Йшов сьомий рік мого полону. Я вже звикла до страху та ненависті, що постійно мене переслідували. Та настала нова ера моїх почуттів. За три роки написання третьої картини я відчула дещо нове, абсолютно незвідане…

Друга картина мала той самий успіх, що і перша. Навіть більший. Деймон не продавав її, хоча пропозицій було безліч. Багаті дядьки з величезними пузами та віллами по всьому світу були готові віддати за картину великі гроші, але художник був непохитний. Вона висіла поряд з першою картиною в галереї. У Деймона брали інтерв’ю вдвічі більше, ніж після виходу першої роботи. Часто запитували про «ту дівчину», що була тепер центром двох картин. Художник своєї відповіді не змінював: «Це витвір моєї уяви», - спокійно відповідав Деймон монотонним голосом.
Дещо змінилося. Тепер у моїй кімнатці стояли ліжко, тумба та крісло. Художник купив нові меблі з нагоди успіху другої картини. Я була настільки щаслива, що дозволила собі обійняти його, невпевнено поділившись своєю радістю. Він став набагато м’якший. Рідше бив та знущався. Дарував мені подарунки. Більше говорив та в цілому проводив багато часу зі мною. І одного разу я вирішила, скориставшись його добротою, попроситися до нього додому. Я з першого дня полону уявляла собі його будинок, і часом, коли наставала ніч, моя уява заходила надто далеко, малюючи криваві, потворні кімнати. Я знала, що він живе один, і мені дуже хотілося побачити той «заборонений замок». Тож за сніданком я запитала:
- Деймоне, а ти можеш показати свій дім? Мені дуже цікаво, - він повернув до мене голову, закрив двері, що вже наполовину відкрив, та тихо, з нестійкою ноткою роздратування відповів:
- Ні. Туди не можна.
- Добре, вибач, - з розпачем відповіла я.
Пора було звикнути до його постійних відмов. На що я взагалі сподівалася? Невже могла подумати, що він дозволить «забруднити» його святиню?!

Весь вечір я провела на самоті. Як і всі попередні. Але тоді самотність відчувалася якось інакше – різкіше, жалюгідніше. Я завжди була одна, але рідко почувалася одинокою. Тоді ж літнє, тепле сонечко не надавало мені сил, не надихало мене на веселощі, а навпаки змушувало плакати, як восени. Промінь вечірнього сонця вигравав мелодію літа у моїй кімнатці. Він кликав до себе, туди, на вулицю. У мить згадалися дитячі роки. Пізні, вечірні веселощі з подружками на майданчику, обід, ретельно приготовлений з піску. Виховування «донечки» і мрії про власних справжніх дітей – про майбутнє. Світле та безхмарне завтра. Але він усе забрав. Тоді я ще не розуміла, що саме Деймон подарує мені те, чого я так бажала!

***
Так непомітно пройшло літо. Я прочитала багато книжок і вже, навіть, почала відчувати втому. Деймон кожного понеділка приносив мені по три нові книги. І зазвичай їх вистачало всього на тиждень. Та в один з вересневих днів художник зайшов до мене після обіду. Зазвичай у такий час я лежала собі на ліжку і саме читала. Вже сьомий рік я постійно байдикувала, хоча мої ровесники навчалися в університеті, самовдосконалювались, гуляли, зустрічалися, розходилися і плакалися мамі, що доросле життя важке і страшне. Я ж, двадцятирічна дівчина, сиділа під землею у маленькій кімнатці і виконувала роль порожнього місця з солодким званням музи. Оце життя! Кроки по сходам повернули мене до реальності і, поклавши книгу на тумбу, я зайняла позу «Хатіко». Вже за декілька секунд двері відчинилися, і за ними стояв художник, посміхаючись на всі 32 зуби.
- Привіт, ще раз! - радісно вигукнув він.
- Привіт, - я помітила, що у руках Деймон тримав продовгувату коробку, завернуту в подарункову обгортку, - що це в тебе? – обережно запитала я.
- Це… подарунок для тебе.
- Круто! А що там? Можна подивитися? – художник протягнув мені коробку. Я взяла її до рук і легенько, щоб нічого не зламати, потрусила, уважно дивлячись на художника.
- Ні, не труси, можеш зашкодити.
- Добре… - я поклала пакунок на стіл і під контролем художника почала знімати подарункову обгортку.
Коли від красивого паперу залишилися лише огризки, переді мною, на моєму, вже рідному столі, лежала звичайна коричнева коробка з якимись незрозумілими літерами посередині. З коробки на мене дивився ноутбук – джерело моїх майбутніх знань. 
- Деймоне, дякую тобі велике, я й подумати не могла! – він спокійно підійшов до мене і я відчула дивне хвилювання, ніби перед чимсь приємним. Деймон ніжно обхопив руками мою талію і притулився до мене. У відповідь я опустила свої руки йому на плечі і глибоко вдихала аромат його тіла. На одну коротеньку мить я відчула наскільки залежу від нього.
- Кораліно, пробач мені все. Якби не ти я ніколи б не написав тих картин, ніколи б навіть не наважився, бо я боявся, бо не знав, що зможу. Пробач, що бив, знущався, зневажав. Я тебе… я… - він не закінчив. Просто знову пригорнув до себе. Саме тоді я дещо зрозуміла, але боялася навіть подумати. І коли солодка нічка, тихо наступала на мої довгі, чорні, як вона, коси, затягуючи мене у абсурдний світ, я все рівно боролася з примарною думкою про щастя (з ним), та почуттями наївного дівчинки – жертви.
Увесь вечір я провела за ноутбуком. Не могла зрозуміти деякі речі, але Деймон мені допоміг. Розказав, як ним правильно користуватися і, що слід не нажимати. А вже наступного дня я розпочала свій марафон фільмів, які художник періодично завантажував мені на ноутбук.

***
Ось воно – щось новеньке! Я вперше відчула, дещо не схоже на попередні емоції, при виді Деймона. Суміш радості, смутку, хвилювання і бажання виглядати краще. Почала часто посміхатися, коли він був поряд і взагалі, почувалася якось не впевнено, хоча і до цього великої впевненості я у собі не помічала. Ніяковіла при кожному його погляді та вдавала розумну, чуйну пані. Що це? Божевілля! А він ніби знав про це. Почав частіше навідуватись, говорити зі мною, але мене турбувало одне цікаве запитання. Чому він не пише картини? Вже пройшло майже пів року з моменту виходу другої роботи, а Деймон жодного разу не покликав мене в майстерню. Я знову почала думати про кінець його роботи, а отже і моєї також. Страшні думки лізли у голову, перемішуючись між собою у криваве місиво. Я знову почала прокладати собі шлях до неба, аж раптом…

Деймон зайшов до мене о сьомій ранку. До сніданку залишалося ще дві години.
- Прокидаємось! Сьогодні чудовий ранок, щоб почати творити, щось новеньке, - він підійшов до мене з тарілкою, де акуратно лежало смажене яйце і макарони.
- Доброго ранку, Деймоне! – і знову новоспечений сором, за свій зовнішній вигляд прокотився моєю свідомістю. За сім років художник бачив мене різною, але тільки зараз мені було соромно за сонний погляд, мішки під очима та гормональні прищі.
- Отже, давай їж і потім підемо дещо робити.
Деймон дав мені десять хвилин на збори і рівно о восьмій годині зайшов по мене. Ми піднялися нагору, і там на мене вже чекав той самий стілець, що, як і в перший раз стояв біля стіни.
- Сідай. Я думаю ти зрозуміла, що це буде нова картина.
- Що я повинна тепер робити?
- Просто сиди і дивись на мене. А, мало не забув, ще треба посміхатися, щоб було видно твої ямочки, - і він підійшовши до мене, розтягнув моє обличчя в усмішку.
Художник знову працював дві години. Стояв і дивився, замішував фарби і додавав по одній лінії кожного дня. Я вже звикла, але все ж дещо змінилося.

Від того дня Деймон працював постійно, безперестанку. Так, він часто дивився на мене, але інакше. В його очах помічалася новизна почуттів і бажань. Художник більше не хотів мене бити, чи вбити. Навпаки обійняти, а може, навіть, поцілувати. Прокинулася дивна ніжність і не тільки в ньому, але й в мені. Почуття ненависті пішло, разом із другою картиною, а ще і з синцями, що ще рік тому прикрашали моє тендітне тіло. Моє буття різко змінилося, так само, як і фарби, що змішував Деймон. Менше червоного. Безумовно кривавий колір залишився, бо ніс особливий почерк художника, але додалися фарби синього, білого та чорного кольорів. Він хотів бути хорошим, але напевно забув, що викрав мене, забравши мою душу, серце і тіло. Що він замислив? І чи буде це моєю каторгою?

***
Осіннє свято нечисті пройшло для мене непомітно. За роботою над картиною Деймон зовсім забув про нього, а я не хотіла відволікати художника. І от, настав мій дорогий дощовий листопад. Я добре запам’ятала його. Залишалося два місяці до важливого, але страшного і водночас найкращого моменту в моєму житті. Тоді я знову почала писати вірші – про Деймона. І саме завдяки їм змогла зрозуміти дещо неймовірне, оповите брудом, гріхом та метеликами.

Якось, працюючи над картиною, Деймон різко зупинився і перевів погляд на мене. Це мене дуже збентежило, змусивши пані Самокритику підкрастися до мене з-за рогу. Та, щоб скоріше попрощатися з небажаною гостею, я впевнено запитала:
- Що сталося? Щось не так?
- Ні. Я просто подумав про… ти не хочеш подивитись на картину? – моє обличчя, напевно, налилося червоною фарбою, випромінюючі недовіру, а у голові крутилася одна фраза: «Щось не так…». Навіщо Деймону показувати мені незакінчену роботу.
- Ні - ні, не треба.
- Окей, - і він продовжив роботу.
Я не хотіла бачити картину. Вже настільки звикла до секретності робіт Деймона, що не бачила сенсу порушувати цю невимовну традицію. Хоча надокучлива цікавість часто кричала у моїй голові: «Дурепо! Треба було погодитися!», але я відганяла ці безглузді крики, більш безглуздішими думками про Деймона і себе…

Листопад 2011 року, так само, як і грудень, стали вирішальними у моєму полоні. Якби, бодай, щось пішло б не так, можливо, цього б рукопису і не було (поки не знаю на краще це, чи на гірше). Тоді сталося багато важливих подій, які повели за собою низку теплих зимових вечорів, збігів обставин та незабутніх ночей проведених серед моїх численних копій… Те, що він не бив мене вже більше ніж пів року, було дивом, але майбутні зміни, які я примарно відчувала у постаті художника, лякали мене більше, ніж дядько Бабай під дитячим ліжком. Я знаю, що він багато думав, кожен свій крок ретельно перевіряв під мікроскопом, зважуючи всі «за» та «проти», обдумуючи всі можливі наслідки. Я помічала, що Деймон, від деяких моїх запитань входив у ступор. Не міг вимовити жодного слова, лише хитав головою, дивлячись в одну точку. Наприклад запитання: «Про що думаєш?» було для нього дуже важким. Тоді я ще нічого не знала, так само, як і він перекручувала все в голові, намагаючись тверезо дивитися на події того часу, але зараз, у 2017 році, я знаю майже все (принаймні я такої думки), і твердо крокую роками полону, щоб дати остаточну відповідь на своє єдине запитання…

Приблизно посеред листопада 2011 року у мою голову прийшла думка, що художник споживає незаконні препарати. Він був постійно збуджений, дуже активний, а настрій змінювався чи не кожні дві хвилини, як у дівчини перед критичними днями. Але мені лише здалося. То була його звичайна поведінка, яку я сприймала занадто різко, в силу своїх почуттів. Мій мозок потребував чогось нового, і я це отримала, майже через місяць.

