«Вопрос же: болезнь ли порождает самое преступление или само преступление, как-нибудь по особенной натуре своей, всегда сопровождается чем-то вроде болезни?»
Ф. М. Достоєвський «Злочин та кара»


«Я неначе янгол і демон. Певно, саме такою мене бачив художник, і саме такою зобразив на останок».
Пан Олексій відклав рукопис на маленький журнальний столик, витер сльози та поклав голову на диван. Була вже друга година ночі. Дружина спала у кімнаті, а їх шестирічний син гучно перевертався з боку на бік так, що аж ліжко скрипіло. Треба було змастити пружини, бо слухати це кожної ночі вже ставало неможливим. Олексій чекав вихідного, аби зробити всі хатні справи, але навіть свій день відпочинку витратив на роботу.
07.07.2017 року в районі приватних будинків у місті Львів сталася пожежа, у результаті якої загинуло двоє людей. Слідчими вже була встановлена причина займання і вона шокувала всіх. Хтось підпалив стіну з картинами в одній з кімнат, де саме спав чоловік. Сусіди надто пізно помітили пожежу, тож врятувати мешканців будинку не вдалося. Коли пожежні прибули на місце трагедії, будинок вже був вщент понівечений, і єдине, що уціліло це вишня в саду, троянди довкола неї та паркан з почтовим ящичком, де була знайдена папка з рукописом, маленькими намальованими картинками, щоденником художника та блокнотиком з бридкими малюнками. Це сталося абсолютно випадкового. Олексій просто, заради цікавості, зазирнув у поштову скриньку і дістав червону папку. Він нікому про неї не сказав, вирішив, що сам мусить продивитися, вивчити все, а вже потім нести показувати іншим. Своєрідна приватна розмова з померлими. Та він навіть подумати не міг, що дійсно буде говорити з дівчиною, яка не просто проживала у тому будинку, а перебувала всі дванадцять років життя у полоні, і яка прямо кричала про це на сторінках свого рукопису.

***
Він не спав усю ніч, перечитував рукопис знову і знову. Кожну деталь Олексій підкреслював і записував на окремий папірець. Від однієї думки, що акуратний, округлений, широкий почерк, належить Шутко Кораліні – померлій дівчині, яку дванадцять років назад викрали, і яка знайшла сили закарбувати своє життя на папері, ставало зле. Була вже четверта ранку. Сонце потроху виходило з-за обрію, а це означало, що всю ніч він провів працюючи. "Немає нічого гіршого, як працювати у вихідні!", - стверджувала мати та дружина чоловіка, але вони ніколи не зрозуміли б його. Від улюбленої роботи вихідних не існує. Тож з гордістю на серці, та тривогою на душі Олексій узяв до рук коричневий шкіряний блокнот.

То був щоденник Деймона. Дивно, але почерки Кораліни та її викрадача були дуже схожими, а в деяких місцях навіть ідентичними. Це наштовхувало на думку, що, можливо, ці дві речі писала одна людина. Та за роки праці слідчий навчився розрізняти почерк, і знав, що це лише подібність; чоловіча та жіноча рука зовсім по різному виводять літери.
Якісь клаптики паперу з дивними малюнками, Олексій часто малював такі, коли розмовляв з кимось по телефону; на наступній сторінці, дивні цифри, які у висновку зводилися в одну дату – 05.05.2005. Саме тоді була викрадена дівчинка. А вже з наступної сторінки починалися записи.
«Сьогодні 03.12.2004 рік. Вона скоро зробить мене божевільним, і це погано. Коли я її бачу, то одразу ж хочу скривдити. Вона часто проходить повз мій кабінет і дивиться прямо мені в очі, і це дивно. Може ця юна дівчина закохалася? Є у мене одна думка, що так чи інакше буде виконана. Я хочу схопити її. Місяць тому я почав роботу над картиною, але ніяк не можу продовжити. Я просто забуваю ту юні леді. Дівчинка ніби зникає з моєї пам’яті, коли мені до рук потрапляє пензель. Звичайно, я міг її сфотографувати – я так і зробив. Але навіть, дивлячись на фотографію, перемальовуючи кожну деталь її обличчя, на полотні з’являлася зовсім інша дівчина, тільки трішки схожа на неї. Хто вона така, та Кораліна? Ще жодна людина на землі так не стискала моє серце, як вона. Напевно, я скоро оступлюсь. Я вже зробив поворот не туди…»
Після цього запису йшов маленький нарис цієї самої дівчини. Слідчий посунув настільну лампу ближче до себе та ретельно, під її білим сяйвом, розглянув малюнок. Все було так, як описувала Кораліна в рукописі. Чорне, довге, густе волосся ніжно спадало тілом дівчини, сяючи, неначе перлина. Нарис був виконаний простим олівцем, але його сірість зникла, і він заграв зовсім іншими барвами – сріблом та перламутром. Ось, що означає талант! Наступної сторінки не було, від неї залишився лише огризок, на якому акуратними літерами були виведені слова: «візерунок», «полон», «світло», і «треба».

