Я сиділа у себе в кімнатці і нічого не робила. Наплакавшись вдосталь, я більше не могла ревти. Він приніс книжки, щоб мені було не так нудно, але читати не хотілося. Раптом, почувся тихий стук у двері. Раніше він так не робив.
- Щось сталося? – запитала я.
- Я зайду.
Деймон відкрив двері та повільно переступив через поріг. Я прикрила обличчя рукою, бо сильно хотіла сміятися. Художник був одягнений у сірий костюм. Під піджаком виднілася біла сорочка, а на голові сірий берет. Всю цю красу доповнював величезний червоний шарф, обмотаний навколо шиї дивним візерунком. 
- Встань. Ти йдеш зі мною, але перед цим… - Деймон взяв мою руку та поєднав зі своєю наручниками.
- Навіщо це?
- Щоб ти не втекла, дурепо!
І ми пішли. За металевими дверима великі, круті та довгі сходи, які закруглялися у спіраль. Будь-який крок ними супроводжувався страшним гупанням. Піднявшись нагору, Деймон відкрив ще одні металеві двері, а потім ще одні. Далі ми вийшли з-за ширми, яка приховувала двері до мене і яка  вивела нас у його майстерню. То був звичайнісінький гараж, у якому, замість машини, були картини, багато фарб у великих банках та тюбиках, безліч пензлів і паперу.
- Сідай тут, - він показав пальцем на стілець та прикріпив мою руку до нього.
- Навіщо?
- Я сказав сіла! – Деймон вдарив мене по спині і я зрозуміла, що треба слухатись, - а тепер зроби вигляд, ніби ти молишся і плач.
Я зробила все так, як він сказав. Плакати було не важко – після удару я і сама хотіла ревти. Він взяв олівець у руку і намалював одну довгу лінію, потім поклав його на стіл, і просто вилупився на мене. Моє довге, чорне та блискуче волосся ніжно спадало плечами вниз, моя біла шкіра чомусь блищала, як ніколи, а мої великі блакитні очі були вологими від сліз, наповнені смутком та ненавистю. Я сиділа так довго, допоки він не сказав мені встати. Знову надів наручники і повів униз.
Наступного дня все повторилося. Кожну з картин він писав по три роки, доповнюючи кожного дня маленькими деталями, а потім ще годину чи, навіть, дві просто стояв та дивився на мене.
                                                            
***
Під час роботи я запитала в нього, де мої батьки і чому ніхто мене не шукає:
- Бо ти нікому не потрібна окрім мене, - сказав Деймон.
- Я тобі не вірю. Вони мене шукають і будуть шукати. Що тобі взагалі потрібно? Гроші? Вони тобі дадуть!
- Гроші мені ні до чого. Потрібна ти.
- Малювати свої картини?
- Замовкни! Це не твоя справа. Скажи мені ще дякую за те, що годую. А то будеш голодною!
- Дякую, Деймоне! – він був не проти, що я називаю його Деймоном. Йому це, навіть, подобалося, а згодом, це ім’я стало його псевдонімом.

Пройшов вже місяць після викрадення. Ніхто мене так і не знайшов, хоча я думала, що  повернуся додому за два тижні, та цього не сталося. Тоді єдине, що мені хотілося – вбити його. Я ненавиділа Деймона, бажала, щоб він зник з мого життя, а все це виявилося звичайним нічним кошмаром. Я прокинуся посеред ночі, витру лоба від холодного поту, згадаю, що уроки малювання веде старенька вчителька, і піду до мами й татка. Крадькома, як у дитинстві, пролізу між ними та вкриюся простирадлом, що, як непотріб, лежить у ногах моїх батьків – вони завжди розкривалися вночі, навіть узимку. Знову засну, а на ранок…
        
***
Він вперше сильно мене побив. Тоді Деймон знову прийшов до мене з їжею та водою, а я відвернулася і не відповідала на його запитання:
- Кораліно, що сталося? – він питав, а я все ще мовчала, - я не буду тебе вмовляти їсти. Не хочеш, не треба. Помирай!
- Я тебе ненавиджу, - спокійно сказала я. У руках, тримаючи гостро заточений олівець, я розвернулася, замахнувшись на нього, але Деймон перехватив мою руку, і здавив її так, що вона посиніла. Потім він забрав мою «зброю» та кинув її в стінку. Схопив мене за волосся та тягав підлогою довго–довго. Я почала кричати, валувати, пищати та бити його руками, як могла. Він же вдарив мене у живіт, потім по спині, кинув до стіни і, розвернувшись, пішов. Я залишилася одна з бажанням помсти.
На ранок їжі я не отримала. Натомість, зайшовши не привітавшись, Деймон поклав на стіл мобільний телефон та сказав, щоб я відповідала на його дзвінки. Він пішов, а я все ще сиділа, дивлячись на стелю.