Тоді я почувалася, як ніколи маленькою і незахищеною. Знаю, можливо, опис моїх почуттів вже набрид і я сама вже не цікава, та попереджаю, що зовсім скоро відбудеться дещо, що перевернуло моє світосприйняття і життя в полоні. Я просто хочу, щоб читаючи це, було зрозуміло, що жило в моїй душі й  голові. Любий читачу, вибач, але говорити лише по суті, виявилося не так просто.
Одного вечора, коли за моїм віконцем вже виднівся краєчок місяця, а зорі виблискували на нічному осінньому небі, я поринула у дитячі спогади. Як вже казала, тоді я почувалася малою дитиною, тому спогади про батьків прийшли до мене самі собою. Пам’ятаю, як і зараз, що першою згадкою стали гіркі сльози присвячені мамі за лялькою-сиротою в магазині. Ненька була тихою і спокійною жінкою. Рідко мене лаяла та «захищала» від батькової важкої руки. Він був чистим холериком. Агресивний та непосидючий. Але я знала – батько мене дуже любив. Я росла в бідноті. Бувало, що не вистачало коштів навіть на їжу. Тато працював на тій клятій роботі, яка виснажувала його так, що вдома батько лише лежав, інколи граючись зі мною у лікаря. Він працював на заводі. Мати була безробітною довгий час, а потім, коли я пішла до школи, влаштувалася там прибиральницею. Та згодом життя нам посміхнулося. Батька підвищили і ми зажили на повну. Поїхали на море, купили машину і з 10 до 14 років я була щаслива…
Він… Я відкрила очі і зрозуміла, що заснула за столом. Була вже друга година ночі. Постіль солодко дрімала у нічній тиші кімнатки, випромінюючи легенький холодок, що був мені до смаку. Я лягла на неї і одразу впала у глибокий сон, який на ранок перетворився у дивну суміш спогадів, мрій і жахів. Таке часто буває, коли багато думаєш.

***
Задзеленчав будильник і я успішно прокинулася. Не відкриваючи очей сіла на ліжко, і опустила ноги на підлогу. Та замість холодного полу я відчула крижану воду. Вона була мені по коліно. Я оглянула кімнатку і побачила, що мої капці вже плавали біля раковини, дві книги, що лежали на найнижчій полиці моєї тумби теж відправилися у відкрите плавання, а червона сукня, яку я носила в полоні, звивалася у воді, неначе змія. Я, неначе героїня фільму «Титанік» пробралася до телефону, та подзвонила Деймону. Причиною потопу виявилася прорвана труба. Я ввела єдиний можливий номер і прийнялася чекати відповідь. Він узяв слухавку лише на сьомий гудок:
- Що сталося, Кораліно? – запитав художник стривоженим голосом.
- Вода. У мене по коліно води… Що мені робити?
- Ааа… зараз я прийду. Чекай! – він викрикнув останнє слово.
Я вже перестала відчувати ноги, тому залізла на ліжко, чекаючи на Деймона. Був початок грудня, отже і без крижаної води було холодно. Як тільки я завернулася в ковдру, почулися важкі кроки художника, від яких завжди холонула кров, але тоді ці кроки стали рятувальними. Він відкрив двері і сказав, щоб я, завернувшись у ковдру, бігла до нього. Після цього ми піднялися у майстерню. Я думала, що саме там я й залишусь, але Деймон повів мене далі. Ми вийшли у холодну зиму! Вперше за сім років полону я була на вулиці! Щастя, радість, смуток і бажання впасти у перший сніг наповнювало мої груди. Я, ніби мала дитина, що вперше побувала в парку атракціонів, раділа і стрибала від щастя. Мене вже не турбував холод, що кружляв довкола, заморожуючи руки та ноги, які стояли в одних капцях на сніговій доріжці. Сльози котилися по щокам, але я намагалася якомога швидше витерти їх, бо у голові крутився мамин ніжний голосок: «Будеш плакати – сльози замерзнуть». Але моя радість тривала недовго. Деймон, взяв мене за руку і завів у свій доволі симпатичний будиночок. Він був одноповерховим, з великими коричневими вікнами. Побудований з білої цегли, яку, шкодлива частинка мене, хотіла обмалювати. Виглядав будинок акуратно і затишно, та єдине, що порушувало суцільний спокій будинку це зловіщі решітки на вікнах.
Зайшовши всередину я зняла свої мокрі й холодні капці та взула нові. Побачивши, що художник завернув праворуч, я впевнено пішла за ним, поспіхом розглядаючи коридор. За рогом була простора вітальня. Великий, м’який килим лежав посеред кімнати, немов пухнастий котик. На стелі висіла величезна, розкішна люстра. Три великі вікна та висока стеля. Праворуч від мене стояв диван, а навпроти нього висів телевізор. Такий я бачила вперше. Це зараз для мене то звичайна плазма, але тоді… В полоні я з 2005 року, і у мене, як і в більшості людей, у той час, вдома стояла лише «маленька коробочка», яка коли-не-коли, показувати більш-менш нормально, та загалом то було щось жалюгідне. Коротко кажучи – ми майже його не дивились. По обидва боки телевізора стояли великі пальми, що оживляли вітальню. Моя мама дуже любила рослини, і вважала, що вони є найкращими друзями будь-якої жінки. Я ж, довгий час не розуміла їх призначення, і клялася, що ніколи в житті не полюблю квіти та всякого роду рослинки, але за сім років неволі, поміж бетонних стін, металу та скла, я конче потребувала спілкування з природою. Мамо, я полюбила квіти!  
Після моєї маленької експедиції новими стінами, Деймон ввічливо запросив мене на диван, і сказав, що принесе гарячий чай. Чекаючи на нього, я передумала всі можливі причини мого перебування саме в його вітальні, а не в майстерні. Мій розум стверджував про наближення небезпеки, а серце лише вигравало ноктюрни Шопена один за одним. «Чи знала я ще вчора, що вже сьогодні побуваю на вулиці і у Деймона вдома?», - думала я, радіючи воді внизу. Художник приніс мені чай і, залишивши одну, пішов у мою кімнатку.
Я одна в будинку свого викрадача! Абсурд! Двері були відчинені і я мала змогу втекти. Так, будинок оточував високий паркан, але при бажанні можна було перестрибнути – просто знайти вихід. Щось тримало мене там – на дивані з чашкою гарячого чаю й у теплій ковдрі. Та й до кого я б побігла? У мене нікого не було. Батьки померли. Дідусі та бабусі теж. Тітка жила у Франції, а хрещений працював в Китаї. Більше нікого… Та й Деймон став добре до мене ставитися. Отже, я залишилася там, чекати, як вірний пес на свого хазяїна. Віднині я не просто жертва художника, а ще й жертва свого страху.
Я просиділа близько години одна. У будинку свого монстра, кожен закуток дихав ним, кожна річ жила з ним, і навіть моя тінь перетворилася на його. Будинок Деймона стільки років був для мене забороненим яблуком в райському саду, що сидячи посеред вітальні я все ще була у дивному тумані. Жадібно розглядаючи кожну деталь зали, ніби наступного дня дім завалиться, я й не помітила, як прийшов художник. Весь мокрий та понівечений. Він сів поряд зі мною на диван і лагідним тоном запитав:
- Все добре, Кораліно? Тобі не холодно? Може ще чаю? – він дивився на мене своїм пронизливим до кісточок поглядом. Таким солодким та справжнім…
- Ні, не треба. Мені вже тепло. Дякую, - не встигла я договорити, як він міцно мене обійняв і поцілував у моє чорне, як його фарба волосся. 
Деймон провів мені невеличку екскурсію будинком, але єдине місце, куди ми не зайшли – це його кімната. Через місяць я її побачу і це змінить все моє життя в полоні, а також ставлення до нього.

У той день він не малював мене – був заклопотаний. Тож я весь вільний час провела дивлячись телевізор. Тоді я відкрила для себе багато цікавих програм. Наприклад «Орел і решка», а ввечері гарно запам’ятала, як увімкнувши «Новий канал», дивилась «Ревізор». Ольга Фреймут одразу оселилася в моєму серці, як найкраща телеведуча. І кожного вечора я чекала її появи на екрані телевізора. Ось вона – моя нездійсненна мрія! Вільне життя з легкою втомою після важкого робочого дня, вечерею, мокрим, щойно вимитим волоссям, холодною постіллю та вечірніми програмами по телебаченню. Я мала змогу втекти, але то була лише змога. Втеча ввижалася мені скрізь, але примарно, буцімто це не про мене.

Ввечері ми сіли повечеряти разом. Вперше за стільки років я їла в присутності іншої людини. Мені було до жаху некомфортно. Кухня, що знаходилася з лівого боку від входу, навпроти вітальні, була такою ж великою. Кухонні тумби стояли по правий бік кімнати, а стіл по лівий, з восьма стільчиками. Таке враження, ніби художник кожного дня приймав гостей, але насправді меблі постійно пустували. Дерев’яні стіл та стільчики залишилися ще від батьків Деймона, такі собі ретро-речі. Два великих вікна прикрашали стіну біля стола, впускаючи яскраве сонечко та нічне сяйво місяця. На підвіконні стояли фіалки у горщиках, а над столом висіла картина. На ній зображувалася дивна постять на фоні фісташкового кольору. Лише придивившись ставало зрозуміло, що то звичайна жінка зображена у профіль. Вона показувала своїм довгим пальцем у щось невидиме у лівому кутку картини. Її голова була надзвичайно великою, з якої стирчали довгі вуха та гігантський ніс. Щось схоже на очі вимальовувалося між носом та вухами, але я більш ніж упевнена, що то були не очі. Коротко кажучи – голова деформованого динозавра з кролячими вухами. Жінка мала по-істині красивий тулуб – довгий та стрункий. Вона граційно вигинала спину, неначе заграючи, оманливо показуючи жіночі обриси. Тендітні плечі, водоспадом переходили у такі ж тендітні руки. Кокетливо оголені невеликі груди, наче здіймалися від примарного дихання жінки. А плоский животик, що рівною доріжкою котився до ніг, різко змінював свій маршрут – на місці, де мали бути такі ж стрункі ноги, вимальовувалось незрозуміле місиво чогось червоного. Щось схоже на людське серце. Тільки тоді, я зрозуміла у що була вдягнена Кораліна на першій картині – в ту бридку сукню, а може… ні то була сукня, принаймні, я на це сподіваюся. У самому низу, червоне місиво течіями стікало додолу, перетворюючись на дещо фіолетове, а згодом і темно-синє.

Після по-істині смачної вечері Деймон постелив мені на дивані у вітальні. То була блакитна постіль з білими та бурими ведмедиками. Художник декілька разів обережно провів рукою по ній, пригладжуючи кожну нерівність. 
- А що це за постіль? Кумедна…  - тихо запитала я.
- Так, я знаю. Мама купила її коли мені було шість. Це все, що є в мене сухе і чисте на даний момент, тому… прийдеться тобі спати на старій, але добрій білизні.
- Гаразд. Я не проти, - я його присоромила. Не слід було акцентувати на цьому увагу.
Після короткої розмови я пішла в душ. Довго описувати ту процедуру не буду, але скажу, забігаючи наперед – то було місце, де художник зустрічався з моїм мокрим тілом протягом місяця. Правда у день мого «визволення» нічого подібного не сталося.

Коли настала ніч і Деймон погасив світло у всьому будинку, окрім, як я думаю своєї спальні, мені чомусь захотілося плакати від горя. З якоїсь невідомої мені причини, моє перебування в домі художника навіяло тільки смуток і жах, почуття ще більшої незахищеності та вразливості. Я знову відчула той первинний страх, який переслідував мене ще до викрадення, старі рани знову стали пекти, а місця, де колись були різнобарвні синці, неначе, згадавши своїх незваних гостей, почали боліти. Годинник, що висів у коридорі, здавалося тікав набагато повільніше ніж колотило моє серце. Заплющила очі… поринула в сон.

***
Я прокинулася від того, що на весь будинок горлала пісня Девіда Боуї «Heroes». То була одна з улюблених пісень мого художника. Він часто наспівував перші рядки з пісні:
«I, I will be a king
And you, you will be queen…»
Він співав про нас, легенько пританцьовуючи та наближаючись до мене. А згодом, художник почав називати мене Королевою, після однієї ночі, коли ми дійсно створили королівство.

Він ніжно покликав мене на кухню. Я, заспана та абсолютно не готова до нового дня, бо вночі ревіла, йшла до нього. Щастя минулого дня покинуло мене, а на зміну йому прийшов відчай, бо зрозуміла, що я слабка, що без нього не зможу.
Кумедна картина: Деймон стоїть біля плити в рожевенькому фартусі і кличе мене до себе, розмахуючи лопаткою. Я стримала смішок та зрештою, легко посміхнувшись, підійшла до нього.
- Доброго ранку! День сьодні крутий. Згодна?
- Ааа… так, - я була здивована. Що за дивний жаргон? І чому він такий веселий? У той момент, певно жартома, я подумала про препарати, які приписувала художнику декілька тижнів тому.
- Тобі вже 20, якщо я не помиляюся. Так?
- Ага, - я нервово ствердно похитала головою.
- Отже, ти вмієш готувати? – в його погляді читалося бажання почути тільки одну відповідь – «ні».
- Трохи вмію. А що?
- Я буду тебе вчити. Звичайно я не повар, але показати тобі декілька простих страв, зможу. Сьогодні буде смажене яйце з макаронами. Записуйте, пані, - віднині кожен новий день, протягом місяця, я проводила на кухні з художником, готуючи та ласуючи новими стравами. Ми йшли на зустріч один одному.