Слідчий не знав, що йому робити. Певно, треба було показати ту папку колегам, але вони б тільки заважали. Тож егоїстична частинка Олексієвої душі вирішила залишити папку собі. Ласування кривавими, самотніми роками життя дівчини – приклад садиста. Він часто зустрічався з агресорами у своєму житті. За роки навчання і роботи, вони стали частиною його життя, і не відпускали його. Олексій чудово знав і свого внутрішнього агресора. Він дотримувався думки, що всі, хто йдуть працювати у правоохоронні органи вміло приховують свою жорстоку натуру. Це не просто робота з паперами, жертвами та злодіями – це насолода, за яку тобі платять. Часом, під час обідньої перерви, Олексій і його колеги сідали у "секретне коло". У ньому пошепки, як малі діти у літньому таборі, розповідали свої сокровенні думки і мрії. Його найкращий друг Віктор, працював поліцейським. Він був, певно, найбожевільнішим з усіх його знайомих. Часто, повертаючись з якогось кривавого завдання і, повільним кроком заходячи до офісу з доказами, чоловік посміхався. У тому "секретному колі" Віктор говорив найбільше – нові криваві подробиці з місць злочинів, розсипалися маленькими дорогоцінними камінчиками, поласувати якими збиралося ціле коло зівак. Усі, затамувавши подих, вслухувались у кожне слово, жадібно вбираючи їх. Божевілля? Так. Хтось бридкі мрії носить під серцем, хтось пов'язує з ними своє життя, виступаючи за добро і правосуддя, а хтось йде шляхом здійснення мрій, падаючи прямо у пекло. 
Олексій мав повне право пишатися своїм колективом, і життям у цілому. Син, дружина, робота, безліч друзів, здорові батьки – усе найкраще зібралося у його житті. Та єдине, що заважало, на думку рідних, щасливому буттю –  це та клята робота з трупами та злочинцями. Вони не розуміли його і, для підлітка Олексія то була найбільша трагедія у світі. Навіть перше кохання не приносило стільки страждань, як хрест на професії слідчого. І от, коли за плечима роки роботи, коли у сни приходять злочини десятилітньої давності, коли він давно забув про молодість та безтурботність, вирішуючи кожен день свої дорослі питання, до рук потрапляє та папка. Акуратний, округлений почерк повертає його назад у юність, молодість. Розповідає про неволю й полон, який він ніколи не зазнавав. Голова пульсує від бруду, що ллється сторінками, а коли настає «солодка пісня Кораліни» хочеться блювати від абсурдності ситуації. Олексій, переживаючи усі ці почуття, був готовий просто підкинути рукопис комусь іншому – припинити свої страждання. Тому замість сну – нечіткі, плаваючі літери, замість легкості – тягар і втома, як фізична так й емоційна. Але цікавість та тираністичне «Я» Олексія брало гору і він продовжив читати щоденник художника.

