Жила собі маленька дівчинка, а звали її Аня. Вона була веселою, кмітливою, жартівливою та дуже щасливою дитиною. Аня мала усе: іграшки, друзів, люблячих батьків, й здавалося, що доля готує їй безмежне щастя. Та одного дня прийшов вовк. Він міцно вчепився у тіло дівчинки й поніс у ліс. Там було страшно, холодно і дуже темно, лише одна зірка світила, показуючи шлях. Йшли вони довго. Шість років страху та темряви, і о диво! Вовк та вже доросла дівчина вийшли у чисте поле, а потім впали в яму, і летіли, неначе до Аліси в країну див, як непрохані гості. Три роки зайняв їх політ, а коли вони, нарешті, впали, вовк перетворився на звичайного зайчика, що піджав ніжки, опустив вушка, та швидко дихаючи, дивився на велику та могутню Аню. Вона погладила його, приголубила та й почала гру, що продовжувалася три роки. Минуле позаду. Тепер лише вона та зайчик серед квітів у полі див.
Я вигадала цю казочку рік тому і зі сльозами на очах розповідала кожної ночі…

***
«Ніч Кораліни» прийшлася до вподоби багатьом. Відтоді серію картин про Кораліну називали трилогією. Вони разом висіли у галереї і, певно, чекали на свою четверту сестру. Деймон не поспішав писати останню картину, і завершив її через три роки, як і попередні. А наші стосунки сильно змінилися, бо за монстром я побачила маленького хлопчика, якого образили, принизили та недолюбили, а я стала жінкою, що подарувала йому цю любов, хоч і проти волі.

Після завершення картини я одразу переїхала нагору. З того часу в своїй кімнатці я бувала вкрай рідко. Загалом, коли мала щось узяти. Як Деймон дозволив мені «забруднити» його будинок? Навіщо впустив мене до себе знову… Просто я перестала його боятися, і як казала раніше, побачила в ньому маленьку, беззахисну людину.

У день, коли я переїхала, Деймон був дуже знервований. Презентація нової картини мала відбутися ввечері того ж дня, тож з самісінького ранку він розпочав збори. Попрасував костюм, зробив зачіску і накремив туфлі. Декілька разів заходив до мене, щоб запитати, яка з краваток йому більше пасує. Я ж крутила носом, бо хотіла щоб він заходив до мене якомога частіше. Насправді ж мені сподобалася друга, але він переміряв ще сім штук, перед тим, як я сказала свою правдиву думку. Так я почала гру…
Презентація пройшла успішно. Деймон прийшов натхненний та сповнений ніжних почуттів. Він взяв мене на руки та закружляв посеред коридору. Можливо, то був один з найщасливіших днів у полоні.
А потім я знову стала домогосподаркою, гарною дружиною та слухняною полоненою. Деймон старанно виконував обов’язки прекрасного чоловіка, допомагав мені по дому, робив покупки, а ввечері ми довго ніжилися в обіймах одне одного. Так, у нас була сімейна ідилія, і то був прекрасний час. Але після початку роботи над останньою картиною наші стосунки перетворилися на постійну провокацію з мого боку. Я відчула, що мені не вистачає його важкої руки…

Майстерня художника, де ще дев’ять років тому я була нещасною, перетворилася на чудове місце, де я почувалася у безпеці. Пам’ятаю, як сильно здивувалася, коли художник приніс додому багато банок та тюбиків з білою фарбою. Запитавши, навіщо йому стільки білого, він відповів, що остання картина буде наполовину світлою. Я не знала чому, але відчувала, а може мені просто здавалося, що Деймон перестав бути чудовиськом.

Так пройшло літо, й настала спочатку золота і тепла, а потім дощова і холодна осінь. Наша велика яблуня, що влітку танцювала з вітром у красивій зеленій сукні, тепер вдяглася у жовтогарячі шати. Вишня теж не відставала, і я подовгу дивилася з вікна на їхні синхронні рухи. Дивно хитаючись, вони кожного дня кликали мене до себе, але я все ще сиділа вдома. Виходити могла лише разом з Деймоном та тільки за потреби. З кожним днем художник ставав все ніжнішим та лагіднішим, а я вчилася користуватися його почуттями та змінами.

***
Остання сварка, що нагадала мені перші роки полону, спалахнула в листопаді. Я пам’ятаю, що та осінь була дуже холодною. Настільки, що вже в жовтні пролітали мої улюблені лапаті сніжинки. У будинку було холодно, тому Деймон купив мені светр. Він був чорний зі смужками ніжно рожевого кольору, а на рукавах та внизу светра виднілася бардова резинка. Я дуже любила той светр, але зараз навіть не знаю де він.
Чітко не пам’ятаю, з якого приводу вибухнула та сварка, скоріше начудила я, але добре пам’ятаю чим вона закінчилася. Деймон кричав, неначе скажений. Таким я його давно не бачила. Очі немов почервоніли, обличчя залилося багряною фарбою, а з рота вилітали слова, які доречно було б не казати. Здавалося він кричав довго, і вже наприкінці промовив фразу: «Я повішу тебе на рукаві твого ж светра!». Я знала, він не зможе цього зробити, але тоді… я забилася в куток, закрила голову руками та піджала ноги. Світла вітальня перетворилася на мою комірчину з холодним матрацом та дверима, за якими стояв монстр. Після, масштабних сварок не було.

Новорічні свята ми зустрічали як зазвичай. Ялинка знову була вдягнена у червоно-синю гірлянду, по всьому будинку стояли багряні свічки, а за вікном пролітав пухнастий, ніжний сніг. Єдине, що змінилося – це нова картина на кухні. Мою улюблену художник перевісив у коридор, а новенький зимовий пейзаж повісив на її місце. Не скажу, що дуже люблю ту роботу, але чомусь вона нагадує мені дитинство. А саме мої гіркі сльози туги за батьками, які відмовлялися забирати мене з дитячого садка після святкового ранку. Моє бажання було виконано і я з заплаканими очима та посмішкою до вух йшла за руку з батьками. Біля садочка росла велика, пишна ялинка, що визирнула з пам’яті, як тільки я вперше побачила нову картину.
Знову промова президента, бокали шампанського та п’яні крики за вікнами вночі – Новий рік! А ми втомлені та абсолютно не зацікавлені в святкуванні, спимо на дивані у вітальні. Так ми зустріли 2014. 

В порівнянні з Новим роком, Різдво було прекрасним. Я ніколи його не святкувала, бо мої батьки були не дуже віруючими Вони абсолютно не підтримували релігію, але при цьому ствердно кивали головою, коли в них запитували: «А ви вірите в існування чогось потойбічного». Мої погляди на релігію абсолютно не відрізнялися від їхніх і я часто отримувала гнівні коментарі за свої відносини з Богом від знайомих та друзів. 
У той день ми приготували смачну вечерю. Деймон вперше за роки полону вирішив пустити на поріг колядників. Спеціально для них купив цукерки, а я приготувала медове печиво та пиріжки з маком і повидлом. Ми приймали всіх, хто приходив. Діти, підлітки та навіть дорослі співали, танцювали і розповідали колядки. Але я мала ховатися, тому щасливі обличчя колядників бачила лише через вікно кухні. А коли хтось кидав погляд на яскраві вогники будинку, я ховалася.
Коли колядники пішли і більше не турбували нас, ми нарешті сіли вечеряти. Страви, неначе соковитий плід, пахли, манячи до себе. Найголовнішою за нашим святковим столом була кутя. Я добре пам’ятаю, як будучи малою та вільною, носила страву своїй хрещеній (певно єдина традиція, яку ми з батьками не порушували), поки вона була в Україні; хрещеного я не бачила з двох років. То були прекрасні вечори. Діти друзів моїх батьків гуляли зі мною, бо я була наймолодшою, а потім, коли мені виповнилося десять, народився мій улюблений двоюрідний братик. Я полюбила його, неначе свою дитинку, і саме з того часу в моєму серці зародилася мрія про синочка. Деймон перервав мої спогади. Посадив навпроти себе та подивився прямо у вічі. Коли він так робив, серце завмирало. Його рука ковзнула по столу до моєї та ніжно її стиснула. Художник промовив: «Я люблю тебе», та перевів погляд з мене на вікно. Я теж подивилась туди і помітила зірку, що летіла вниз. «Коли зірки падають треба загадувати бажання, доню, чого ти бажаєш?», - казав мій татко, і я, послухавшись його, загадувала одне єдине бажання: «Хочу бути принцесою і мати гарного принца». От і за вечерею я промовила ті ж самі слова, хоча знала – мій принц сидить поряд, можливо.  
Вечір закінчився тим, що ми бавилися в снігу, потім, прибравши святковий стіл, пішли приймати ванну. Набрали до країв води, Деймон запалив свічки та напустив пінку. Вимкнули світло та просто насолоджувалися один одним. Я дивилась на нього і не могла відвести погляд. Невже колись я бачила в ньому монстра? Невже він бив мене, невже знущався, невже саме він мене викрав? Як я могла полюбити його? Навіщо? Але разом з цими запитаннями прийшло ще одне, не менш цікаве та дійсно риторичне, бо й сам Деймон не знав відповіді на нього. Чому саме я? Чому саме мене обрав художник. Звичайно, я прекрасно знала, що була і є красивою дівчиною, але не я одна траплялася на шляху творця «Кораліни», не я одна зводила його з розуму, не мене одну малював художник. Наприклад, на роботах підліткових років була зображена красива, чорнява жінка. Як потім виявилось, то була його сусідка та близька подруга мами. Зараз вона живе у Києві, разом з чоловіком. Різниця у віці між юним Михасиком та сусідкою жахала його – 14 років. Тому підлітку залишалося лише мріяти про тітку Софію. З відчаю він написав близько десяти картин, але більшу частину просто знищив. То було його перше кохання. Через десять років, Міша зустрів своє друге, заборонене, грішне кохання. І рівно через десять років став  Деймоном.
Але чому я? Того Різдвяного вечора я так і не змогла задати художнику це запитання. Тому, лежачи поряд з ним на ліжку, дихаючи з чоловіком в одному темпі, я пошепки промовила питання та закрила очі, з надією, що колись він відповість.
Я так і не змогла заснути. Багато думок крутилися в моїй голові скаженим колом, і я не могла їх ігнорувати. Рахувала овець, що перестрибували через великий рожевий паркан, думала про щось приємне, та навіть випила заспокійливого, але поринути у сни так і не змогла. Близько другої години ночі стало холодно. Я притулилася до теплого тіла художника, перед цим поцілувавши у нещодавно виголену щоку. Так я провела усю ніч, і тільки під ранок задрімала. Розплющивши очі, я побачила на тумбі записку та піднос з круасанами й кавою. По істині добрий ранок! У записці було наступне: «Королево, я пішов на ринок, треба купити кролика. Приготую я. Прокидайся та прибери у будинку. Доброго ранку». В кінці він намалював закоханий смайлик. Раніше я любила моменти ніжності художника, але у часи написання четвертої картини, стала сумувати за його жорстокістю. Таке буває?

Так проходили дні. Я була слухняною полоненою, гарною дружиною та ніжною музою. Здавалося, що все йде на покращення. Наші стосунки тепер не нагадували ходьбу краєм великої скелі. Море, що бушувало останні дев’ять років стихло, і лише іноді похитувало наш корабель. Таким чином, ми дісталися берега…

***
Одного лютневого вечора ми сиділи у вітальні та грали в настільні ігри. Деймон полюбляв «Монополію», тому в той період часто просив мене зіграти. Я не хотіла, але відмовлятися не могла, отже покірно сідала біля художника та брала фішку жовтого кольору (червона завжди діставалася йому), а синя та зелена самотньо лежали в пакетику. Гра скоро мала закінчитися, тож я вже перестала думати про неї, плануючи чим буду займатися після довгого та виснажливого матчу. Дивитись на Деймона було кумедно – він, ніби мала дитина посміхався, бо ще на початку гри стрімголов вирвався вперед.
І от нарешті все закінчилося. Художник, наспівуючи мелодію пісні: «We are the champions», збирав гру в коробку. Я допомогла йому та поки мій чоловік відносив гру на кухню (де вони зберігалися) сіла на диван і подивилася у вікно, раптом згадавши дещо. Дитиною, я обожнювала гру в асоціації. Пам’ятаю, як мама дорогою зі школи говорила мені слова, а я казала перше, що приходило мені на думку. І як тільки Деймон повернувся, я зіскочила з дивану та побігла до нього з незвичайною пропозицією:
- Слухай, а давай пограємо в цікаву гру, - я дивилася йому прямо в очі. Це часто діяло на Деймона в останні роки полону.
- Ой, я так не хочу… може краще завтра? І ти, і я дуже втомилися після гри в «Монополію».
- Ні. Ми повинні зіграти. Тим паче вона дуже легка. Я обожнювала її в дитинстві. Ну давай! – підстрибнувши, я обійняла художника, руками обвивши його теплу шию.
- А що це хоч за гра? – хоч Деймон і не сказав «так», та я вже бачила – він готовий грати.
- Асоціації. Я тобі слово – ти перше, що приходе у голову. І навпаки.
- Уфф… ну гаразд.
Ми сіли на диван один навпроти одного і я розпочала гру:
- Перше слово… давай почнемо з простого, небо?
- Чистота. Тепер я… зорі?
- Ніч… - я не довго думаючи сказала, -  а… кохання?
- Прокляття.
- Чому?
- Це ще одне твоє слово?
- Ні, чому кохання це прокляття?
- Не знаю, що перше прийшло у голову те і сказав. Але, певно так і є. Моє слово – біль?
- Синці. Тепер я – страх?
- Життя. Ненависть?
- Ти, - він здивувався, - я?..
- Гріх…
Так невинна дитяча гра перетворилася на сцену з дешевого роману для домогосподарок. Після останнього слова художника ми просиділи мовчки близько десяти хвилин, а потім я покинула Деймона одного у вітальні. Там він затримався не на довго. Вже через пів години ми лежали в теплій, м’ятій постілі: Деймон спокійно сопучи (він швидко заснув), а я роздивляючись власні портрети. І так кожної ночі.

Любий читачу, ти певно не розумієш, навіщо я написала тобі цей дурний діалог, але саме після нашої гри в асоціації почалася моя маніпуляція «кроликом Деймоном». Я зрозуміла, що насправді, увесь цей час мала справу з маленьким боягузливим хлопчиком, який тримає образу на жінок, не довіряє людям, також, як не дивно, боїться чоловіків, бо знає – вони можуть зробити йому боляче. Той жорстокий, безстрашний художник, який привіз мене сюди, який бив та знущався наді мною, тепер дивиться на мене, так само, як і на всіх інших. Але я маю дещо більше, аніж всі, кого знав Деймон – у мене його серце, і тільки я можу стискати його, кидати та знущатися так, як він знущався над моїм. 

***
Пройшла зима. Перший день весни одразу ж подарував нам тепло та сонечко. Деймон став активно працювати. Писав по дві години на день, щось додавав, прибирав, постійно дивився на мене, потім на картину, і знову на мене. Роздавав команди: «Посміхнись, так, а тепер зроби серйозне обличчя, ага… злякайся. Добре». Так він обирав емоцію для Кораліни на картині. Але я була впевнена, що жодну з них він не стане зображувати. Головна ідея четвертої картини – спокій та вічність, а згодом – гра і беззахисність.

