей. Він шепотів тихо, але кожне слово важило як камінь, і навіть у слабкому світлі світанку його обличчя виглядало гидко: губи тремтіли, очі блищали від збудження й влади, зуби виставлені в гнилій посмішці.
Старі стіни кімнати дихали запахом поту, старого сала, зіпсованого елю й цвілі. Навіть дерев’яне ліжко скрипіло під тяжкістю ситуації, ніби знало, що тут немає місця ні надії, ні порятунку. Кожен подих чоловіка був холодним і липким, ніби він сам випарувався з огидної суті. Світло світанку, що пробивалося крізь брудне скло, не могло торкнутися цієї тьми — воно боялося людської потворності, яку дівчина вже давно прийняла.
Він увірвався в неї різко, майже з ненавистю. Тіло дівчини здригнулося, долоні судомно стиснулися в кулаки. Дихання стало уривчастим, погляд застиг у порожнечі — без сліз, без звуку, лише холодна покора. Він рухався швидко, наче прагнув довести собі власну силу, облизуючи її тіло, тоді як вона просто заплющила очі й чекала.
Не вперше. Все повторюється — болісно, принизливо, але коротко. Потім знову тиша, знову вона сама.
Та цього разу він не поспішав відпустити. Його рухи ставали важчими, безладнішими, поки зрештою він не впав поруч, видихаючи, наче після важкої праці.
Вона дивилася на нього мовчки. На тілі — його сліди, на душі — порожнеча. Відчувала лише відразу, гірку, ниючу, що з кожною хвилиною ставала частиною її самої.
Коли чоловік нарешті піднявся на лікоть, важко дихаючи, він звільнив її зап’ястки від кайданів. Металевий звук розітнув тишу. Дівчина потерла руки, щоб зняти біль від затиснених слідів, і повільно підвелася. Її рухи були механічні, мов у ляльки. Зібрала свій одяг із підлоги, почала одягатися, не зводячи на нього очей.
— Прийдеш увечері, — мовив він, розкинувшись на ліжку.
— Навіщо?
— Має прийти Оскар. Хоче подивитися, як тут живуть діти.
— І для чого я там потрібна?
— Щоб прикрасити вечір, — він хижо посміхнувся. — Солодко подякуєш, посміхнешся, скажеш, який він добрий, як допомагає сиротам. І все.
Вона застібала ґудзики на сукні, не підводячи погляду.
— А що я маю сказати Батлеру?
Він коротко, саркастично засміявся:
— Батлеру? Мені байдуже, що ти скажеш тому вуличному шмаркачу, — він підвівся, зробив крок до неї й грубо стиснув її груди. — Головне — щоб ти була ввечері. Якщо ні… — його голос став липким. — Я розповім усім, яка ти насправді брудна дівчинка.
Вона не здригнулася. Лише опустила повіки.
— Добре, пане Жилю. Я прийду.
Він задоволено хмикнув.
— Оце інша справа. Можеш іти, Вериті.
Вона швидко накинула плащ і вийшла, не озираючись. Коридори сиротинця здавалися довшими, ніж будь-коли. Стіни, звичні й сірі, тепер видавалися тісними, мов клітка. Кроки лунали глухо, серце билося повільно. Вона не відчувала ні сорому, ні болю — лише виснаження, мов після бурі.
Єдине бажання — повернутися до Батлера. Побачити його усмішку, почути, як він називає її ім’я — тоді, можливо, стане легше дихати.
⏳ ⏳ ⏳
Ранок сівалю був чужим. Замість лагідного світла й співу птахів — тягучий туман, що збирався за вікнами, немов сиві пальці старої, яка намагається втримати день, щоб він не настав. Сонце ледь-ледь пробивалося крізь важкі хмари, і весь палац здавався вкритим у холодну, сріблясто-блакитну тишу. Повітря було прозоре, майже кришталеве, як у замерзлому сні, що не хоче розтанути.
Лоріанна повільно підвелася з ліжка. Шовкові простирадла з блідим відтінком блакиті ковзнули по її плечах. У дзеркалі — обличчя, втомлене від безсоння. Вночі знову був приступ, вона так і не змогла заснути. З кожним днем вона все рідше бачила в собі ту дівчину, якою думала, що стане.
Принцеса розчесала волосся, заплела його у вільну косу й вийшла з покоїв. Коридори палацу були пусті та сповнені прохолоди — білі мармурові стіни віддзеркалювали бліде світло, срібні візерунки на колонах сяяли, наче крига. Кожен її крок лунав у тиші, ніби палац слухав.
У тронній залі — усе, як завжди: важкі гардини, приглушене світло, запах ладану. На високому троні, оповитий у сріблясте світло, сидів король Вілфред. Його постать здавалася майже кам’яною: обличчя спокійне, руки складені, погляд — далекий, мов дивився крізь неї у щось, чого вона не бачила.
Лоріанна наблизилася, злегка вклонившись.
— Ви хотіли мене бачити, батьку?
— Так, доню, — його голос був низьким, спокійним. — Сьогодні в палаці відбудеться закрита виставка невідомих художників.
— Для чого?
— Я запросив їх, щоб знайти того, хто зможе створити твій портрет.
Вона застигла, ніби слова вдарили в груди.
— Мій портрет?
— Це буде подарунок історії, — він злегка підвівся, спустившись із трону, і повільно наблизився. — Усе минає, Лорі. Але картина — залишиться.
— Ви вже готуєтесь до мого кінця? — у її голосі прорізався ледь стриманий гнів. — Ще не настало моє двадцятиріччя, а ви вже думаєте про те, як будете жити без мене?
Його погляд залишався спокійним.
— Припини себе жаліти. Люди залишають слід, бо мають силу й значення. У тебе ні того, ні іншого немає. Тож нехай світ запам’ятає бодай твоє обличчя — бо більше запам’ятати в тобі нічого.
Лоріанна здригнулася, ніби від удару. Крижані слова батька не вперше різали, та щоразу вона відчувала, як усередині щось ламається. Її пальці злегка тремтіли, але вона підняла підборіддя, відмовляючись подарувати йому слабкість.
— Ну звісно... — прошепотіла вона. — Закрили тут, а тепер кажете, що мені нічого залишити після себе. Але, це не моя провина. Що я зробила, щоб заслужити таку зневагу?
На мить вони стояв у тиші, і лише світло холодних срібних ламп мерехтіло на короні Вілфреда.
— Ти народилася слабкою, — сказав він так спокійно, що від тієї стриманості мороз пройшов би спиною будь-кому. — Без характеру. Без волі. Навіть зараз — стоїш переді мною, питаючи чому, ніби дитина, яка все ще чекає ласки. Ти не створена для боротьби, доню. А цей світ не терпить тих, хто не здатний боротися. Це не твоя провина, так. Але нажаль, нічого вже не зміниться.
Вона втягнула повітря крізь стиснуті зуби, щоб не зірватися в крик.