***
Записів довго не було. На наступних восьми сторінках з’являлися лише малюнки та якісь списки з таблицями. І от довгоочікуваний запис датований 05.03.2005.
«Мені сьогодні сумно. По-перше, зарплату затримують вже на тиждень, і я рішуче плентаюся в магазин, щоб купити хліб, кефір і ковбасу. Економія заради неї. По-друге, сьогодні її День народження. 14 років. Пам’ятаю цей вік! Вперше за три роки я дихав вільно і сміливо, без страху, що мене можуть побити. Сьогодні ця юна дівчина дивилася на мене якось дивно. Можливо, мені здалося, але вона мене злякалася. Очі широко розплющені, зіниці розширені, рот привідкритий. Вона дивилась на мене так близько хвилини, а потім скажені подружки відволікли її і вона пішла з ними, лише наостанок поглянувши мені в очі. Я наче божеволію і нічого не розумію. Бридка думка вже стала моєю мрією, і це погано. Пам’ятаю мамині слова: «Кожна мрія коли-небудь стає метою, а потім життям!». Вона говорила так завжди і змушувала мене мріяти тільки про хороше. Можливо, так воно і є? Тоді моя мрія на порозі реальності.» 
Хто б знав, що рівно через два місяці цей доволі приємний, розумний та законослухняний чоловік скоїть злочин. Читаючи щоденник, Олексія не покидала одна думка – що саме змусило художника піти на цей злочин? Але вже наступний запис усе пояснював:
“Я певен, що роблю помилку, але майже через місяць вона буде у мене. Здоровий глузд покидає мене і це точно. А хто у всьому винен? Правильно – вона. Я знаю, що дівчина мене боїться, це видно по її очам, але ще більше, я відчуваю, як вона кличе мене до себе, прямо заманює. Це не моя уява, точно. Мені прийдеться прожити усе життя з цим вантажем і, чесно кажучи, не знаю, як уберегти її від себе. Все майже готово, залишилось дочекатися. Барвиста пташечка стане червоною…
27. 03. 2005"

О шостій ранку прокидалася дружина Олексія. Вона була ранньою пташкою, і це певно єдина протилежність між ними. Слідчий склав усе в папку і поклав її до сейфу, де зберігав усі важливі документи. Так робив його батько, так робить і він, й скоріш за все, так буде робити його син. Родинні традиції з покоління в покоління – перший полон життя.
«Доброго ранку, любий», - прозвучав тендітний голосок дружини Олексія. Дивно, але вона зовсім не здивувалася такому ранньому підйому свого чоловіка. Вона відправилася на кухню, де мала провести цілий день. Це також сімейна традиція. Її бабуся, мама, сестра і вона все життя проводять на кухні. Раніше слідчий цього не помічав, але тепер, після «розмови з полоненою» він усвідомив плачевність людського буття. Кайдани повсюди, куди не глянь.

Робочій день пройшов, як зазвичай. Нічого нового. Робота з паперами та ще трохи розмов у колі з колегами. День закінчився, а отже довга і темна нічка попереду. Слідчий планував працювати зі щоденник художника до третьої ночі, але і другу ніч він провів під білим сяйвом лампи. Дружина заснула, син також. Він давно з ним не грався, робота забирає всі сили й енергію, які можна подарувати рідним. Навчання, робота – другий полон життя.