Як я вже казала, після гри в асоціації, я почала маніпулювати художником. То були дрібні речі, наприклад, не хотіла мити посуд – йшла до Деймона, сідала йому на коліна і дивилася прямо у вічі, та не зводячи погляду чекала на одне: «Гаразд». Я навіть нічого не говорила. Він давав згоду, й сам не знав на що. Вже після чарівного слова художник, зрештою запитував, що він має зробити, тоді то я й повідомляла йому причину свого візиту.
Моя найбільша і найкраща маніпуляція, якою я пишаюся, неначе відмінниця, що відкрила щоденник з оцінками – це… наша подорож Україною. Спочатку, моє примхливе серце вказувало на тропічну сторону світу, де ми б змогли провести час удвох під пальмою на березі океану без страху, що нас упіймають, але потім я зрозуміла, що це вже занадто. Та і спека, що далеко не тішила моє серденько, теж відкидала цю мою забаганку якомога далі. Отже – Україна.

То був сонячний день. Саме час для прогулянки з коханими та дітьми. Деймон увесь ранок провів за комп’ютером – щось малював. Він саме опановував графічний дизайн, бо десь прочитав, що це дуже знадобиться у майбутньому. Коли художник працював його не можна було відволікати, але то було колись, тепер ми грали за моїми правилами. Отож я, набравшись сміливості та трохи підмалювавши губи ніжно рожевим кольором, пішла до Деймона. Він не звернув уваги на двері, що повільно відчинялися трохи поскрипуючи (я вже два тижні просила його змастити їх, але він постійно забував, або ж робив вигляд – не знаю), не звернув уваги на тінь, яка підкрадалася до нього. Деймон сидів, неначе скульптура, не ворушився, здавалося, навіть не дихав. Але я не могла відкласти розмову про подорож на потім. Примхлива та егоїстична частинка моєї особистості бажала почути «гаразд» на свою пропозицію прямо зараз. 
Трохи постоявши біля художника, переминаючись з ноги на ногу, я, зрештою, зібрала волю в кулак та підійшла прямо у притул до стола коханого. Він знову не звернув уваги, і тоді я, сівши на краєчок, підпливла до художника слизькою поверхнею стола. Коли я несподівано закрила монітор комп’ютера своїм тілом, Деймон, нарешті, подивився на мене. Я посміхалася, як і він в усі 32 зуби і єдине, що зміг тоді промовити художник це:
- Лін, не дури, - я сиділа далі.
- А що? Невже я тобі заважаю? – трохи погойдуючись з боку в бік я продовжувала свою гру.
- Так, ти мені дуже заважаєш, взагалі то я працюю, - я сиділа далі, але бачила, що Деймон вже гнівається.
- Поки не скажеш «так», я не піду…
- Ну і що на цей раз?
- Тобто ти не скажеш «так»?
- Уфф… так, - він закотив очі, а я, ще раз посміхнувшись, сказала:
- У квітні ми вирушимо у подорож Україною.
- Шо?! Ти чи здуріла! Ні!!!
- Так, ти вже дав згоду, і не кажи, що не мав вибору, ще й як мав!
- Дідько! Хто мене за язик тягнув. Ні. Ми не їдемо!
- Так значить? Тоді я прямо зараз дзвоню в поліцію і кажу своє ім’я та прізвище й через годину ти вже будеш сидіти за ґратами, - Деймон змінився в обличчі. Він був шокований моїм зухвальством, певно, хотів було мене вдарити, але не наважився.
- Гаразд, ми поїдемо в твою подорож, але як ти собі це уявляєш? Тебе ж десять років тому викрали?
- Ага, нічого, я змінилася з того часу. І ти чи забув, що мене звати Аня? 
Не люблю це ім’я. Воно нагадує мені Сергія і знову хочеться митися. З того дня пройшло вже два роки, але я деколи до сих пір відчуваю бруд на тілі. Саме він казав на мене «Аня», саме він торкаючись мого тіла промовляв це ім’я, і я ненавиджу його за це.

***
Мені виповнилося 23 роки. Я стала на рік старшою, але відчувала себе на років десять молодшою. Деймон, за традицією, знову подарував мені книги. Чітко не пам’ятаю які саме, вони вже перемішалися в моїй голові, але точно знаю, що однією з них була «Пташка співоча» Решад Нурі Гюнтекін. Та історія настільки мені сподобалася, що я перечитала двічі. Погляди головної героїні повністю співпадали з моїми і я була в захваті від неї. Вона була розумною, красивою, вихованою, та водночас непосидючою й грайливою. Я знала, що могла б бути такою, якби Деймон не викрав мене.
Подорож ми запланували на 15 квітня. Я дуже хотіла відвідати Київ, Одесу, Харків. Також давно мріяла побувати в Полтаві та Дніпрі. Подорож західною Україною ми вирішили відкласти на потім, бо і я, і Деймон вже бачили красу гір і полонин. Ми жили у мальовничому, старовинному місті Львові, тому захід був для нас не новою зупинкою на карті. А от схід України мене манив та цікавив. Казали, що там трохи не так, як у нас. Бабуся мого тата дуже не любила ту частину України. Вона завжди казала, що ті, хто живе там, не є українцями, що вони не люблять Батьківщину, і що мріють переїхати до Росії. Але особисто я знала одну дівчинку з північно–східної України. Вона була моєю однокласницею, народилася у Сумах та прожила там десять років свого життя, після, разом з мамою, переїхала до Харкова. Там вони прожили ще три роки. А потім її мама розлучилася з вітчимом дівчинки і вони переїхали у Львів до родичів. Катя (та сама дівчинка) ніколи не здавалася мені україноненавистною, навпаки дуже любила нашу країну. Повністю перейшла на українську і перестала читати та писати російською мовою. Саме тому я найбільше хотіла побувати у Сумах. Вона завжди розповідала про те місто. Казала, що хоч воно і маленьке, але дуже красиве та безмежно зелене – живе, вільне.
В Криму я була лише один раз десятирічною дівчинкою. Поїхала туди до літнього табору на десять днів. То було красиве місто з прохолодним морем та спекотним сонечком. Але, на жаль, Євпаторія запам’яталася мені, як місто сліз і смутку. Пам’ятаю, як грозилася батькам, що відірвуся там на повну, але натомість вже на другий день просилася назад додому. Наступні вісім днів я провела під ковдрою, схлипуючи під час читання. Я плакала, коли ниряла під воду, коли лежала на сонечку, і щоб ніхто не бачив моїх сліз, бігала до туалету, закривалася в кабінці і згадувала приємні моменти з батьками. Знала б я тоді, що доля готує для мене вічну розлуку з ними… Але в 2014 році, коли ми запланували подорож, Крим став окупованою територією Росії. Взагалі всі події того року, ми з Деймоном намагалися пройти повз. Нам було страшно за людей на майдані, за людей, що проживали у місцях бойових дій, а ще ми дуже боялися, що в Україну прийде війна. Ми були тою частиною людей, які просто піджали хвіст від страху й продовжили своє мирне й безтурботне життя, всупереч катастрофам. Ба більше – ми нахабно вирушили у подорож.

Повстало питання транспорту. У Деймона не було машини. Так сталося, що у часи фінансової скрути (під час написання першої картини) він продав свою машину, на якій мене викрав, а нову так і не купив, бо не було потреби. Та коли маленька дівчинка Кораліна вмовила його поїхати у подорож, художник став шукати транспорт. І от після довгих пошуків він, зрештою купив машину. То була «Renault Kangoo» сріблястого кольору з великим багажником та вікнами по всьому салону. Деймон збирався взяти з собою картину, фарби та кисті, щоб працювати. Я думала, що ми їдемо відпочивати, але художник навіть не думав про відпочинок. Я вмовляла його не брати роботу з собою, але мій чоловік був непохитним. Самодисципліна, яку розвинув Деймон у дитинстві дуже йому допомагала. Незламна впертість та велика мрія перетворили хлопчика Мішу на шанованого художника Деймона!

***
Пройшов місяць. Квітневе сонечко світило у вікна нашого будинку. До подорожі все було майже готово, окрім власне Деймона. Він не хотів вирушати, не хотів покидати стіни свого дому, думав, що його впіймають і покарають. Чесно кажучи, я була дуже здивована тим, що він взагалі погодився на цю диво-путь, бо ідея справді дуже ризикована. Якби я була трохи розумнішою, то обов'язково скористалася б нагодою втекти, але… я занадто прив'язана до свого художника. Так, визнаю. 

Ми збирали речі. Одяг, взуття, посуд, засоби гігієни і звичайно ж фарби (їх було занадто багато), а ще ціла сумочка з пензлями та замотана у декілька цупких тканин картина – найцінніша річ художника (після мене звичайно). Вже наступного дня ми вирушали у весінню подорож Україною, а отже вже зранку я вперше за десять років побачу світ за межами "замку".

Прокинулися не світ не зоря. Художник порався з машиною, потім закидав наші речі у багажник, а я прибирала вдома, хоча не розуміла навіщо? Все одно, коли ми повернемося на меблях буде лежати товстий шар пилу, павуки, почувши відсутність людей, вийдуть зі своїх схованок та почнуть виплітати візерунки у закутках будинку. Але Деймонове ідеальне око перфекціонізму не могло лишити дім брудним: «Навіть павуки – гості, а отже все має бути ідеально!», - говорив художник.
Ми сіли в машину і я озирнулася, щоб подивитися на будинок, який покидала. Попереду нас чекали такі міста, як: Тернопіль, Вінниця, Житомир, Київ, Суми, Харків, Полтава, Дніпро, Запоріжжя, Одеса, і рідний Львів. Землі десяти міст України мали відчути колеса нашого автомобілю.  

Ворота відкрилися і машина покотилася рівно й легко. Я вже не пам'ятаю якою саме дорогою ми їхали, але знаю, що завернувши праворуч та проїхавши кілька будинків, ми виїхали на невелику, але рівну дорогу. Машин практично не було, лише один мікроавтобус повільно повз перед нами, тому Деймон без проблем його обігнав. Вже через пів години ми їхали центром міста. Як я давно його не бачила! Старенькі будинки, ґрунтова дорога та багато людей, що поспішали весіннім ранком хто куди. Я з захватом розглядала кожну кав'ярню, кожен магазин, ресторан та салон краси. Мені хотілося вийти, не зупиняючи машину, просто пройтися, відчути свободу, щоб ніхто і нічого не сковувало мене.
Вже через годину ми виїхали за місто. Машин значно поменшало, а сонечко, що ще годину тому світило у плече художника, тепер почало пекти моє. Я скиглила, просила Деймона якось прикрити вікно, щоб мені було не гаряче, хоча насправді все було нормально. Так, любий читачу, я грала роль маленької примхливої дівчинки, якою ніколи не була.

З початку ми вирушили до Тернополя. Як же я сумувала за українською природою! Навіть надокучливі ями на дорогах не дратували мене. У той час, як я зачаровано їхала, розглядаючи кожне дерево та кущик, Деймон просто вів машину. Він не сказав мені ні слова, навіть не глянув на мене, з-за чого дорога до Тернополя перетворилася на німий монолог у моїй голові. В очі кинулася швидкість з якою котилося наше авто. Ми переганяли мало не всі легкові машини, а дерева за вікном невпинно пролітали, так, що я не встигала помилуватися ними. Я конче потребувала спокою і природи, а не польоту з гірким присмаком далекої волі. Художник водив машину дуже швидко, мало не перевищуючи норми. Це не було б проблемою, якби я до біса не боялася швидкості. 

***
Вузенькою доріжкою ми в’їхали у Тернопіль. Новобудови виднілися за високими, поки що голими деревами. Проїхавши трохи далі, я побачила багаті будинки, та як тільки приготувалася критикувати власників тих маєтків, помітила невеличкий напис «Готель» на першій будівлі. Стара осудлива бабуся в мені, розчинилася. Коли наша машина котилася по вулиці «Львівська» я з захопленням розглядала білі будиночки, що так нагадували мені рідний дім. Доїхавши до центру міста ми вперше вийшли з машини. На великій, залитій сонцем головній площі, я вдихнула вільне повітря, правда із примарно зав’язаними руками. Деймон ходив позаду мене, неначе охоронець, та ще декілька разів говорив мені пошепки: «Ну пішли вже, тебе можуть впізнати…».  Отже побули ми там не довго. Єдине, що я запам’ятала це великий театр римської архітектури, один пам’ятник, вже не пам’ятаю кому, та старовинні будиночки по колу. Далі ми сіли в машину і відправилися на екскурсію до Старого Замку.
То була невелика будівля бежевого кольору. Навколо вирував сад, з щойно позеленівшими кущиками та все ще голими деревами. Нас та ще декількох людей зустріла приємна жіночка, на вид 45-ти років. Вона привіталася та, не поспішаючи, повела до замку. Екскурсія виявилася дуже нудною. За майже десять років полону я й забула які вони, походи до музеїв. Колись, ми з класом їздили на екскурсію, та й то було цікавіше. Приблизно через двадцять хвилин від початку екскурсії я помітила, що молода пара дістали свої телефони й поринули у них, зовсім забувши про Старий Замок. Єдине, що я запам'ятала з розповіді тієї приємної жіночки, що від великого замку лишився лише палац.
У Тернополі ми відвідали ще декілька торгових центрів та проїхалися вуличками міста, а після відправилися у Вінницю. Ми поки не розуміли, що можна робити в іншому місті, тому швидко оглянувши пам’ятки, рушали далі.

Їхали, як здавалося довго. Я вже знудилася постійно дивитися у вікно, тому вмовила Деймона увімкнути радіо. Пісні ні про що. Чи то вони дійсно були настільки бридкими, що слухати їх було неможливо, чи то я дуже змінилася зі шкільних часів. Схиляюся більше до другого варіанту, бо впевнена, що підліткам 2014 року вони дуже подобались. Художник знову гнав на повну. Здавалося, що стрілка спідометра скоро покаже усі 200 км/год. Прожогом проїхали Хмельницький та попрямували до Вінниці.