Без їжі я прожила три дні. Єдине, що було у мене для підтримання життєдіяльності – вода. У моєму бункері, Деймон зробив туалет поряд встановив умивальник, звідки текла холодна та вечорами тепла вода. Та вона не могла втомлювати голод надовго. Тоді, коли він вже не давав мені існувати, бо життям своє становище назвати я не могла, мені прийшлося йому подзвонити. На телефоні був вписаний лише його номер. Трохи згодом, я намагалася подзвонити в поліцію, або ж до мами, номер якої я добре пам’ятала, навіть зараз можу згадати, але нічого не вийшло. Я могла дзвонити лише йому. Як він це зробив, я до сих пір не знаю. 
- Деймоне, я дуже хочу їсти! Я прошу тебе, принеси мені чогось. Благаю!
- Навіщо? Ти була дуже поганою дівчинкою, не слухняною. Та й ще хотіла мене вбити! – у його голосі чулися нотки тріумфу.
- Прошу. Пробач мене! Чуєш? Я більше так не буду!
- Будеш позувати мені чотири години! Тільки за такої умови я тебе нагодую.
- Дякую, - він поклав слухавку. Вже через пів години я їла ту гидку кашу, запивала чаєм, але на цей раз вона була смачної. Голод – найкраща маніпуляція будь-чим живим.
                                                    
***
Він знову посадив мене позувати. Я мала просидіти чотири години, поки він просто дивився б. І він, як завжди намалювавши одну деталь, сів навпроти мене. Говорити я не могла. Дивитись на нього – теж. Я не розуміла навіщо мені сидіти стільки часу, якщо він абсолютно нічого не малює. А коли моя каторга закінчилася, я, набравшись сміливості та нахабності,  запитала:
- Чому ти нічого не малюєш? – він був не готовий до моєї зухвалості.
- В сенсі? Те, що я тобі не показую свої роботи не означає, що я нічого не пишу.
- Які роботи? Ти просто сидиш і тупо дивишся на мене. Ну, перед цим щось там намалювавши.
- Не смій мене критикувати! Зрозуміла?! Дурепо! Ти дуже багато говориш! Я й не думав, що ти настільки допитлива, - він схопив мене за руку, начепив наручники, і повів сходами вниз. Я впала на середині шляху, і художник просто поволік моє тіло спочатку сходами, а потім холодною підлогою, забиваючи мені нові синці та подряпини.

То була перша ніч, коли я побачила зорі. До того дня я або рано лягала спати, бо не хотіла залишатися в реальному світі, або хмари не давали погледіти на нічне, яскраве небо. Але тоді першу зірку, що побачило моє око, крізь маленьке прямокутне віконечко, я назвала «Деймоном». З тих пір, кожну першу зірку на небі я називала саме так.

Одного разу, діставши свій записник з під подушки (іншої схованки не було), я зручно вмостилася на матраці та пригадала той вірш, що написала ще до викрадення:

Я дорослою стану,
Під вінець з ним піду,
Не змінюся я, тату,
Зовсім трішки згнию.

Я дорослою стану,
Зникне янгол в мені,
Не злічити злі рани,
І бажання земні.

Коли виросту, мамо,
Не впізнаєш дочку,
Я дорослою стану,
І, на жаль, не прийду.

А потім, крізь сльози, що капали на щойно написані рядки, я намалювала квіточку. З іншого боку ще одну та обвела їх у маленькі кола. Я ще не розуміла значення цього вірша, навіть не думала, що він моє маленьке пророцтво. Раптом у голову прийшов рядок, за ним інший, і так я написала перший, і передостанній вірш у полоні, який, на жаль, або ж на щастя, втратила.

Почулися його кроки. Цей звук завжди насторожував мене і я припиняла будь-яку роботу. Гуп та гуп - гуп та гуп. У Деймона завжди була важка хода. Він відкрив двері та, як завжди поєднавши наші руки наручниками, повів нагору. Там я вже сама сіла на стілець та прийняла позу, яка стала для мене звичною. Знала б я тоді, що так я просиджу ще два роки, допоки він не допише ту кляту картину.

***
Перший рік полону добігав кінця. 5 березня мені виповнилося 15 років. Я хотіла свята, подарунків, але це було не можливо. Саме під час свят я почувалася найгірше. Я хотіла тепла і ласки, ніжності і батьківського захисту, але замість цього отримувала нову порцію синців. Тоді почуття самотності вбивало мене, і я не знаю, як пережила той час, як не вкоротила собі віку. Але все ще попереду…

У особливий для мене день, у моє свято, Деймон зайшов, як зазвичай – злий і невдоволений. Здавалося, що я йому постійно заважаю, що плентаюся під ногами, що не даю нормально жити. Тоді поставало питання, яке я буду задавати ще одинадцять років – навіщо він мене викрав? Відповіді не було і не буде, лише мої дурні здогадки та його необережні фрази.
Художник виконав вже звичні дії і повів мене нагору. І там, сівши на стілець, я, як зазвичай підвела очі на Деймона і побачила, що він дістає великий, біленький торт з під столу:
- З Днем народження! – привітав мене художник.
- Дякую, - він простягнув мені десерт до рук, і, притримуючи його однією рукою, розрізав тортик на шматочки.
- Ну, спробуй, - сказав Деймон. Я відкусила шматочок і була в захваті! Вже цілий рік мені доводилося їсти одну кашу, або картоплю, а це – торт! Я не могла стримати сліз. Мій солодкий шматочок десерту повільно наповнювався солоними сльозами, але його смак жодним чином не змінювався.
- Чого ревеш? – я не могла нічого відповісти, - досить лити сльози, мені що, тебе потім такою потворою малювати?! Я сказав тобі припинити!!! Ти мене чуєш?!
Я чула і бачила, але смуток, відчай та спогади про дім не відпускали мене. Деймона це роздратувало і він, вдаривши мене у живіт, по спині та десь п’ять разів по обличчю, відвів униз. Він знову мене побив. На мій День народження!