— Ви навіть не дали мені шанс, — її голос затремтів, але то був уже не страх — гнів і біль сплелися в одне. — Ви ніколи не бачили в мені нічого, окрім… тягаря.
Він зробив крок уперед. Його тінь накрила її так само, як і завжди — владна, важка, майже задушлива.
— Ти помиляєшся, — промовив він, схиливши голову, ніби розглядаючи її крізь прозору стіну. — Я дав тобі все: дім, освіту, титул, силу, життя без страху. Я рятував тебе, і так ти мені дякуєш?
— Тоді для чого тоді вам мій портрет?
— Історія не пам’ятає болю. Вона пам’ятає образи. Люди бачитимуть тебе — і говоритимуть про тебе, як про світло, яке згасло надто рано.
Вона відступила на крок, дивлячись йому просто в очі.
— А чи ви хоч раз подумали, що я не хочу бути лише образом?
— Ох, Лорі, твоє життя закінчується. Ти не можеш хотіти чогось більшого.
— Чому? — її голос більше не тремтів. Він був гострим, як лезо.
Король відвернувся до вікна, до холодного блакитно-срібного сяйва палацу, що тягнулося за межі тронної зали.
— Не став запитань, на які не зможеш отримати відповідь.
У повітрі повисла тиша. Гостра. Напружена.
— Художники мають прибути опівдні. Подбай про те, щоб не потрапити їм на очі.
Вона стояла, не рухаючись, а потім ледь чутно відповіла:
— Мене ніхто й не побачить, можете не хвилюватися.
Принцеса вклонилась, і покинула залу. Вілфред заплющив очі, але не промовив ні слова.
А за вікном туман розсіювався повільно, впускаючи у залу бліде світло сівалю, що більше скидалося на прощання, ніж на початок нового дня.
⏳ ⏳ ⏳
У напіврозваленій церкві стояв запах пилу, металу й чийогось роздратування. Крізь вибиті вітражі пробивалися косі смуги холодного світла, освітлюючи потріскану підлогу та покинуті лави, на яких давно ніхто не молився — хіба що іноді хтось благав, щоб Рубі не кинула в нього ножем, коли не в кондиції.
Ґрей сидів за старим вівтарним столом, ніби це був його особистий трон. Складав будиночок із карт з такою зосередженістю, наче намагався спорудити маленьку імперію, в якій нарешті ніхто не кричить і не грюкає кулаками.
— Не дихайте в мою сторону, — пробурмотів він до всіх. — Це тонка архітектура. Витвір. Шедевр. Якщо воно впаде — я впаду на когось у відповідь.
— Як драматично, — буркнула Рубі, нагострюючи свій ніж. — Якщо впадеш, я запишу в хроніки: «Загинув заради карткового житла. Плакав лише він сам».
Ніна ледь стримувала сміх, перев’язуючи побиті пальці Ракама. Той шипів, зціплюючи зуби.
— Ти хочеш, щоб я кричав? Бо я можу, — пробурмотів він.
— Та ні, — зітхнула вона. — Я просто хочу, щоб ти перестав лізти в бійки.
Тобіас сидів під стіною біля залишків свічників і гортав стару, пожовклу книгу. Він знайшов її кілька днів тому на дзвіниці, й з того часу не міг відірватися — сторінки пахли цвіллю, але таїли щось беззаперечно важливе.
Джудо гепнув кулаком по мішку так, що пил з-під стелі посипався на нього, і поскаржився:
— Раз на тиждень. Ну хоч раз на тиждень я прошу тиші.
— То проси когось більш компетентного, — Рубі не підняла очей.
Двері скрипнули так жалібно, ніби теж не хотіли втягуватись у цей безлад. Вериті переступила поріг — бліда, з тремтінням у плечах, але з усмішкою, яку вона намагалася зібрати з уламків власних сил.
Усі повернули голови так швидко, ніби побачили примару.
— О! — Джудо підняв брову. — Де тебе чорти носили?
Вериті скинула плащ і відповіла напрочуд спокійно:
— Там, де вже нічого немає.
Ґрей перестав дихати, аби картковий будинок не впав, і прошепотів:
— Глибоко. Філософськи. Нічого — це тут чи там? Бо тут теж нічого корисного не відбувається.
Рубі гримнула ножем об стіл.
— Я повторю питання мовою, зрозумілою для всіх: можеш пояснити нормально чи ні?
— Я пояснюватиму тільки Батлеру, — відрізала Вериті, знімаючи з шиї невидимий тягар.
— О, чудово, — Ніна підняла голову. — А ось і він якраз…
Двері відчинились вдруге. Батлер зайшов із виглядом людини, що бачила світло, тінь, смерть — і все це зранку до першої чашки чаю.
Вериті швидко підійшла до нього, намагаючись надати обличчю бодай тінь веселості.
— Батлере!
Він накинув куртку, не відводячи погляду.
— Ти зникла. Знову. Я вже втомився здогадуватися, чи тебе викрали, чи ти сама когось викрала.
— Я… у мене були справи…
— От цікаво, — Ракам вліз у розмову. — Що за такі справи, про які ми не можемо знати? Хіба ти таємний агент?
Вона глянула на нього холодно.
— Деякі речі тебе точно не стосуються. Особливо ті, де потрібен мозок.
— О-о, — Рубі хихикнула. — Агресія пішла в наступ. Може, ви обоє встанете в кути? Я вам навіть місця виберу.
— Вериті, — голос Батлера м’яко, але твердо перерізав повітря.
Вона одразу замовкла, опустивши очі.
— Наступного разу просто попередь, — продовжив він. — Ми не безсмертні. Ми хвилюємось.
— А ніхто і не хвилювався. Я б швидше сказала: ми почали мозковий штурм «як не отримати проблеми через твою втечу».
— Рубі, — попереджувальний погляд Батлера примусив її підняти руки.
— Добре-добре. Я мовчу.
Він повернувся до Вериті.
— Зараз у мене немає часу розпитувати, де ти була. У нас купа роботи. Але ми про це поговоримо. Обов’язково.
Її плечі трохи здригнулися. Тільки тепер вона помітила те, що він тримав у руці — загорнуте в тканину полотно, довге й вузьке, схоже на зброю в чохлі, але м’яке під пальцями.
— Це що? — запитала тихо. — Куди ти йдеш?
— У палац, — відповів він без тіні вагання.
Її серце різко стислося.
— Я піду з тобою.
— Ні.
Одне коротке слово впало між ними, як холодний камінь.
— Чому? — в її голосі з’явився напружений, майже зламаний сміх. — Чому ти не хочеш, щоб я пішла? Я ж можу допомогти, я не заважатиму!
Вона зробила крок до нього, потім другий. Плечі затремтіли, емоції тріснули, вирвавшись назовні.
Батлер не підвищив голос, не зупинився. Просто глянув так, ніби сенсу в цій розмові більше немає, і пройшов повз. Наче її крик не торкнувся його зовсім. Двері зачинилися за ним тихим, але цілком остаточним звуком.