***
Нас зустріла широка дорога. Здавалося, що до центру міста ми добиралися вічність. Діставшись його, я зрозуміла, що Вінниця дуже романтичне місто з рідними львівськими дорогами та ніжними паризькими вуличками. Був прохолодний вечір. Ми вирушили на пошуки готелю та відпочинку, бо вже наступного ранку на нас чекав Музей Науки.
Вечірні вогні проводжали нашу машину. Я не могла намилуватися цим дивним та диким для мене сяйвом. Холодне квітневе повітря проходило крізь щілину вікна, яке я не хотіла зачиняти. Зорі, наступаючої ночі, гармонійно поєдналися з мелодією вогнів міста, створивши чарівну симфонію вечірньої весни. Під’їхавши до готелю «Вінниця» я подивилася праворуч і побачила трамвай. Колись, їхавши ним з батьками, ми вигадали гру: «Порахуй дерева». Тато постійно перемагав, а мама мені піддавалася, а коли я все розгадала, перестала грати.
Деймон взяв мене за руку та повів, неначе маленьку дитинку, в готель.
- Номер на двох, будь-ласка, - ввічливо промовив художник, поки я роздивлялася інтер’єр.
Любий читачу, я хотіла бігти, щойно побачила картину загорнуту в тканини. Я була настільки втомлена, що сидіти годину, а може й дві, була просто не в силах. Але художника це не цікавило, тож я слухняно сіла на стілець, безпорадно кидаючи погляд на годинник, що показував 23:53…

Ранок. 07:00. Деймон стягнув мене з ліжка за ногу та повів у ванну. Він нічого не говорив, навіть не поглянув мені у вічі. Ми просто покупалися та швидко спустилися вниз у ресторан. Ціни були скажені, взагалі у всіх готелях, де ми зупинялися, але Деймон спокійно діставав з гаманця гроші, навіть, як здавалося, не переймаючись. Я сильно хотіла спати, та у нас вже були зовсім інші плани на ранок, тому я, силою змусила себе встати з ліжка, на яке лягла в очікуванні художника, поки він лагодив машину. Їхати до музею науки було не далеко. День, як я пам'ятаю, був сонячним та трохи спекотним, а сонце, що світило крізь вікна, ще більше мене розслабило.
Екскурсія прийшлася мені до вподоби. По-перше, її проводив молодий чоловік років двадцяти п'яти з довгою та густою бородою й татуюваннями на руках і шиї. То були якісь дракони, черепа та троянди з ліліями. Такий собі ніжний і романтичний морок. По-друге, чоловік розповідав усе так, ніби експонати це не геніальні винаходи, а навпаки, щось звичайне та дуже просте. Поки я з захопленням слухала розповідь екскурсовода, Деймон віддалився та сам по собі ходив залом, ніби розглядаючи експонати, хоча насправді, він був вже далеко не там, і думав далеко не про музей.
Ми ще трошки поїздили містом, зайшли у кафе пообідати та поїхали далі. Дорога чекала довга й непередбачувана. Машина. Шосе. Вперед…

***
Дорогою до Житомира я спала. Зручно вмоститися на передньому сидіння в мене не вийшло, тому я, попросивши художника зупинити машину, пересіла на задні. До Житомира ми приїхали тільки ввечері. Сонечко вже збиралося спати, а на варту ночі де-не-де виходили зірки та місяць. Чи то був дивний вечір, чи дійсно Житомир зустрів нас якимсь водоспадом, що виднівся недалеко від дороги. Ми одразу звернули у напрямку готелю, де змогли б провести ще одну ніч. Дні летіли з неймовірною швидкістю, і я не встигала відпочивати. Все ж, дорога стомлює.
Готель «Житомир» у вечірньому сяйві нагадав мені радянську побудову. Що ззовні, що зсередини він, здавалося, не змінювався ще з часів Сталіна. Та мені, втомленій і, напевно, щасливій було все одно. Перед сном Деймон знову малював, так любий читачу, це стало нашим ритуалом, який лише деколи порушувався.

Другий ранок у готелі. Я знову не виспалася, бо ми знову рано прокинулися. На цей раз Деймон вирішив полегшити мої страждання та поставив сонну Кораліну у душ, та тримаючи однією рукою моє важке тіло, відкрив холодний кран на повну. Вода ринула моєю спиною, після чого я прожогом кинулася бігти. Далеко втекти не змогла – впала прямо в обійма Деймона, намочивши його, та, напевно, саме цього він і чекав, бо ніжно притулив мене до себе, вперше за час подорожі.
Зібравши речі, які ми вже встигли розкласти за ніч перебування у готелі, ми відправилися до музею Космонавтики. Поки наша машина повільно котилася дорогою я розглядала місто. Житомир я запам'ятала як містечко, що майже ніяк не змінилося з радянських часів. Але не дивлячись на його застарілу архітектуру, я безмежно полюбила Житомир, і більше того, побувала б там ще раз, але такої нагоди, на жаль, у мене більше ніколи не буде…

Ми під'їхали до музею. То була будівля, що певно зійшла з фотографій 1970-х років. Біля неї виднілася велика біла споруда – ракета. Зайшовши в середину, я трохи перелякалася. Багато дивних та незрозумілих приладів. Вони були, неначе вкриті сріблом та діамантами, блищали так, що й очі боліли. Деймон одразу відправився до костюму космонавта та довго його розглядав. Я ж бігала за ним й здавалося, що з кожним кроком  втрачаю контроль над художником, що було недобре, бо тоді наша подорож закінчилася б, не діставшись Києва. Ракети, телескопи, супутники та інші космічні прилади, на щастя, віднесли мене далеко від землі. Ось чому, певно, космонавти так люблять свою професію – стоячи поряд з космічними машинами, я вже літала біля Сатурна, і уявляла як дивлюсь на нього крізь ілюмінатор (фото планети було занадто реалістичне). А коли знаходишся у космосі і бачиш Землю та Місяць на власні очі, ти, певно, втрачаєш будь-який зв'язок з реальністю...
Я відчула, як чиясь тепла рука взяла мою та акуратно потягнула за собою. Так, я зрештою загубилася, але чи в космічному, чи у власному просторі геть не зрозуміла. Ми вийшли на залиту сонцем вулицю та, швидким кроком, попрямували до машини.
- Куди ми так летим? Деймоне, поясни! - я намагалася впіймати погляд художника.
- Ми їдемо додому.
- Що?! Чому? Ми ще й половину міст не проїхали! Та зупинись ти вже! Ти чи не розумієш? - я трохи послабила тон, - я збожеволію в твоєму будинку. Я й так провела десять років свого життя у тому клятому підвалі! Подаруй мені хоча б трохи вільного повітря, дай подихати ним! Я не зможу жити тільки так, як ти хочеш!
Він стояв, як вкопаний. Не знав що зі мною робити, навіть не підходив. Люди, що стали свідками нашого маленького конфлікту вже розійшлися, бо певно зрозуміли, що бійки не буде, от же ці люди, їм тільки м’яса й видовищ. Деймон сухо наказав мені сісти в машину і ми поїхали, але куди, я й гадки не мала.

Пішов дощ… Розгледіти, що маленькі краплинки падають на дорогу, я змогла лише тоді, коли вони побільшали в об’ємі, бо плакала. Я не любила лити сльози при людях, особливо при Деймоні, вважала, що таким чином знімаю всі свої обладунки і стаю здобиччю для всіх хижаків. Але тоді, у холодній машині, я не могла втримати внутрішній дощ. А тим часом ми їхали... Настільки довго, що вже було подумала про повернення додому. Так, я до останнього не вірила в те, що ми можемо закінчити подорож так скоро. Села, хати, поля… красива українська природа. Дощ, наблизив прихід ночі, і вже о сьомій годині було темно-темнісінько. Ми зупинилися.

***
Деймон заглушив мотор, вимкнув фари, двірники і вийшов з машини, прямуючи до мене. Я трохи розгубившись, а може і не трохи, провела художника очима аж до самих дверей, а коли він зрештою їх відчинив, нічого не змогла сказати. Як тільки я висунула одну ногу з автомобіля, і поставила її на землю, холодна вода забігла до мого правого кросівка. Я вступила в калюжу. Деймон зачинив за мною двері, взяв з багажника наші речі, картину з фарбами та рушив у напрямку старого та на вигляд холодного будинку. "Пішли", - сказав Деймон, грубо переступаючи через калюжі та бруд. Я б нікуди не пішла, навіть не поворухнулася б, якби на вулиці був день, але тоді, у майже нічній темряві, залишатися одній серед кущів та дерев було не розумно. Тож я, неначе засуджена на розстріл, йшла за художником у страшну хатину.

Між двома щільно притиснутими каменями, що лежали біля паркану, Деймон дістав ключ, та відчинив ним замок, який висів на дверях. Я опинилася посеред звичайного сільського двору, зарослого першою весняною травичкою. Праворуч на мене дивилась невелика стара хатинка блакитного кольору, ліворуч ще менша, з червоної цегли. Прямо переді мною стояло ще дві хатинки, які, здавалося, ось-ось заваляться, та льох, що нагадував нору пацюка. Поки я уважно розглядала двір, Деймон вже відчинив блакитну хатину та кликав мене туди.

Художник запалив свічки, які знайшов у шухлядці біля плити, а ще, десь у столі, відкопав ліхтарик. Я сиділа у так званій вітальні на старому та твердому кріслі й дивилася вперед, у темряву. Там була ще одна кімната, де єдине, що я змогла розгледіти це кутик чи то дивана, чи то ліжка та поодинокий стілець. Як тільки Деймон пішов у темряву я попрямувала за ним. І враз, свічка, яку художник поставив на стіл, освітила, хоч і не повністю, велику кімнату. Деймон розстелив ліжко, що стояло в лівому кутку, прямо навпроти маленького віконечка, та ліг на нього. "Ти будеш спати стоячи?", - запитав художник. Я похитала головою та лягла до нього.
- Це будинок моєї бабусі. Та, яка померла три роки тому, пам’ятаєш? – він почав тихим, спокійним тоном.
- Так, - як той день можна забути?
- Я ненавидів її. Але коли був малим приїжджав сюди на літні канікули, поки мама у Львові влаштовувала особисте життя. Вона була ще тою гулякою. Я спав ось там, - художник вказав на диван, кутик якого я бачила в темряві з вітальні, -  а бабуся на цьому ліжку. Я часто просив її розказати мені казку на ніч, але вона, щось бурмотіла собі під ніс, та хитала головою. Моя бабця була затятою алкоголічкою. Все село знало, що вона може скласти компанію по пляшці, коли завгодно. Мама теж любила випити, тому в десять років у мене з’явився мій «любий» вітчим. Зараз вона, до речі, не п’є. Я хотів запитати, тобі це, взагалі, цікаво? Я давно хотів розповісти, просто не знав, як і коли… і потім, може…
- Так, мені цікаво, - нотка невпевненості пролетіла поміж моїх слів.
- Дивно, правда. Дорослий чоловік, відомий в інтелігентських колах художник, розповідає тобі про маленького Михасика, якого ображали, але… добре. Одного літнього дня, за два тижні до мого дня народження, у село приїхала мама, та якийсь чоловік. Вони були, на диво, тверезі. Бабця відкрила їм ворота та пустила у двір, навіть не запитавши, хто це так впевнено йде з її дочкою. Мій майбутній вітчим Олександр підійшов до мене та міцно потис мою руку. Далі, як я пам’ятаю, вони сіли за стіл, і… почали заливатися горілкою. А коли всі дорослі були п’яні мій вітчим, трохи привідкрив своє істинне обличчя. Я став дуже цікавим об’єктом для нього, він грався зі мною та говорив дивні речі, типу пішли я показу тобі фей та драконів за двором, й подібне. Але на щастя, вони дуже швидко поїхали від нас, і ще на два тижні я залишився з бабусею, не підозрюючи, що чекає на мене наступні три роки. Може ти втомилася і хочеш спати?
- Ні-ні, продовжуй, - трохи сонно промовила я.
- Коли я повернувся додому, на мене чекав «приємний» сюрприз. Вітчим вже місяць проживав у нас вдома. Він був радий мене бачити, обіймав та, ти уявляєш, цілував! Мама думала, що він прийняв мене, як свою рідну дитину, і зможе замінити мені батька, якого я не бачив з трьох років – вони з мамою розлучилися. Але ненька дуже помилилася з поняттям любові, бо єдине, чого від мене хотів вітчим, це смерті та ще дечого. Йшов час. Рік пройшов швидко й майже без проблем. Пару разів мама і вітчим сварилися, але це були побутові сварки, які мене не стосувалися. У той час, я почав замислюватися над тим, що хочу пов’язати своє життя з малюванням і почав писати вдвічі більше. Моя кімната під час роботи, була вся у фарбі, а мого чистоплотного вітчима це дратувало. Взагалі моя присутність його дратувала. Мама запропонувала перетворити гараж на мою майстерню, але вітчим був проти, бо де ж він бідний буде пиячити з друзяками?! Та все ж, попри невдоволення, він виконав прохання матері, а зі своїми товаришами побудував кімнатку, де ти жила. З того часу завжди під час роботи я чув брязкіт скла, тупі, смердючі жарти та постійний сміх в перемішку з відрижками. Йшов час, а його посиденьки з друзяками ніяк не закінчувалися. Тепер вони не просто сиділи внизу та випивали, а ще звали мене до себе. Одного разу, навіть понесли мене за руки та ноги в кімнатку й мені прийшлося сидіти разом з ними, посміхатися та підігрівати своєму "дорогому" вітчиму, який грав "ідеального татка". Я ненавидів його та тих товаришів, хотів сказати мамі, але як тільки ми залишалися одні, і я мав нагоду розповісти своє невдоволення, сумні та втомлені очі неньки мене зупиняли. Мама пила з ними рідко, тепер вона стала справжньою домогосподаркою, що чинно виконувала накази свого чоловіка. Він і над нею знущався, я це знаю, хоча майже ніколи цього не бачив, але синці нікуди не діниш, сама розумієш… Та восени щось сталося. Друзяки більше не приходили, а вітчим сидів цілими днями на дивані, дивився телевізор та пив пиво з рибою. Я й не пам'ятаю як ми почали вести відкриту ворожнечу. Коли перестали тихо ненавидіти один одного? Настав час синців та подряпин. Він почав бити. Мене і маму, та все ж більше перепадало мені, хоча, можливо, я багато чого не знаю. Я часто сидів у вітальні та дивився телевізор, а цей бовдур приходив і просто топтався своїми здоровезними лапами по моїм ногам. Я кричав від болю, бо ця тупа туша була чи не втричі більша за мене. Синці стали моїми вічними друзями, а страх, що завтра він дещо скоїть, а може і вб’є переслідував мене постійно. Вони почали сваритися. Майже кожного дня я чув крики мами та страшний тупіт ніг вітчима. Коли він був вщент п’яний то ставав більш ніжним та турботливим «батьком». Цікавився моїми шкільними успіхами, але єдине, що його ніколи не цікавило, навіть під дією алкоголю – це малювання. Він вважав, що це професія для блакитних (не хочу повторювати слово, що вилетіло з вуст Деймона). Бувало, вітчим заходив до мене в кімнату, коли я був у школі, та здирав зі стін мої роботи й рвав їх на шматки. Повертаючись додому я молився, щоб сьогодні всі мої малюнки були цілі. Я ховав їх, а найдорожчі навіть віддавав друзям. Але часом це не допомагало – Дядько Саша все одно знаходив їх. А потім, коли бачив красивий малюнок тикав його мені в лице та бив, бо я вмів малювати, а він ні. Бо я мав талант і серце, а він ні!  До речі, мама якось сказала, щоб я називав вітчима «татом», не знаючи, що й відповісти на це, я просто невиразно погодився, але жодного разу так його і не назвав. Він не заслуговував жодного слова, навіть негативного. Він просто був порожнім місцем, що, сподіваюся, горить у пеклі. Я теж там буду, бо мій гріх лежить поряд зі мною, - художник подивився на мене, глибоко вдихнув та продовжив:
- Мені виповнилось дванадцять. Я почав змінюватись та набиратись сили, але, як виявилося, цікавість до мого підростаючого тіла змушувало мого вітчима нервово прикусувати нижню губу, він часто так робив, коли бачив щось привабливе. Так, тобі не почулося, я дійсно став солодкою цукеркою для нього. І от одного вечора я сидів на своєму ліжку та читав книгу. Після ще однієї п’янки, які тепер проводилися на кухні, вітчим прийшов до мене. Ніжність, що подарував алкоголь, рікою текла по його венам. Мама пішла у ванну, а він, користуючись нагодою, ліг біля мене. Одна рука трохи обійняла мене, а інша почала виробляти дивні та бридкі речі. Тихим, монотонним голосом він говорив зі мною про те, що нам потрібно закінчити ворожнечу, що це дуже погано, і що я його син, але разом з дурними словами, які вилітали з вуст вітчима прямо мені у вухо, я відчув дещо, і приємне, і бридке водночас. Його рука, круговими рухами спускалася моїм тілом. Якийсь час я був наче паралізованим, нічого не відчував, навіть поворухнутися не міг. А коли відчуття повернулися до мене, я втратив слух, і вже не чув, що та сволота мені говорила. Єдине, що тепер мене хвилювало – це невпевнені, але чіткі рухи його руки. Він торкався того, чого тільки я міг торкатися! Коли, зрештою, я зрозумів, що коїться, то відскочив до стінки та зробив вигляд, ніби нічого не зрозумів. Не знаю, що було б далі, якби мама не вийшла з ванни… та й думати не хочу.
- Він… він… що? Він зробив це з тобою?
- Ні, мила. Він лише торкався.
- Лише?! Ти кажеш «лише»?! Це насилля, це… так не можна! Чому ти не розповів мамі після цього?
- Бо я боявся, навіть більше за неї, а не за себе. Тим паче це припинилося, на якийсь час. І я списав все на те, що він був напідпитку. І може я щось собі надумав. 
- Стривай. Він ще щось з тобою робив?
- Ні… ну… нічого такого серйозного. Взагалі нам вже час спати, я не хочу, щоб ти знову була невиспана та виснажена.
- Ні. Говори! Це наказ, - я подивилася на нього, та побачила сльози. Він плакав, вперше…
- Ой… гаразд. Отже, пройшло пів року. Наші стосунки ніяк не змінилися, а лише погіршилися. Тепер він не тільки бив, а ще й постійно нагадував мені про нікчемність мого існування, і звинувачував у тому, що тільки я у всьому винен. У той час, він, за проханням мами, почав забирати мене зі школи, бо я ходив на другу зміну, а ввечері вулицями ходили небезпечні люди. Хоча найбільша небезпека жила з нами в одному будинку. То був осінній вечір. Ми з другом йшли зі школи разом до перехрестя, а потім він завертав направо, де жила моя тітка, а я наліво. Мама завжди казала мені стояти там і чекати вітчима, бо місце було достатньо людним. Але я ніколи її не слухав та йшов собі у темряву – думав, чого мені боятися? Вдивлявся у мряку і бачив його. Вітчим ходив дуже смішно та водночас страшно. Його ноги тяглися за швидким тілом, при цьому ходу він мав широку та довгу. Серйозний вираз обличчя та руки зжаті в кулаки, так – це він. Того вечора вітчим був занадто веселий. Загалом, коли ми йшли, він просто мовчав, а я щось розповідав, щоб якось заповнити дивну тишу. Але того вечора Дядько Саша ще щось і запитував у мене, цікавився й жартував. Ми майже прийшли, залишилося просто завернути за ріг і опинитися на фінішній прямій, але… він уповільнив крок. Тепер ми йшли спокійно, я все ще щось розповідав, а він, ніби вже й не слухав мене. Враз, крок уповільнюється ще більше, а вітчим повертає до мене голову і щось запитує. Я думаю над питанням, а його бридка рука знову тягнеться до місця, якого маю право торкатися тільки я. Раз – зупиняється на моїй руці, два – на моєму животі, три – саме там. Коли я, зрештою повернувся в реальність і збагнув, що ця сволота робить своєю рукою, я відсахнувся та знову зробив вигляд, що нічого не зрозумів. Залишок дороги ми пройшли мовчки. Лише місяць та зорі стали свідками його злочину. Все, Кораліно, на сьогодні досить. Я бачу, що ти вже дуже втомлена і не готова слухати продовження.
- Ні. Розповідай. Я дослухаю все до кінця.
- Але ж завтра знову їхати, нове місто, в нас немає часу день чи два лежати догори ногами в готелі.
- Все одно, закінчуй, - я вже засинала, але хотіла почути його історію до кінця.
- До і після цих подій я помічав, що він підглядав за мною у ванній. А одного разу вітчим навстіж відкрив двері та вивалив свої очі на мене. Я кричав йому закрити двері, але він мене не чув, тільки глузливо посміхався. Лише коли мама крикнула з вітальні, вітчим пішов. До сих пір пам’ятаю його стійку. Сутула спина, руки в кулаках та широко розставлені ноги при цьому ступні дивляться в різні боки. А ще в нього була цікава особливість – коліна, як у цвіркуна. Також, він завжди ходив по дому в чорних, або синіх трусах – дурна звичка яку я не розумію. А за два місяці до його смерті і за місяць до їх з мамою розлучення я провів чотири тижні там, де ти провела десять років.
- Чому?
- Він відправив мене туди, бо не хотів, щоб я малював. Забрав всі мої пензлі й фарби, всі зошити й блокноти, де я працював. Ти спитаєш, де ж була мама? Вона нічого не могла вдіяти, і тільки через місяць наважилася подзвонити у поліцію. Коли в мене запитували, що він робив зі мною, чи знущався, чи, може, скоював дещо більше, я мовчав, або ж просто говорив «ні». Мама до сих пір цього не знає, і я не хочу, щоб знала, бо тоді, ставлення до мене зміниться. Вона буде бачити лише маленького хлопчика, якого образили та обплювали. Їй і без цього важко.
Я одразу ж заснула. Сон, що наснився мені тієї ночі був сумішшю історії Деймона та мого життя. Я була самий художником, відчувала ті ж самі емоції, що і він, а найголовніше, я чітко бачила вітчима та його очі. То був справжній кошмар. Навіть жахливий дідуган одягнений у сірий мішок та зі страшним, потворним обличчям, що ще в дитинстві мені наснився і впродовж п'яти років періодично з'являвся в моїх снах, був не таким страшним.