***
Я захотіла втекти. Цілий рік я провела внизу, але жодного разу не намагалася бігти звідти. Тож, я рішуче взяла блокнот та написала план втечі:
1. Зачекати поки Деймон прийде по мене нагору.
2. Йти спокійно, як завжди.
3. Сісти на стілець та дочекатися поки він зніме мені наручники, сподіваючись на те, що він не прикує мене до стільця.
4. Як тільки Деймон відволічеться, схопити банку з фарбою, або ще щось та вдарити його по голові.
5. Втекти.
Найважчим у цьому плані були два останніх пункти, але я смілива, і зможу з цим впоратися. Він прийшов. На цей раз я вела себе тихо та спокійно. Я ніколи особливо не суперечила Деймону, але тоді була в край обережною. Піднявшись нагору, я слухняно сіла на стілець, і коли художник зняв наручники і не прикував мене до стільця, я з нетерпінням прийнялася чекати відповідного моменту. Деймон підійшов до мольберту та поглянув на свою картину. Я дуже хотіла подивитися на неї, але художник не дозволяв цього. І от довгоочікувана мить – Деймон нахилився під стіл, певно, щоб дістати пензлі та олівці. Я встала зі стільчика та тихо попрямувала до нього. На столі стояла, неначе чекаючи на мене, нова банка червоної фарби. Я взяла її до рук та, як тільки замахнулася на художника, він повернув голову:
- Дурепо!!! Що ти хотіла зробити?! – він кричав на мене та від злоби плювався.
- Я… - не могла нічого відповісти. Та Деймону це було не потрібно. Він вже взяв мене за руку та повів униз. Там художник дав мені гарного ляпаса, потім зняв зі своїх джинсів ремінь та почав бити ним по моїй спині та рукам. Згодом, коли мої рученята та спинка були вже сині, він зупинився, ще раз дав ляпаса та пішов, на останок потоптавшись по моїм ногам. Я залишилася одна.

Наступні три дні я провела без їжі. Голод мучив мене та я нічого не могла зробити. Тільки на четвертий день Деймон мені подзвонив:
- Жива? – запитав він тихим, але дуже суворим голосом.
- Так, - сухо відповіла я.
- Я зайду о четвертій, принесу поїсти.
- Дякую.
- Не так! – він закричав у слухавку. За мить тихий та спокійний голосок перетворився на грубий і гучний, такий, що аж у вуха б’є.
- А як? – я спокійно запитала, хоча прагнула кричати. 
- Скажи, мій господарю, - я не хотіла таке казати, але знала, що без цього не отримаю їжі.
- Дякую, мій господарю, - покірно і невдоволено повторила.
Я їла, жадно ковтаючи кашу. У моменти голоду навіть та гидота була солоною, а чай, який він приносив вже не так часто, бо була вода з під крану, ставав солодким, хоч у ньому не було ні ложки цукру.
***
Коли я вперше побачила картину, старі синці ще не загоїлись, а нові вже хизувалися на моєму тілі. Я отримала їх за свою допитливість. У той день Деймон знову прийшов по мене. Все було, як зазвичай, але на той раз я вирішила, чого б мені це не коштувало, подивитися на картину. Це вже був ритуал. Кожного разу я сідала, поправляла волосся та підносила руки до грудей, складаючи їх у молитві. Саме такою мене бачив Деймон у перші роки полону. Він обережно вивів лінію червоного кольору та став, вилупивши на мене очі.
- Чого ти стоїш, а не малюєш? – сміливо запитала я, знаючи, що на мене чекає потім. 
- Я вже намалював.
- Ти дописав картину? – здивовано запитала я. 
- Ні!
- Можна я подивлюсь? Я навіть гадки не маю, що там.
- Не можна! Хто ти така?
- Модель. Дівчина, яку ти викрав.
- Стули пельку, вівця! Я не дозволяв тобі говорити!
Після грубої розмови він наказав мені йти вниз, але перед тим, як спуститися, я, зрештою, підбігла до картини та подивилась на неї. На білому полотні виднілися лише не зрозумілі лінії червоного кольору. Я не розуміла, як з цього може вийти картина. Деймон, побачивши мою зухвалу постать біля свого святого письма, взяв мене за волосся та потягнув до моєї кімнати. Здавалося, що його руки от-от видеруть всі мої чорняві коси. Холодні сходи, мої крики і його важкі кроки; синці, подряпини, роздерта спина від катання підлогою та сходами – жах, який я не заслуговувала.