Тиша розтягнулася, аж поки її не розірвав голос. Рубі, яка спостерігала за всім з кутка, повільно схрестила руки на грудях і промовила з холодною, майже медовою насмішкою:
— Скільки б ти перед ним не крутилась, він однаково не покладе тебе в своє ліжко. Не твій рівень, серденько.
Вериті підняла на неї погляд, повний темного, стриманого гніву. А в грудях кипіло й тріщало — суміш образи, страху й жадоби бодай якогось тепла, якого вона знову не отримала.
⏳ ⏳ ⏳
Сонце обережно прорізало сірі хмари, ніби вагаючись, чи варто показувати себе цьому ранку. Тьмяний світ, що ще годину тому здавався свинцевим, тепер набув блідого сяйва — і все ж залишався холодним, мов дотик криці. Сіваль прокидався повільно, наче не мав жодного бажання вступати в цей палац, де навіть повітря було виміряне й охолоджене сріблом.
У внутрішньому павільйоні королівської галереї панувала тиша — не шляхетна, а така, що тисне на скроні. Ледь чутні кроки варти губилися під високими склепіннями, переважно блакитними й білими, мов промерзлий мармур. Срібні панелі стін відбивали віддалені тіні, додаючи відчуття, ніби тут ніхто не жив, а лише зберігався.
Десять митців стояли нерухомо вздовж стін, намагаючись виглядати спокійно. У когось тремтів край манжета, хоч він і вперто смикав його, наче це могло приховати хвилювання. Інший, схилившись над палітрою, стирав невидимі плями — вже в соте. Усі робили вигляд, що просто чекають. Насправді ж — затамували дихання, бо кожен чекав свого вироку.
Повітря було густим, майже липким. Наче сама кімната не любила присутніх і намагалася їх виставити геть.
Двері тихо, але владно відчинилися. Увійшов Батлер. Його обличчя не виражало нічого: ні привітності, ні стурбованості — ніби він ішов не серед живих, а через натюрморт. В руках тримав згорток із єдиною картиною, та навіть не спробував розгорнути його. Не було потреби. Рішення вже ухвалене — це читалося в кожному його русі.
Погляд Батлера ковзнув залом і зупинився на чоловікові, який і не думав ховатися серед інших. Квінн Ґрімм.
Тридцятирічний, високий, із недбалим шармом людини, яка або геній, або провал — але завжди щось значуще. Піджак застібнутий асиметрично, так, ніби він робив це на ходу або ж принципово ігнорував кнопки реальності. Капелюх тримався на півголови, загрозливо з’їжджаючи до вуха. Вуса блищали так старанно, що виглядали майже театрально.
Квінн рухався між виставленими роботами так, ніби то не вони чекали на оцінку, а він — той, хто всіх оцінює. Нахиляв голову, примружував очі, щось мугикав собі під ніс, торкався повітря над полотнами, немов перевіряв їхню температуру.
Зупиняється перед черговою картиною, але дивиться не на неї. Він дивиться на Батлера, і в очах у нього з’являється те солодкавe, хижувате світло, яке буває у котів, коли ті бачать крихкий стакан на краю столу.
— О-о-о, дивіться, хто до нас завітав, — каже Квінн напівголосом, але так, щоб почули всі. — Новий вантажник? Чи просто заблукав?
У майстерні здіймається сміх. Один із художників навіть впускає пензля. Батлер проходить повз, не кидаючи жодного погляду. Проте він не вгамовується — робить кілька кроків услід і вже майже кричить:
— А ні, зачекай… це ж мій сусід. Той «самоук із провулка». Користуєшся майстернею Еліота. І як це він не боїться, що ти можеш його обчистити?
Кроки стихають. Поворот голови — повільний, хижий. Погляд настільки крижаний, що двоє митців мимоволі відступають.
— Ще раз відкриєш рота — отримаєш по зубах. Я попереджаю один раз, — промовляє абсолютно спокійно.
— Та ти жартуєш. Це галерея, а не твій двір із п’яними бійками.
У відповідь — лише знизування плечима:
— Місце не рятує. Люди всюди однакові.
Квінн дивиться на інших, удаючи хоробрість:
— Ви це чули? Думає, що може всіх тут лякати, бо виріс у хащах! Та ти…
Один крок у його бік — і слова обриваються.
— У мене є робота, — тихо звучить у повітрі. — Не змушуй мене витрачати на тебе час.
— Я не сміття, щоб ти просто проходив повз! — раптом вибухає Квінн і хапає його за плече.
Даремно.
Руку знімають так легко, ніби витрушують пил. У погляді з’являється гостра небезпека.
— Не чіпай мене, — лунає попередження.
— А що буде? Удариш? Тут? При всіх? — він тицяє пальцем у груди. — Давай. Покажи, хто ти є.
— Добре.
За мить Квінна відкидає різким поштовхом плеча. Він летить назад, збиваючи пензлі зі столика. Двоє митців кидаються рятувати полотна.
— Ти що, здурів?! — кричить він, намагаючись утриматися.
— Ти сам попросив.
Він кидається вперед, намагаючись схопити Батлера за комір, але той миттєво перехоплює руку і відштовхує убік. Знову врізається в стіл — дерево тріщить.
— Обережніше! Це робота двох місяців! — пищить хтось із художників.
— Бачив і гірше…
— Ще раз… ще раз торкнешся…
— Чувак. Я тебе вже торкнувся. Двічі.
У приміщенні лунає приглушений сміх. Люди розступаються, утворюючи навколо порожнє коло.
Квінн озирається, шукаючи підтримки, але ніхто не рушає — всі чекають продовження.
Кулаки стискаються, та ноги залишаються на місці. Батлер нахиляється ближче:
— Слухай уважно, — голос низький, безжальний. — Ще раз захочеш грати зі мною у свої пихаті ігри — закінчу швидше. І значно болючіше.
У відповідь — тремтячі пальці, що підіймають капелюх із підлоги.
Батлер, витирає кров з губи тильною стороною руки. На пальцях — засохла фарба, змішана з піском.
А Квінн сидить на підлозі, спертий на стіл, дихає коротко й сердито, мов побитий пес, який ще намагається здаватися небезпечним.
Навколо — тиша. Ті самі художники, які ще хвилину тому криво посміхались, тепер роблять вигляд, що роздивляються стелю, підлогу, власні нігті — аби тільки не зустрітись із Батлером поглядом.
— Ну що, — бурмоче один — Того… може, не треба було лізти…
— Закрий рота, — Батлер навіть не дивиться в його бік. — Я сьогодні і так добрий.
Він підходить до стіни, де лишив свій загорнутий рулон полотна. Піднімає його так, ніби це не картина, а щось живе, що може вкусити, якщо тримати неправильно.
Квінн кривиться:
— То ти серйозно приніс, оце?
— Ага, — Батлер киває. — Хтось же має показати людям, що мистецтво — це не твої «квіти для мамусі».