Я прокинулася в обіймах художника. Ми так і провели ніч – як одне ціле. Він ще спав, сопучи, як маленька дитинка (я часто згадую, як він спить, бо це дуже кумедно та зворушливо). Вперше за роки полону, я відчула поряд не просто чоловіка, який міг і вдарити, і поцілувати, а маленького хлопчика, що спить і бачить сон, як його обіймає мама і тато. Вперше я дійсно зрозуміла, що роблю поряд з ним, і навіщо я йому потрібна. Любов, батьків, яку він не отримав у дитинстві тепер компенсується моєю.
Я пролежала так десь з пів години, а потім, коли вже збиралася вставати готувати сніданок, хоча й гадки не мала як, художник прокинувся.
- Мені соромно дивитись тобі в очі, - сказав Деймон.
- Ти що? Все добре.
Я пригорнулася до нього, а він поцілував мене у волосся. Ми так і не поснідали, просто швидко зібралися та поїхали далі.

***
Дорогою до Києва погода покращилася. Сонечко знову визирало з-під хмар та розсипалося на маленькі промінці, що грайливо бігали нашою машиною. Потім сонячне сяйво заховалося за високими деревами, а через декілька хвилин знову заграло теплом. Пам’ятаю, будучи малою, ми з батьками їздили в село і мама розповідала мені про хворі дерева. Так і дорогою до Києва я звернула увагу на ті бідні рослини. Ці кола дуже схожі на гнізда птахів, що несуть у собі нове життя, хоча насправді, вони смертельні. Все погане виглядає солодко та безпечно.
Дорога до Києва виявилася досить довгою. Ми виїхали десь о дев’ятій, а у столиці опинилися тільки під вечір. Як не дивно, але я зробила один висновок про нашу столицю – Київ красивий тільки в центрі та в районах біля нього, околиці ж виглядають гірше ніж в Житомирі, або ж Вінниці. Так завжди буває з великими містами, і це прикро. Ми їхали біля якогось довгого паркану, який нагадав мені Берлінську Стіну, і здавалося, що паркан ніколи не закінчиться. Попереду виднілися високі білі будинки не відомих часів. Ми дісталися центру міста лише через сорок хвилин, хоча Деймон сказав, що нам ще й пощастило. Я трохи боялася. Моя звичка бігти від проблем та страху, пригнічуючи своє власне «Я», тепер перетворилася на бар’єр, що не дає мені бодай трішки поглянути в очі страху та смерті. Так, саме смерті. Той рік став для України вирішальним. Багато людей поклали свої голови на Майдані Незалежності і від цього мені ставало нестерпно і моторошно. Вони не боялися навіть смерті, а я тільки від однієї думки про неї, втрачаю здоровий глузд.

Ми не мали чіткого плану, де хочемо провести три дні у Києві, тому одразу ж поїхали у Готель, а вже там розібралися. Готель «Україна», що одразу ж випав нам у Google, знаходився недалеко від Хрещатика. Ззовні він виглядав просто, жодного натяку на розкіш та пафос, та потрапивши всередину, єдине, що я змогла свідомо зробити – закрити рота, бо від краси, що вирувала довкола мене, нижня щелепа автоматично впала донизу. Деймон пішов до рецепції та замовив номер, як зазвичай на двох. Ціни знову мене не на жарт шокували і тільки підтвердили, що художник має не тоненький гаманець. «Не чоловік, а мрія…», - подумала я, поки підіймалася сходами за своєю мрією.
Була п’ята вечора, з вулиці доносилися крики дітей та шум машин. Ми довго думали, що ж будемо робити в столиці і нічого кращого не придумали, як піти прогулятися містом.
Хрещатик мав шокуючий, страшний вигляд. Безліч українських прапорів, чорні від вогню будинки та асфальт, що назавжди запам’ятає жахіття зими. Я міцно тримала художника за руку, бо вперше відчула, яка вона – смерть. Я стільки разів була на межі життя та вічності, стільки разів відчувала крижаний подих смерті з різким запахом сирої землі, але ніколи не усвідомлювала її масштабів. Я – дівчина, що вже десять років вважалася мертвою, що вже десять років примарно лежала в землі, просто стояла на Майдані та плакала, витираючи сльози рукавом баби з косою. Я жодного разу не побувала на могилах своїх батьків, я навіть не знала, де саме вони поховані. Мені лишалося тільки уявляти, як їм жилося, знаючи, що мене немає, що я зникла, а найстрашніше – померти з цією думкою. Тому я вирішила, що після нашої подорожі обов’язково знайду їх могили та відвідаю рідних.

Весіннє сонечко знову сідало, а на зміну йому, не поспішаючи, виглядав місяць. Тепер ми крокували вуличкою у напрямку ресторанів. Я була дуже голодною, тому летіла, а от художник тримав мене за руку, призупиняючи мій шалений політ. Вже через декілька хвилин ми зайшли до красивого, залитого вогнями ресторану. Великі, важкі люстри, неначе сережки на молодій дівчині, додавали шарму та розкоші. Зал був великим та освітленим. Ми сіли за столик і одразу біля нас з’явився невисокий худорлявий хлопець. Він дав нам меню та щось пробурмотів. Нічого знайомого у тій книжечці з красивими та апетитними ілюстраціями я не знайшла, отже повністю довірилася смаку Деймона, зрештою, не вперше. Коли художник озвучив замовлення, а офіціант знову тихо і не розбірливо пробурмотів те, що швиденько нашкрябав в блокнотику, для перевірки, я прийнялася розглядати не тільки інтер’єр, а і людей, що на той момент були нашими сусідами. Такі ошатні, манерні та безмежно багаті люди сиділи довкола нас та вирішували свої «великі» справи. Жінка, яка сиділа за столиком в іншому кутку зали, привернула до себе мою увагу найбільше. Вона була рудоволосою, мініатюрною та несхожою на інших. В її погляді, що постійно переводився то на екран планшету, то до вікна читалося дещо просте, навіть непристойно бідне серед усієї розкоші. Вона була одна і, мабуть, не тільки у ресторані, а й у житті. Нещасна? Та хто його знає. Раніше я думала, що бути багатим і нещасним неможливо, але тоді, у ресторані, вперше подумала про цю дивну пару. Коли ж нам принесли замовлення жінка пішла, залишивши лише запах своїх парфумів та гроші за одиноку вечерю.
Ми їли дивний салат, в якому не було майже нічого окрім зелені. Від диво вечері я згадала, як у п’ятому класі пожартувала на уроці природознавства. Вчитель розповідав нам про отруйні рослини, після чого, у повній тиші класу я промовила: «Я не козел – квіточки не їм! Навіщо мені знати про отруйні рослини?». Весь клас попадав зі сміху. Такі світлі думки з’являлися у моїй голові часто, але через свою сором’язливість я не могла вимовити ні слова, навіть дати правильну відповідь на запитання вчителя було для мене важким випробуванням.

Київ у місячному сяйві виглядав романтично, але не так, як рідний Львів. Не знаю, що у столиці знаходять сотні тисяч людей. Я побачила лише пафосне місто з запахом бензину та жіночих, занадто дорогих, парфумів.
Рука Деймона різко спітніла, коли повз нас проходили патрульні. Він завжди боявся, що колись його викриють і заберуть мене. Художник був великим параноїком, який постійно ходив вдивляючись в очі людей, шукаючи там пронизливий погляд, що буцімто все про нього знає. Полісмени нас не зачепили, навіть не глянули у наш бік, але Деймон зжав мою руку так, ніби я от-от втечу. Гучний стук жіночих підборів, швидка, трохи метушлива чоловіча хода, дитячі крики та цокання собачих нігтів – вечірнє місто.

Готельний номер був як і всі інші невеликим. Але в порівнянні з тими номерами, що я бачила в інших містах, ліжко виглядало дуже м’яким. Я одразу ж лягла на нього та прокинулася вже вранці. Я обіцяла, що не засну, і що дам художнику змогу попрацювати, але все ж не виконала обіцянки. Тепер, коли я лежала у теплому, м’якому ліжку, поряд зі своїм сопуном, мені стало дуже соромно і шкода, настільки, що захотілось плакати.

Під кінець – звичайна туристична програма Києвом. Софієвський собор, Києво-Печерська лавра, Золоті ворота та інше. Ми побували в багатьох музеях, прогулялися вуличками столиці, але я майже нічого не запам’ятала. Київ став тим місцем, куди я б не хотіла повертатися, хоча Деймону місто безмежно сподобалось, і він з великою неохотою їхав далі.

***

Наступними на карті України були обведені Суми. Ми їхали вночі, коли зірки і місяць залишилися нашими єдиними сусідами. Цю дорогу я запам’ятаю надовго, бо саме тоді я вперше про дещо подумала, а про що, любий читачу, скажу пізніше. Маленькі хатинки, які лише де-не-де світилися, ліхтарі коло дороги та безкраї поля. У напівсонному стані я згадала одну історію, що мені було розповідала бабуся однієї з моїх подружок. Коли вона була дитиною селом ходила чи то легенда, чи то казка про дівчину на ім’я Полівка. Вона було такою собі примарою, що являлася кожної ночі, тим хто ходив полем. Й одного разу по селу пробіглася звістка, буцімто сільського пияку вночі вбила та сама Полівка. Його було знайдено на ранок посеред поля з дивним слідом на шиї. Після того інциденту жителі села працювали в полі лише вдень, а як тільки сідало сонце всі бігли додому. І от, у темряві, посеред поля, я побачила ту саму казкову Полівку з дитиною на руках. Вона мені посміхнулася та кинула вінок, що дівчата плетуть на Івана Купала. Лише через два роки я зрозуміла, що це означало.

Прокинулася коли світало. Вже через десять хвилин я побачила синьо-жовтий напис «Суми». Тепер ми їхали доволі широкою та майже порожньою дорогою. Перше, що кинулося мені в очі це велика кількість тополь – захід на це дерево не багатий. А далі білі будиночки то нові, то старі. Ми проїхали педагогічний університет та рушили далі. Я хотіла бути педагогом, вчителем молодших класів. Ще з дитинства любила грати з дітьми і мріяла про власних, але у життя на мене були зовсім інші плани.