На ранок я прокинулася від того, що Деймон, зайшовши до моєї кімнати, приніс якийсь папірець та тикав мені його в обличчя:
- Що це? – сонно підводячись запитала я.
- Умови, щодо твого перебування тут. Якщо хочеш бути цілою та неушкодженою, виконуй їх.
Я взяла листочок до рук та уважно прочитала всі вимоги:
1. Кораліна не має права питати у Деймона про свою родину.
2. Кораліна не має права робити щось нагорі без дозволу Деймона.
3. Кораліна не має права дивитися на незакінчену картину.
4. Кораліна повинна виконувати всі вимоги Деймона та не суперечити йому.
5. Кораліна повинна бути слухняною та погоджуватися з усім, що говорить Деймон.
6. Коли до Деймона приходять гості, Кораліна повинна вести себе тихо.
Я подивилася на нього і зрозуміла, що зараз він спокійний і зможе вислухати мої запитання:
- Чому я не можу дивитися на картину?
- Бо я її ще не дописав.
- Але скільки можна писати?
- Це не твоя справа!
Він приніс мені сніданок і я, нарешті, поїла. Минулої ночі урчання в животі мучило мене, і я не могла дочекатися сніданку. Коли Деймон пішов, я задумалася над доволі очевидним питанням: «Чому він так довго пише картину?». У голову лізли дивні причини, починаючи від моєї провини, закінчуючи його нездібністю. У той час я захопилася роздумами на різні теми. Почала говорити у голос, і навіть, уявляла, як даю інтерв’ю, після успішної втечі. Мріяла, як розповідатиму людям свою історію полону, і всі будуть мною захоплюватися. Так дивно, мої мрії могли стати реальністю, якби не одне але. Я сама у всьому винна, сама вдягнула на себе кайдани і через дванадцять років вони опинилися не тільки на моїх руках…   

***
Я знову позувала. Здавалося, що це триватиме вічність, і художник ніколи не допише картини. Вже півтори години він просто дивився на мене, та я вже звикла.
- Вставай. На сьогодні досить, - суворо сказав Деймон після чого я слухняно встала і раптом – стук у двері.
- Кораліно, швидко вниз, - прошепотів художник. Його слухняна полонена невпевненими кроками пішла до себе, але допитливість знову взяла мене за руку, та поставила прямо за ширмою. Трохи згодом, я подумала, що це була б не погана можливість втечі, але щось не давало мені цього зробити. Тож я відійшла за перші двері, які вели до моєї кімнатки і уважно прислухалася до розмови.
- Хто там? – люб’язним голосом запитав художник.
- Вгадай! – закричала ціла купа людей.
- О, мої любі! – Деймон відкрив двері свого гаражу, тобто майстерні, він не любив, коли я називала її не правильно. Викрадач часто говорив: «Я тобі не дядько з пузом, щоб у гаражі тусуватись. Я художник, зрозуміла?!».
- З Днем народження, Михасю, - це виявилось доволі милим. Мій великий тиран, умить перетворився на маленького хлопчика Михасика, який любить приймати подарунки на свій День народження та співати новорічні пісеньки.
- Дякую. Це було не очікувано. Справді! Сюрприз вдався! - Деймон почав відкривати подарунки. Я чула це по шурхотінням пакетів, - круто! Блін, я так давно хотів саме ці фарби! Боже, я вам дуже дякую, справді.
- Ще б пак, - сказав один з його друзів.
- Ми не надовго. Їдем завтра в Одесу. Літо як-не-як, - сказала якась жінка. У неї був дуже неприємний голос. Моя літня сусідка Ніна Іванівна, яку всі діти у дворі називали Ніндзя Іванівна, бо у минулому вона була вчителькою математики у школі, мала схожий голос – трохи хриплий, схожий на нявкання березневих котів. За звичкою, хотілося вирівняти спину, бо бабуся постійно робила зауваження щодо постави, і голосно привітатися, щоб почула.
- Добре. Шкода але…
- Що це? Твоя нова робота?
- Так… Важка та дуже… довга, - я чула, що Деймон підбирає слова, аналізуючи кожен рух та кожне зітхання.
- Поки, що я нічого не розумію, - сказала жінка з бридким голосом, - єдине, що я бачу – силует якоїсь дівчини? Хто вона?
- Та… - Деймон глибоко вдихнув, - плід моєї фантазії.
- Думаю, що це буде крута штука. Окей. Ну… бувай. Пробач, ми вже казали, що ненадовго, тож… Нам треба йти, бувай, - попрощався якийсь чоловік, а за ним решта. Усього їх було семеро.
- Бувайте. Гарного відпочинку, - сказав Деймон та з гуркотом закрив двері.
- Як тільки останні слова долетіли до мене, я швидко побігла вниз, намагаючись не гупати ногами по сходам. Він обережно спустився до мене, щоб пересвідчитись, що я не втекла.
- Ти не казав, що в тебе сьогодні День народження. Вітаю.
- Дякую. Ти все чула? – спокійним тоном запитав художник.
- Так. Я плід твоє уяви? Супер.
- Як це ти не втекла? Я думав ти за будь-якої обставини побіжиш від мене, - він посміхнувся та пошепки сказав, - ти моя…
Після розмови художник зачинив двері та пішов. Невже я дійсно його? Невже я ніколи не втечу від нього? І знову я залишилась одна. Зі мною тільки та зірка, що світила через маленьке віконечко. Світло я вже давно вимкнула. Хотіла побути у темряві, бо так легше. Тоді я вперше збагнула, що потребую його поряд. Я вже більше року була прив’язана до нього, і саме це мене тримало. Ні, мені дуже хотілося на волю. До мами, до тата, до родичів та друзів, але щось не пускало мене туди. І це щось було не просто кайданами художника, або ж ризиком бути спійманою і побитою мало не до смерті – ні. Це було дечим невідомим.