Він кладе полотно на стіл, повільно розгортає. Край тканини шелестить, як старі газети в підвалі. З-під рулона виглядає темний фрагмент — грубий, майже різаний мазок, що створює відчуття руху. Потім другий. Хтось шепоче:
— Ого… це… це що?
Батлер не посміхається. Але в погляді з’являється щось схоже на втомлену гордість. Знімає останній шар тканини — і картина відкривається повністю. Один з художників ковтає слину.
— Слухай… це сильно. Реально сильно.
— Серйозно? — Квінн намагається зберегти зневагу, але голос тремтить. — Це ж...потворно.
— Так. Потворно. Бо світ — не твій глянцевий каталог.
Пауза. Квінн опускає очі. Вперше.
Батлер відходить на крок, витирає руки об джинси:
— Ну що, майстри. Хтось має ще щось сказати?
У залі настає глуха тиша — така, в якій чути, як у когось пересихає в горлі.
— А ти, Квінне, якщо хочеш іще раз зі мною побитись — попереджай. Я хоча б візьму зручне взуття. Бо в цих чоботах незручно наступати на твою самовпевненість.
І в цю крихку мить двері важко відчинилися. До зали увійшов король Вілфред. У правій руці він тримав тонкий келих із елем, у лівій — ніби саму велич. Його рухи були легкі, кожен крок віддавався ледь чутно.
За крок від нього з’явився радник — архієпископ Каеллус. Високий, сухорлявий, з поглядом людини, яка бачить крізь будь-яку маску і зчитує чужі думки швидше, ніж вимовляє молитву.
Квінн змінився миттєво. Ще мить тому — злість, напруга, зірвана пиха. Тепер — постава рівна, спина випрямлена. Він хутко зняв капелюха й схилив голову, ніби боявся, що король помітить подряпину після бійки.
Батлер не ворухнувся. Залишився таким, як був: руки в кишенях, тінь на обличчі, холодний контроль. Він не кланявся. Не виправляв одяг. Навіть не зробив вигляд, що радий бачити монарха. Лише стежив за ним спокійним, настороженим поглядом — наче оцінював не короля, а чергового чоловіка, який може сказати щось дурне.
Король неквапно проходив повз картини. Зупинявся ненадовго то біля однієї, то біля іншої, ніби вивчав мазки, шукаючи в них щось, що могло б йому сподобатись. Його обличчя залишалося нерухомим.
Каеллус крокував позаду, як тінь, що має власні наміри. Час від часу його погляд ковзав між Квінном та Батлером, і в цих поглядах було щось незрозуміле: то розважлива цікавість, то легкий осуд, то відсторонений спокій спостерігача, який чудово знає, що справжні події розгортаються не на полотнах, а в очах живих людей.
Вілфред наближався до картини Батлера. Квінн ледь помітно напружився, немов перед іспитом, що може вирішити його долю. Батлер лише повів плечем — так, ніби йому було байдуже, оцінять його чи ні, хоча всередині щось у ньому стислося.
Повітря стало густішим.
Король спинився біля полотна й підняв келих ближче, щоб світло від бокалу падало на фарбу. Каеллус легко нахилився до нього — ледь, але достатньо, щоб чути його тихе дихання.
— Ваша Величносте, це останнє полотно. Автор — сирота. Живе... як зможе. Що скажете про його роботу?
Стара жінка, згорблена на сходах, ніби тримала світ за плечима. Її пальці, викривлені артритом, міцно стискали дерев’яну тростину. Очі — повністю затуманені сліпотою. Але усмішка… жива, тепла, майже зухвала. Наче вона знала щось, чого не знав ніхто з присутніх. Наче смерть дихала їй у спину, а вона просто не звертала на неї уваги.
Король довго не говорив.
— Чудово, — нарешті озвався він, не відводячи очей. — Це те, що треба.
У залі щось ледве помітно рухнуло. Чиєсь серце, чиєсь самолюбство, чийсь страх.
— Кажуть, його роботи охоче купують на чорному ринку, — додав Каеллус тихим, обережним тоном, ніби пропонував отруту. — Талантом він точно не обділений.
— Його ім’я? — ще без емоційно, але вже з ноткою цікавості.
— Батлер Бетфорд.
Вілфред кивнув ледь помітно. Погляд його холодний, завжди стриманий — але в ньому промайнуло щось інше. Вперше за день він виглядав не втомленим, а на мить — заінтригованим.
Повернувшись до Батлера, він вимовив коротко:
— Залишайся. Я хочу з тобою поговорити.
Це прозвучало як наказ, але дивним чином — і як запрошення.
Квінн, який досі стояв поруч, готовий підхопити будь-яку похвалу, різко повернув голову:
— Ваша Величносте… але ж… — голос його тремтів, хоч він намагався приховати це рівною поставою.
— Ти можеш іти, — відказав Вілфред, навіть не дивлячись у його бік. — І забери з собою свою роботу. На неї не можливо дивитися.
Слова впали на Квінна, мов крижаний дощ. Його кулаки стиснулися так, що побіліли пальці. Образа горіла на обличчі, але він проковтнув її — гірку, задушливу, схожу на попіл. Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й пішов, згрібаючи капелюха так, ніби хотів хоч його придушити замість Батлера. У залі знову стало тихо.
⏳ ⏳ ⏳
Через кілька хвилин після огляду картин Батлера провели до тронної зали.
Важкі двері зачинилися за його спиною, і звук відлунням прокотився високою стелею. Простір був заповнений холодним світлом, яке відбивалося від мармуру та срібних вставок. Порожньо. Тільки він і король.
Він тримав руки в кишенях. Здавалося, так намагався втримати себе від того, щоб не стиснути кулаки — або не стиснути горло людині, яка має владу над усім королівством.
Вілфред сидів у своєму кріслі, що радше нагадувало трон, але без зайвої позолоти — стриманий, холодний, надміру врівноважений. Такий спокій буває лише в людей, що давно вирвали з себе страх і замінили його чимось гострішим.
— Цікава рука, — промовив він, переглядаючи ескіз Батлера. Голос рівний, не поспішний. — Точна. Жорстка. Без прикрас.
— Я не малюю, щоб подобатися. Я малюю, щоб пам’ятати, що світ не збирається бути добрим.
Король підвів погляд, злегка звівши брову.
— Жорстокість тебе не лякає? — запитав він майже жартівливо. — Чи ви вже старі знайомі?
— Ми на «ви», Ваша Величносте. І так. Жорстокість — єдина, хто не зраджував.
Вілфред тихо посміхнувся. Посмішка була короткою й порожньою — як лезо, що блиснуло і зникло. Його пальці стукали по підлокітнику, задаючи ритм розмови.
— Скільки тобі? — запитав він, наче між іншим.
— Двадцять один.
— У цьому віці чоловіки зазвичай або мріють, або брешуть. Ти — другий варіант. Але талановитий.
Король підвівся і наблизився на крок. Дивився не в очі, а на нього загалом — оцінював, зважував, ніби визначав, скільки з нього користі.
— Мені потрібен портрет моєї доньки. Принцеси Лоріанни. Ти намалюєш його.