Знову жовті сторінки щоденника та акуратний почерк. Олексій протер очі, які воліли закритися, і продовжив читання.
«Що краще: злочин заради щастя, чи праведне життя у смутку? Відповідь на це запитання я вже знайшов. Вона далася мені не так важко, як я думав. Одна єдина ніч і я все зрозумів. Дівчина наснилася мені у червоній сукні, яку я вже купив. Завтра планую купити ще три, на заміну. Дві на теплу пору, дві на холодну. Я поки не знаю, як вкраду її, і чесно кажучи, не впевнений, що взагалі зможу, але це станеться зовсім скоро. Більше не хочу писати. Сподіваюся, наступний запис я зроблю вже з Пташкою.
29. 04. 2005.»
Пограбувати, викрасти, покалічити, зґвалтувати, вбити – не так просто, як здається. Хтось постійно ухиляється від настирливого погляду божевілля; хтось іде з ним за руку; хтось втілює свої бажання у снах та творчості. Але їх всіх об’єднує одне – злочин. Судячи з записів художника, слідчий зробив висновок, що цей злочинець не зміг довго ухилятися від свого божевілля, а отже насолода від злочину буде тривати вічно.
Наступні чотири сторінки були у звичайну чорну лінію без жодного натяку на минулу присутність олівця чи ручки. Вільговський не написав жодного слова – блокнот був майже порожнім. Лише інколи зустрічалися записи та малюнки. Чому він пропускав так багато сторінок? Можливо, хотів щось дописати, так часто роблять творчі люди. Тобто божевільні? Давня подруга Олексія часто говорила одну й ту ж фразу, коли чула це слово: «Божевілля – це повторення певних дій, які ти робиш з надією на зміни, але вони не відбуваються, бо дії не змінюються». Чоловік часто запитував, де вона це прочитала, чи може почула, а та спокійно потискала плечима та відповідала, що просто не знає. Вона любила подумати і часом, копаючись у новій, цікавій темі, доходила до абсурду. З нею завжди було весело і безмежно цікаво. Ніхто і ніколи не підтримував Олексія у його любові до злочинів так, як вона. Можливо тому, що і сама їх любила.

Слідчий перегорнув ще одну сторінку і, нарешті – довгоочікуваний запис. Кожне нове речення було написане пастою іншого кольору. Це виглядало моторошно. Можна лише уявити, що відбувалося в голові художника. Думки плуталися, бо мало не над кожним словом було ще по два, три синоніми. Але основний текст був наступним:
«Я це зробив! Не знаю, чи пишатися цим, чи може плакати, але злочин скоєно. Вона ще не бачила мене, і певно дуже здивується, коли побачить. Я сподіваюся, що вона не впізнала мене, коли ще була при свідомості. Признаюсь чесно, руки чешуться –  так хочу її торкнутися. Усього тіла: волосся, плечей, рук, ніг, грудей – усього. Але щось мене зупиняє, щось змушує не чіпати її. Та дитяча нетерплячість, яка прокидалася у парках атракціонів, кликає мене до неї. Наскільки ж я бридкий і жалюгідний. Певно, я навіть пальцем не зможу її торкнутися. І не треба, прийде час, і вона сама цього захоче. Можливо. 
05. 05. 2005.»
Наступний запис чекав на слідчого вже через сторінку. Він складався всього лише з трьох слів, що якнайкраще описували основний стан художника.
"Я її боюся!"
Невже злочинець може відчувати страх перед своєю жертвою? Це буцімто неможливо. Слідчий довго не міг перегорнути сторінку, так сильно його зацікавила та фраза. Можливо, він боявся правосуддя і кари, а не її. Можливо, боявся вбити, чи сильно покалічити дівчину у пориві гніву. Це питання залишається відкритим – на нього немає відповіді.