Ще рік тому життя з Деймоном під одним дахом було для мене особистим пеклом. Я й подумати не могла про це. Але тоді, його компанія надавала мені сили та віри у майбутнє, якого я не мала. День за днем, знову одноманітні, тільки локація інша. Я часто запитувала про свою кімнатку, навіть просилася піти туди знову (не скажу що сильно хотіла йти, та життя під замком в чотирьох стінах підвалу, було вже настільки звичним, що я не могла уявити чогось кращого – я просто не сприймала іншу реальність. Деймон завжди відповідав, що ще не все готово і що зможу повернутися туди тільки навесні. Тож моє життя нагорі продовжувалось. Залишався тиждень до тієї ночі…

***
Новий Рік та Різдво вже дзвонили у людські будинки. Деймон сходив на ринок і купив велику живу ялинку. Згадалося дитинство, як батько, кожного року, після роботи приносив ялиночку, що розносила свій аромат усім будинком. Спогади перед святами були найгіршою частиною полону, але позбутися їх я не могла всі 12 років. Цей рукопис також спогади. Ми, прикрасивши ялинку, відійшли трохи назад, щоб оглянути її з далеку, а потім сіли на диван, і провели декілька хвилин у повній тиші, прислухаючись до симфонії зимового вітру за вікном. Нарешті він порушив нашу мовчанку:
- Ти помітила? Ми ніби родина. Разом прикрашали, тепер сидимо й милуємося ялинкою. Це так схоже на… - він трохи засмутився і продовжив, - моїх батьків. 
- Так, схоже…
А далі знову настала тиша. І не тому, що було ні про що говорити, а тому, що в наших серцях вирувало дещо дуже схоже на «ненависть», такий собі антонім, і саме він не давав нам говорити. Годинник тікав рівно, без зупинок, а за великим вікном виднівся ліхтар, який освітлював двір художника в нічний час. Йшов сніг – лапатий та сильний. Деймон різко підвівся й пішов у темний коридор, знову залишивши мене одну, та тільки не в кімнатці, до якої я так звикла. 

До вирішальної ночі залишалося шість днів. Увесь тиждень, художник, ніби готував мене до неї, натякаючи на настання нової ери мого полону, і я повелася. Але він ще не знав, що зовсім скоро я почну вести свою гру, талановито і безтактно.

***
Звичний підйом та душ, сніданок приготований разом, прибирання, обід, вільна хвилинка та робота над картиною – моя нова рутина. До майстерні вели двері з кухні і весь цей час ми ходили через них. Але я не розуміла одного – чому художник не повів мене через них, у день, коли мене затопило? Навіщо вивів на вулицю, подражнити? І чому потім, так довго тримав мене у себе, не даючи змоги знову побувати на дворі.
Після роботи художник пішов у душ, а я сіла у вітальні і розпочала вечірній перегляд телепередач. Була субота, а це означало, що зовсім скоро мав розпочатися х-фактор. За переглядом програми я й не помітила, як Деймон вийшов з ванни та прошмигнув на кухню, а вже о восьмій покликав до себе. Дивно, але двері на кухню були зачинені. Моє серце калатало, як шалене, руки трусилися, як у старенької бабусі. Я не знаю чому, але дуже боялася. Страх переповнював мої груди, не даючи цікавості пройти. Я, набравшись сміливості, відчинила двері і побачила, Деймона, який стоїть навпроти мене та протягує свою руку:
- Сідай за стіл, сьогодні у нас така собі вечеря при свічках, - він ніжно взяв мене за руку та посадив навпроти себе.
- А з якої нагоди ти все це робиш?
- Просто так…
Я знала – він бреше, він щось задумав. Але тоді, мої очі бачили солодку версію свого тирана, розкішно вдягненого та спокусливого. Великий дерев’яний стіл був щедро вкритий різними стравами: салат з крабовими паличками та кукурудзою, курячі крильця та макарони з сиром, а ще декілька страв, до яких я просто не дійшла. 

На третій день я прокинулася вдосвіта. Спати мені хотілося менш за все, а от потанцювати чи, можливо, поспівати на все горло, бажалося найбільше. Деймон, неначе почувши моє бажання, пішов з дому о дев'ятій ранку, залишивши мене одну зі своїми талантами. Зимове сонечко яскраво освітлювати вітальню, а та в свою чергу відповідала йому сонячними зайчатами, не без моєї участі. Я інтенсивно била байдики близько години, співаючи й танцюючи, а потім вирішила піти на кухню та приготувати щось смачненьке собі та художнику. Вибір пав на яблуневий пиріг. Забігаючи наперед скажу, що то улюблена страва Деймона у моєму виконанні. Саме в той момент, як я готувала і співала одночасно, прийшов художник. В одній руці він тримав великий пакет з продуктами, а в іншій нову постільну білизну. Спочатку я подумала, що то мені, і вже було приготувалася, говорити, яка вона гарна, як він, поклавши пакет на стіл, пішов з білизною до себе в кімнату. Чому я розповідаю про це? Навіщо тобі, любий читачу, знати про те, як художник купив собі нову постільну білизну? Але не поспішай, вона ще стане у нагоді, треба лише трохи зачекати.

На четвертий день нічого особливого не відбулося. Звичний ранок, обід та вечір, але єдине, що я помітила, а може мені лише здалося, але за мною підглядало пустотливе око мого ката. Приймаючи душ, я помітила, як двері легесенько відчинилися, а потім, коли я, остаточно змила шампунь з голови та повернулася у їх бік, різко зачинилися. Стало якось не приємно. Відчуття, ніби хтось прочитав мій дуже особистий щоденник і тепер глузує з мене. Але я швидко забула про те пустотливе око художника і продовжила приймати душ.

На п’ятий день відбулося дещо по-цікавіше. Зранку, поснідавши та поприбиравшись, Деймон пішов на вулицю розгребти сніг. За ніч його нападало багатенько, так, що діставало аж до підвіконня у вітальні. Після обід ми, як зазвичай пішли в майстерню. Я сіла на стілець і приготувалася до двогодинного позування з рівною спиною та щасливою посмішкою, яку робити з кожним днем ставало дедалі легше і легше – ілюзія щастя. Погляд Деймона ковзнув моїм тілом і зупинився, як мені здалося у районі колін. Він дивився в одну точку близько двох хвилин, а потім весело мені посміхнувся тією чарівною посмішкою, що зводила мене з розуму. Коли художник нарешті закінчив роботу, я підвелася та, повільно крокуючи до дверей, застібувала червону кофтинку, яку носила у морозні дні. Та раптом, холодна рідина покотилася по всіх моїй спині. Повернувшись лицем до Деймона, я побачила відкриту бляшанку з червоною фарбою у руках художника. Я, довго не думаючи, взяла зі столу таку ж бляшанку з фіолетовою фарбою і вилила на нього. Тепер не тільки по мені рікою текла холодна фарба. Ми, неначе зійшли зі сторінок дитячої розмальовки, власником якої була зовсім маленька дитина. Хвилинна мовчанка, а потім шалений сміх, від якого боліло все тіло, в перемішку з новими порціями рідкої фарби на тілі та крику. Умить, майстерня перетворилася на мольберт, де я і Деймон були пензлями. Бісилися, як діти. Я і забула, що він забрав у мене волю, а зараз хотів створити уявну свободу. І в нього вийшло, бо я й досі її відчуваю…

На шостий день наша фантомна ідилія мало не зруйнувалася. Я, витираючи пил у вітальні, ненароком заділа стару вазу, а та підвела мене та впала додолу, розбившись. Деймон прибіг до мене з криками: «Що сталося?», а побачивши уламки вази, мало не накричав на мене, хоча я була готова до цього. Свій гнів він сховав у дальню скриньку серця, а замість цього заспокоював мене, не щиро промовляючи, що нічого страшно не сталося:«… головне, що ти ціла і неушкоджена». Дивно, правда? Чути ці слова від людини, що протягом шести років не переймалася моєю неушкодженістю. Все стане зрозуміло наступної ночі. Після обід, ми знову пішли в майстерню, а потім до дев’ятої вечора я дивилася телепередачі. Декілька разів до мене приєднувався художник, але всидіти більше п’яти хвилин біля мене не міг. Коли телешоу мені вже набридли, а очі були готові заплющитися у будь-який момент, я пішла у ванну. Стала під душ, і знову відчула чийсь пустотливий погляд. Я повернула голову в бік дверей і побачила малу щілину. Але на цей раз, вона не щезла. Деймон, ніби хлопчик-підліток, підглядав за мною, намагаючись приборкати свою бурхливу фантазію, але вона лише зростала, домальовуючи бридкі картинки та викликаючи дорослі бажання. Він стояв довго. Я знаю. Та я нічого йому не казала. Навпаки, раділа тому, що він дивився на моє оголене тіло. «Ми вже не малі діти», - промовила я, після чого він зник. Злякався?

***
Ранок сьомого дня виявився дуже сонячним. Прокинулася я від того, що дуже хотіла чхати. Таке часто буває, коли світить яскраве сонечко. Через три дні 2012 замінить 2011 і від цього мені ставало і сумно, і радісно. Приймаючи душ я часто кидала погляд на двері, але вони були зачинені. За сніданком Деймон багато розмовляв, що було для нього абсолютно не властивим. Та будь-яка тема, піднята мною, закінчувалося його монологом про різновиди фарб та скажене підвищення цін на них. Соромно, але підтримати розмови я не могла. Шість років світ був для мене зачиненим, а зараз… Я начебто була вільною, та все одно не мала права виходити до магазину, і взагалі бувати на вулиці. Але перед подіями, що відбудуться вночі Деймон зрештою вирішив порушити свої ж правила і вивів мене надвір. Було це о п'ятій годині вечора. Коротенький зимовий день вже закінчився, а на зміну йому прийшла подруга страху, жаху та монстрів під ліжками – ніч.
- Тобі не холодно? Може підемо в дім? – лагідно, з турботою у голосі запитав Деймон
- Ні. Все добре. Тут так… мені подобається, - я не могла приборкати своїх почуттів. «Зимова казка» - саме таку назву мала моя улюблена погода: темрява, зорі, місяць, одинокий ліхтарик та сніг, що лежить, кружляє, танцює навколо мене, а з рота йде пар, як у дракона. Я ожила в ту мить. Вперше за шість років відчула той холод на руках, щоках та по всьому тілу. У той день, коли мою кімнатку затопило і я вперше побувала на вулиці, випав сніг, як знак, що все зміниться. І це справді було так.
- Дивись, Велика Ведмедиця, - художник показав угору на зоряне небо.
- І справді, казково. Дякую тобі, велике. Спасибі! – я обійняла Деймона ніжно, немов батька, але щось всередині мене знову затремтіло. Я згадала Влада. Своє шкільне кохання. Як давно це було, і як солодко тоді жилось моєму серцю, але не довго.
Ми побули надворі ще годинку. Пограли в сніжки, зліпили снігову бабу (найкрасивішу у моєму житті), а потім втомлені та мокрі пішли у будинок.