На наступний день до Деймона приїхала мати. Вона застала нас зненацька. Тоді художник саме розпочав роботу – взяв до рук червоний олівець і пильно подивився спочатку на мене, а потім на картину. Від неочікуваного дзвінка у двері будинку, ми обидва здригнулися.
- Невже знову друзі? – сказав художник, - Кораліно, йди униз, - я знову була змушена встати і піти. Де ж вона, моя допитливість? Поряд. Я повторила все, як і день назад. Знову нервово дихала у металеві двері, та прислухалася до розмови.
- Іду! – крикнув він. Відчинив двері та промовив, - добрий день, мамо!
- Привіт, Михайлику. Вибач, що вчора не приїхала. Автобус майже цілий день стояв на кордоні.
- Та нічого. Розумію. Що там у Польщі?
- Все як завжди. Ти й сам знаєш. До речі, я бережу тобі однокімнатну квартиру. Спеціально нікому не здаю. Чекаю на тебе і на твою наречену.
- Мамо, перестань. Нікого у мене немає.
- Михась, пора. Тобі вже двадцять чотири. Твій тато, будь він не ладний, вже у двадцять став батьком.
- А потім втік. Я не готовий. Ти ж знаєш, що я хочу спочатку побудувати кар’єру, а вже потім – сім’я.
- А може ти щось від мене приховуєш, а?
- Що саме? – з нерозумінням запитав Деймон.
- Те, що, можливо, тобі не зовсім до вподоби дівчата.
- А хто тоді? Мамо, шо за дурість? – у його голосі чулися нотки глузування.
- Я все зрозумію. Ти тільки скажи.  
- Мамо, я абсолютно нормальний.
- Добре, - я чула, що вона пройшлася майстернею та поглянула на мольберт, - Михась, що це за дівчина? А вона симпатична. Картина буде скоро готова? Я бачу, ти її не довго малюєш. Мало заповнено.
- Ні мамо. Я пишу її вже близько півтора роки.
- Ого! Багато… Ти не відповів, що це за дівчина.
- Та… моя уява. Так би мовити… Мрія, - Деймон глибоко вдихнув.
- Добре. Я тобі повірю. Але моє материнське серце відчуває, що ти щось не договорюєш. Це точно лише твоя уява?
- Так, мамо. Я не буду брехати, - його голос трохи затремтів.
- Ну якщо це твоя голова вигадала таку красуню, тоді у тебе не поганий смак.
- Мамо! – невдоволено промовив Деймон. Я знала, що така бесіда йому не до вподоби.
- Ой, я зовсім забула, - вона почала десь шурхотіти. Я думаю, це була сумка, - ось, твій подарунок.
- Дякую, мамо.
- Михась, мені треба бігти. Зараз заїду до тітки Тані, вона в лікарні. Ти ж знаєш, як важко їй без чоловіка. Коли він помер, вона не знаходила собі місця. Тепер сама до лікарні потрапила. Ой… А потім поїду додому. Мені після завтра на роботу. Вибач, синку. Цьом маму? – почувся короткий чмок і гуркіт дверей майстерні.  
Вона пішла. Я стрімголов побігла вниз та прийнялася чекати на прихід викрадача. Він довго сидів в майстерні один. Потім прийшов, взяв мене за руку та повів нагору. Посадив і почав малювати. Саме малювати, а не дивитися на мене по пів години, а то і більше. Після завершення роботи я запитала:
- Мене не існує?
- Не зрозумів, - він відірвався від малювання.
- Ти сказав матері, що мене не існує. Ти вважаєш мене нічим? Привидом?
- По – перше, ти не повинна була слухати. Хоча я знав, якби не підслуховувала я б відповів інакше. По – друге, невже я повинен був говорити матері, що я викрав дівчину, яку шукають по всій Україні і не тільки, та малюю її. Ти так це уявляєш?
- Ні.   
- Тоді які запитання?
- А якби я не слухала, що б ти сказав?
- Не твоя справа, - він розвернувся, додав одну лінію, потім взяв мене за руку та відвів униз. Вже тоді я здогадалася, що б він відповів, але та думка здавалася мені неможливою –  моєю самотньою фантазією. Та вже через шість років, усе стало зрозумілим.
Я ходила кімнаткою, малюючи уявні кола та думала про своє майбутнє. За півтора роки життя у полоні я надумалась вдосталь. Кожного дня згадувала батьків, друзів, викладачів та, навіть, свою собачку. Її звали Кнопа. Вона була єдиною живою істотою, яка знала про Деймона. Вечорами, коли мені було особливо страшно, я любила брати її на руки і, погладжуючи їй спинку, розповідати про нього. Спогади були найгіршою частиною мого життя у полоні, навіть синці я переносила краще.
Почувши кроки художника, я сіла – спогади зникли і в пульсуючій голові знову з’явилася суцільна порожнеча. Він відкрив двері та повів мене, як завжди нагору. Мій звичний стілець посеред білої стіни. Не встигла я гарненько всістися на нього, як Деймон сказав:
- Візьми це, - він простягнув мені помаду червоного кольору.
- Навіщо? – запитала я не розуміючи.
- Хочу, щоб ти нафарбувала губи нею. Вони повинні бути червоними.
- Добре, - невпевнено промовивши це, я взяла з рук Деймона люстерко, і акуратно провела помадою спочатку по контуру губ, а потім заповнила кольором залишок. Напевно, він малює так само.
Я сіла на стілець та застигла у досконально вивченій позі. Можливо, то був перший раз, коли я думала в процесі написання картини. У мою голову приходили спогади про колишнє життя. Згадалися збори на День народження подруги. Я так само фарбувавши губи червоною помадою, вдягала сукню бардового кольору та чорні туфельки. Я акуратно пакувала подарунок і йшла на свято, вільною та неушкодженою. А тепер я його тваринка, істота, що повинна підкорятися.
Він вже не малював. Стояв та як завжди дивився. Їв мене очима, можливо, запам’ятовував кожен вигин мого тіла. Чи було мені страшно? Ні. Я звикла. І як мені тоді здавалося, це триватиме вічно.