***
На годиннику перша ночі, а сторінки зовсім не гортаються. Олексій просто не міг читати більше. Сон закликав до себе і колисковою, і суцільною темрявою, і холодною постіллю, що була в самий раз у липневу спеку. Але і справа Кораліни була не менш цікавою і спокусливою. Він протер очі, сів на край дивану, підсунув лампу, вирівняв спину і, нарешті, перегорнув сторінку.
«Сьогодні я вперше з нею поговорив. Нормально. Я думав буде важче, але ні, все пройшло досить не погано. Вона реально мене боїться. Звичайно, дівча трохи зухвале, але це скоро пройде, а може і ні. Короче я не знаю. Зовсім скоро відведу її в майстерню і змушу сидіти. Здається, я буду не поганим катом…
08. 05. 2005.»
Так, він дійсно був не поганим катом. Художник настільки вжився в роль злочинця, що мордував бідну дівчину кожного дня. А може, він і не грав роль, а був самим собою, нарешті! Слідчий до кінця не розумів що саме відчував художник, а записи тільки заплутували. Але треба було продовжувати.
«Я певно ніколи не отримував стільки насолоди від дівочих сліз. Коли плакала мама, хотілося втекти, здавалося, що це я винен у її сльозах. Але тепер я чітко знаю, що моя Пташечка плаче від мене, і це найприємніше почуття у світі. Правда. Сьогодні ми вперше працювали. Вона ревла, як дитина, не могла зупинитися. Весь час, поки я працював вона плакала і від цього мурашки бігли по шкірі.
09. 05. 2005.»

Слідчий зробив два ковтки кави і продовжив читання. Три наступні сторінки були повністю порожніми, і лише на четвертому перелистуванні Олексій помітив текст. Художник не писав вже два роки. Чому? Що сталося? З якої причини злочинець закинув цю справу?
“Я нічого не можу з собою вдіяти. Часом мені хочеться її просто вбити, а часом пригорнути та пожаліти. Ще жодна людина не викликала у мене такий спектр емоцій, як вона. Пташечка виглядає такою беззахисною, але у той самий час, безмежно сильною. Я знаю, як їй важко, бо сам пройшов через подібне. Не хочу навіть згадувати. Навіщо я це роблю?! Я все можу виправити, але… воно мені треба? Скільки ще років я маю мучити її, і чи буде це і для мене мукою? Більше запитань, аніж відповідей. Найголовніше, щоб я нічого не відчув до неї, бо тоді, я просто не відпущу її. Фу, це вже занадто солодко.
22. 04. 2007.”

Прохолодний вітер залетів до вітальні. Протяг підняв у повітря рукописи Кораліни, розкидавши їх кімнатою. Слідчий з гуркотом поставив чашку на стіл і ліниво нахилився по них. Ненароком до рук потрапив опис метеликів, що буцімто сиділи на плечах дівчини. Він ще під час читання рукопису зацікавив чоловіка. Олексій знову перечитав усі переживання полоненої, починаючи з найпершої згадки, закінчуючи останнім спогадом про рудоволосого, кучерявого чоловіка. Дитяча травма стала фундаментом для Деймона. Він відчув ту солодку слабкість та беззахисність чотирнадцятирічної дівчинки і просто скористався нею. Слідчого зацікавив той факт, що художник навіть не підозрював про скалічену душу Кораліни. Більш того, він був упевнений у своїй першості. Його мучили душевні страждання та бажання, які кидали його то у глибоку ніжність й жаль, то у гнів і жорстокість. Він навіть не усвідомлював, що викрав свою вже кохану дівчину.