Дев’ята година вечора. Ми з Деймоном сиділи у вітальні та дивилися телевізор. Раптом телефон художника голосно задзвонив, перелякавши мене і його. Він узяв слухавку, а вже через дві хвилини, поклав, швидко кудись збираючись.
- Ти куди? Що сталося? Деймоне? Ти чуєш? – він бігав по всьому будинку, як навіжений. Відповідь я отримала лише, коли він одягав куртку.
- Дзвонила моя мати. Сказала, щоб я забрав її з залізничного вокзалу. Вона приїхала на поховання моєї бабусі.
- А ти чому не їдеш?
- Бо я не хочу – це раз. По-друге, мене ніхто туди не запрошував. Я її не любив. Вона була алкашкою, гидкою і смердючою. Я її ненавиджу. Мама сама дізналася тільки вчора ввечері, що вона померла.
- Добре.
І він поїхав. Забув вимкнути світло у ванній, кухні, коридорі та у своїй кімнаті. А ще двері, немов спокуса, були відчинені. Та я тримала себе в руках. Мені не можна туди йти. Я була, ніби Белль з казки «Красуня та Чудовисько», що не мала права ходити до передпокоїв чудовиська. Але так хотілося. І ось, я не витримала. Ходила довкола кімнати близько години. Поспівала, потанцювала, покупалася, полежала на дивані, але не змогла відволіктися від спокусливої кімнати. Нарешті я зайшла туди. Світло й досі горіло. Тьмяне та тепле, воно віддавало червоним відтінком. У лівому кутку стояло велике та на вигляд (і не тільки на вигляд) м’яке ліжко. Біля нього велика шафа та тумба. Навпроти ліжка стояв стіл з комп’ютером та принтером. Жодного вікна у кімнатці, тільки червоні лампи. А по правий бік спальні – така собі галерея. Серце затріпотіло в шаленому темпі, руки затряслися, а з очей покотився солоний водоспад сліз – вся його кімната була обвішана моїми портретами, а біля ліжка висіла одна велика картина. Там була зображена чотирнадцятирічна я. Мала, але дуже красива. Розглядаючи портрети, я й не почула, як повернувся Деймон. Він зайшов у кімнату та зупинився, певно не розуміючи, що я роблю. Я вже відчула його присутність, але зробила вигляд, ніби його немає. Та не встигла я приготуватися до нападу звіра, як він вже повалив мене на ліжко та підняв руку догори, готуючись вдарити, але різко її опустив. Повільно і невпевнено Деймон відійшов та пильно на мене витріщився. Тоді я не знала про що він думає, та через декілька років все стало відомо: «Я хотів її побити. Зробити боляче, як колись, руки чесалися, але я не зміг. Вигини її тіла мене зупинили», - запис з особистого щоденника Деймона. Так, він вів його протягом дванадцяти років мого, ні нашого полону. Я знайшла записник в столі художника, і провела прекрасну ніч, читаючи його.
Деймон нерухомо стояв близько двох хвилин. Весь цей час ми дивилися один на одного, як зайченя і вовк перед обідом хижака. Я знала – він думає, щось замишляє. І ось художник сів біля мене. Обіймаючи мене за талію, він поклав мою голову собі на плече, пальцями перебираючи чорняве волосся.
- Вибач, що мало не вдарив тебе. Я просто не хотів, щоб ти це бачила, - лагідно говорив художник.
- Нічого. Це дуже красиві портрети. Правда. Чому ти їх не продаси чи не віднесеш до галереї? Вони ж прекрасні… 
- Це дуже особисте. Люди не повинні бачити ці картини, розумієш?
Я відчула, як його рука ковзнула по моїй шиї, потім по плечу. Він продовжував гладити мене там, ніжно, як ніколи. Разом з його рукою вниз скотилася бретелька моєї нічної сорочки, оголивши плече. Дивне почуття вирувало у грудях. Метелики, що до цього літали у животі, на мить різко впали вниз, руки похололи, а тіло здригалося від його дотику. Пам’ятаю, ніби це було вчора. Це не забудеться, ніколи! А далі… Наші губи сплелися у поцілунку, руки вивчали кожен вигин наших тіл, а серця билися в одному ритмі. Ми стали одним цілим. Глибоко в душі мені було бридко і я знала, що у ту ніч він отримав те чого так довго бажав. Деймон хотів отримати моє тіло ще у мій перший день полону, але побоявся. І боявся цілих шість років. Мріяв про мене ночами, малював бридкі картинки в блокнотику, що прямо зараз я тримаю в руках, неспішно розглядаючи та стримуючи пориви нудоти. Я не буду описувати жодну з ілюстрацій, бо тоді моя розповідь перетвориться на гидку оповідь перверта. Його фантазії заходили надто далеко, і якщо б він скоював те насправді, я була б мертвою.

Розплющивши очі, я побачила солодко сплячого художника. Ми були надто близько, отже події минулої ночі не просто сон. Я не знаю чому, але мені стало дуже добре, і я широко посміхнулася своїм намальованим копіям. Хтось плакав, хтось сміявся, а хтось кричав. Вони були різні, але такі схожі на мене – вони були мною! Я не стала чекати моменту, коли прокинеться художник тому, швидко помившись, пішла на кухню готувати сніданок. Ось нащо були ті уроки куховарення. На душі дивне почуття свободи, ніяк фізично не підтверджене. Деймон розв’язав мені руки тієї ночі, дозволивши поєднатися з ним в одне ціле. Але у ту ж саму мить я слухняно, за свого бажання, підписала документ про повну залежність від художника, тим самим отримавши своєрідну фізичну волю.
Він прокинувся, але шукати мене не став, натомість пішов приймати душ. Я почула легкий шелест води і маленьке пустотливе око тепер перекочувало до мене. Сніданок був готовий, а отже, на декілька хвилин я була вільною. Тихими кроками, навшпиньках, я підкралася до дверей ванни і обережно відчинила їх. Деймон саме мив голову, повернувшись до мене спиною. Він мав по-істині красиву чоловічу фігуру. Широкі плечі, доволі високий зріст, м’язисті ноги та прекрасні жилаві руки. Ось чому його так полюбляли жінки. Він, вимкнувши воду, повернувся до мене обличчям. Серце забилося з шаленою швидкістю і я, мало не грюкнувши, зачинила двері. Мої здогадки підтверджувалися, я – закохалася у свого ката. Знаючи, що це неможливо, я відганяла від себе подібні думки протягом місяця, а може і більше, та вони перемогли. Моє серце все вирішило і мозок був безсильний.

Я сіла чекати художника на кухні. Пам’ятаю, з якою швидкістю калатало серце і як я хвилювалася. Події минулої ночі по черзі надходили до моєї голови, і я була нажахана від того, що сталося. З солодких, але водночас страшних спогадів я винирнула лише, коли художник зайшов на кухню. Усміхнений та на диво впевнений у собі, Деймон поцілував мене у щоку:
- Доброго ранку, Королево! Як справи? О… сніданок, молодчинка, - художник сів напроти мене і прийнявся їсти. Я не могла сказати й слова, просто було страшно і дуже соромно. Я майже не дивилася на нього, лише декілька разів кидала погляд, щоб упевнитись, що Деймон і досі тут, - все нормально, Кораліно?
- Так, усе добре. А що?
- Нічого, просто ти мені здалася засмученою. Я тебе образив?
- Ні, - та насправді я хотіла відповісти ствердно. Вилити на нього відро з багнюкою, яке наповнювалося всі ці роки мого полону. Кричати та бити його, говорячи при цьому матерні слова, які я чула у свою адресу протягом шести років, а потім пристрасно поцілувати. Фу, абсурд! Неможливо!
- Посміхнися, погода сьогодні гарна, а це означає, що настав час для янголів на снігу, але перед цим трохи попрацюємо.
Поснідавши ми пішли в майстерню. На цей раз Деймон працював не довго. Усього лише годину, а потім, як він і обіцяв, пішли на вулицю, грати серед зимової казки. Ввечері знову влаштували перегляд телепередач і пішли спати. Дивно, але чомусь я була впевнена, що події минулої ночі повторяться, та ні – він зробив вигляд ніби між нами нічого не було.

***
Ранок наступного дня став для мене справжніми муками. Голова розколювалася і здавалося, ніби ось-ось вибухне. Я прийняла таблетку та продовжила рутинні справи, чекаючи на якнайшвидше полегшення. То був Новий рік – казкове свято для малят та дорослих. Ялинка, що стояла у вітальні горіла, різними барвами, переливаючись, загалом червоними та синіми кольорами. То була улюблена гірлянда художника. За два дні я жодного разу не зайшла до кімнати Деймона. По-перше, я боялася, а по-друге він не запрошував. Можливо, якби я взяла у руки свій трусливий хвіст та ступила однією ногою до його «замку», нічого б дійсно не сталося, але страх брав наді мною гору. За час полону я навчилася себе захищати, тож моя рішучість та сміливість просто розчинилися глибоко в мені.

Здавалося, ніби весь світ сказився з приходом новорічних свят. Телевізор розривався від сотень привітань та побажань, а радіо, яке вже мало хто слухав, дзеленчало американськими різдвяними хітами. Малюючи картину, Деймон навіть підспівував. А я знала лише одну пісню з усього святкового безладу – «Happy New year» гурту ABBA, бо прожила шість років у бункері. Та мій пригнічений стан з нотками «світлого» суму забрав художник. Він, взявши мене за руку, повів на кухню, де ми разом, як щаслива сім’я радісно готували святкову вечерю, одним вухом слухаючи те докучливе радіо.
Настала одинадцята година вечора – час прощання зі старим та знайомства з новим роком. Деймон вимкнув світло і горіти залишилася тільки ялинка. А далі… Він взяв мене за руку та вивів на середину вітальні, після чого поклав мою тендітну ручку собі на плече. Своєю міцною, чоловічою рукою він обвів мою талію, а другою схопив мої загублені пальчики. Після чого, подивившись мені в очі, закружляв, неначе принц – мрія кожної маленької дівчинки. Почуття переповнювали мене і я вже забула, що за його ніжність треба платити. Ми мовчали. Він, бо, певно, насолоджувався моїм запахом, як божевільний, а я, бо боялася та ніяковіла кожного разу, як тільки наші очі зустрічалися. Деймон наближався все ближче і ближче, і з кожним кроком я все краще відчувала його дихання. Мимоволі, сама того не помічаючи, я стала повторювати його, як у дитинстві. А потім… ми пронизливо подивилися один на одного і розпочали міні-гру «Подаруй партнеру подих». Це я так її називала. Ми грали в неї не часто, загалом у надзвичайно ніжні часи, та кожного разу, коли наші подихи зустрічалися в маленькому проміжку між нашими губами, відбувалося диво. Тоді, у новорічну ніч, наша міні-гра стала поштовхом до розуміння моєї найбільшої проблеми – глибокої симпатії до нього. Тоді, як і зараз було гидко, але водночас безмежно приємно…
Нас роз’єднав бій курантів. Художник одразу відсахнувся та, сівши на диван, прийняв позу людини, що чекає на диво. Я сіла поряд, все ще дихаючи в такт з ним та відчуваючи холодний піт по всьому тілу. Далі ми випили по одному бокалу шампанського, а потім мовчки з’їли салати та курку. Після, Деймон запропонував мені вийти на двір та загадати бажання, а потім впасти у сніг, щоб воно обов’язково здійснилося. Я забажала волі, а натомість отримала ще шість років полону. Ні, читачу, я не бідкаюся. Мені вже не болить, бо я скоро стану щасливою…

Падав сніг. Коліна після зимового «купання» у сніговому озері стали мокрими та холодними. Деймон подав мені руку та, поставивши перед собою, запитав:
- Все гаразд? Я тебе не образив? – він уважно вдивлявся у моє трохи спохмурніле обличчя.
- Ні, все добре.
- Я маю для тебе подарунок і пропозицію… я хвилююся, але… - було видно що він дуже переживає, і я почала переживати разом з ним.
- Я чекаю.
- Фух… - Деймон дістав з кишені коробочку, потім відкрив її та сказав: - я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Я знаю це дивно… і… але прошу тебе зрозумій. Це буде не офіційно, просто для мене, щоб я знав… пробач… - він почухав потилицю та протягнув мені каблучку. Я покірно дала йому свою руку і він повільно та невпевнено надів «подружні кайдани».
Що сталося? Відповідь проста, але божевільна. Я, Шутко Кораліна Олександрівна, стала дружиною Вільговського Михайла Олеговича, тобто Деймона, тобто мого демона. Звичайно, законно шлюб ми не укладали, але від того дня він впевнено називав мене дружиною та встановив декілька нових правил.
Першим і найголовнішим правилом було приготування їжі. Шість років цим займався Деймон, а тепер справа куховарення лягла на мої тендітні плечі. Друге говорило про те, що я маю право брати, або переставляти речі у всьому домі, але обов'язково повідомляючи художника про це. Єдине, що я не мала права чіпати і взагалі якось контактувати з цим - це стіл художника, що стояв у його кімнаті. Там зберігалося багато особистих речей. Забігаючи наперед скажу, що я все ж таки змогла дізнатися, що у тому «чорному ящику», і чесно кажучи, була під великим враженням. Але про це згодом. Останнє правило стало найважчим для мене. Деймон вимагав щоденного виконання «шлюбного обов'язку». Тому з 1 січня 2012 року я дарувала своє тіло художнику кожної ночі.