Маленьке ранкове містечко чимось нагадувало бабусину оселю. Таке стареньке, але дуже рідне та миле. Можу сказати, що навіть трохи заздрю тим, хто живе у Сумах. У центрі міста розташовувався великий торгівельний центр, а за ним старенькі будиночки не більше шести поверхів. Ми проїхали центральні вулиці та повернули на довгий проспект. Деймон знайшов дуже дивний готель, і чесно кажучи спочатку я була незадоволена. Місце, де ми мали провести як мінімум одну ніч знаходилося не в центрі міста, а біля річки Псел, в спальному районі Сум. Слова невдоволення я забрала одразу ж, як тільки побачила готель. То була біла будівля з червоним дахом, яка чимось нагадувала українську хату, правда більшу й заможнішу. Якби я не знала, що то готель, то ніколи б так не подумала. А ще, як виявилося в диво-готелі були басейн, сауна та ресторан. І, звичайно ж, скажені ціни, які шокували, але тільки мене.

Деймон відчинив червоні двері. З-за його спини мені було не видно наші нові апартаменти, і лише згодом, коли художник поставив наші речі на підлогу, я оглянула готельний номер. То була світла та простора кімнатка з величезним ліжком, красивими меблями та великими вікнами. Номер знаходився прямо під дахом, тож виглядав казково й романтично. Саме про таку кімнату я завжди мріяла та уявляла перед сном. Біла й чиста постіль – ось, що нам було потрібно. Втомлені з дороги, ми одразу ж вмостилися на ліжку, навіть не сходивши у душ.
Мені наснився не приємний сон. Пам’ятаю, що йшла рідною вулицею до магазину, і несподівано, у далечині, побачила Сергія. Він просто стояв, не рухаючись, та дивився на мене, неначе лев перед нападом на потенційний обід. Я злякалася та побігла геть, але на цьому мій жах не скінчився. Далі я перенеслася у книгу, що було прочитала під час підземного життя. Я немов перетворилася на Лоліту, а Сергій на Гумберта. Так, саме книга «Лоліта» Набокова стала моїм наступним жахом у світі сновидінь. Було противно і бридко, коли Сергій торкався мене. Його довгі пальці проходили крізь мене, торкаючись душі, поступово забруднюючи її. Останній клаптик тканини, що прикривав моє бридке тіло сповз по нозі й опинився на ступнях. Тепер той день повторювався знову. Неначе вінілова пластинка, що крутиться і ніяк не зупиниться. А найгірше – я не могла прокинутися. Весь процес наруги над моїм тілом я проживала знову, і це був лише початок моїх постійних нічних жахів.

Прокинулась я по обіді. Світлий номер заливався сонечком і я, залишивши художника одного в ліжку, підійшла до вікна. Звідти виднілася красива галявина з молодою зеленою травою та поки що холодною річкою. Доріжки на території готелю були викладені маленькими та рівними камінчиками, що чинно лежали один за одним. Кипариси та верби лагідно похитувались разом з вітром, і на мить, я відчула що повністю вільна. Я неначе перетворилася на ту вербу, що стояла над водою, легенько нахилившись, дістаючи дна. Та ось, в поле мого зору потрапила молода світло-руда дівчина. Їй було не більше сімнадцяти років, але вона мала щось особливо жіночне в своєму образі, і мова навіть не про зовнішність та фігуру. Її тіло, хода і погляд були наповнені чимось дорослим та мудрим, саме так – мудрим. Вона, ніби несла, щось таємниче, щось про що ніхто не знав. І це саме "щось" зробило її передчасно дорослою, забравши молодість та безтурботність життя і мислення. Коли дівчина зникла за деревами, я повернулася, поглянувши на художника. Вперше за довгий час я знову відчула відразу і бажання помсти. Це почуття огидне і далеке – ні жалю, ні смутку за тими тернистими доріжками, які виплітало моє серце. Я не хочу пам’ятати ті дні і почуття, які вони несуть з собою! Зараз, пишучи це, відчуваю, як холодне повітря ночі знову повертає мене у минуле, а тепла постіль, де зараз спить Деймон, з кожною новою написаною сторінкою холоднішає, і скоро перетвориться на попіл...

Я прийняла душ та пішла будити Деймона, але він вже не спав. Художник розклав свої пензлі та фарби, обережно дістав картину та поставив стілець перед собою. Лише після цього він повернувся до мене та легким рухом руки вказав на стілець. Я слухняно сіла на своє місце, не сперечаючись. Чесно кажучи, я не зовсім розуміла і не розумію до сих пір навіщо я йому потрібна. Невже за, на той момент десять років життя зі мною, він не запам'ятав мого лиця? Але запитати про це я завжди боялася. І лише нещодавно отримала відповідь. Йому конче була потрібна моя присутність під час роботи, бо як він говорив: " Талант і сила мої у тобі".
Попрацювавши, ми вирушили вниз, щоб повечеряти. Ресторан, як і номер виглядав розкішно. Все було витримано в єдиному стилі – поєднання модерну й етносу. Українська культура читалася будь-де. А ще, як приємний бонус готель-ресторан мав табличку "Ревізор", програми, що відкрила мені світ, коли я повернулася до більш-менш повноцінного життя.

Настав вечір і ми вирішили піти у центр міста. Вийшли з готелю та попрямували через міст на той бік річки. То був доволі теплий вечір. Вітер майже не турбував моє волосся, а повітря, наповнене ще денним теплом, ніжно огортало все довкола. У річці плавав чоловік, що так не типово для квітня, але чомусь тоді я прийняла це як належне. Ми піднялися на гору та завернули наліво. Я з захопленням розглядала маленькі двоповерхову будиночки, що нагадали мені британські домівки. Напроти них стояла п’ятиповерхова будівля, певно побудована за часів Радянського Союзу та призначена для заможних людей. Потім пройшли, так званий міст закоханих, хоча скоріше він нагадував невдалу спробу мера зробити бодай щось для людей. До центру ми дійшли за двадцять хвилин, а все місто можна було обійти усього за день, не зупиняючись.
Головна вулиця Сум – Сотня виявилася достатньо маленькою, але гарною. Погода, ніби підігрувала місту, створюючи приємну атмосферу – теплий, легкий вітер та останні промені сонечка. Думок про втечу не було вже давно, але чомусь саме у Сумах я відчула давно забуте бажання свободи. На лавках сиділи бідні художники, таким колись був і Деймон, та продавали картини. Мій коханий уважно їх переглядав, якісь роботи сварив, а деякі вихваляв. Один з тих бідняків підбіг до Деймона та попросив автограф, бо, як він сказав, дуже любив роботи мого чоловіка та вчився в нього. Я бачила, що слова вуличного художника дуже лестили Деймону і він, трохи зніяковівши та почервонівши, черкнув на маленькому папірці червоною пастою свій псевдонім. Коли ми попрощалися та рушили далі Деймон пошепки промовив: «Бачиш, кого ти з мене зробила? Я залежу від тебе, так само, як і ти від мене». Після чого настала мовчанка.
Я уважно вдивлялася у віконечка старих домівок. Там вирувало життя, а головне – вільне. Якийсь чоловік крутився з тарілкою біля вікна, певно готуючи. На поверх нижче бабуся дивилася вниз, на вулицю, а біля неї сидів чорний товстий кіт, що нагадав мені кота Бегемота з роману Булгакова «Майстер і Маргарита». Та ось, ненароком очима, я зачепилася чи то за балкон, чи то за чоловіка на ньому, але метелики, які вже десять років сиділи на моїх плечах знову злетіли. Певно ніколи не зможу правильно описати відчуття від їхнього зльоту, але здавалося, що разом з ними злітала я сама. То був чоловік з різкими рисами обличчя, але найкраще мені запам’яталося волосся русяво-рудого відтінку. Крихкий лід піді мною обвалився і тепер я знову хлюпалася в крижаній воді, чекаючи допомоги. Я знову стала жертвою, хоча була впевнена, що перестала нею бути. Ні, любий читачу, я ніколи не втечу від Кораліни-жертви, бо це є частиною мого «Я». Це, ніби фантом, який ніколи не покине жертву насилля. З ним треба просто жити.
Деймон, Слава Богу, не помітив моєї відчуженості. Він, певно, і сам поринув у світ думок та мрій, солодко згадуючи нещодавній момент слави. Як тільки ми дійшли до кінця головної вулички міста, то одразу ж привітний весняний вітерець змінився на холодний та сильний. Зрештою, наша прогулянка закінчилася мокрим одягом, взуттям та волоссям. Сильний дощ, який не передбачили метеорологи, застав нас ненароком та добряче намочив. Ми бігли тією ж дорогою, перестрибуючи через калюжі та бруд, а уповільнили чи то крок, чи то біг, тільки на мосту, що вів прямо до нашого готелю. Людей не було, лише дощ, я та художник. Певно, любий читачу, тобі здається, що я втратила здоровий глузд, що збожеволіла і не бачу абсурдності своєї ситуації, але що мені залишалося? Так, спрацював Стокгольмський синдром, і хоч я не люблю таке означення свого стану, але так і є. Це не хвороба, а лише захисний механізм моєї психіки від насилля та болю, від страху та небажання жити. Це зараз я така розумна, сиджу і пишу про своє життя у полоні, описуючи все настільки детально, наскільки мені дозволяє пам’ять. Але тоді… Одинадцять років життя я провела в обіймах Стокгольмського синдрому, а дванадцятий відчайдушно намагалася вирватися звідти.
Ми забігли у готельний номер. Швидко роззулися, випустивши всю воду на килим та зняли наскрізь мокрий одяг, залишивши лише одну мокру річ – волосся. Хіхікаючи, неначе малі діти, ми стрибнули на ліжко та обійнялися, зігріваючи один одного теплом наших тіл. Ніжно, затишно, навіть трохи спекотно було у той вечір. Я й забула (вкотре), що він мене викрав...

Я можу впевнено сказати, що Суми стало містом нашого справжнього відпочинку. До нього ми летіли, хотіли встигнути побачити все, але те маленьке містечко, що тихо й повільно дихало, нікуди і ніколи не поспішаючи, змусило нас призупинитися. Коли на ранок я розплющила очі й побачила, як промінчики бігають один за одним по килиму, як невпевненою ходою наближаються до нашого ліжка, відчула те, що було, ніби забутим почуттям – щастя. Саме того ранку народилася моя маленька і шалена мрія, що буде виконана через два роки одного осіннього вечора.

Суми – не туристичне місто. Воно не приймає до тисячі відпочиваючих за рік, але саме це мені й подобається в ньому та в інших маленьких містах. Я відчула себе Христофором Колумбом, що крокує землями, де ще не ступала нога туриста. За другий та третій дні відпочинку в Сумах ми відвідали головну пам’ятку міста – Альтанку, багато різних соборів, архітектура яких достатньо сильно відрізняється від Львівської. Парки та сквери з чуйними деревами й ніжними скульптурами, з вічним запахом морозива та солодкої вати і, звичайно ж, невгамовними дитячими криками. Але найбільше мені сподобався фонтан-пам’ятник Сумці. Ми вже мали їхати, і я вмовила художника зупинитися біля нього, щоб загадати бажання та кинути монетку в фонтан. Бажання здійснилося, але частково…

***
Дорогою до Харкова, нашого наступного міста, я декілька разів просила художника зупинитися. Краєвиди, які вимальовувались за вікном заворожували. Найбільше запам’яталося місце, що неначе зійшло з якихось туристичних журналів. Безкрає поле, різко обривалося і котилося вниз, зеленою, невгамовною річкою, виплітаючи різнобарвні візерунки – квіти. Внизу виднілося селище, оточене так званою горою. То був чарівний пейзаж, що намалювала природа, сміливо змішуючи фарби, експериментуючи зі структурою, рухами та стилем. Я хотіла спуститися вниз, але був пізній вечір, і зовсім скоро настала б повна темрява.

Харків зустрів нас широкою дорогою та нічними вогнями. Я вже годину дрімала, переглядаючи тривожні сни. Якийсь каламбур: блискавки, магазин з морозивом, падіння з даху і безліч нісенітниць, що буцімто ніяк не пов'язані. За традицією ми, довго не обираючи нічліг, поїхали заселятися в готель. Номер знову був просторим та чистим з ароматом свіжості та миючих засобів. Перед сном Деймон знову посадив мене на стілець, дістав фарби, пензлі та картину і пропрацював до першої ночі. Втомлена від дороги, до якої мала б вже звикнути, я заснула прямо на стільці, а прокинулася від кроків художника та стукоту в двері:
- Що відбувається? – запитала я, протираючи сонні очі.
- Поліція… Тут поліція! Я не знаю, що робити. Вони прийшли по нас, я впевнений. Що робити?! – художник, узявшись за голову, намотував кімнатою кола.
- Звідки ти знаєш, що це по нас? Ти чув якісь звинувачення? – він мовчав, - відповідай!
- Ні.
- Треба відкрити, бо вони щось запідозрять.
- Сховайся.
- Навіщо? Я ж з тобою приїхала, чому я маю ховатися? – він підбіг до мене зі скаженим виразом обличчя, схопив рукою моє підборіддя та пошепки, але водночас агресивно сказав:
- Бо я вкрав тебе десять років назад, дурепо, - Деймон вперше за довгий час говорив зі мною таким тоном.
- Не смій зі мною так розмовляти. Я піду і відкрию.
Я вже було встала з ліжка та попрямувала до дверей, як художник, скажено накинувшись, повалив мене додолу.
- Я сам. Сядь і не рипайся.
Він пішов. Я почула серйозні голоси полісменів та ніжний, неначе дитячий, голос художника, яким він розмовляв з поважними людьми. Причина візиту поліції у наш номер була далека від того, чого так боявся Деймон. Вони не хотіли затримати художника, навпаки питали чи не бачив він маленького цуцика, якого розшукують полісмени по всьому готелю. Багата пані загубила його та підняла на ноги, спочатку весь персонал, а потім вже й поліцію з постояльцями. Така кумедна історія змусила понервувати мого, вже майже не тривожного чоловіка. А вже ввечері я вперше подумаю покинути його…