Годинник йшов рівно, відбиваючи чіткий ритм часу. Здавалося, що очі слідчого дотримуються того ж ритму, перечитуючи рукопис Кораліни. Бог знає, скільки ще він міг читати ті страждання, якби не щоденник, що так кликав до себе. Не маленька кількість сторінок по правий бік блокноту – невідома територія душі художника.
Насправді вона виявилася доволі порожньою. Більшість сторінок щоденника цнотливою річкою перегорталися одна за одною. Навіщо злочинець залишав так багато місця, і чому взагалі перестав записувати свої переживання? Слідчий вже вкотре помилково брав порожню чашку з під кави. Він вже починав відчувати легку нотку роздратування – така собі риса будь-якого холерика, коли щось йде не за планом, або часом. Декілька разів нетерплячий вказівний палець правої руки чоловіка, намагався перегорнути пару трійку сторінок, але страх проґавити щось важливе, брав гору. Тож він старанно знову і знову уважно роздивлявся кожен закуток наступної сторінки і з невдоволенням на серці та роздратуванням у диханні, гортав далі. Скільки ще тих порожніх сторінок? Скільки можна безуспішно гортати і нічого не знаходити?! І коли надія на новий запис згасла, як ліхтар за вікном, бо надворі вже світало, на сторінці вималювався почерк художника:
“Я написав картину. Про неї. Для неї. Що може бути гірше?! Не знаю, що зі мною відбувається, але здається, що я остаточно збожеволів. Вона мені більше не потрібна, та відпустити її – неможливо. Моя Пташечка так щиро вірить у свій порятунок, що аж бридко. Тепер вона лише моя, і тільки я її порятунок. Поки не знаю, що саме буду робити далі, можливо, виховаю для себе ідеальну жінку, можливо, відпущу, можливо, ще щось прийде у мою світлу голову. Немає різниці. Але у будь-якому випадку вона – моя Пташечка. Я міркую, як кретин, як останній віслюк.
13. 05. 2008.”
Вже через дві сторінки слідчий побачив наступний запис:
"Я чудово знаю, що буду робити далі – напишу другу картину. Я вже маю план і готовий працювати. Перша картина отримала стільки позитивних відгуків, що я натхненний писати ще, не зупиняючись. Але я не забуваю, що за моїм маленьким успіхом стоїть вона – моя муза, моя Пташка. Як говорять у народі: "За кожним успішним чоловіком стоїть мудра жінка". Дякую тобі, Кораліно. Тільки тут я можу це сказати.
23. 05. 2008."

У своїх записах художник був обережним. Він явно був ще тим параноїком і, навіть, у особистому щоденнику дотримувався простого викладу реальності, без додаткових почуттів чи переживань. Слідчий, повернувшись з кухні з новою порцією кави, зручно вмостився на дивані. До того, як його дружина прокинеться залишалося три години, а отже він зможе закінчити роботу зі щоденником, тим паче, що більшість сторінок були порожніми. І знову білі листи у чорну лінійку. Нічого не змінювалося. Та, от, прямо посередині щоденника, з’явився великий малюнок квітки. Вона, майже зів’яла, з двома зеленими листочками на голих, сухих вітках, стоїть у зеленому горщику. Фоном слугує вікно і ґрати на ньому. Звичайний натюрморт, який певно вважався б просто малюнком, якби не підпис. Чорним маркером художник вивів речення: «Вона колись розквітне…», і біля нього намалював троянду.
Малюнок безумовно мав таємний сенс. Слідчий узяв телефон до рук, відкрив камеру і навів її на зображення. Телефон з п'яти мегапіксельною камерою, слухняно зробив фото; застарілий і покоцаний, але такий рідний. Олексій відкрив галерею фотографій, поглянув на щойно зроблену копію малюнка і прогортав пальцем униз. Там, серед сотні фотографій паперів, документів та друзів, були найприємніші і найпрекрасніші фото. Його синочок, який щойно народився; «маленький стариган» - таке ім'я йому дала десятирічна двоюрідна сестра. Декілька фотографій біля моря з першого відпочинку утрьох, фото з мамою та ще пара суто сімейних зображень. Дивне відчуття. Слідчий ніяк не міг збагнути, що прочитаний рукопис це не просто новий роман, а суцільна правда – життя. Тільки тепер, коли він так бережливо з мокрими від сліз очима, переглядав кожне сімейне фото, зрозумів, що бідна Кораліна ніколи цього не побачить. Єдине, що вона бачила це – насилля, жорстокість і несправедливість. Але і у такому страшному бутті вона знайшла сонячне світло, і відчайдушно за нього трималася.
Так завжди, тільки візьмеш до рук телефон, і одразу ж усі справи відлипають від тебе, а чи то ти від них? Слідчий провів прекрасних сорок хвилин у власних спогадах, переглядаючи фото, і добряче відпочив. Але тільки після такого «відпочинку» єдине, що хочеться це спати. Ні! Олексій сів на краєчок дивану, вирівняв спину і продовжив роботу.