***
То були перші свята, які ми провели разом. Календар показував наближення Хелловіну – мого улюбленого свята в дитинстві, після Дня народження звичайно. Деймон відчинив металеві двері і залетів до моєї кімнатки в костюмі вампіра. Такий самий, тільки меншого розміру був акуратно складений у корзинці для солодощів. 
- Цукерки чи смерть? – запитав художник.
- Цукерки, звичайно, - я посміхалася, хоча дуже цього не хотіла.
- Отримай свій подарунок, дитя моє! –промовив викрадач з інтонацією графа Дракули.
Я перевдягнулася, а Деймон мене нафарбував. Він робив це напрочуд добре, певно тому, що був художником. Поки він перетворював мене на красуню я уважно його роздивлялася. Шкіра чиста і гладенька – жодного натяку на щетину. Маленькі, глибокі, блакитно-карі очі. Губи невеликі, ніжні, персикового відтінку. Він був дійсно гарним, навіть красивим. Раніше я не помічала його вроди.
Я не могла зрозуміти навіщо Деймон  дарував мені подарунки, чому так гарно став відноситися? Думаю таким чином він налагоджував зі мною контакт. Коли моє перевтілення закінчилося, художник подивився на мене і сказав:
- Красуня! Я зараз прийду.
- Добре.
Він приніс диск, попкорн, цукерки та квас. Сів на мій матрац та ввімкнув фільм «Крик». То був найстрашніший хорор у моєму житті. Можливо тому, що поряд сидів чоловік, що викрав мене і в будь–яку хвилину міг вбити. Але тепло, яке того вечора подарував мені художник заблищало вогниками надії. Доволі часто у той період, в мене з’являлися тривожні думки, щодо мого ймовірного майбутнього. Я боялася, що після завершення картини він просто вб’є мене – про порятунок та волю я навіть не думала. А навіщо я йому потрібна? Він просто допише картину, і викине мене так само, як і використані тубики та банки з-під фарби.

Дні проходили швидко та одноманітно, і лише на свята відбувалося щось цікавеньке. Коли ми святкували перший Новий рік разом, я була майже щасливою. Для повного щастя мені не вистачало батьків та волі. У 2005 році він мене викрав, 2006 рік я зустрічала одна, а 2007 разом з ним.
Того вечора Деймон приніс олів’є, шампанське, смажену курку, тортик і маленький пакуночок. Декілька днів тому я випросила в художника маленьку декоративну ялиночку. Поставила її на підлогу біля матрацу і прикрасила саморобними паперовими кульками. Коли Деймон побачив моє святкове деревце, трохи нахилене у правий бік, розсміявся. Він рідко, у той період, дозволяв собі емоційно реагувати на будь-що – обмежувався декількома словами, а тут – сміх, посмішка! А коли настав час вечері, Деймон зайшов до мене з середнього розміру коробкою, де лежали новорічні іграшки. Саме ялинка, та люб’язність художника зробили мене наполовину щасливою.
Близько десятої ми написали листи Діду Морозу та поклали їх у мішечок. Можливо, це виглядає дуже милим моментом, але насправді мені хотілося блювати. Поряд зі мною сидить людина, яка в будь-який момент може мене покалічити, вбити, і робить вигляд, що він простий, абсолютно звичайний, навіть чуттєвий чоловік. Після написання листів настала мовчанка, а потім, коли годинник пробив дванадцять, Деймон простягнув мені пакунок і промовив:
- Це тобі, з Новим роком! 
- Дякую, - я щиро посміхнулася, вперше за майже два роки.
Відкривши подарунок, я зраділа і, навіть, обійняла Деймона. Він подарував мені блокнот, олівець з точилкою та три книги: «Джейн Ейр», «Аліса в країні див» та гіганта «Воно» Стівена Кінга. Він вгадав з усіма трьома кригами. Я любила ніжні, романтичні історії про Вікторіанську Англію, абсурдність казок Льюїса Керрола та криваві жахіття Стівена Кінга.
- Дякую, Деймоне. Вибач. У мене навіть подарунка немає для тебе. Я не думала, що…
- Нізащо. Не переймайся.
- Я задам тобі питання, - нерішуче промовила я, - можливо тобі не сподобається, але… Чому ти так гарно почав до мене ставитися? – запала тиша. Деймон опустив очі, і я вже готувалася закривати руками обличчя та голову. Він часто, коли злився опускав очі, а потім повільно підіймав нові, наповнені злобою та люттю. Я знала, що це питання достатньо дивне для викрадача, який повинен бути злим та жорстоким постійно. Деймон таким був вкрай рідко останнім часом. У той період він, навіть, не знущався наді мною, а що сталося, я не знала, і дуже хотіла довідатись.
- А… вибач, - він пішов. 
Він не відповів, навіть не спробував. Умить, моя допитливість прогнала єдину для мене рідну людину.