***
Перша «шлюбна ніч» навіяла на мене спогади з дитинства, коли я вперше побачила дорослий процес у фільмі. Так, я нічого не зрозуміла і довгий час думала, що чоловік знущався над жінкою, але в 10 років подружки мені все розказали. Руки художника знову і знову торкалися мого тіла, змушуючи мене здригатися від задоволення та страху. Після, я ще годину, а бувало і дві, лежала, думаючи про своє життя. Деймон вже давно тихо і мирно спав, сопів, ніби маленька дитинка, яка бачить приємний сон. А я… тихо плакала у темній кімнаті, що примарно сяяла у місячному сяйві, яке я сама вигадувала. Я не розуміла чому ллю сльози. Чому хотіла кричати та бити художника? Усе всередині мене здригалося та починало дивний танок, як тільки я заходила у кімнату Деймона. Життя стало нудним та нестерпним – знову. Кожного дня одна й та ж сама пластинка – кухня, прання, прибирання, позування, ввечері маленький відпочинок у якості фільму, прийняття ванни і… каторга. Далі сльози і сон. Тоді майже нічого не відбувалося, і я знову відчула себе порожньою людиною, загубленою дитиною у жорстокому дорослому світі, де ніхто не може мені допомогти. Я сама мала вибратися з тієї прірви в яку так безсовісно впала… 

Вже через місяць відбулися сильні зміни в мені. Симпатія, яку я відчувала до Деймона ставала дедалі більшою з кожним днем. Будь-якій дії художника я знаходила виправдання, часто навіть співчувала йому. «Я відбуваю покарання за свою погану поведінку!», - такою була моя рятівна фраза в моменти гніву художника та довгими, нестерпними ночами. Це божевілля, але я знайшла благу причину для мого викрадення. Йому потрібна була муза і я йому допомагаю – ми заодно. Я була права, бо це справжня причина мого дванадцятирічного полону, можливо.

***
Ми жили, як подружжя. Деймон працював над картиною вдвічі більше, аніж зазвичай. Вже не було тих двогодинних мовчанок та безкінечної гри у баньки. Я знала, що надаю йому сили і натхнення своїм коханням. Я душі не чула – любила його! Він ставав все жорстокішим і жорстокішим з кожним днем, а ближче до весни я взагалі забула, які вони – ніжні обійми Деймона. Тільки зараз я розумію, що те тепло та ніжність допомогли йому роздобути мою цнотливу душу та тіло. 

Одного лютневого дня я, миючи підлогу, зайшла до Деймона. Він розвалився на ліжку читаючи «Злочин і кара» Достоєвського. Намочивши ганчірку, я з новою силою прийнялася вимивати останню на сьогодні кімнату. Ненароком, миючи шваброю під столом, я заділа дверці його столу і вони зрадницьки гупнули. Деймон, ніби скажений кіт, кинувся на мене з криками: «Що ти робиш? Я ж просив не лізти туди?! Ти дурна?! Пішла звідси, смердюча тварюко!», - він що було сили штовхнув мене і я полетіла через відро з водою до дверей, вдарившись головою об краєчок стола. Я бачила його скажений погляд, і знала, що він ось-ось мене вдарить, як колись. Поб’є з новою силою, що хотіла вирватися назовні, що прагнула крові, синців та глибоких подряпин з яких сочився гній. Але я була не проти. Думала, що заслужила таке ставлення до себе. Він повинен був вдарити мене, але стримався – не зміг. Я стала його прибиральницею, куховаркою та нічним метеликом в одному лиці. Я перестала бути музою для нього. Деймон знову не малював, знову стояв по годині, а то і дві дивлячись на мене, знову бив і знову ненавидів. Але тепер я любила його, цінувала та охороняла. Таким було моє життя тоді, такими були мої бажання та любов. Надихати не просто!

День усіх закоханих – 14 лютого. Я, як любляча дружина заздалегідь підготувала подарунок своєму чоловіку. Змоги піти у магазин я, звичайно, не мала, але жіночими хитрощами я випросила у художника продукти, що знадобляться для романтичної вечері. В майстерні я поцупила фарби та папір, а ножиці та клей знайшла у ящичку, що стояв у коридорі біля порожньої кімнати. Коли мій коханий відправився за покупками до супермаркету я, сівши за стіл на кухні, почала вирізати сердечка та розмальовувати їх. Одне червоне, друге рожеве, а третє бардове. Далі я взяла кожне і приклеїла на білий аркуш паперу формату А4, який згорнула, як книжечку. За десять хвилин до повернення Деймона додому, я закінчила роботу над святковою листівкою. Написала йому привітання та, нафарбувавши губи червоною помадою, залишила слід на листівці. Подарунок я сховала у тумбу, де зберігалися мої речі. Він повинен  пролежати не довго – вже на наступний день я привітаю свого художника. Повернувся мій дорогий чоловік злий, як собака. Я швиденько підбігла до нього, наче маленький цуцик, щоб забрати пакет з харчами та запитала:
- Що сталося? Чому ти такий злий? Любий мій, - він, навіть не глянувши на мене, відповів:
- Нічого особливого. По дорозі додому зустрів якогось типа. Він підбіг до мене та й почав клянчити: «Дай грошей, дай заради Господа, допоможи бідній людині». Я дав йому двадцять гривень та й пішов собі, а він кричить услід, типу, поганий я шлях обрав, до могили не тільки себе, а ще й двох людей заберу. Сказав, що те що я скоїв - гріх Божий, і що я за це заплачу. Короче, дебіл якийсь!
Тепер я знаю – слова того чоловіка правдиві. Деймон, зрозуміла річ, не хотів його навіть слухати, бо одразу збагнув, що недобра правда з уст чоловіка лине, і злість його була абсолютно виправданою. Але тоді я не зовсім зрозуміла того «пророцтва». Правильніше сказати, не захотіла вірити у подібне майбутнє… 

І ось настав день кохання та тепла. Прокинувшись, як завжди в обіймах художника, я відчула легеньке хвилювання. Я пліч-о-пліч лежала зі своїм коханим, якому готувала подарунок, навіть не знаючи чим це мені обернеться. А він знову сопів, ніби мала дитинка. Зробивши всі рутинні справи, я прийнялася чекати на Деймона. Він, загалом, прокидався о восьмій години. «Романтична» яєчня вже лежала на тарілках, посипана зеленню; навколо них, я виклала два великих сердечка з помідору порізаного кільцями  – аромат сніданку вже відправився у подорож будинком. Почулися важкі кроки. Мій коханий прямував на кухню. І от, він вже поряд:
- Доброго ранку, любий. З Днем Святого Валентина! Це тобі, - я простягнула йому листівку, де великими літерами було виведено «Моєму коханому художнику». Але замість слів подяки та погляду сповненого ніжності я отримала коротке та байдуже:
- Ага. І тебе, - він машинально сів за стіл, та прийнявся жувати сніданок, плямкаючи. Художник взяв моє сердечко, навіть не глянувши на нього. Що сталося?
- Я їду з друзями в Карпати. Завтра. Ти підеш униз, до себе я маю на увазі.
- Що?! Чому? Я не хочу. Любий мій, прошу тебе, благаю, можна я залишуся тут, будь-ласка. А… що я буду їсти. Ти ж поїдеш. До речі, на скільки?
- На тиждень. Я не можу тебе залишити тут.
- Але чому? Я не втечу. Закрий мене. Прикріпи на вікна дерев’яні дощечки, щоб я навіть світла не бачила. Прошу тебе, котику, - я намагалася зазирнути йому прямо в душу, – змусити його передумати.
- Не називай мене так! Я подумаю, Кораліно. І взагалі, шо це за тупі сердечка і дурна листівка? Навіщо вона? Ти не дитина, перестань бути такою… дурепо, - він різко встав, не доївши своє яйце, та пішов у майстерню. А я ще годину просиділа, мрійливо дивлячись у вікно на падаючі сніжинки та їх казковий вальс. Витерла сльози й пішла прибиратись – готуватися до вечірнього сюрпризу від мого художника… 

Цілий день я провела у сльозах з відчуттям повного відчаю у грудях. Я була ображена на Деймона, але розуміла, що, можливо, поставила його у незручне положення своїм подарунком. Я знала, що у той час він переживав творчу кризу, але навіть не підозрювала, що виною цьому є саме я. Художник провів день у гаражі. Не виходив, щоб пообідати, навіть не кликав мене до майстерні. Повернувся лише о дев'ятій вечора і влаштував мені справжній концерт. Легкою ходою він заповз у будинок, хитаючись, як маятник, відчайдушно чіпляючись за стіни. П'яний, вонючий, бридкий Деймон йшов до мене. Було гидко бачити його таким, але я, не розгубившись, підбігла до нього та схопила коханого за руку. Відвела до його кімнати і, поклавши на ліжко, пішла за водою. Він схопив мене за руку і пробурмотів: «Стій!». Далі, мій чоловік підвівся, взявши до рук книгу «Злочин та Кара», і відкрив її майже посередині, несамовито кашляючи. Після розім’яв книгу та почав читати: «… существуют на свете будто бы некоторые такие лица, которые могут… то есть не то что могут, а полное право имеют совершать всякие бесчинства и преступления, и что для них будто бы закон не писан.» З вуст художника цитата звучала дико і незграбно. Далі, Деймон відкрив книгу мало не в кінці і, прочитавши, запитав у мене: «Тварь ли я дрожащая или право имею..?». Його погляд скидався на погляд божевільного, а букви в словах плуталися. Він сів на ліжко і продовжив свій монолог: «Я шановна людина… і художник! Знаєш чого я тебе викрав? А? Того шо я маю право! Ясно? Я особливий, а ти нє… от і йди звідси. Особливий! Я!». Не витримавши його неадекватного монологу я пішла по воду, і думала, що коли повернуся він вже буде спати, але натомість, художник вдруге підвівся, хитаючись, немов тополя на вітру, та вдарив мене по голові кулаком. Такого я не очікувала. Чашка з водою впала йому на ногу, і він ще з більшою силою почав мене бити. Я не знала, що коїться. Скажений, сповнений ненависті він бив мене. Я відбивалася, намагалася кинути його на ліжко, але Деймон все одно бив, вставав і знову бив. Я намацала двері і швидко, поки художник готувався вдарити мене, напевно в двадцятий раз, вибігла у коридор. Закрила кімнату та підперла двері тумбою, що стояла поряд.
На ранок мій особливий чоловік нічого не пам’ятав. Єдине, що залишалося в його «світлій пам’яті» це мій вчорашній подарунок. Художник, зрештою, передумав і залишив мене нагорі, але за однієї умови: він зачинить усі двері, а я буду зобов’язана дзвонити йому кожного дня о чотирнадцятій годині. Так все і сталося. Вже о дванадцятій годині наступного дня, Деймон поїхав. Я залишилася одна! Годинник у коридорі рівно та повільно йшов і я відчула – моє серце б’ється у тому ж ритмі, що й він. Вже через годину мені стало сумно і нудно. А так я мала провести цілий тиждень! Тому, довго не думаючи, взяла аркуш паперу і написала «програму розваг» на так звані канікули.
Першим у голову прийшло детальне вивчення кожної картини у домі. Другим – підвищення своїх кулінарних здібностей. І останнім – повний відпочинок та релаксація.

***
Ранок наступного дня видався сонячним та морозним. Крізь жалюзі  на вікнах проходили сонячні промені. Вони, ніби малі діти-розбишаки шукали вхід до будинку художника, уникаючи всі перепони. Виконавши рутинні справи я, відчувши себе Шерлоком Холмсом, пішла на розслідування творчого життя свого коханого. Спочатку я детально вивчила картину, що висіла на кухні. Як я вже казала – то моя улюблена робота художника, навіть не знаю чому, але до неї у мене особливе ставлення. Наступною була картина, що висіла у ванній кімнаті. Там було зображене немовля у воді, замотане у білу пелюшку. Воно не тонуло, а навпаки пливло у далину. Розглядаючи картини, що висіли у кімнаті художника, я згадала одну деталь зі свого ще вільного минулого. Деймон часто виставляв свої роботи на шкільну виставку, де була зображена красива чорнява дівчина. Тільки через майже сім років полону я зрозуміла хто то була. Я стала для нього музою, життям, натхненням, сенсом та… коханням. Він не міг сказати, як сильно мене любить, Деймон навіть не знав і не знає, як це. Поняття кохання у нього зовсім інше, не схоже на класичних метеликів у животі, чи бажання завжди бути поряд. Ні, для нього любов – це фізичний контакт, біль, страх, сльози та страждання. Саме це він відчуває і хоче щоб я відчувала теж саме. Якщо тобі, любий читачу, на якусь секунду здасться, що художник не вміє любити, і що він просто звичайний маньяк, знай, Деймон відчуває цей світ краще ніж всі «прості смертні», а кохання для нього звичайна каторга!
День, який я провела на самоті в домі художника добігав кінця. Вечірні передачі мене вже не цікавили, тому я з головою поринула у свої думки. Ідея провести ту ніч в його кімнаті, на його ліжку, в його нічному костюмі, прийшла до мене ненароком. Стати ним – ось чого я хотіла. Я зайшла туди. Коли мені вперше довелося побувати у його кімнаті, я й гадки не мала, що наші стосунки перетворяться на дешевий, бездарний роман, написаний працьовитим графоманом. Умить історія полону та болю, перетворилася на пристрасне кохання та швидке охолодження з боку одного з головних героїв, і мене від цього етапу полону до сих пір нудить. Я відчула його запах. Він проходив у моє тіло, плутаючись з моїм. Його ліжко здалося мені безмежно великим, бо воно належало лише мені. І я, у солодких, крижаних обіймах ночі з примарним місячним сяйвом, заснула.