— Скільки?
— Тридцять тисяч флерків. Половину отримаєш одразу.
Це прозвучало так буденно, наче йшлося про черговий мішок зерна.
У Батлера пересохло в роті. Він ніколи не тримав такої суми. Тридцять тисяч — це було не просто багатство. Це — вихід. Будинок. Майстерня. Спокій для нього і для брата. Життя, яке він не смів собі уявляти.
— А умови? — тихо спитав він, хоч уже знав, що погодиться.
— Повна конфіденційність. Житимеш біля палацу, не в покоях. Обмежене коло спілкування. Без зайвих питань. Доступ до Лоріанни — лише у встановлені години. І так, — він вловив погляд Батлера. — Повна покора етикету. Ніякого... твого характерного стилю поведінки.
— Ви знаєте, хто я? — спитав він уже не таким твердим голосом.
— Я знаю достатньо. Більше, ніж тобі було б комфортно чути.
Пауза. Обтяжлива.
— І саме тому я тебе обираю.
— Чому?
— Бо мені не потрібен художник, який боїться правди, — сухо промовив Вілфред. — І не потрібен той, хто буде дивитися на неї, як на святу. Ти бачиш людей такими, якими вони є. А ще... — король звузив очі, — такі, як ти, не відмовляються.
Контракт полетів йому до ніг. Разом із мішком флерків. Батлер підняв мішок, сховав у кишені, паралельно підняв згорток, повільно розгорнув. Сума різала очі, майже принижувала — бо була надто великою для його світу. Він кивнув, бо відмовитися не міг.
Він вийшов із тронної зали з контрактом у руці, але відчуття було таке, ніби хтось поставив теплу долоню йому на груди — і легенько натиснув. Не боляче. Але попереджуючи. Він щойно погодився ввійти у світ, з якого не виходять без шрамів.
⏳ ⏳ ⏳
Кам’яні плити під ногами Батлера тихо поскрипували — чи, може, то скрипів він сам, стискаючи зуби так, ніби кожен крок давався надто важко. Палац здавався задушливо чистим: стерильні стіни, холодні тіні, жодної неправильної деталі, за яку могла б зачепитися думка. Все тут було надто вилизане… і зовсім не його.
Його тягло геть — туди, де пахне ніччю, фарбою, пилом, мокрим камінням. Де речі живуть власним життям і не соромляться бути не ідеальними.
Під курткою, притиснутий до грудей, лежав згорток: копія контракту, аванс у флерках, ключ від службового входу. Усе це було доказами того, що ніякої пастки немає. Зараз покаже все Ракаму, і доведе, що мав рацію.
Та раптом щось змусило його зупинитися. Не звук. Не кроки. Не поклик.
Вікно.
Високе, аркове, з вузькими шибками, крізь які світло заливається тонкими смугами. І за ним — силует. Дівчина стояла нерухомо, наче вийшла з ранкового туману.
Волосся — біле, як перший сніг, який тільки-но торкнувся землі. Спускалося хвилями. Обличчя — бліде, мов сторінка, до якої ще ніхто не торкався пером. Очі він не бачив, але відчував їхню вагу, ніби погляд торкався його через скло.
Батлер зупинився. На мить. І це була злість. Глуха, важка.
За те, що вона стояла так беззахисно.
За те, що це щось у ньому зрушило.
За те, що він дозволив собі помітити її.
Її присутність, тиха й крихка, різала нерви сильніше, ніж будь-який крик. Він не кланявся. Не відводив погляду першим. Не дозволяв собі довше затриматися.
Просто рушив далі — різко, майже грубо. До виходу. До повітря. До того бруду, у якому почувався чесніше, ніж у цих бездоганних стінах.
Двері за його спиною важко зачинилися. І в тиші, за товстим склом високого вікна, Лоріанна все ще стояла.
Наче знала — він дивився.
Наче бачила — що він не дозволив собі побачити її по-справжньому.
І все ж… не відвела очей.
⏳ ⏳ ⏳
Ринок «Срібного Сонця» шумів, наче розхвильоване море — з постійним припливом голосів, запахів і рухів. Тут усе дихало своїм життям: торговці перегукувалися між собою, змагаючись, чий голос проріже повітря гучніше; дим від смажених горіхів змішувався із солонуватим духом риби та терпким запахом елю, що наповнював легені гарячим запамороченням. Люди штовхалися, сунули вперед цілими хвилями, і в цій круговерті кожен перехожий здавався піщинкою, що не має можливості зупинитися.
Нікелія, зморена тиснявою, притиснула пальто до грудей, намагаючись хоч трохи зменшити свій силует, щоб легше пройти між рядами. У грудях важко клубочився неспокій — не від страху, а від надміру думок. Вона вирушила сюди, щойно мати дала дозвіл їхати до палацу: навідати Лоріанну, подивитися, як вона почувається. І тепер Нікелія хотіла привезти щось, що б потішило принцесу, — щось тепле, світле, чисте, не схоже на сам палац із його важкими таємницями.
«Подарунок… хоча б невеликий», — повторювала подумки, вдивляючись у лавки, де виблискували дорогоцінні прикраси, витончені шкатулки та дивні іграшки з рухомими деталями. Кольорові шовкові нитки мерехтіли так, що здавалося — вони дихають.
У кишені стишено дзенькнув метал. Нікелія опустила пальці й торкнулася холодної поверхні старого механічного годинника. Маленького, але важкого — не за вагою, а за спогадами. Тонкий срібний ланцюжок ковзнув між пальцями, немов знайома рука.
Вуличний гуркіт знову поглинув її, затягнув у свій вир, але тепер дівчина рухалась впевненіше.
Серед ринкового гамору щось раптово вдарило Нікелію в плече так сильно, що вона хитнулася назад і ледь не впала на прилавок із сушеними ягодами. Повітря вирвалося з грудей різким зойком, а серце болісно підскочило, ніби на мить втратило рівновагу разом із нею.
— Дивись, куди прешся, панночко! — відрізав чоловічий голос просто над вухом.
Вона здригнулася й обернулася. Від неї відходив хлопець у темному, затягнутому до підборіддя каптурі. Його кроки були швидкі, гнучкі, мов у кота, що знає кожен закуток цього ринку. Лише на мить він кинув на неї косий погляд — зухвало-недбалий, той, що зазвичай носять люди, котрим все давно обридло.
— Сам дивись, — холодно відповіла вона, вдивляючись у каптур. Її срібні очі блиснули, мов лезо, що торкнулося світла. — Я тут не одна ходжу.
Хлопець зупинятися не став. Лише кутик його губ зрушився в тіні, натякаючи на усмішку — коротку, нахабну. Він зник у натовпі так само швидко, як з’явився, загубився серед людських силуетів.
Нікелія ще кілька секунд стояла нерухомо, заспокоюючи подих. Відчуття грубого доторку все ще пульсувало на плечі, але вона змусила себе рушити далі. Ринок не любив тих, хто затримується.