***
Пройшло два роки. Після новорічних свят Деймон дуже сильно змінився. Він перестав посміхатися, говорити зі мною. Лише команди та образи летіли з його вуст. Я думала, що роблю щось не так. Аналізувала днями свою поведінку. Тоді я прийшла до висновку, що, можливо, злякала його тим своїм запитанням у Новий рік. Але що тут такого? Він не привітав мене з Днем народження – зробив вигляд, що не знає. І потроху, на зміну страху прийшла ненависть. Я хотіла, щоб він зник. Кажучи відверто, я благала Бога, щоб Деймон помер, під час малювання. Мені б стало легше, і я нарешті стала б вільною.

Через пів року нічого не змінилося. Він так само холодно до мене ставився, не розмовляв, не дивився.  Та одного дня все змінилося.
То був його День народження. Я зафарбувала цей день у своєму календарику, і про всяк випадок підписала. Він все ж таки був для мене вже не чужою людиною. Я вирішила, що повинна привітати його, написавши вірша. Хотіла показати, що без нього тепер я не зможу. Як казала моя мама: «Ми відповідальні за тих, кого приручили». А він мене приручив. Я взяла до рук свій блокнотик і спочатку написала вірш там. Потім, уважно перевіривши кожне слово та кому, вирвала чистий листочок та акуратно, виводячи кожну літеру, рівно і красиво, не те що зараз, переписала вірш:

Квітку папороті ти знайшов,
Та із нею ти сюди прийшов,
Свої сили показав мені,
От і справдилися мої сни.

Ти не думав про життя святе,
Хоч і знав, що свято чарівне,
Квітку папороті ти зірвав,
Та мене, як пташку упіймав.

Ти не робиш мені боляче, повір,
Прошу тільки, відведи у двір,
Щоб на місяць подивилась я
Та продовжила внизу життя.

Квітку папороті ти знайшов,
Разом з нею серцем охолов,
Не дивись на мене довго просто так,
А малюй картини серцем, вільний птах.

Я сховала подаруночок до своєї кишені, потім сіла на стілець і прийнялася чекати. Хвилювання переповнювало мої груди. Здавалося, що серце от-от вискочить, у голові паморочилось, в очах темніло. Я давно так не переживала.
Знову почулися важкі кроки. Художник відкрив двері та зробив вже щоденний ритуал – поєднання наших рук. Відвів нагору, посадив на стілець та прийнявся малювати. Після двох годин роботи я, набравшись хоробрості, віддала йому подарунок, і швидко, без його дозволу, побігла вниз. Деймон довго не заходив, не знаю, може боявся, може не хотів, а може просто перечитував вірша, не розуміючи, навіщо я його написала. Я завжди критично ставилася до своєї творчості, і до творчості інших, тому просто вирішила, що він не зрозумів мого поетичного послання. Та майже через годину він прийшов, закрив двері та сів поряд зі мною на матрац:
- Дякую, Кораліно. Ти маєш повне право мене ненавидіти. Я роблю тобі боляче.
- Я знаю, але тепер ти єдина людина, яка у мене є. Я ціную тебе, незважаючи ні на що.
- Ти ще багато чого не знаєш… і… я повинен… Ні! – він пішов, різко, з гуркотом закривши двері. Через секунду почулися швидкі кроки по сходам і далеке гупання металевих дверей на горі. 
Так, я дійсно багато чого не знала, але лише тому, що він нічого не розповідав. Холод – його захист від людей та почуттів. За дванадцять років полону я зрозуміла, що у нього чуйне серце, та щоб дійти цього висновку, я мала пройти через синці та образи, погрози та біль, і лише витерпівши це, я змогла взяти до рук його серце.

***
Деймон трохи змінив ставлення до мене, але все одно я відчувала холод від нього. Здавалося, ніби його почуття до мене еволюціонують, змінюються, і він не знає, що з цим робити. Нічого не змінювалося. Моє життя перетворилося на купу одноманітних днів, повністю ідентичних з попередніми. Нудьга стала переслідувати мене всюди, і тепер тільки вона керувала мною.