Наступний ранок виявився сніжним. Крізь вікно виднілися ціла купа снігу. Судячи з маленьких білих цяточок, що де-не-де спокійно пролітали, сніжок ще й досі йшов. Вже на другий день життя без свого Деймона я відчула, як сумую за ним. І я вже з нетерпінням прийнялася чекати того часу, коли матиму право йому зателефонувати. Я зробила декілька домашніх справ та трохи відпочила, за переглядом телевізора. І ось, момент нашої першої телефонної розмови настав. Я взяла мобільний у руки та не рішуче набрала його номер. Він довго не брав слухавку, і я вже мало не поклала її, як враз почула голос коханого:
- Так, слухаю, - він не зрозумів, що телефоную я.
- Привіт, любий. Це Кораліна. Як справи?
- А, Кораліна. Все добре. А… зачекай, - останнє слово він прошептав. Я добре зрозуміла, що певно там, де він знаходився були його друзі, тож слухняно почекала, як він відійде і промовила:
- Я так за тобою сумую. Чекаю на тебе дуже–дуже.
- Так, я знаю. Тільки на майбутнє, давай без цієї ніжності. Ти дзвониш мені по справі. Питання буду задавати тільки я, а ти швидко та правдиво відповідати. Зрозуміло? – його голос різко зазвучав наказово та грубо.
- Так, я зрозуміла.
- Ніхто не приходив?
- Ні.
- Добре. Якщо хтось прийде дзвони мені, негайно. Не чекай, не відповідай. Запам’ятай – тебе не існує!
- Але ж… - я хотіла заперечити, але Деймон лагідно продовжив:
- Для мене ти частинка життя. Подивись на пальчик своєї правої руки. Що ти там бачиш?
- Каблучку…
- От. Це є доказ моєї любові до тебе. Все, мені час іти. Бувай.
- Бувай! – він швидко поклав слухавку, - люблю…
А далі дні, як у тумані. Все однакове та сіре. Ті ж самі запитання по телефону. Нікому не відкриваю, дзвоню йому і тихо плачу вночі, бо сумую, й сама не знаю, за ним, чи за свободою?.. 

Майстерня кликала мене. Манила та благала, щоб я зайшла. І зрештою, я не втрималася. Ввімкнувши світло, я побачила фарби, стіл, мій стілець та картину, саме над якою працював художник. Бажання подивитися на неї брало гору, але я не піддалася йому і з закритими очима пройшла повз. Ширма… за нею двері…. за ними ще двері… потім сходи, а далі знову двері і моя кімнатка. Я знала, що скоро туди повернуся, але не розуміла чому. Навіщо Деймону знову саджати мене «за ґрати», якщо я його дружина. Ми маємо бути разом, як два лебедя. Після нашого «одруження» він отримав мою власну згоду на всі види знущання. Вже після повернення з відпочинку Деймон почав втілювати свої задуми та бажання у життя. 

***
Я чекала на нього у повній бойовій готовності. Приготувала вечерю з нагоди повернення. Вона вже стояла на столі і кликала мене з'їсти бодай шматочок (тільки з ціллю перевірки якості). Вдягла сукню, яку я знайшла в старій шафі порожньої кімнати (там зберігалися деякі речі матері художника). І  нафарбувалася, неначе дівчина – підліток на випускному. Все для нього. І ось, я почула як він відкриває ворота. Серце на мить зупинилося, а потім з шаленою швидкістю забилося знов. Ключ повільно пройшов у замок та два рази повернувся, й ось, мій любий переді мною. На його обличчі вимальовувались здивування, радість і втома. Зайшовши додому, він акуратно поставив сумки на підлогу та обійняв мене:
- Привіт. Ти сьогодні дуже красива.
- Дякую, любий, - я підняла голову в надії побачити ніжність в його очах, але нічого особливого я не побачила. Очі Деймона не випромінювали навіть простого чоловічого зацікавлення жінкою, що стоїть перед ним красива й тендітна.
- Дуже смачно пахне? Що тут у нас? – художник різко відпустив мене та пішов на кухню, - Кораліно, яка ж ти молодець! Я такий голодний! Смакота! - він кричав у весь голос, а я стояла одна в коридорі, як вкопана, поряд з його валізами.
Вечеряли ми мовчки. Він, навіть, жодного разу не глянув на мене. Я не могла зрозуміти, де поділася та ніжність в його голосі й очах, де та любов, яку Деймон дарував мені, де безтурботна посмішка та компліменти? Я звинувачувала себе у такій різкій зміні поведінки. Заспокоювала, що я все можу виправити, але… я рада, що помилялася.
Після вечері художник трохи побув у майстерні на самоті, а потім прийшов до мене. Ми просиділи дивлячись телевізор до одинадцятої години вечора, після чого Деймон повів мене у спальню. А на ранок я знову прокинулася у ліжку, поряд з ним. Довкола літали невидимі для художника метелики, але я їх відчувала завжди – з дитинства.
Хто вони такі? Ті дивні створіння, що іноді починали кружляти довкола мене. Я називаю їх «метеликами», хоча не маю жодного уявлення як вони виглядають. Вони просто з’являються при певних обставинах і змушують мене відбиватися від них. Все почалося в дитинстві. Бувало я бачила чоловіка, красивого чи не дуже – байдуже, але чомусь саме від нього ці метелики прокидалися та літали біля мене. Це не просто симпатія, чи щось подібне. Як тільки вони з’являлися я відчувала легку нудоту та збудження, щось схоже на катання на американських гірках чи інших атракціонах.  Якщо я не звертала на них уваги, то відчувала як метелики сідають мені на плечі та руки. Тоді, позбутися їх я могла лише шляхом як найшвидшого віддалення від чоловіка, який викликав цих метеликів. Таких чоловіків у моєму житті було не багато, але вони мають щось спільне між собою. Чомусь при появі метеликів в моїй голові з’являються дивні картинки, немов спогади: твердий диван, тепла пора року за вікном, вечірнє сонце та якийсь чоловік. У цих «спогадах» я маленька дівчинка, а поряд зі мною дорослий чоловік з чи то кучерявим волоссям, чи то з виголеною головою, ніколи не можу його розгледіти, він ніби фантом. Одним із таких чоловіків сім років тому став Деймон. Я не писала про це, читачу, на початку. Зрозумій мене, я мала переконатися, що ти дійдеш до цього моменту. Хотіла, щоб ти пройшов разом зі мною роки страху та ненависті, і тільки зараз я маю повне право розказати тобі про своїх метеликів. Коли я вперше побачила Деймона, вони, не кружляючи біля мене, одразу сіли на плечі, цим викликали хвилю нових емоцій. Від простого зацікавлення до нищівного страху. З тих пір, метелики чинно сидять на моїх плечах та тільки іноді злітають:
Ті метелики, наче квіточки,
Розквітають один за одним,
І все тягнуть мене за ниточки,
Щоб назад у кошмар нести…

***
Вже через тиждень я повернулася до себе в кімнатку. З криком та боєм я намагалася змусити Деймона передумати. Була і ніжною, і лагідною, але ні. Він просто заштовхнув мене у двері майстерні, схопив за руку, вчепившись нігтями у мої вени, та потягнув  сходами вниз. Таким я бачила його востаннє два роки тому. Що з ним коїться? Над цим питання я замислювалася не один раз у той період. Часу було достатньо. Я, звикшись з домашніми справами, просто не знаходила собі місця в кімнатці. Від нудьги по декілька разів на день мила підлогу, протирала пил, який ще навіть не встиг з’явитися, та до блиску натирала раковину й унітаз. Чекала, коли він прийде за мною, щоб малювати. З прекрасної, хазяйновитої дружини я перетворилася на пса Хатіко. Та зміни зрештою відбулися. Кожного вечора Деймон забирав мене нагору, для своєї «розваги».

Коли це сталося вперше, я просто лежала на своєму ліжку та плювала в стелю. Почувши кроки художника, я, як завжди, приготувалася до найгіршого. Він відчинив двері та з дивним виразом обличчя підійшов до мене. Я подумала, що треба встати, але його погляд не давав мені цього зробити. Після, він мовчки взяв мене за руку та повів до майстерні. Поставив майже впритул до себе та сказав:
- Роздягайся!
- Що?! Навіщо? – я була шокована. Так, у нас була близькість і не один раз, але він жодного разу не бачив моє оголене тіло так гарно.
- Я сказав, роздягайся! Невже не зрозуміло?! Не роби з себе тупу дурепу! Швидко!
Я повільно зняла сукню. Не знаючи, що саме хоче від мене художник я зрештою повністю оголилася. Далі він пройшовся своїми брудними руками моїм тілом. Ніжно торкнувся кінчиків моїх пальців і моєю ж рукою вдарив мене по обличчю. А далі продовжив бити. То руки, то ноги, то спина, по черзі потерпали від його сили. Любий читачу, в мене не має бажання описувати  все те, що він робив зі мною протягом кількох місяців, але я можу націлити тебе на правильний шлях. Якщо ти знаєш хоч трішки зміст книги «50 відтінків сірого» то думаю зрозумієш, що саме робив зі мною Деймон.
Це продовжувалося протягом декількох місяців. Я жила від одного вечора до наступного. Синці покривали більшу половину мого тіла, але я не суперечить йому. Я, можливо, навіть любила те, що він зі мною робив…

А коли настала весна жорстокість почала потроху згасати. Іноді художник майже не бив, навпаки обіймав і цілував, але… мені теж було не приємно. Найболючішим у його ніжності був момент, коли Деймон, проходячись рукою по моїй спині, доходив до чергового синця і спочатку не додаючи жодної сили, а потім збільшуючи її, давив на синю ділянку мого тіла. Йому подобалося, коли я здригалася від болю, іноді мало не падаючи додолу. Він любив спостерігати, як видозмінюються синці, як червоніють, синіють, зеленіють і, зрештою, сходять. Я не виню його. Деймон не винен, що хворий.

***
Мені виповнилося 21. Чомусь почуття свята не покидало мене, хоча я чудово розуміла – нічого особливого не станеться. Звичайно, я мріяла про кульки та подарунки, але це могло мені тільки снитися. І от раптом, почулися кроки художника. Я з просоння, не зовсім розуміючи, що треба зробити, повільно встала та як-небудь причесала волосся. Двері відчинилися і переді мною стояв красень Деймон з коробкою у руках.
- З Днем народження, Кораліна! Це тобі, - він простягнув до рук подарунки.
- Дякую, любий, - я піднялася навшпиньки , щоб поцілувати його, і він був не проти. Я швиденько чмокнула його в щічку та прийнялася розгортати пакунки, і у цей час Деймон пішов, залишивши мене одну. У коробці лежала сукня червоного кольору. Вона була довгою, до підлоги, що гарненько підкреслювала мою фігуру. Під нею лежала записка зі змістом: «Я прийду по тебе о восьмій годині вечора. Одягни цю сукню». Що він задумав я й гадки не мала, але сподівалася на найкраще.