Вона навіть не здогадалася, що сталося за той короткий ударний момент.
Хлопець вже стискав в долонях блискучий предмет — холодний, плаский. Він поклав трофей у внутрішню кишеню своєї куртки, навіть не глянувши на нього.
Срібний ланцюжок завмер під тканиною так, ніби його силоміць відірвали від правильного власника.
— Ракам! Так ось ти де, — голос Ґрея, різкий і трохи насмішкуватий, розрізав гамір ринку. — Чого ти там крутишся? Що ховаєш?
Ракам здригнувся ледь помітно. Його пальці інстинктивно стиснули в долоні щось металеве — холодний годинник, чужий і небезпечний тягар, який тепер здавався гарячішим за вугілля.
— Нічого, — кинув він тихо, коротко, навіть занадто швидко.
Ґрей наблизився, зміряв його поглядом з голови до п’ят, підозріло прижмурився.
— «Нічого», — повторив він, склавши руки на грудях. — Ти ж знаєш, у мене на «нічого» алергія. Особливо коли ти так міцно тиснеш кишеню, ніби там ключ від раю.
Ракам опустив очі й ковтнув.
— Ходімо. Батлер скоро повернеться.
Ґрей наздогнав його за два кроки, посміхнувшись у свій звичний кривий спосіб.
— О, так. Цікаво, — протягнув він мрійливо, ніби розмірковуючи вголос. — Взяли його… чи ж викинули, щойно побачили?
Його сміх, короткий і колючий, розрізав повітря між ними.
Ракам вдав, що не реагує, але пальці в кишені стиснули годинник ще сильніше — так, ніби той був єдиною ниткою, що утримувала його від провалу.
Хоча глибоко всередині він розумів: ця «знахідка» вже потягне за собою наслідки.
І далеко не дрібні.
⏳ ⏳ ⏳
Надворі вже опустився вечір. Повітря стало важким, туманним, з присмаком сирості, що просочувалася крізь камінь та одяг.
Всередині сховку пахло пилом, димом і втомою. Тьмяна лампа хиталася над столом, кидаючи тіні, які рухалися так, ніби мали власну волю. Ракам сидів на краю стільця, поклавши лікоть на коліно, а в іншій руці стискав той самий годинник — уже не як здобич, а як проблему, від якої не можна втекти. Ґрей ходив з кутка в куток, нервово постукуючи пальцями по ножу, ніби очікував новини, що мала перевернути все.
І раптом двері повільно рипнули.
Не різко — але достатньо голосно, щоб усі в кімнаті в ту ж мить схопилися за зброю.
М'язова пам’ять. Інстинкт виживання. Ніхто навіть не глянув одне на одного — лише холодний рух долонь до руків’їв.
— Ось і наш великий живописець, — кинув Ракам, розвалившись у кріслі з поламаною ніжкою так, ніби це був трон. — Уже з короною на голові чи ще в дорозі?
Батлер не відповів. Його кроки були тверді, мов каміння, що котиться схилом. Він підійшов до столу й кинув на нього мішок. Усередині глухо задзвеніли флерки — звук був настільки чужим для цієї халупи, що навіть стара миша під ящиком замовкла.
— Це тільки аванс, — промовив він. — П’ятнадцять тисяч.
Тиша впала різко, мов ніж.
Тобіас навіть підняв голову від своїх інструментів.
— То… це не жарт? — видавив він. — Він справді тебе найняв?
— Король хоче портрет своєї доньки, — коротко відповів Батлер. — І хоче, щоб його малював я.
— Ти? — Ґрей скептично примружився. — Серйозно? Той самий, що минулого тижня продав баронесі «срібло», яке потемніло за годину.
— Саме я. І саме тому, повторюю, це шанс.
Джудо підійшов ближче. Підняв мішечок двома пальцями, ніби перевіряв, чи не примара це.
— І що далі? — тихо запитав він. — Повішаєш пензлі на стіну й переїдеш у палац? Може, ще й принцесу під руку візьмеш?
Батлер похитав головою — не сміявся, навіть не усміхнувся.
— Далі я закінчу портрет. Заберу решту. Вивезу Дем’яна. І більше сюди не повернуся.
Тиша знову покотилася. Але цього разу — важка, гостра, як лезо.
Рубі відклала ніж, яким чистила яблуко, й тихо сказала:
— А ми? Ти просто… підеш?
— А що вам ще потрібно почути? — його голос був низький, втомлений. — Я витяг вас із вулиці. Я будував це кубло разом із вами. Але жити тут до старості я не збираюся. Хтось із нас має вибратися з цієї ями.
Ракам ударив кулаком по столу так, що флерки всередині торби дзвякнули.
— Це пахне пасткою. Король просто так нічого не дарує. Малюватимеш його доньку — а потім? Він зламає тебе, як ламає всіх, хто виявляється поруч із ним довше, ніж потрібно.
— Можливо, — спокійно відповів Батлер. — Але іншого вибору немає. Ми не збудуємо майбутнє зі вкрадених перснів і дешевого обману. З цієї роботи — можемо. Або хоча б я можу.
— Якщо повернешся живим, — тихо додала Ніна.
Батлер одягнув куртку. Здавалося, він ще мить — і задихнеться в цій кімнаті.
— Якщо не повернуся, — кинув він, — то матимете на кого звалити всі свої провали. Вам же це завжди вдавалося.
Він уже повернувся до дверей, коли раптом зупинився. Обвів кімнату поглядом.
— Де Вериті? — кинув він коротко. — Вона знову десь щезла?
Ніна й Тобіас переглянулися. Ґрей склав руки на грудях.
— Не знаємо, — відказав він. — Вийшла вдень. Сказала «п’ять хвилин»… і все.
— Може, знову залізла в чужі кишені, — пирснула Рубі.
— Або в чужі проблеми, — додав Джудо похмуро. — З нею завжди так.
Батлер стискав зуби. І щось у його погляді потемніло.
— Знайдіть її, — сказав він тихо, але так, що ніхто не смів сперечатися. — Цього разу все може обійтися не так легко.
Він вийшов у коридор. За спиною залишилися приглушені голоси банди й дзенькіт флерків — наче глухе відлуння вибору, який не відмотати назад.
⏳ ⏳ ⏳
Пізній вечір. Майже ніч. Місяць повільно підіймався над дахами сиротинця, розливаючи холодне бліде сяйво по потрісканих вікнах. Повітря було тихим настільки, що здавалося — сам будинок затамував подих.
Вериті обережно відчинила двері до кабінету.
В кімнаті пахло воском і старим папером. За столом сидів директор Патрон Марцель Дрейв — спина рівна, усмішка натягнута, погляд на тонкому дроті між ввічливістю й невдоволенням. Поруч із ним стояв Жиль — злегка зігнутий, руки постійно смикали край жилета, наче він не знав, куди їх подіти.
Але її увагу миттєво привернув третій.