***
Слідчий знову обережно гортав щоденник. Тринадцять сторінок вже були позаду, а довгоочікуваний запис з’явився на наступній сторінці, і одразу ж дав зрозуміти свою значимість.
«Дідько! Що зі мною таке! Ця клята дівчина вже всі соки з мене вижала, прямо висмоктала! Я ніколи не дозволяв собі так емоційно виражатися. Два дні тому вона подзвонила мені зранку. Кораліна так ніколи не робила, бо чудово знала, що мене турбувати не можна. Отже, я одразу зрозумів, що відбулося щось дуже серйозне. Вона белькотіла дещо дивне у слухавку і я не міг зрозуміти що саме, а коли нарешті розібрав, то був вражений. Вона по коліна у воді. Прорвало трубу з крижаною водою. І тут постав вибір – залишити її у майстерні, або відвести до себе. Коли розум відмовляється приймати якісь рішення на допомогу приходить серце, і саме воно підказало мені помилитися. Вона вже другий день мусоле мені очі, і, певно, я скоро втрачу контроль…
23. 11. 2011.»
«Як дивно», - подумав слідчий. Вона писала про виникнення нових почуттів між ними, а він просто ненавидить її. Але й у цьому є дещо. Саме ненависть, злість, неприязнь супроводжують таке явище, як кохання. Звичайно, Олексій такого ніколи не відчував. Більш того, він усе життя боровся зі своїм добрий, чуйним серцем і з нездатністю до ненависті. Так, він міг крикнути, розізлитися, та навіть вдарити когось, але він ніколи не відчував ненависті. Його дружина взагалі, навіть ображатися довго не може. Будь-яка образа, чи криве слово у її бік, завжди відбивалося іншим, ніяк її не чіпаючи. Саме тому він так сильно нею захоплюється, і це захоплення з роками тільки зростає.

Сонце остаточно встало. До того, як воно розіллється кімнатою маленькими промінчиками, залишалася година, а отже стільки ж часу на завершення роботи. Руки вже не хотіли тримати щоденник – навіть гортати його ставало дедалі важче. Втома вже давно потай прокралася до слідчого, але тільки зараз дала про себе знати. Залишилося зовсім мало, але це «мало» виглядало для нього занадто великим. Усього лише два дні і дві ночі, Олексій провів у «віртуальному полоні», і це виявилося важким випробуванням. Історію Кораліни можна описати чотирма словами: «Скалічене життя скалічило інше».

Сторінка за сторінкою. Порожньо. Нічого. «Та що це в біса таке?», - пошепки вилаявся слідчий. Він вже був готовий закинути цю справу і прямо у ту ж секунду відвести цю кляту папку до відділку. Хвилина повільного дихання, рахунок від десяти до одного і він знову узявся за щоденник. Може здатися, що це якісь муки, і… так і є. Подібна історія не може бути легкою, і будь-хто буде відчувати прокляту втому та легку нудоту від усього про що йдеться у рукописі. Подумки, слідчий був вже не у вітальні свого дому, а десь дуже далеко, де, можливо, зараз живуть Кораліна і Деймон. І різко – запис!
«Я пишу дуже рідко. Не тому, що не хочу, а тому, що боюся. Я б і не писав, якби не одна порада, яку я було прочитав у журналі, ще у підлітковому віці. То були якісь поради від психолога, і я, як будь-який підліток узявся їх читати. Одною з таких порад виявилося ведення особистого щоденника. Декілька разів я починав цю справу, але ніяк не міг дотримуватись режиму. Мої думки то самі кудись зникали, і вже не було тем для написання, то породжували дещо бридке, зовсім не потрібне паперу. В цілому, я просто починав малювати. А коли вона з’явилася в моєму житті, я не знав що з цим робити. Чорт забирай! Я пишу це, ніби даю інтерв’ю. До біса все, пишу далі. Я не міг її намалювати. Навіть близько. Її риси обличчя розпливалися прямо на аркуші, і в кінцевому результаті, я бачив зовсім іншу дівчину. Після, я почав фотографувати її. Це також не помогло. Від смутку та розчарування я зробив перший запис, а потім його викинув. Я так робив майже з усім, що було занадто особистим чи гарним, і єдине прекрасне, що я ніколи не викину – картини про неї. Причина тільки одна, і вона не змінна. Вони далися нам дуже важко, а отже їх краса – не справжня.
Завтра ми з Кораліною їдемо у подорож. Вона вмовила мене це зробити. Не знаю, що з цього вийде, але думаю, що нічого доброго. Та час покаже. Чесно кажучи, я дуже від неї втомився, але нехай це залишиться при мені.
14. 04. 2014.»