Була 17:00. Ми з Деймоном вирішили піти на концерт у Харківську обласну Філармонію. Там мав грати органіст, якого художник буцімто знав. Філармонія знаходилася не далеко, тож вже за пів години ми стояли біля неї. То була красива жовта будівля з білими колонами та коричневими дверима й вікнами. Ми зайшли всередину, купили квитки, на жаль у кінець зали, та, коли продзвенів дзвінок, відправилися туди. Місце органіста знаходилося наверху, і виглядало чарівно. Як виявилося, то був не просто сольний концерт органіста, а виступ вокалістки під супровід давнього знайомого художника. Світло згасло і на горі з’явився він – Карлсон, що живе на даху. Я дивилась на нього та не розуміла, що відбувається. Тепло, яке йшло від Деймона більше не гріло мене, і я хотіла бігти, туди нагору, де сидів органіст. Його звали Льоня. Коли він вставав, щоб поклонитися та прийняти оплески публіки, я могла розгледіти його, але після концерту, коли давні знайомі зустрілися, я ще краще оглянула свого нового знайомого, і назавжди запам’ятала його зовнішність та натуру. То був ровесник Деймона з білим волоссям та сіро-блакитними очима. Все обличчя, шия та руки – ділянки, що були доступні моїм очам, акуратно вкривало ластовиння. Таке собі сонечко. Він грав, а я летіла кудись далеко, певно до батьків; він грав, а я співала, певно, для душі; він грав, а я вдихала повітря разом з ним. Поряд сидить художник, що ніжно тримає мене за руку, а я по-троху закохуюсь. Коли вийшла солістка, то, як мені здалося, весь зал стримував порив невблаганного сміху. Вона була вдягнена, неначе восьмидесятирічна жінка, що востаннє виходить на сцену: чорна сукня, яка не акуратно, навіть безглуздо обтягувала фігуру вокалістки, яскраво-червоні туфлі, безліч прикрас, що виблискували, ваблячи чи то сороку, чи то крадія, та накидка, яка з далеку нагадувала мертву лисицю. Сміх та й годі. Але найкраще було попереду. Вона почала співати… Жіночі оперні голоси ніколи мені не подобалися, але той я ніколи не забуду. Високий, гучний та неприємний. Солістка заглушала гру органіста, але він все ще залишався в центрі уваги, бо не грав роль супер-зірки, а був собою, жив музикою, даруючи свою любов до неї слухачам. Саме це, на мою думку, і відрізняє професіонала від аматора, а не дарма проведені студентські роки та диплом.
Концерт видався напрочуд цікавим, але довгим. Моменти, коли солістка покидала сцену і залишала органіста одного були найкращими. Він перебирав пальцями по клавіатурі, що бігли один за одним, неначе окремі організми, незалежні один від одного та музиканта. Його ноги швидко перебиралися з одного кутка в інший і легко, неначе повітряні кульки, опускалися на педалі. Концерт тривав близько двох годин, але як не дивно, я жодного разу не відчула бажання заплющити очі та поринути у сни. Жива музика певно пробудила мене з, здавалося, вічної сплячки.
Виступ закінчився і ми пішли за куліси до давнього знайомого художника. Повільно крокуючи, тримаючись за руки, Деймон проводив інструктаж по "техніці безпеки". І знову це кляте ім'я мало замінити моє справжнє. Знову ця клята маска, яка тільки притягує нещастя. Та я була слухняною дівчинкою, перевихованою та старанною, в якій лише деколи прокидався маленький чортик. Один, два, три, і ми опинилися біля нього. Льоня подивився на мене та широко посміхнувся, поцілував мою руку і лише після цього почав розмову з художником. Я, неначе зачарована дивилася на органіста. Невеликі, але глибокі очі, маленький, трохи кирпатий ніс та соковиті губи – мініатюрна верхня та пухкенька й, на вигляд, м'якенька нижня. Вони кумедно ворушилися, коли він розмовляв – то надувалися від нерозуміння, то розпливалися в широкій посмішці. Я ледве стримувалась, щоб не поцілувати ті солодкі вуста. Відходила від Льоні, ніби ховаючись від забороненого плода в Едемському саду. Але щось сичало мені біля вуха, щось невидиме сиділо на моєму правому плечі та намагалося керувати моїми думками. Я могла бігти. Довкола було стільки людей, які могли б мені допомогти. Але тільки тоді я усвідомила, що за останній місяць мала безліч варіантів утечі, але жодного разу ними не скористалася. Я могла хоча б натякнути людям, що я та сама Шутко Кораліна, яку десять років тому вкрали, якщо, звичайно, мене ще хтось пам'ятав. І ось, коли переді мною стояв Льоня, мій рятівник, що міг мені допомогти, що сяяв тими жалюгідними вогниками симпатії, що без упину розмовляв з моїм коханим катом – нічого не запідозрив, бо я злякалася.
Думка про втечу стала справжньою мукою. Я відчула, що свобода, яку було виборола місяць назад, насправді виявилася звичайною оманою. Нічого я не вільна, навіть і трішки.

Дорогою до готелю ми йшли мовчки. Деймон, певно, обдумував минулу розмову з Льонею, а я майбутню, яка б ніколи не настала. Світлофор, червоне світло і таймер зі зворотнім відліком. Зелене світло, люди, машини, що неначе мухи дзижчать і мої мізерні сльози. Раз, два, три, чотири… я рахувала кроки з одного боку вулиці до іншого. 21 крок. Все, як у тумані – вечеря і робота над картиною. Ніч, що повільно просувалася у готельний номер і сон, який тоді прийшов тільки до художника. Я ж усю ніч провела не закриваючи очей, ніби чекаючи чогось, а чого саме не знала. Деймон спав, місяць грався його волоссям, а я хотіла втекти. Проблема в тому, що це лише «хотіла».
Нічого важкого в цьому немає. Художник жодного разу не сховав від мене ключі – вони стирчали у замку. Просто відкрити двері та побігти. Сказати своє прізвище та ім'я на першому поверсі, першому кого зустріну і все закінчиться. Та це виявилося важким випробуванням. Він міцно прив’язав мене до стільчика, на якому я сиділа всі ці роки, під час вічної роботи.

Сонячні промені я зустріла в ліжку. Через дві години сонечко вже повністю вийшло з-за хмар і разом з ним прокинувся художник. Він повернувся до мене та з непорозумінням дивився, після чого промовив:
- Ти не спала.
Я подивилася на нього та ствердно похитала головою. Він нічого не сказав, просто відправився в душ, а я на секунду закрила очі…
Прокинулася одна в номері. На столику біля ліжка лежала записка, де акуратним почерком художника було виведено: «Як прокинешся йди до філармонії, я буду там з Льонею». Серце забилося в шаленому темні, невже я знову зустрінуся зі своєю надією, але як тільки думки про свободу знову прийшли у мою голову, я відсахнулася. Як я можу думати про волю, коли там я нікому не потрібна, коли там чатують сотні чоловіків, які в будь-який момент можуть мене скривдити так само, як Сергій.

Вперше за десять років неволі я йшла вулицею сама. Мене ніхто не тримав за руку так, ніби я от-от полечу, неначе повітряна куля, ніхто не смикався, коли бачив полісменів, ніхто не ховав мене за своєю спиною, коли до нас підходили люди. Я була повністю вільна і спокійно могла піти прямо у відділ поліції, але стіни, що десять років будував Деймон навколо мене вже були занадто товстими, і я просто не могла покинути кімнатку з прозорої цегли.
Будівля філармонії в денному світлі була схожою на сонечко. Така світла і добра, приємна і затишна. Шукати художника та органіста мені не прийшлося. Вони стояли у холі та, певно, вже збиралися йти. Побачивши мене, Деймон помахав рукою та покликав до себе, промовляючи три ненависні літери. З розмови я зрозуміла, що художник збирався провести Льоню додому, і за одно проїхатися в  метро.

Органіст жив на вулиці під назвою Героїв Праці, тому станція метро, де ми вийшли мала таку ж назву. Художник тримав мене за руку і Льоня, напевно, вже зрозумів, що ми разом. Не знаю, чи говорив йому це Деймон, чи ні, але мені все було ясно лише з одного холодного погляду музиканта на мене. Ще минулого вечора в очах органіста блищали нотки зацікавленості і, певно, симпатії до мене. Але вже наступного дня він, ніби намагався приховати це за товстою кригою, та нічого не вийшло, бо я все зрозуміла.
Вперше у житті я потрапила у підземку. Проблеми почалися ще під час покупки білетів, бо ми з художником довгий час мучилися з автоматом, аж поки до нас не підійшов Льоня зі своїм білетом, який купив в сусідньому автоматі та не показав що до чого. Коли я йшла за Деймоном розглядаючи білетик, я й не підозрювала, що найважчим виявиться саме маніпуляція з ним. Першим пройшов Льоня пустивши білет у "жувальну машинку", далі йшов художник – сунув свій папірець, але пройти не зміг, бо та дивна штука його просто «зажувала»; наступною була я, та все повторилося. Ми пішли за новими білетами і на другий раз я, зрештою, опинилася поряд з Льонею, а от у Деймона знову виникли проблеми. Він передбачив такий хід подій,  тому взяв про запас ще два білети, тож утретє все вийшло. Потішивши людей довкола, ми відправилися вниз ескалатором.
Запах… певно ніколи його не забуду. Я відчула його ще під час покупки білетів, але мені здалося, що він скоро щезне. Їхавши ескалатором запах тільки посилювався, і вже внизу, на пероні, в очікуванні потягу я буквально насолоджувалась ним. Доволі специфічний аромат, можливо, інші підземки мають інакший запах, але Харківське метро пахло лише металом, парфумами перехожих, та ще чимось кисленьким. Чекати прийшлося не довго. Вже через дві хвилини потяг під’їхав і ми зайшли у вагон. Місце для сидіння було лише одне – біля смердючого чоловіка років сорока, що певно вже не перший день шукав білочку, тож я вирішила стояти разом з Льонею та Деймоном. Наша зупинка була останньою і, коли вагон майже звільнився, ми всілися на лавки, як царі. То було дуже кумедно. Деймон навіть зробив пару фото. Під час поїздки мені декілька разів закладало вуха, як у дитинстві, коли з’являлися вушні пробки, і ми з бабусею ходили на промивання моїх бідних вушок. Події того дня були неначе в уповільненому режимі, коли кожна деталь закарбовується в пам’яті і лишає незабутній, своєрідний слід. Після виходу з метро все пришвидшилося. Ми, ніби одразу опинилися біля дому органіста, навіть не пройшовши через численні дитячі майданчики та старі дерева, Деймон ніби одразу відхилив пропозицію Льоні зайти до нього, ніби одразу повів мене за собою у неволю. Все відбулося занадто швидко. Так само швидко ми опинилися у вагоні метро, що мчав вздовж тунелю на іншу зупинку; швидко вийшли на вулицю, де кожна людина здавалася мені примарою. Все було у тумані, що огорнув мене і, здавалося, весь світ. З дивного стану мені допоміг вийти чоловік, що був дуже схожим на звичайного наркомана. Його зовнішність запам'яталася мені дуже добре, настільки, що, якби мене попросили описати його для фоторобота, я б з легкістю це зробила. Широкий ніс, великі, здивовані очі, що дивилися на мене, брови "доміком" та пухкі губи, які ніжно підтримували цигарку. Чоловік був одягнений у світло-сині джинси, футболку та не акуратно натягнуту, розстебнуту куртку. Коли я подивилася на нього, він саме запалив цигарку та потер носа, неначе старанно витираючи сліди наркотиків. До всього вище сказаного, чоловік мав доволі цікаву ходу: одна нога, ніби тяглася за іншою, підхрамуючи. Коли наші погляди розійшлися, я нарешті відчула реальність. Він, наче забрав мій дивний стан собі – висмоктав весь дим, звільнивши мене від нього. 
Наступну частину вечора ми провели гуляючи містом та відвідуючи різні музеї й пам'ятки архітектури, після чого попрощалися з Харковом працюючи над картиною.

***
О п'ятій ранку наступного дня ми зібрали свої речі та вирушили до наступного міста – Полтави. Покидати Харків мені ой як не хотілося. Навіть не те, що місто так манило до себе, а одна єдина людина, яка дала мені надію на волю, хоч і секундну, не відпускала мене. Деймон вів машину так само швидко, як і завжди. Я вже майже звикла до такої ходи нашого авто, але того ранку, безмежно сильно злякалася, що щось не так. Художник був дивним ще з минулого вечора. Дивився на мене, як на свою власність (хоча так і є), яка існує лише для нього, і ніхто, навіть я не має право на неї. Я просила не мчати так швидко, зупинитися, заспокоїтися, але Деймон вже перейшов ту межу, яка ще декілька років тому була для мене звичним станом коханого ката. Я бачила, як його очі наливаються слізьми та, здавалося, кров'ю, і як він ледве тримає себе в руках, щоб не врізатися в інше авто. Ще п’ять хвилин такої їзди і Деймон видав свій максимум. Порожня дорога, де не було майже нікого окрім автобусу позаду, ледве витримувала колеса машини. Спідометр показував 98 кілометрів за годину. Ми покотилися вниз гіркою і Деймон голосно закричав: «Чому ти не втекла з ним?». Швидкість зменшувалася. Художник вже не тис на газ, бо певно просто чекав, коли авто само зупиниться. Я почервоніла. Звідки він дізнався про мої таємні бажання? Навіщо запитує про це? І чи не є це його хитрістю? Звичайно, я вже не боялася говорити йому правди, бо давно попрощалася з цим почуттям, але все ще відчувала посуху в горлі та легку нудоту. Ми зупинилися на узбіччі. Автобус, який їхав позаду нас промчав, залишивши нашу машину в забутті. Художник ще раз повторив запитання, правда тихим і більше-менш спокійним тоном. Я зібралася з силами і відповіла:
- Бо ти мені не дав, - я, не дивлячись на нього зрозуміла, що він от-от вибухне.
- Я познайомив тебе з ним, а це значить, що дав тобі змогу втекти.
- Ага, і тримав мене за руку. Навіщо? Ти ж хотів, щоб я втекла!
- Значить ти так хотіла бігти, що не вирвала своєї руки. Кораліно, за волю треба боротися!
- Ти хочеш, щоб я втекла? – я різко перевела погляд з вікна на нього.
- Так, - рішуче промовив Деймон, – прожити так усе життя неможливо.
- Як «так»?
- Ти все ще моя полонена, моя жертва, моя Кораліна. У горі щастя не збудуєш. Тому…
- Ти… я не розумію. Ти викрав мене для того, щоб через десять років просто викинути? У мене ж нічого немає. Мені двадцять чотири роки і я навіть паспорту не маю! Я ніхто! Мене не існує у світі! І я не зможу жити без тебе, не тому, що кохаю, не тому, що хочу бути, як Джейн Ейр відданою тобі все життя. Я, блін, ніщо без тебе!!! Я тупе лайно!!! – я ледве стримувалась, щоб не вдарити його. Руки чесались, а тіло горіло вогнем гніву та відчаю.
- Невже ти не хочеш волі? Свободи?
- Хочу, але вже не зможу їх мати.
- Ти можеш вийти прямо зараз на дорогу. Упіймати будь-яку машину і сказати, що ти десять років провела у полоні. Назвати моє ім’я і спокійно жити. Щоправда з того моменту, як ти покинеш мене, ти будеш під прицілом камер, а перший рік волі ти проведеш у полоні преси. Але це нічого. Навіть не запитуй, що станеться зі мною. Я й сам не знаю, але думаю, що просто накладу на себе руки. А через тиждень в усіх газетах України, а може і світу великими літерами буде написано: «Картини божевільного, або таємнича історія чотирьох картин Деймона». Можеш іти, - він говорив це спокійно, не поспішаючи, і я навіть не знала, як на це реагувати. Здавалося, що він просто знущається наді мною, такий собі невдалий жарт на перше квітня.
- Ось, якої слави ти хочеш? Посмертної, злочинної… Я нікуди не піду.
Останнє слово було за мною. Після нього Деймон завів машину і ми, наче нічого не сталося вирушили далі. Тепер я розумію, що вся ця розмова була націлена тільки на підтвердження того, що я знаходжуся повністю під контролем художника, і що він може робити зі мною що завгодно.

***
Ще дорогою до Полтави я відчула дещо дуже дивне. Здавалося, що це місто подарує нам цікаву пригоду, яку ми будемо згадувати завжди, ще й дітям розповімо (це я так жартую). Та моє передчуття збулося.
Ще з дитинства я полюбила полтавську область за те, що загалом саме про неї писав Микола Гоголь. Коли мені було вісім років я вперше побачила фільм «Вій» і безмежно в нього закохалася. Коли підросла взялася за оповідання. З того часу я впевнена в тому, що Гоголь був, є і буде кращим письменником-містиком. Український хутір та легенди припали мені до душі і я навіть написала декілька історій за мотивами творів Гоголя. Любила його зоряні зимові ночі, хитрих чортів, привабливих відьом та нещасних русалок. Обожнювала Хому Брута і його захисне коло від нечистої сили. Мурахи бігли по шкірі від оповідань Гоголя. Ми з Деймоном, трохи поговоривши про геніального письменника (вперше після сварки), мовчки в’їхали у Полтаву.