Чоловік стояв посеред кімнати, ніби освітлений тим самим місяцем, що лився ззовні. Довге фіалкове волосся спадало на плечі гладкою хвилею, а очі… очі були неначе відлиті з чистого золота: холодні, непорушні, без емоційні.
— О, Вериті, — голос Патрона зірвався різкувато, але він тут же вирівняв інтонацію, силуючи себе посміхнутися. — Як чудово, що ти нарешті приєдналася до нас.
Він встав, погладжуючи рукав мантії, немов намагаючись стряхнути невидиму порошинку.
— Ти, звісно, вже знайома з наслідним принцом Корони Фаельвена — Оскаром Алдевальдом?
— Ні, не знайома, — спокійно відповіла вона, знімаючи свій потертий плащ і охайно вішаючи його на спинку стільця біля дверей. Вона намагалася не показувати хвилювання, хоча руки трохи тремтіли.
Оскар навіть не кивнув. Його погляд ковзнув по ній так, ніби він оцінював якість каміння під ногами.
— Я думав, — промовив він рівно, без найменшого тепла, — що зустріч буде камерною. Наскільки мені казали, нас мало бути троє. Я… не очікував зайвих очей.
Жиль одразу підскочив, поспішно закиваючи, потираючи долоні, мов зігрівав їх біля уявного багаття.
— Не хвилюйтеся, Ваша Високосте! — випалив він. — Вона своя. Вона чудова помічниця. Вірна, працьовита, дуже… дуже уважна! Я б сказав — майже незамінна.
Патрон кинув на нього роздратований погляд, ледве помітно стиснувши щелепу.
— Саме так, — сказав він, повертаючись до рівного тону. — Вона допомагає нам. І, ми сподіваємося, може стати корисною і вам, Ваша Високосте.
— Яким саме чином? — Оскар навіть не ворухнувся, але в повітрі різко похолодало.
Патрон ковтнув, випрямив плечі й, намагаючись виглядати велично, піднявся з-за столу.
— Ну… ви ж наш головний покровитель. Ми надзвичайно вдячні вам за щомісячні внески…
— Я роблю це заради дітей, — спокійно, майже крижано обірвав його Оскар.
— Так. Звісно. Так, безумовно, — швидко кивнув Патрон, проте рука, що трималась за край столу, трохи здригнулася. — Саме тому… я прийняв рішення доручити Вериті приносити вам звіти. Про найбільш здібних дітей. І тих, хто… підходить для служби.
Він зробив паузу, намагаючись сформулювати фразу так, щоб вона не звучала як продаж.
— Щоб коли настане час, — продовжив директор з вимушеною усмішкою, — ви могли… обрати деяких з них.
Оскар підняв брову. Його голос став тонким лезом.
— Ви серйозно припускаєте, що я… торгую дітьми?
У кабінеті стало тихо, ніби повітря щезло.
— Н-ні! Ні, ні, ні! — Жиль заметався, наче переляканий птах. — Патрон мав на увазі щось зовсім інше! Це ж для вашого ж блага, Ваша Високосте! Ми не пропонуємо вам взяти їх дітьми… просто… коли вони виростуть, вони зможуть бути вам корисними. Королівству також! Адже коли ви станете королем...
— Досить, — холодно обірвав принц.
Вериті відчула, як напруга в кімнаті росте, мов чорнильна пляма. Вона поспішила зробити крок уперед, силуючи себе усміхнутись.
— Може… ми підемо поглянемо на дітей? — запропонувала вона м’яко, відкриваючи двері. Голос в неї був чемний, обережний, майже надто правильний.
Патрон видихнув з полегшенням і одразу схопив момент.
— Так, так! — він поклав руку на спину наслідного принца, намагаючись лагідно спрямувати його до виходу. — Вони вже повечеряли. Відпочивають. Думаю, вам сподобається побачити, як ми тут працюємо.
Оскар ледь помітно відсторонився від доторку, але пішов, не сказавши більше жодного слова.
Вериті замкнула двері позаду них і, поки чоловіки рушили коридором уперед, крадькома поглянула на профіль принца. Сяйво місяця падало на його волосся, і в ту мить він виглядав не як благодійник…
⏳ ⏳ ⏳
Коридори сиротинця здавалися ще темнішими, ніж зазвичай. Лампи тьмяно блимали, відкидаючи на стіни розмиті тіні, що ворушилися при кожному кроці.
— Перший відділ, — оголосив Марцель напруженим голосом, ніби видавлював з нього штучну ввічливість. — Тут — наші звичайні діти. Найслухняніші. Найкращі представники… е-е… простого, але достойного виховання.
Вериті кинула тривожний погляд на нього: він намагався говорити рівно, але кутики рота смикалися від злості — чи страху перед тим, що принц помітить щось зайве.
Вони відчинили двері. Усередині було тепло, пахло кашею й свіжим полотном. Пані Адалін — жінка років сорока п’яти, із зібраним у вузол волоссям і суворим, але розумним поглядом — підвелася зі стільця.
— Ваша Високосте, — стримано кивнула. — Діти ще не лягли спати. Вони… хвилюються.
У кімнаті одразу заворушилося маленьке царство.
Ґабріель, старший — дванадцятирічний, високий як для свого віку, з темними очима, що вже бачили забагато, — миттєво встав і зробив незграбний уклін. Його груди ходили від напруги.
Поруч Клем, маленька п’ятирічна мрійниця з білими бантиками, сором’язливо ховалася за рукавом пані Адалін.
Ліна, дівчинка-вісниця, десять років, з тонкими бровами й поглядом, який ніби читав душі, уважно усміхнулася Оскару — так, ніби вже знала, що він скаже.
Біля неї стояв Еміліон, худорлявий хлопчик, який щосекунди тихенько кашляв, майже вибачливо, але стояв, випнувши груди, щоб виглядати хоробрим.
І нарешті — Дем’ян, шість років, з кудлатим червоним волоссям і круглими очима. Він не боявся. Навпаки — розглядав принца так само уважно, як той — його.
Оскар ковзнув поглядом по всіх. Його обличчя залишалося незворушним, але Вериті помітила, як на мить пом’якли кутики його очей.
— Вони виглядають… здоровими, — промовив він рівно.
— Ми стежимо за ними найкращим чином, — поспішно втрутився Жиль, майже підстрибуючи від своєї старанності. — Пані Адалін — наша найдосвідченіша вихователька!
Адалін тихо пирснула, але стримано, так, щоб ніхто не помітив.
— Хто з них… — почав Оскар, але замовк, бо Клем раптом вийшла вперед, простягаючи йому дерев’яну фігурку.
— Це… для вас… пане. Щоб ви не боялися темряви.
Патрон зблід.
Але наслідний принц лише вклонився їй — ледь, але щиро.
— Дякую, — його голос став глухим, теплішим. — Я ціную це.
Дівчинка сяйнула від радості.
Вериті теж усміхнулася. Марцель — стиснув зуби.
— Йдемо далі, — сказав він різко. — Ми не маємо часу на… сентименти.
Двері другого відділу були посилені металевими засувами.