Кожного року, на свято Миколая, до мене приходив один спогад. То був звичайний батьківський жарт, який я буду згадувати вічність. Прокинувшись рано вранці я полізла рукою під подушку, як роблять усі діти в цей день, але замість подарунка намацала різочку. Моїй образі не було меж. Я думала, що це дійсно прийшов Миколайчик та подарував мені ту палку. Ніколи не забуду, як я тихо плакала у подушку од відчаю та образи. Мої схлипування почула мама, прибігла і (їй треба було давати «Оскар» у ту хвилину), закривши руками обличчя, обережно взяла різочку до рук. Далі, мій любий татусь, прибіг з відеокамерою і прийнявся знімати сцену знущання над дитиною. Батькам було весело, а от мені… Та спогади перервав Деймон. Він відкрив двері і з-за них спершу визирнула біла борода, потім нога, а після і сам художник. На спині мішок, на ногах чоботи, а на руках блакитні рукавички з милим зимовим візерунком.
- Ти була слухняною дівчинкою цілий рік? – запитав він суворо?
- Так, - посміхаючись відповіла я.
- Ну тоді, ось тобі подарунок. Тримай.
- Я взяла мішок та відкривши його, не на жарт здивувалася. Всередині була червона сукня, тіні, туш та багряна помада – все, як любив художник.
- Дякую. Ти знову подарував мені подарунок, а я тобі ні. Пробач я…
- Ти написала мені вірш. Це найкращий подарунок, - він посміхнувся, а потім різко змінив усмішку на серйозно стиснуті губи. Деймон усміхався рідко, але коли це траплялося, я божеволіла. У нього була просто чарівна посмішка – дівчата у школі були праві.
- Я переодягнуся?
- Добре.
Він вийшов. Я взяла сукню до рук і притулила її до себе. Шовк, ніжно торкався моєї шкіри, неначе погладжуючи її, як морські хвилі – дивне і водночас приємне відчуття. За все своє життя я жодного разу не відчувала чогось подібного. Здавалося, ніби я мишка, що вже потрапила до мишоловки, але та не вбила мене, і я спокійно їм смертельно-небезпечний «сир». Трохи роздумів, танців у красивій сукні, фарбування і я була готова.
- Краса… - не втримавшись сказав Деймон, - я тебе сфотографую.
- Добре, - він зробив пару знімків і увімкнув музику на диску.
- Потанцюємо? – я була шокована від такої пропозиції.
- Так…
Він взяв мою руку та обережно поклав собі на плече. Своїми жилавими руками Деймон обвив мою талію. Дихання на мить спинилося, і я не знала, чи зможу знову набрати повні груди повітря. Мурахи різкою хвилею пробіглися шкірою, а мій нерішучий погляд шукав підтримки в його очах. Музика повела нас по колу, керуючи нами, ніби ляльками. Я відчувала, що він хвилюється, ніби чогось боїться, і мені теж було лячно. Ми були доволі близько, але художник все-одно тримав дистанцію. Він завжди намагався тримати її. Ще кілька хвилин повітряного танцю, бентежних поглядів та нерівного дихання, і він відсахнувся. Це сталося різко. Вже, певно, почалося двадцяте коло кімнатою, як Деймон, наближившись до мене ближче, прямо впритул, так, що я відчувала його дихання у своє волосся, відскочив.
- Я згадав… мені треба… - він швидко побіг нагору, а я залишилася одна.
Довго не могла зрозуміти його реакції. Єдине, що стало для мене більш-менш зрозумілим – його не здатність бути поряд зі мною більше двох годин. Він не міг говорити зі мною, як зі звичайно людиною, а коли намагався, відбувалося щось подібне. Ночі, дні, проведені в кімнатці, в очікуванні його приходу, були нестерпними. Приблизно в той час у мене з’явився страх, що з ним щось станеться, і я помру внизу від голоду. Тому кожен його прихід був для мене щастям і великим святом.
Після дня святого Миколая художник знову перестав зі мною говорити. Лише давав вказівки. «Сядь, встань, іди, стій!», - на більше він був не здатен. Але разом з цим, я вже була впевненою, що він дещо приховує, і не тільки від мене, а і від себе.

Добіг кінця мій перший трирічний період життя в полоні. За три роки, я багато чого зрозуміла і відчула. Рахуючи дні, тижні, місяці та роки я збагнула, що багато чого пропустила. І випуск з дев’ятого класу, і екзамени, і прогулянки містом з друзями та батьками. Тепер роль друга, викладача та рідного виконував Деймон. І тоді я була вдячна йому за те, що не покалічив мене, що годував та одягав, слідкував за мною, та хоч і не регулярно, але «поливав» мене, як квіточку, що кожного дня потроху в’янула. Щодо картини. Він її написав, і саме через три роки неволі, я її побачила.



Картина «Кораліна в сльозах»
Опис

Картина була великою та дуже красивою. Рамка золотавого кольору з тоненькими візерунками стилю Бароко. В цілому картина виглядала дуже реалістично, але червоні відтінки, яких було занадто багато, викликали почуття втоми.
На багряному фоні виднілися голубі слізки, а страшний, дерев’яний стільчик, на якому спочивало моє змучене тіло, гойдався, як вітрило, у морі моїх сліз. Моє чорне волосся спадало на плечі, а потім ніжно спускалося униз до рук, що були складені разом у молитві. Мокрі очі, а на рум’яних щічках сльози. У волоссі червона, як кров квітка папороті, про яку я написала Деймону вірш. Кінчик моєї довгої, пишної сукні, як морське чудовисько звивається у моїх сльозах. Верхня частина її була темного фіолетового кольору, що повністю облягала мій тулуб, а спідниця – бардового. Вона спадала додолу дивним візерунком, що нагадував  людське серце, з кривавими патьоками, що неначе впадали до моря сліз.
Картина була написана олійними фарбами, які додавали зображенню рельєфності. Мені дуже хотілося доторкнутися до неї, але художник не дозволяв.