За час нашої подорожі природа ожила і тепер все навкруги було зеленим. Полтава з першого погляду здалася мені тихим та спокійним містечком, але чи то мої близькі стосунки з паном Миколою Гоголем, чи то місто дійсно випромінює дещо містичне, та мені стало справді лячно. Здавалося, що кожна будівля приховувала всередині себе багато привидів, і, можливо, десь серед них жив той самий Вій. Ми одразу вирушили у центр міста. Міський парк у формі кола – ніжне та приємне місце. Ми залишили нашу машину біля старої білої будівлі, певно жилої, бо жодної вивіски там я не побачила, та пішли у парк. Ранок був сонячним та теплим, лише інколи прохолодний вітерець куйовдив моє чорняве волосся. Ми б гуляли не довго, якби не бабуся, що неначе грім серед ясного неба з’явилася біля нас. Вона розсипала червоні яблука і довго не могла їх зібрати. Ми підійшли допомогти їй, а вона, як і всі бабусі безмежно дякувала та бажала всіх принад життя. Коли Деймон був готовий попрощатися, бабуся вилила на нас купу інформації про себе, але чомусь мені не хотілося йти від неї, говорити, що ми кудись запізнюємося, як роблять більшість молодих людей, щоб уникнути вічної розмови зі старцями, навпаки, бабуся виявилася напрочуд гарною оповідачкою, а кожне її слово заворожувало та заспокоювало. І не тільки мене – художник теж, як причарований слухав про онуків бабусі Ганни та про її покійного чоловіка, що все своє життя хотів малювати, але заробляти такою працею було занадто важко, та все ж останні роки життя писав картини та продавав їх на вулиці, акуратно поставивши на лавку. Також ми дізналися, що наша нова знайома чекала на маршрутку до автовокзалу, а вже там вона б сіла на автобус додому. Деймон запропонував відвести бабусю, але та спочатку відмовила. Сказала, що це далеко, і що робити їй таку послугу не слід, тільки собі гірше зробимо, але художник наполягав. Зрештою, бабуся Ганна погодилася.
Коли я дізналася назву селища куди ми відправлялися – отетеріла. Селище міського типу «Диканька» було домівкою пані Ганни, і я вже їхала назустріч Гоголю та його нечистим силам. Дорога виявилася справді довгою, але бабуся не давала нам засумувати. Вона розповідала різні цікаві історії з життя та постійно допитувалася про нашу історію знайомства. Зрештою, Деймон розповів їй легенду, що вже давно була заготовлена на подібні випадки, а пані Ганна охала і говорила про те, що все життя вірила в кохання, і ми цьому підтвердження. Не знаю, яке кохання ми підтверджуємо… Наші стосунки вже давно перейшли межу норми, і зв’язок, який установлено між нами розірвати зможе лише смерть. Так воно і буде…

Диканьку я уявляла інакше. Моя фантазія малювала старі будиночки зі солом'яними дахами та велику кількість пам'ятників Миколі Гоголю. Замість цього з-за дерев виднілися сучасні будиночки, а у центрі стояв лише один пам'ятник письменнику. Але щось дивне було у цьому селищі, щось страшне і містичне з якоюсь гірчинкою всередині, і чим далі ми їхали, тим краще відчувалася та гіркота, правда я до сих пір не знаю, чи то повітря, чи то люди довкола були джерелом того диво-присмаку.
Під’їхавши до будинку пані Ганни, ми з художником прийнялися допомагати бабусі з переносом продуктів, які та закупила на ринку по найдешевшим цінам (про це вона розповідала дуже довго, так, що пів її оповіді я просто дивилася у вікно машини та по-справжньому ловила ґав, хоча все інше бабуся розповідала дуже цікаво).
Ось він – дім пані Ганни. Щось рідне і напрочуд тепле випромінював той будинок. Маленька біленька хатка, з невеличкими вікнами, що виходили прямісінько на дорогу. Червоні ворота підперті палицею, що сповіщає сусідів про відсутність господині – дивна сільська традиція; та просторий двір за ними. Ось, де і як жила уродженка Диканьки. Ми вже збиралася їхати, як пані Ганна запропонувала нам залишитися в неї. Сказала, що їй дуже самотньо і що ми гарні люди, яких вона полюбила, як своїх онуків. Цим вона лише помазала медом по серцю художника, бо ті слова є підтвердженням правильності його злочину. Звичайно, мій любий, не запитавши моєї думки, погодився на пропозицію і з величезною радістю допомагав бабусі по дому. Та найцікавіше настало ввечері…

Коли сонце зайшло за хмари, і зірки та місяць вийшли грати над Диканькою, чекаючи чорта, що мав би їх забрати, бабуся сіла за вишивання. Вона дуже любила цю справу, а особливо полюбляла вишивати нічне село та все, що з цим пов’язано. Я дістала книгу, яку брала у подорож (то була збірка творів Гоголя) та почала перечитування гоголівського Вія. Бабуся різко повернула на мене голову та пронизливим поглядом подивилася на книгу, а потім і на мене. Зробивши вигляд, що нічого не помічаю, я продовжувала читання, але текст розпливався, і я нічогісінько не розуміла. Зрештою, піднявши голову на пані Ганну я помітила щось дуже дивне у її постаті. Чи то містика творів Гоголя так на мене вплинула, чи то місце таке – зачароване, але мені здалося, що бабуся ця геть змінилася і тепер поряд зі мною сидить, хтось зовсім інший. Вона продовжувала дивитися на мене, і разом з тим, її пальці самі акуратно виводили візерунок на полотні.
- Що? Гоголя любиш? – нарешті запитала вона.
- Так, дуже, - у мене навіть голос трохи дрижав.
- Так я і думала, що любиш ти цього Микошу – його так у дитинстві називали. Гоголя багато хто любить, але я терпіти не можу! Бо ненавидів він жінок, і до хати своєї нікого не пускав окрім чоловіків. Вважав, що всі жінки – відьми, - останнє слово пані Ганна промовила пошепки, - хоча він був правий. Я відьма, ти відьма, ми всі – нечисті. А хто тут живе, так особливо…
Я дивилася на неї, як зачарована, не знала, що й говорити, і чи говорити взагалі. Хотілося втекти, але я сиділа, щоправда, обдумуючи варіанти втечі до художника. Він приймав ванну, після чого планував одразу піти спати.
- Є одна історія про цього Микошу та кішку, яка якраз показує його сутність. Якось п’ятирічний Гоголь залишився один вдома. Все було спокійно, єдине, що порушувало гробову тишу – годинник. Та ось, Микоша побачив кішку з зеленими очима, яка тихенько підкрадалася до нього. Хлопчик сприйняв її за нечисту силу, схопив та поніс у ставок, де і втопив. Після скоєного він довго мучився. Ось таким він був, дивним…
- Це ж зрозуміло. Він був дитиною, всі дітки бояться привидів, відьом та бабаїв, - трохи перелякано сказала я. 
- Ага… це не просто дитяча фантазія. Він з цим жив, і говорять навіть контактував. Ось звідти багата містика у його творах. Це місце таке – зачароване… - вона подивилася у вікно позаду себе, і почала щось бурмотіла собі під ніс, а я, не витримавши, здуру запитала:
- Що ви говорите? – бабуся повільно підняла на мене очі та безтурботно сказала:
- Молюся. Я роблю це кожного вечора, як за вікном темнішає, ще з восьми років. І не тому, що свято вірую, а тому, що молитва ця від злого потойбіччя захищає. Коли мені було вісім і я, прочитавши оповідання Микоши «Майська ніч, або утоплениця», пішла до озера, де ці створіння живуть. То був теплий травневий вечір. Все, як у Гоголя. Мати моя, Наталія Петрівна, була суворою жінкою. Нас у сім’ї було восьмеро дітей, а я сьомою – єдиною дівчинкою. Мій старший брат, який сидів у мами на шиї і не хотів працювати, дуже дратував її. Це було ще до війни, а коли вона розпочалась його забрали на фронт, де він і загинув. Але не про це зараз. Отже, мати моя була зайнята – вишивала мені квіточки на сорочці, тож я тихенько прошмигнула крізь неї та й побігла собі до озера. Вже вечоріло, навколо нікого не було. Я сіла на травичку біля води та й опустила ноги в озерце. Сиділа, сиділа собі, тихо, мирно, нічого не відбувалося, та тільки-но я зібралася йти, як щось у воді, неначе заворушилося. Я, трохи перелякавшись, заціпеніла, але одразу ж подумала, що то певно була риба якась. Та раптом, у воді обличчя дівчини показалося. І таке красиве… мала вона чорне волосся, білу-білесеньку шкіру та великі очі. Ось про кого мені подружки розповідали. Про неї – дівчину, яку хлопець в те озеро кинув, бо любив дуже, а вона його ні. От він її і втопив, та вона цього, певно, і сама хотіла. Не кричала, нічого, тільки пошепки говорила: «Якщо я туди, то і ти за мною!». Дівчина впала у воду, а парубок кожен день до неї приходив, і тільки через дванадцять років сам у воду впав – збожеволів… і втопився. Дівчина та схопила мене за ногу та й тягнути до себе, сміялася, на все село, та ніхто окрім мене її не чув, та й мої крики також. Та вже коли я майже здалася, і була готова набрати повні груди повітря в востаннє, вона мене відпустила. Лише шрами від її нігтів залишилися…
- А що далі? Ви більше туди не ходили? – я була вже вкрай наляканою.
- Ні… ходила. Ще й як! Правда вже молодою дівчиною, - вона десь з хвилину помовчала, а потім продовжила, - мені було вже шістнадцять років. Вся Україна оговтувалась від жахів війни. Наше село не було виключенням, багато що змінилося з того часу, але озеро лишилося недоторканим. А за часів війни нова легенда народилася, а чи правда то, чи вигадка, ніхто не знав. Говорили, що як тільки танки наближалися до водоймища, чи зброя яка, так одразу щось неземне людей топило, а зброю та інший військовий брухт відкидало, чи у поле, чи у німців. Кажуть, то справа рук утоплениць, а чи так воно, чи інакше? І от я, зі своїми друзями та парубком пішла на те озеро, порозказувати різних легенд та історій, так би мовити, нерви полоскотати. От ми й сіли край води, дівчата ноги в озеро опустили, як я у дитинстві, а хлопці хто куди – хто до нас, хто позаду сів, а один, звали ми його Безбожник, бо у бога та силу нечисту не вірив, пішов у воду купатися, та й доводити, що ніяких утоплениць в озері немає. То був травень, все, як у Гоголя. От ми і почали з дівчатами пісні співали, легенди розповідали, та й до звуків дивних прислухалися, що хлопці ж самі й видавали, лякаючи нас, - бабуся посміхнулася, але ненадовго, - та коли перші зірки на небі з’явилися та місяць заблищав, вже ніякі хлопці нас не лякали. Тихо було, тепло, затишно. Умить вітер подув, холодний, пронизливий до самих кісточок. Дівчата до хлопців притулилися. Пам’ятаю, як до парубка свого пригорнулася та й дивлюся на воду, де Безбожник стоїть. Сміється, прямо регоче, аж очі іскряться… кричить щось, та на глибину йде, мовляв погляньте, тих створінь не існує. Він повернув до нас голову, подивився на мене та й крикнув: «Той шрам, що на нозі в тебе, не утоплениця залишила, а батько твій, коли різкою бив. У тебе їх багато, але той найбільший. Любив він тебе сильно, але не по-божому… От і кара йому прийшла – учора». Після цих слів він заплив на середину озера й там, набравши повітря у груди та помахавши нам усім, в востаннє прокричав: «Ще побачимось!», і нирнув – втопився.
- Що!!! – я була шокована, - навіщо?
- Не знаю, та те що він смерті боявся було зрозуміло.
- Як боявся? Він же вкоротив собі віку…
- Так, бо цим він показав смерті, що непідвладний їй, і що жоден суд на небі його не зачепить. Так, він став блудною душею, застряглою між двома світами.
- А з батьком вашим, що було?
- А… батько. Те, що Безбожний сказав було правдою. Той дійсно мене бив, бо дуже любив, правда не правильно. І за день до смерті парубка, мій батько помер від чорної віспи – страшна хвороба, добряче його помучила. Після війни вони з мамою перестали спілкуватися, а підтримував зв’язок батько лише зі мною та моїм молодшим братом. Звістка, що він хворів і помер від того, прийшла до нас тільки через тиждень після його смерті. А от, як Безбожник дізнався про батька та про шрам, до сих пір загадка…
Бабуся Ганна закінчила свою розповідь саме тоді, коли до нас прийшов Деймон. Він запитав чи не втомилася я і чи не хочу піти спати, на що я відмовилася, бо бажання дещо спитати у пані Ганни виявилося сильнішим. Деймон прийняв моє рішення та залишив мене ще на декілька хвилин у компанії бабусі.
- Пані Ганно, а скажіть мені будь-ласка, якщо вам не складно, звичайно, як саме Вас любив батько? Як це не «по-божому?».
- О, люба. Дай Боже тобі ніколи такого не знати. То страшна любов, дивна і бридка. Я зрозуміла це тільки коли стала матір’ю, і коли побачила погляд свого чоловіка на наших дітей. Він їх любив, але не так, як мене мій батько. Бачиш, я була єдиною дівчинкою в родині, а татусь дуже хотів саме дівчинку. Мама говорила, що він був радий-радісінький, коли дізнався що у нього донечка. Він любив мене так, як люблять чоловіки жінок. Мене – малу дівчинку. Це було насилля, але я не шкодую про це, і не хочу шкодувати. І все погане я віддала йому, на той світ.
Бабуся сумно подивилася вниз та сказала мені йти спати, бо завтра новий день, нові емоції, розповіді, ми й так надовго засиділися. Я, побажавши доброї ночі, відправилася до художника у маленьку кімнатку, яку бабуся називала галереєю, бо там було багато старих фотографій. Мій чоловік вже спав на великому та високому ліжку. На пружинах, один на одному лежало три матраци, і саме завдяки їм ліжко було м’яким та високим. Великі вікна, що виходили на двір та одне маленьке віконечко на сільську вулицю – затишна сільська хата. Біля віконечка стояв старий сундук з речами, певно ровесник пані Ганни, а може і старший, де Деймон акуратно склав свої речі. То була місячна ніч, зоряна, ясная, як у пісні співалося. Раніше я не зовсім розуміла краси нічної пори, але саме в Диканьці, дійшла висновку, що жоден сонячний день, чи сніжок за вікном не зрівняються з теплою нічкою. Все містичне, з дивною гірчинкою покинуло мене, тепер лише солодкий сон та спокій кружляли довкола і саме з ними я й поринула у казкові краї.
Та сон виявився не спокійним. Щось постійно мене будило вночі, чи то кіт, якийсь, чи то гілка, що била у вікно. Я прокидалася від простого дзижчання мухи, чи повороту художника. А коли, зрештою, більш-менш заснула, то побачила сон, що колись наснився мені у дитинстві. То був мій перший нічний кошмар. Я пам'ятаю, що напередодні до нас у дитячий садок приїжджав ляльковий театр, і там мене дуже налякала стара іграшка. То була мама-зайчиха вся у плямах, сірого кольору з покатаною шерстю. Очі в іграшки були нерівні та чорні-чорні. І от у вісні я знову зустрілася з цією потворою, тільки тепер то була не просто мама якогось іграшкового зайчати, а моя. Те ж саме наснилося мені і тієї ночі в Диканьці, але там мама-зайчиха не була жахом, а навпаки солодкою мрією. І це було найважче, що я коли-небудь бачила уві сні. А прокинувшись на ранок під гучний спів півня, я вдруге втратила маму – назавжди.