— Це… необхідність, — виправдовувався Жиль, коли відчиняв їх. — Деякі з них ще не навчилися контролювати себе.
На порозі їх зустрів Мауро Вард, кремезний чоловік з руками, як колоди. Він витирав об пелену долоні, ніби перед зустріччю з принцом хотів позбутися будь-якого бруду.
— Ваша Високосте, — низько вклонився. — Діти готувалися.
Першою до них вийшла Естель, крихітна семирічна дівчинка з тихим голосом — настільки тихим, що навіть коли вона говорила вголос, здавалося, що слова доторкаються до свідомості.
— Добрий вечір, пане принце, — видихнула вона.
Оскар напружився на мить, наче вловив щось у повітрі, але коротко кивнув.
Торрін, хлопець десяти років, стояв у кутку — блідий, але з очима, повними жару. Поруч лежав глиняний кухлик, який потріскував від перегріву.
— Нічого, — буркнув Мауро, помітивши погляд принца. — Навчиться стримувати температуру. Поки що… тренується.
Нарешті, з-за ширми виглянула шестирічна Ліанель. Під її ногами вода збиралася маленькою калюжею.
— Вона сьогодні… засмутилася, — прошепотів Жиль, схилившись до Оскара так низько, що мало не впав. — Дуже чуттєва дитина.
Принц зробив крок ближче. Коли дівчинка побачила його, вона перестала плакати — і вода під її ногами повільно відійшла назад, сховавшись у щілини дошок.
Оскар, не коментуючи, сказав:
— Діти талановиті. Їм потрібен не страх… а структура.
Марцелеві повіки сіпнулися.
— Звісно! Саме це я й створюю! — запевнив він занадто швидко.
Остання кімната була найохайнішою. Тут пахло воском, папером і чимось… придушеним.
Хорст Грейм, суворий завгосп, зустрів їх, тримаючи книгу записів.
— Ваша Високосте, — сказав сухо. — Діти готові.
На лавці сиділи троє.
Енріко, дев’ятирічний, з гострим поглядом — той, хто міг би помітити голку в копиці сіна. Підготовка до розвідки в ньому вже читалася.
Авель, десятирічний, із надто чистими руками й поглядом, який не відводився від підлоги — майбутній служитель храму.
І — Мія, вісім років. Дівчинка з м’яким каштановим волоссям, яке спадало на плечі, і очима, що мали дивну здатність бачити в людях добро раніше за них самих.
Вона нерішуче піднялася, коли побачила Оскара.
— Ви… справді принц? — запитала несміливо.
— Так, — відповів він коротко.
— А чому ви… сумні? — уточнила вона, нахиливши голову.
Вериті завмерла.
Жиль вдавив у себе смішок нервовості.
Марцель почав червоніти.
А Оскар — уперше — розгубився.
Його очі ледь розширилися, і він на мить забув, як правильно тримати спину принца. Потім обережно присів навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні.
— Бо це… довгий день, Міє, — тихо сказав він. — Але ти — перша, хто спитав про це.
Мія усміхнулася теплим, відкритим дитячим сміхом. І без жодного страху взяла його за руку.
Патрон Марцель мало не задихнувся від обурення.
— Мія! — різко прошипів він. — Це неприпустимо! Ваша Високосте, вибачте, діти інколи...
— Все в порядку, — урвав Оскар так холодно, що кімната стала ще тихішою. — Діти не винні, що бачать більше, ніж дорослі хочуть показати.
Марцель спалахнув плямами.
Жиль знову закивав так швидко, що здавалося — от-от упаде.
Вериті відчувала, як б’ється серце: Мія зачепила щось важливе.
Оскар підвівся. Вузька посмішка майже торкнулася його вуст, але не встигла оформитися.
— Хорсте, — звернувся він до завгоспа. — Дбайте про них.
Хорст мовчки кивнув — це був єдиний чоловік у сиротинці, який не боявся ані директора, ані принца.
А за спиною Оскара Марцель ледь приховував роздратування: усе йшло не згідно з його планом.
⏳ ⏳ ⏳
Холодний нічний вітер проймав подвір’я сиротинця до кісток. Ліхтарі ледве трималися за життя, тріпотіли в темряві, ніби ось-ось згаснуть.
Карета Оскара вже чекала — чорна, лакована, із гербом Фаельвена, який у світлі смолоскипів блищав золотом.
Принц стояв біля дверей, злегка піднявши комір свого плаща. Він залишався незворушним, однак Вериті чітко бачила: в його постаті з’явилося щось важке, задумливе — таке, що він намагався приховати.
Марцель і Жиль ішли поруч — немов дві тіні, що боялися відстати від влади.
— Ми дуже вдячні за ваш візит, Ваша Високосте, — з удаваною теплотою промовив Патрон, роблячи уклін, у якому було більше користі, ніж покори. — Завжди раді бачити вас у стінах нашого… скромного закладу.
— Сподіваюся, наступного разу побачу кращі умови, — холодно відповів Оскар. — Діти заслуговують на більше.
Фраза влучила у Марцеля, як лезо. Він усе ще посміхався, але його щелепа ледве помітно стискалася.
Вериті, що стояла трохи позаду, відчула себе між двома світами — світлом принца і чорною глибиною директора.
Жиль похапцем додав:
— Ми вже працюємо над поліпшенням! Працюємо, щодня! Діти… е-е… розквітають під нашою опікою!
Оскар перевів на нього погляд, від якого Жиль мало не втягнув голову в плечі.
— Розквіт потребує чесності, — сказав принц тихо. — Не забувайте про це.
Вериті затримала подих. Ці слова були не випадковими. Він бачив більше, ніж показував.
Нарешті, Оскар зайшов у карету. Колеса тронулися, ледь поскрипіли по мокрій бруківці, й вже за хвилину карета зникла у темному провулку, залишивши лише тремтіння повітря та запах холодного диму.
Тиша впала різко й глухо, немов важка завіса. Лише вітер шарпав поли плаща Вериті.
Марцель стояв нерухомо. Посмішка з його обличчя зникла повністю. Він став іншим — тим, ким був насправді. Холодним, жорстким, роздратованим.
Поворухнув пальцями, ніби відкидав останні сліди удаваної ввічливості.
— Жилю, — промовив він нарешті. Голос був плаский, майже беземоційний, але небезпечний, наче лезо під снігом. — Позбудься Мії.
— Як накажете, пане директор, — пробурмотів він.
— Навіщо? — поцікавилась Вериті.
Патрон обернувся до неї повільно, немов йому було лінь пояснювати, але він мусив підтримувати видимість порядку.
— Вона занадто багато бачить, — вимовив він рівно. — І надто легко знаходить шлях до серця тих, до кого… не повинна.
— Що вона зробить? — хмикнула дівчина. —Вона всьо лише дитина.
— Тим гірше, — відрізав директор, вже відвертаючись. — Діти — найбільш небезпечні. Вони говорять правду у невідповідний момент.
Коментарі