Я не могла дочекатися свого коханого, тому вже о сьомій годині почала приготування. Нафарбувалася, зробила зачіску та вдягла сукню – залишалося лише чекати. І ось, я почула його кроки. Переді мною стояв Деймон одягнений у чорний костюм з червоним метеликом на шиї. Серце шалено билося, руки трусилися – все так, як було до полону. Я знову відчула тих метеликів, що злетівши, почали кружляти біля мене. Що ж ти робив зі мною, Деймоне? Він підійшов до мене та дав свою руку. Я, нічого не сказавши, просто пішла за ним нагору. Я вже була готова до всього. Навіть до знущань, тортур, та замість того, щоб, як зазвичай залишитися у майстерні, ми пішли додому. Посеред темної вітальні стояв стіл, а на ньому горіло три свічки. Кожна палала своєрідно і неповторно, а віск плавною ходою, немов сльоза, котився донизу. Ми мовчки сіли та, після невпевненого музичного вступу настала пауза. В моїй голові щойно грав оркестр, а тепер… нічого не чутно. Я подивилась на нього і… ніколи не зможу описати, те що відчувала тоді. То були і страх, і бажання, і кохання, і ненависть водночас. Лише після довгої мовчанки Деймон зрештою промовив коротке, але ніжне:
- Пробач.
- Я… ти мене не образив, - збрехала.
- Пробач за все, за синці, за подряпини, за сльози і страждання. Я знаю, я перетворив твоє життя на пекло, але я тебе кохаю. З першого дня, як тільки побачив тебе. Можливо, це звучить як фраза з тупого серіалу про любов до смерті, але я дійсно тебе люблю. Я знаю, ти мало в це віриш, та… пробач, - він підвівся й повільно підійшов до мене. Встав на коліна і поцілував мої руки. А далі… Ми дивились один на одного довго-довго. Час зупинився, і не тому, що два серця билися в такт, а тому, що в той момент я хотіла його зупинити. Щоб «завтра» для нас не наставало, а навпаки, з кожною хвилиною тільки віддалялося.
Його вибачення були для мене ліками, чимось святим та дуже крихким. Я знала Деймона не перший рік, тому очікувала від нього будь-чого. Його настрій був найнесподіванішою річчю у світі, тому кожен день був для мене сюрпризом. Іноді приємним, а іноді…

Рано вранці, коли весіннє сонечко тільки-тільки піднімалося вгору, я прокинулася у вітальні. Поряд зі мною лежав Деймон, а наша ковдра була на підлозі. Згадавши події минулої ночі мені стало соромно. Після вибачення на художника накотилася хвиля пристрасті. Саме тому я прокинулася не світ не зоря від холоду, бо була абсолютно гола. Він мирно спав, певно бачив десятий сон, а от мені не спалося. Я невпевнено встала, вирушивши на кухню, щоб випити води. Вже було зібралася йти в душ, як різко згадала, що мій дім тепер тільки та комірка під майстернею. О дев'ятій художник прокинувся. Побачивши мене в кріслі він, привітався та поцілував, після чого, відправився до ванної кімнати. Поки я чекала, приготувала сніданок, а після нього художник відправив мене вниз. І знову настало моє буденне, сіре та нестерпне життя!

Наші стосунки були схожими на перший лід, що тільки нещодавно покрив поверхню річки, який ще й снігом притрусило. Я просто не знала, куди мені стати, щоб не впасти в крижану воду. Декілька разів, я, зрештою летіла вниз, відчуваючи холод, що пронизував усе тіло – побиття. А далі мені ставало нестерпно спекотно – ніжність художника. І знову я поверталася на середину річки шукати надійного місця, та знову провалювалася під лід.

***
Пройшов місяць, як Деймон попросив у мене вибачення. За цей час він жодного разу не вдарив мене, навіть кривим словом не образив, хоча мав на це підстави. Я була поганою дружиною, музою, і чудово це розуміла. Чотири рази не встигла підготуватися до його ранкового приходу. Один раз не послухалася його команди. Здавалося, що він просто ігнорує мене, закриваючи очі на все. Я не отримала жодного ніжного чи навпаки образливого слова за останній час. У чому була причина?
Відповіді на це питання я так і не отримала. Натомість зловила себе на тому, що майже постійно думала про нього. Часу в мене було вдосталь, тому я прийнялася перечитувати книги, що лежали у моїй тумбі (їх було мало, багато з них потонули).

І знову моє просте, нудне та нікчемне життя внизу. Мені вже набридло цілими днями сидіти, лежати, ходити по кімнаті у пошуках справи. Слова в книгах вже розпливалися, перемішуючись між собою і з-за цього кожна сторінка будь-якого роману перетворювалася на простий, нікчемний каламбур. Єдиною радістю кожного нового дня був Деймон. Коли він приходив я знову посміхалася, з надією побачити те ж саме у відповідь. Але ні. Формальні фрази, люб’язний вираз обличчя та повна незацікавленість в моїй особистості. Ніби ми були незнайомі. Ніби він не викрав мене. Ніби я сама прийшла до нього – нав’язала себе. Ніби між нами нічого ніколи не було. «Брешеш! Сам собі!». Я не знала, що робити і єдиний вихід, який вимальовувала моя фантазія – самогубство.

Так, я справді хотіла покінчити з собою. Життя стало нестерпним після мого повернення вниз. Мало не кожного ранку я плакала, бо не хотіла прокидатися. Я була готова на будь-який крок, хоч стати прислугою для Деймона – повернутися в чотири ненависні стіни стало для мене непосильною задачею. Багато варіантів самогубства я не мала. Щоб порізати вени, не було ванни, яка б хоч трішки полегшила біль, щоб стрибнути з висоти, не було можливості вийти. Єдиний варіант – петля на шиї. Але для цього мені потрібна була мотузка, повісити її яку я могла б на люстру. Залізти на стільчик, просунити голову в петлю і нарешті стрибнути у безодню. Далі прийде художник. Побачить мене мертвою і просто зніме мій труп та закопає десь у лісі. Чомусь моя уява не малювала варіанту туги Деймона за мною, чи не бажання жити без мене. Я просто не знала, чому саме Деймон перестав проявляти до мене будь-які почуття. Байдужість – мало не вбила мене.

Я починаю втілювати свій задум в життя. Пам’ятаю, як дуже довго думала, як попросити в художника мотузку, та вдача мені допомогла. Під час роботи, я помітила довгу, цупку мотузку, що лежала поряд зі столом художника. Саме така, яка мені потрібна. Єдине – я не знала, як її забрати. Та вдача знову мені посміхнулася. Деймону зателефонували і він пішов у будинок, а я, довго не думаючи, взяла мотузку та кинула її на сходи, що вели в мою кімнатку.
Пізно ввечері сіла написати прощальну записку, куди вилила весь бруд, біль. Все що думала та відчувала до художника. А на наступний день запланувала свою смерть.

Я прокинулася рано. Хотіла востаннє зловити сонячні промені, та натомість, зловила сіру дощову хмару. Мотузка лежала на стільчику. Вона кликала мене скоріше покінчити з цим хаосом, що продовжувався сім років, але я не поспішала. Рішення покінчити з собою було прийняте спонтанно, несподівано для самої себе, тому я відчула невпевненість у своїх діях. Та проглянувши кімнату мокрими від сліз очима, я згадала перші дні в полоні, перші синці, перше примирення, перше почуття ненависті, страху, потім симпатії та перше порозуміння з Деймоном. Мені стало легше. Та ненадовго. Як тільки в голову прийшли думки про теперішнє та ймовірне майбутнє, знову стало бридко. В очах потемніло. Все, що відбувалося далі, мною не контролювалося. Поставила стілець посеред кімнати, злізла на нього, прив’язала мотузку до люстри. Ще раз окинула поглядом кімнату, видихнула та… просунула голову в петлю.

Я прокинулася на дивані у вітальні. Деймон сидів поряд та уважно дивився на мене. Як тільки я відкрила очі, він різко встав, ніби цураючись своїх переживань за моє життя. Я повернула голову до вікна і побачила, як з-за хмари виходить сонечко. То, певно, був знак, що все буде добре.
- На випий, - Деймон простягнув мені чашку з дивною рідиною.
- Що це? Навіщо мені це пити?
- Кораліно, я сказав випити, невже ти не розумієш? Це ромашка та м’ята. Заспокійливе.
- А… дякую, - мені стало соромно, бо згадала, що мало не накоїла.
- Лін, що це було? – він вперше назвав мене «Лін». Так казав на мене батько, коли я в чомусь провинилася. Я зробила ковток та підняла очі на художника.
- Пробач. Я правда не знаю, що зі мною сталося. Вибач, мені було страшно і самотньо і… я боялася, що більше ніколи не… не буду щасливою, - я тримала себе в руках, намагаючись не заплакати, та сльози підло наступали і мало не котилися по щокам. Зрештою, коли Деймон обійняв мене я заплакала. Стук його серця змусив мене переосмислити хибне рішення, що я було прийняла в момент печалі.
Любий читачу, моє життя продовжується, історія не закінчується, а я з кожною новою написаною сторінкою розумію, що рішення прийняте мною пів року тому було правильним. Та про нього пізніше…

***
Пройшов місяць після моєї спроби самогубства. Я, зрештою повернулася вниз, бо художник не міг так ризикувати. Справа в тому, що моя присутність в його домі була небезпечною, як для нього так і для мене. Тоді його мати приїхала з Польщі в гості до подруги, а тиждень провела у сина вдома. Далі поїхала на Закарпаття до крещеної Деймона, а коли повернеться звідти художник не знав. Тому місяць ми жили на голках. Деймон ніколи не брехав своїй матері. Він сам підійшов до мами з правдою про свою спробу палити, будучи чотирнадцятирічним хлопцем. Але тепер, коли його секрет є кримінальним злочином, сказати правду було неможливо. 

І знову я йшла по крихкому льоду. Але тепер, якщо я провалюсь, художник врятує мене. Я все ще жила внизу, кожного дня чекала з нетерпінням на нього, але коли чула кроки за дверима, як і раніше готувалася до найгіршого.

Непомітно пройшло літо. Я так і не відчула спекотного сонечка на своїй шкірі, але безумовно знала, що це обов'язково станеться – у майбутньому. Деймон дійсно змінив своє відношення до мене. Тепер він частіше заходив, цікавився моїм самопочуттям, та часто приносив маленькі подаруночки. То блокнотик, то ручку, а іноді навіть книгу, як колись. Ми продовжували працювати. Я позувала – він малював. Все було нормально, як зазвичай. Але наближався Хелловін і Деймон збирався влаштувати вечірку. Хотів зібрати у себе вдома друзів та просто знайомих. А за тиждень до свята він зайшов до мене з дивною пропозицією.
Була десь п’ята година вечора. Я сиділа вся у сльозах, читаючи книгу Стівена Кінга «Кладовище домашніх тварин». Почувши кроки на сходах, я різко закрила книгу, навіть не поклавши туди закладки. Хутко розтерла сльози та, намагаючись якомога швидше повернутися до реальності, підскочила на ноги.
- Привіт. Як справи? – запитав художник, закриваючи за собою двері.
- Все добре, а в тебе? – я швиденько витирала залишки сліз рукавом своєї сукні.
- Теж, але… у мене є одна пропозиція. Думаю вона тобі сподобається, - він замовк.
- Ну… кажи вже.
- Отже, ти знаєш, що я влаштовую вечірку на Хелловін. Звичайно це буде не п’янка, а навпаки культурний захід. Ми поговоримо про святкування цього свята в різних країнах…
- Деймоне, я знаю. Це все що ти хотів мені сказати?
- Ні. Я хочу запросити тебе на вечірку. Але за однієї умови. Ти вдягнеш костюм і тебе будуть звати Аня. Легенда така: ти моя давня знайома, ще зі студентських років, ми довгий час не спілкувалися, а потім нас об’єднало мистецтво. Зустрілися у галереї на виставці, запам’ятаєш?
- Ага… а я можу відмовитись?
- А… ну так, але я думав ти зрадієш… - він дійсно здивувався. Певно був не готовий до мого бажання відмовитися.
- Так, я хочу, але боюся, що буду тобі заважати.
- Якщо будеш чемно поводитись і не говорити зайвого, то заважати не будеш. Я тобі довіряю, люба… - останнє слово він сказав невпевнено і дуже обережно.
Зрештою, я погодилася. Насправді я й не думала відмовлятися. Не боялася, що буду заважати. Якщо ти, любий читачу, подумав, що я планувала втечу, то сильно помилився. Я не хотіла і не хочу залишати художника. Моя «відмова» була лише перевіркою, цікавістю. Чи буде в мене право вибору, чи може я знову матиму лише один варіант, зручний лише Деймона.