Художник виявився напрочуд чуттєвою та глибокою людиною. Саме ці дві якості стали провідними у його творчості, і саме вони стали його слабкістю. Щоб знайти ці дві риси характеру художника Кораліні знадобилося шість років пекла. А далі проста арифметика – слухняність, гарне ставлення до людини і якась важлива подія, дають доступ до людського серця.

Слідчий прогортав щоденник до кінця. На мить здалося, що робота закінчена, але ні – у папці лежав маленький блокнотик багряного кольору. Чоловік обережно дістав записничок і сів на підлогу біля крісла. Уважно роздивляючись новий предмет, слідчий згадав про якийсь блокнот, що описувала Кораліна, як скриньку бридких фантазій художника. Невже за цією розкішною обкладинкою ховаються жорстокі ілюстрації? Олексій не поспішаючи, неначе боявся, відкрив блокнот. З першої сторінки на нього дивилася Кораліна, намальована олівцем. Звичайний красивий малюнок. На наступних десяти сторінках були зображені лише руки дівчини і художника. Після них – ноги, а далі… Малюнок за малюнком виглядав все жахливішим і жахливішим. Ті невинні зображення на перших двадцяти сторінках блокноту, виявилися просто вирваним з контексту жахом. Рука художника, що обережно, ніжно обвивала зап’ястя дівчини на початку, через декілька сторінок жорстоко утримувала Кораліну біля стіни. Від тих малюнків у слідчого пересохло в горлі. Він бачив усе, і кров, і нутрощі, і збочення, і горе, але ще нічого не лякало його так, як ті бісові зображення. Більшість малюнків, були не сумісні з життям дівчини, і якби злочинець дійсно втілював їх у життя, то полоненої просто б не стало.

***
05:42. Слідчий склав блокноти, малюнки та рукопис у папку. Відніс чашку на кухню і ліг на диван. Сон маренням являвся до чоловіка, і коли дружина прокинулася, він уже спав. Папка чинно лежала у сейфі, і чекала на інших читачів. Вже через тиждень історію Кораліни покажуть по всіх телеканалах країни, а її дванадцять років полону будуть обсмоктувати тисячі роззяв, без краплі людяності і переживання. Вони будуть звинувачувати її у всьому, що з нею сталося, а творчістю художника зацікавиться весь світ. Але це ще попереду. Зараз рукопис лежить у сейфі.

«Мій любий синочку, я дуже сумую. Кожної ночі чую, як ти плачеш, кличеш мене, але я не можу тебе заспокоїти. Єдине, що в моїх силах – це кожного дня поливати троянди, і збирати вишні, які падають додолу. Мені так шкода! Пробач, що мене немає поряд, пробач, що ти вимушений бути на самоті. Зовсім скоро все закінчиться, і ми будемо разом. Мій милий сину, зірочка моя, батьки йдуть до тебе. Залишилося зовсім трішки.
З любов’ю твої мама і тато».
 


«Тут холодна підлога і немає свіжого повітря – я дихаю казна-чим. Тут немає мами і тата – є лише він. Тут немає нічого живого – лише я. Але у моїх силах все виправити. Нехай моє «сьогодні» стане «вчора». Я буду жити майбутнім і колись обов’язково стану вільною.»
Слова, що колись допомогли жити.
09. 06. 2019 рік.