***
Настав день вечірки. Гості мали прийти о п’ятій годині вечора, тому Деймон почав підготовку з самісінького ранку. Коли працював над картиною, провів мені інструктаж, як маю себе вести, що казати, а правильніше – мовчати та кивати головою. Після обіду я почала підготовку до вечірки. Костюм, що приніс художник за день до Хелловіну, вже висів на стільчику. То був наряд відьми. Вдягнувши його, я мало не впала з дивування. Достатньо коротка спідничка та відверте декольте змусили мене думати, а чи не експонатом я йду працювати на ту диво-вечірку? Та все ж, змирившись зі своїм образом, я почала фарбуватися. Косметику мені приніс Деймон разом із костюмом. Помада, туш, тіні, олівець для брів та підводка для пристрасних стрілочок. Мені було не по собі. За кого я себе видам? А головне питання того вечора: «Навіщо Деймон перевдягнув мене у грайливу відьмочку?». Я то думала, що буду одягнена мало не в паранджу, а тут… Та коли підготовка до вечірки закінчилася і я подивилася на себе у дзеркало, була приємно вражена. Там стояла красива, молода, а головне вільна дівчина. Любий читачу, я вже бачила її. В кімнаті художника в самому кутку висіла картина, де була зображена я в такому ж костюмі. Ось чому в той день з домашньої Кораліни я перетворилася на гарненьку відьму.
Деймон зайшов за мною о 16:30. Відвів нагору та ще раз розказав нашу легенду. До приходу гостей залишалося пів години. Художник ходив по дому, підправляючи де-не-де декорації. Весь будинок був залитий червоними вогнями. Посеред вітальні на столику стояв великий гарбуз, хитро всміхаючись. На вікнах розклеїні кажани, а кожен закуток будинку прикрашала павутина.
Ми прийнялися чекати. Я дуже хвилювалася, не знала, про що буду говорити, якщо хтось пристане із запитаннями, але була впевненою в тому, що сама починати розмову точно не буду, навіть з Деймоном. Художник хвилювався не менше мене. Я бачила, як він ходить туди-сюди коридором, при цьому щось промовляючи. Декілька разів дивився у мій бік, мабуть перевіряючи мою присутність, а потім знову продовжував ходити. І ось, перший гість постукав у двері. То був високий, статний чоловік. На вигляд років 25-30. Він був одягнений у костюм перевертня в той час як Деймон, вдягнув свій старенький, але перевірений часом костюм графа Дракули, хоча я завжди вважала, що йому більше підходить костюм демона. Чоловік теж був художником, але працював більше акриловими фарбами. Як тільки гість переступив поріг вітальні, він одразу ж сів на крісло та ніби не помічаючи мене, поглядом окинув кімнату. Коли я, зрештою, впала у його поле зору він сказав:
- Доброго вечора, пані. Я Сергій, але для вас… - він прокотився очима по мені з голови до ніг, - просто Серьожа.
- Приємно, я К… Аня, - мало не видавши себе, я перевела погляд з нього на павутину, далі на телевізор, намагаючись зробити вигляд такої ж гості, як і він.
- Ви чудово виглядаєте. Це костюм відьми, я не помиляюся? – в його голосі чулося захоплення чи то суто мною, чи то мною в костюмі.
- Дякую, ви теж гарно виглядаєте. Так, це відьма.
Нашу розмову перервав Деймон. Він зайшов запитати чи не хочемо ми чогось випити. Я відмовилась, а Сергій ні. Забігаючи наперед скажу, цей гість нагадав мені декого з мого вільного минулого, але про це трохи згодом.

Гості все заходили та заходили. Це було так не схоже на мого чоловіка. Він не любив великі компанії, хоча і мав багато друзів та знайомих, ненавидів ходити на вечірки і витрачати час на пияцтво, певно тому, що не вмів себе зупиняти. Я не розуміла свого художника, не знала, що з ним коїться, а найбільше не розуміла, що я роблю серед аристократичної нечисті. Але вечірка інтелігентів продовжувалася і, коли всі гості вже стояли з бокалами вина, Деймон промовив низьким та грізним голосом: «Почнемо бал жаху!».
Мою увагу привернув гість, який постійно робив фото, то людей, то декорацій, то картин. З підслуханої розмови я дізналася, що він був одногрупником Деймона, але художником бути не захотів, проте фотографія стала його не тільки захопленням, але й справою усього життя. Я декілька разів хотіла підійти до свого чоловіка, але мені постійно заважав Сергій. Він крутився біля мене весь вечір, не зводячи погляд, а коли бачив, що я залишалась одна, підходив до мене та розповідав анекдоти й кумедні історії з життя. Він нагадав мені одну мою симпатію. Ті почуття спалахнули в моєму серці за три, чи чотири місяці до викрадення. Хлопця звали Льоня, але для мене він був просто Льонька. Зовнішністю вони були дуже схожі: біле, як сніг волосся, сіро-голубі очі та мила посмішка. Ми разом ходили на танці, а згодом він став моїм партнером. Їздили на конкурси містами України, а потім разом почали проводити вільний від тренувань і школи час. Я раділа коли бачила його, коли була з ним, коли просто думала про нього, і відчувала як серце тьохкає сильніше, а все довкола розмальовується в рожеві відтінки. Я думала, що моя симпатія взаємна. Готувалася до першого побачення, а натомість дізналася, що він вважає мене просто гарною людиною, подругою. А згодом він відкрито запитав у мене: «Я розбив тобі серце?». Не розбив, але злість та образа приїхали погостювати до мене, знову. Я не хотіла його бачити, чути. Я вже була готова зізнатися в своїх почуттях, сказати що без нього мені сумно, а тут… Знаю, любий читачу, я вже відійшла від теми, ти певно вже й забув про вечірку, але я не могла не згадати його. Все, що я занотую тут, залишиться живим назавжди! Найболючішою для мене стала новина про те, що Льоня став зустрічатися з моєю подругою з танців, а за два тижні до мого викрадення вони стали партнерами. Мені ж прийшлося шукати нового хлопця, і я його знайшла. Вже сім років ми танцюємо танго над прірвою, та через п’ять зрештою впадем… 

Мій вигляд привертав увагу гостей. Здавалося, ніби Деймон спеціально дав мені такий відвертий костюм, щоб усі добряче мене запам’ятали. До мене підходили чоловіки, запитували хто я, чим займаюся. Я слухняно розказувала нашу легенду, а з кожним новим гостем починала вірити в неї все більше і більше. Якщо ти, любий читачу, не розумієш для чого художник влаштував вечірку, не переймайся, я сама довгий час не могла цього зрозуміти. Похизуватися досягненнями, роботами, суцільним успіхом – ось для чого Деймон скликав до себе гостей. Більшість з них були його колишніми одногрупниками, колегами по роботі, сусідами та навіть працівниками галерей та музеїв. Все життя Деймона ображали та принижували, а тепер він, маючи успіх, принизив інших.
Коли годинникова стрілка зупинилася на дев’ятій, я помітила, що майже всі гості були занадто веселими, або навпаки, лежали на дивані, кріслах, підлозі, тихо підхрапуючи. Умить світська вечірка для поціновувачей мистецтва перетворилася на звичайну п’янку. Я, не випивши ні краплі, твереза та наполовину оголена, йшла коридором до ванної кімнати. Було бридко дивитись на людей довкола, тому сховатися від усіх стало найкращим рішенням. Коли я відкрила двері ванни то трохи зніяковіла. Перед раковиною стояв Сергій та, тримаючи у руках зубну пасту, малював щось на дзеркалі. Він повільно повернув до мене голову та промовив:
- О, привіт, Анюта! Заходь, не соромся, - за час вечірки я вже звикла до свого нового імені, та все одно зніяковіла, почувши його з вуст Сергія. 
- Привіт. А що ти робиш?
- Малюю, дивись, - він взяв мене за руку та поставив перед собою. То була дуже красива робота. Текстура зубної пасти, як не дивно, нагадувала олійні фарби, якими малював Деймон.
- Дуже круто, правда, я й не думала, що цим, - я показала на зубну пасту у руках Сергія, -  можна малювати.
- Так. Будь-чим можна малювати. Головне хотіти, ну… і мати талант, певно.
Я відчула, як він наближається до мене. Роблячи вигляд, ніби все ще милуюся картиною я, потроху відходила до дверей, але не встигла. Сергій схопив мене за талію, заліз рукою під спідницю та потягнув до ванни. Повалив туди і пішов закривати двері. Чому я тоді не закричала? Чому дозволила себе скривдити? Він просто зґвалтував мене, у ванній, у той час, як Деймон, напившись, як собака, грав у карти. Він не захистив мене, хоча обіцяв.
Сергій пішов. Залишив мене одну з почуттям огиди на серці. Я ввімкнула душ, сіла під нього та тихо, щоб ніхто не чув почала плакати – ревти. В якийсь момент мені стало бридко від самої себе. Я взяла мило, мочалку та почала вимивати весь бруд, всю гниль зі свого тіла. Я промовляла одну єдину фразу: «Гидке дівчисько!». Любий читачу, Деймон не знає про це. Більш того, на ранок, коли всі прокинулися (у тому числі й Сергій), він не пам’ятав, що сталося. Він був п’яний та під дією моїх «чарів», просто не встояв. Я його, напевно, не звинувачую, а от художника… Навіщо дав мені відвертий костюм, щоб саме це й сталося?!

***
Пройшов тиждень після гучної вечірки, але мій душевний стан не покращився. Я все ще відчувала огиду до свого тіла та постійно хотіла митися. Бруд, що був вилитий на мене в ту ніч, ніяк не змивався, і я просто не знала, як жити далі. Так, я думала про самогубство, але згадуючи Деймона, не могла скоїти цього знову. Коли художник торкався мене, бодай просто руки, огида заполоняла душу знову. Мені хотілось блювати. Але це були лише дотики. Коли справа доходила до чогось більшого, інтимнішого, я стримувала сльози, а все тіло здригалося, бажаючи відштовхнути Деймона якнайдалі. Ніжність художника доводила мене до сказу. Я не хотіла, щоб він торкався мене, говорив зі мною, чи просто дивився, бо в кожному його русі, слові, погляді я бачила лише подвійний, огидний, збочений сенс. З того часу я знову почала його боятися і ненавидіти. Бо він – чоловік!
Ніколи до цього я не відчувала страху до протилежної статі. Завжди знаходила з ними спільну мову та могла годинами проводити час тільки у компанії хлопців чи навіть дорослих чоловіків. Я й подумати не могла, що люди, які завжди здавалися мені захисниками, підтримкою, щитом від проблем та болю, можуть перетворитися на монстрів, яким потрібне лише моє тіло. Мій рідний татусь, якому я завжди довіряла, відчувала постійний захист у його обіймах, людина, яка є героєм мало не всіх найкращих спогадів – чоловік. Невже в його голові були ті ж самі бридкі бажання, що і в інших? Невже і він був здатен на знущання над жінкою?

Пройшов місяць. Біль трохи вщух і я вже могла нормально себе почувати, коли Деймон торкався мене. Хоча безумовно огида та постійне бажання митися все ще лишалося. Негативні емоції до Деймона, що було народилися в моєму серці після тієї ночі швидко зникли. Одним словом, я переступила через себе та продовжила жити заради Деймона, закривши собі рота брудною ганчіркою, якою кожного вечора мила своє тіло. Тільки заради нього я прокидалася впродовж наступних п’яти років.

***
Казковий грудень. Як же я любила цей місяць у дитинстві. Розуміючи, що зовсім скоро прийде Дід Мороз я переставала вередувати та влаштовувати батькам концерти зі сльозами та соплями. Грудень був місяцем свят та див. Спочатку день народження мами – 3 грудня, далі день Святого Миколая, а після Новий Рік. Сніг за вікном та мороз, що поколював мої ніжні дитячі щічки. Грудень 2012 року був саме таким. Казковим та сніжним. Я часто бувала у Деймона вдома. Наші стосунки перетворилися на справжню казку. Ми не сварилися, не билися, а всі негаразди залишали на потім. Не я, не він не хотіли псувати останній місяць 2012 року.

Новий Рік ми зустрічали вдвох у Деймона вдома. Разом приготували вечерю – мій улюблений салат з крабовими паличками, олів’є, що дуже любий художник, та смажена курка з хрумкою шкірочкою. Нічого особливого не відбувалося. Все, як в усіх. Ми вислухали промову президента, що в котре бажав миру над головою та щасливого життя всій Україні, а далі пробило дванадцять. Випили, поїли та пішли спати. У ту ніч ми заснули разом в моїй кімнатці. Деймон пішов за мною вниз, зробив моє фото поряд з ялинкою, яку я наряджала кожного року та ліг біля мене, тихо співаючи колискову. Читачу, тоді я була найщасливішою в світі. Тепло його тіла, його подих, його запах, він – був найкращим новорічним подарунком. Я поринула у сни, переповнена радощами та натхненням.

Я продовжувала своє життя внизу, іноді піднімаючись нагору. Моє підземне життя незмінне, і я вже звикла до нього. Але все змінилося, коли я змирилася – він дописав картину…


Картина «Ніч Кораліни»
Опис

На темно-синьому фоні вимальовувалась красива, молода дівчина – я. Одягнена в червону сукню з рукавами три чверті та з квіткою папороті у волоссі. То була перша картина на якій я посміхалася, а мої ямочки додавали шарму цій темній, але водночас теплій картині. На моїй голові, як корона, стояла яскрава зірка, приємного жовтого кольору. Її сестра-близнючка світила у лівому кутку картини. Вона була меншою, але такою ж яскравою. В правому кутку, неначе заховавшись, летіла планета. Схожа на Марс, така ж червона та велична. Я ніби плавала у відкритому космосі, де на моєму шляху зустрічалися різні планети, зірки та інші космічні об’єкти. Поряд зі мною виднівся пан Місяць. Він був чи не єдиним джерелом світла у моєму Всесвіті. Сонця на картині не було, мабуть так само, як і в моєму житті. Робота, як зазвичай була виконана олійними фарбами, що завжди додавали рельєфності та казковості картинам мого Деймона.