Сонце припікало не на жарт. Художник все ще спав, а бабуся вже поралася на вулиці. Мене мучило питання: «Як у такому віці вона така моторна, рухлива, весела та життєрадісна?». Тоді мені теж захотілося після сімдесяти років бути, як вона, але вже більше року потому це бажання мене покинуло… Я обережно встала з ліжка та пішла до пані Ганни. Треба було допомогти їй, бо хоч вона і була проворною, але все ж роки давали своє, і бачити, як їй часом важко, було для мене мукою. Та я не встигла. Бабуся вже все поробила і, простеливши кофтину на лавку, сіла. Пані Ганна привіталася зі мною та запропонувала сісти біля неї, бо дуже хотіла дещо запитати. Серце забилося сильніше, стало страшно від її погляду, який ніби усе на світі знає, і про мене з Деймоном також.
- Аню, скажи мені, мила, а чи любиш ти чоловіка свого?
- Ну… так, звичайно. Ніяк інакше, - мій голос дрижав і не хотів мене слухатись. Чомусь ця розмова змушувала мої очі наповнюватися слізьми, неначе нічого подібного до художника я й не відчуваю.
- Це дуже добре. Але, бачиш, чого питаю… є щось між вами не правильне, чи то приворот, чи яке прокляття, а чи почуття просто не чисті. Як тільки ви у хату мою зайшли вчора, так я одразу од вас цю чорноту почула, неначе могильне що.
- Та, пані Ганно, це все дурня якась. Все у нас добре, ні заклять, ні почуттів не чистих… - говорячи це, я червоніла, як у школі, коли брехала про забутий вдома зошит з домашньою роботою.
- Ну дивись, я тебе повідомила. Була колись у мене одна знайома, така собі чисто логічна особа. Відмінниця одним словом. І чоловіка вона теж за логікою обирала. Ми з нею були у дуже складних стосунках, бо мали різні погляди на життя. Подобався мені хлопець один, красень такий, добрий, чесний та ще й розумний. Одним словом – знахідка. А які ми з ним схожі були! Всі нам про це казали. Був він близьким товаришем цієї дівчини, настільки, шо всі думали, буцімто вони пара. Але обидва заперечували це. І коли через три роки такої дружби вони одружилися, ніхто й не здивувався. Та не було між ними ніякого кохання, лише дружба та спокій. Їм просто було зручно разом, тихо і затишно. Чудову сім’ю вони створили. Діти були у них щасливі та жили у суцільному мирі. Але правильність матері одну з дочок до озера того довела. Втопилася бідна дівчина, бо мати була проти тих її почуттів полум’яних. Казала їй: «Ти грішиш, бо палаєш до нього, забуть, все не так має бути». Батько у сорокарічному віці занедужав та й помер, і вона залишилася одна. Так от, до чого я тобі це розказала. Коли вони до мене в хату зайшли, почула я могильний запах, такий же як і від вас. Вони виглядали щасливими, та було шось не те. Не любили вони один одного, а могилою пахло, бо до старості разом не прожили. Бережись, Кораліно, і про стосунки ваші подумай, поки не пізно. Ти можеш все виправити. Я ж знаю, що у вас не так…
Все похололо. Вона назвала моє справжнє ім’я! Бабуся була відьмою і це стало зрозуміло ще минулого вечора, але тільки на ранок я підтвердила свою здогадку. Що робити? Я дуже хотіла розказати їй все, але не могла – гіркий ком у горлі застряг і жоден звук, навіть шепіт був для мене непідвласним. Ми мовчки сиділи близько десяти хвилин, але здавалося, що мовчанка ніколи не припиниться. Тишу перервав художник, який вийшов з хати на вулицю, позіхаючи та посміхаючись ранковому сонечку. Привітавшись, Деймон пішов у сад, де зірвав яблуко та промовив: «Найкращий сніданок – свіже яблуко прямо з яблуні!». Ми думали їхати вже того дня, але бабуся настояла, тож ми залишилися ще на один день. Планів не було, але пані Ганна підкинула гарну ідею – сходити до Диканського озера та пройтися яром. Нам, як міський жителям ця ідея припала до душі, тож вже о десятій ранку ми вирушили до яру, а прогулянку озером лишили на вечір.

Українська природа навесні і влітку найвродливіша з усіх. Це не пересушені пустелі, не дощові тропіки, не трохи прохолодні дощі й густий туман, і не надзвичайно спекотні курортні краї – це жива та зелена природа. Теплий вітер і прохолодна вода, палке сонечко та яскравий місяць. Ми йшли стежкою, що проклали люди, до, як здавалося, краю світу, але чим ближче ми підходили до нього, тим більше він віддалявся. То був наш політ – його вільний, мій наполовину. Мені хотілося впасти прямо у польові квіти, і провалитися крізь них до країни Див разом з Алісою, але то було неможливо. Деймон зв’язав наші душі у день мого викрадення і до самого останнього дня не розв’яже їх. Коли настав час йти назад я трохи засумувала, але, так само як і у дитинстві відчула ту різку хвилю, між глибоким сумом та невимовною радістю. Попереду озеро, а значить і пригода. Моє серце підказувало туди не йти, але ноги вели стрімголов, крізь колючу траву, по теплому асфальту.
Настав вечір. Погода була настільки літньою, що я вперше за всю весну вдягнула сукню. То була червона, середньої довжини сукня з ніжними рукавами три чверті. Чомусь я боялася носити сукні, можливо, тому, що всі роки полону я провела саме у них, що змінювали одна одну раз на тиждень. Так, Деймон піклувався про мою чистоту, та ти, любий читачу, це і сам знаєш. Отже, коли того вечора ми вийшли з двору і попрямували до озера, що знаходилося не так і далеко, хвилин п'ятнадцять пішки, сонце вже сідало. Я не була готова до утоплениць й інших містичних створінь, але мій внутрішній чортик потай кликав всю нечисть села Диканьки до нас на озеро. Трава поколола мені всі ноги, а от художнику ні, бо він був у штанях, тож радісно йшов крізь колючу зелень. Коли ми, зрештою, дісталися озера я озирнулася, і знову щось гірке почулося мені у роті. Деймон запропонував сісти на лавку, яку самотужки змайстрували селяни; я коротко переповіла йому вчорашню історію бабусі про знамените озеро, але про ранкову розмову змовчала. Сонце вже сіло і небо запалало рожевим сяйвом, а згодом і зовсім стало темним, й покрилося зірками. Повний місяць гарно освітлював усе навкруги, так неначе на вулиці був звичайний похмурий день. Я поклала голову Деймону на плече і не поспішаючи закрила очі, як раптом у тиші почувся неспокійний голос художника.
- Я не хочу жити.
- Що? Ти здурів?! - я не могла стримати крик. Він сказав, те, що всі роки полону роїлося в моїй голові, те, про що я потай думала і одного разу мало не скоїла. Я вилупила на нього очі та прийнялася чекати відповіді, або ж простого слова "жарт". Довго чекати не довелося, художник продовжив:
- Я не хочу жити. І от прямо зараз я маю гарну нагоду скоїти суїцид. Ти ж мені не відмовиш? Скажи чесно, Кораліно, ти мріяла про мою смерть…
- Не правда. Якби ти помер, то я б пішла за тобою, бо була повністю ізольована від світу, забув? І, взагалі, ми вже говорили на цю тему, не бачу сенсу піднімати її знову. Як ти кажеш: «Не дури!».
- Ти така смішна коли злишся, але я щиро говорю про самогубство.
- А мені здається, що ні. Ти посміхаєшся, самогубці так не роблять. А ще вони мовчать.
- Ну ти ж у нас знавець з цієї теми, - він гарно мене підколов. Деймон підвівся і попрямував до води. Про всяк випадок я теж встала та обережно, не поспішаючи, пішла за ним. 
- Куди йдеш? Агов!
- До твоїх подружок.
- Яких ще подружок?
- До тих, кого відьмами називають. До утоплениць. Вони себе і парубків гублять.
- Ти хворий? Що з тобою?! Зупинись негайно!
- Не вказуй мені, жінко. Запам'ятай я - голова, ти - шия.
- Вибач, але ти певно придурок ще той, - я підбігла до нього й коли художник вже хотів ступити у воду відтягнула назад.
- Русалко, а можна вас поцілувати? – Деймон підвівся на лікті та потягнувся до мене з поцілунками.
- Дурко! Навіщо ти це робиш?
- А ти шо злякалася? - він промовив це високим голосочком та посміхнувся.
- Взагалі-то, так.
Я подивилася Деймону в очі і вперше за роки проведені з ним, побачила шалену прив’язаність до мене. В науці це називають лімським синдромом, коли агресор (терорист, викрадач) відчуває симпатію до жертви (полоненого), настільки, що готовий його відпустити. Часто жертва не хоче цього, бо так само перебуває у стані стокгольмського синдрому. Ця взаємна прив’язаність породжує всі сильні людські почуття, такі як: дружба та любов. Ці синдроми не хвороби, а лише спосіб захиститися. Таким чином, наша психіка оберігає нас від глибокий травм, часто не сумісних зі звичним поняттям щастя. Про всі ці терміні я довідалася лише в цьому році, коли мій полон добігає кінця. Але про це трохи згодом.

На березі ми сиділи довго. Вовки чи вовкулаки, тоді це не мало значення, вили на повний місяць. Моєю червоною сукнею грався теплий весінній вітер. Нічна Диканька виглядала так само, як в творах Гоголя. Теплі руки Деймона ніжно гладили мої плечі, і під тихі звуки полтавської симфонії природи, в темряві з’явилася постать молодої дівчини. То була утоплениця в білій довгій сорочці з вінком на голові. На руках вона тримала маленького хлопчика і наспівувала йому колискову. Дівчина йшла водою до нас, і з кожним її кроком моє серце здригалося все більше і більше. Я підняла голову на Деймона, з надією, що він також її бачить, але ні. Він дивився прямо туди, де була примара, але нічогісінько не бачив! Я знову перевела погляд на утопленицю, сподіваючись, що вона зникла, але ні – примара наближалася. Я пошепки запитала у Деймона, чи не бачить він дівчину на озері, і він відповів, що жодної там немає. Невже це моя уява так сильно розігралася під дією оповідок бабусі? Чи я вже сон на яву бачу? Я піднялася на ноги, була готова кричати, кидати каміння у воду, але утоплениця зникла, а тканина, де лежав хлопчик, спокійно погойдувалась на воді. Я закричала від несподіванки, сльози хлинули рікою і я впала на коліна. У ту ж секунду до мене підбіг художник й обійняв. Руками обхопив моє обличчя та почав витирати сльози, промовляючи заспокійливі слова. Дорогою до хати я декілька разів мало не падала, так ця примарна зустріч мене втомила. Сили неначе покинули мене і навіть повністю відкрити очі було для мене неможливо. У полі, коли я вже вкотре, міцно тримаючись за руку художника, волілася впасти, Деймон, зрештою, взяв мене на руки. Його тіло було теплим, а шия, прямо горіла. Я пригорнулася до нього, обвила шию двома руками та поклала свою голову на плече. Він поцілував мене у лоба та, обережно переступаючи через ямки й камінчики, поніс до хати. Того вечора ми мало не втратили один одного, а чи жартома чи ні, не має жодного значення.

Наші канікули у бабусі закінчилися. Ми потихеньку збирали речі, бо вирушати далі зовсім не хотілося, а пані Ганна тільки й робила, що пропонувала нам залишитися ще на день. Але до липня ми мали повернутися додому. Не знаю чому саме до липня, так було вирішено ще в квітні, тож ми слухняно слідували цьому правилу. Речі зібрали, з бабусею попрощалися і були готові вирушати, але стара покликала мене на пару слів, а Деймона попросила почекати в машині. Я трохи нервувала, бо вже прекрасно знала, що пані Ганна чудова відьма. Художник, певно подумавши, що наша розмова матиме суто жіночий характер, навіть не заперечував, і мені прийшлося йти. Бабуся посміхалася і довго дивилася на мене мовчки. Тільки коли я запитала в неї навіщо вона мене покликала до себе, промовила:
- Мені шкода тебе. У тебе дуже важке життя. А знаєш, як саме я це зрозуміла?
- Як? – недовірливо запитала я.
- Все твоє нутро, ти в цілому – очі, ніс, ноги, руки, волосся все-все гірчить. Ти і сама це знаєш, і так, я знаю що ти запитаєш. Всім кому залишилось мало по приїзді в Диканьку гірчить у роті. Це смерть так про себе сповіщає. Тому всі хто тут живе про свій відхід на той світ знають, навіть попереджають. Але смерть твоя настане, коли іншу смерть породиш, а буде то на велике свято. Все, годі, ступай, дитино. Мені теж не довго залишилось.
Я попрощалася і повільно пішла до машини. Треба було приховати свої почуття і, швидко вигадати про що ми говорили. Я не хотіла, щоб Деймон дізнався про пророцтва бабусі, тож натягнула посмішку та сіла в машину. Художник посигналив пані Ганні і ми вирушили у наступне місто – Дніпро.

***
Так і не побачивши Полтаву ми вирушили далі. Погода за вікном була надзвичайною – світило сонце, дув легкий теплий вітерець, а пташки співали, як у дитинстві. Як тільки ми покинули Диканьку гіркота, що була присутня до цього у роті різко зникла. Підтвердження слів бабусі? Я не хотіла в це вірити, але зараз я все чудово розумію – кожне її слово. Дорогою ми майже не говорили, я дивилася у вікно і обдумувала розмову з пані Ганною, а художник плавно вів машину. Він, як завжди їхав швидко, але тоді, в мені точилася така запекла битва розуму та почуттів, що я просто не звертала уваги на швидкість. Та найцікавішим було те, що Деймон не запитав мене про мою розмову з бабусею, ніби він знав, що мені сказала пані, ніби він також все відчуває.
Дорога в дві полоси поступово збільшувалась і тепер ми їхали широкою трасою. В’їхавши у місто, першим, що кинулося мені в очі став довгий сіро-коричневий будинок з рожевою смужкою внизу. Я й гадки не мала що це – чи гуртожиток, що було ймовірніше всього, чи будинок з квартирами. Взагалі, місто доволі дивне. Певно саме у Дніпрі найбільша кількість старих радянський будинків, таких собі – панельок. Я сама жила в такому у Львові і мені знайомий кожен будинок, кожне вікно, під’їзд та планування квартир. У старому Львові жила моя бабуся, до якої я часто ходила малою, а коли вона померла батьки думали переїхати туди. Але не вдалося, причини мені не відомі.
За звичкою, яку ми порушили у Полтаві, художник одразу поїхав заселятися до готелю. Ми під’їхали до великої білої будівлі, де великими, акуратними літерами було виведено «Асторія». Я знала, що у Львові теж є такий готель, і я чула, що він не поганий. У Деймона, наче був нюх на гарні готелі та ресторани. Ми ще жодного разу за час подорожі не побували у поганих місцях.

Взагалі, після справжнього відпочинку в Сумах, обнадійливого знайомства в Харкові та містичних канікул в Диканьці, всі наступні міста були для мене нудними та не цікавими. Мені знову хотілося повернутися до бабусі, до Льоні та до романтичного готелю в обійма художника. У Дніпрі ми побули не довго, і вже наступного ранку виїхали до Запоріжжя. Дніпро показало нам багато музеїв, пам’ятників та парків. Коротко кажучи ми подивилися класичну туристичну програму. Також мені прийшлося сидіти на декількох лекціях для художників, бо того хотів Деймон. Можливо, я і була б рада цьому, якби не відчувала певну втому. В востаннє так нудно було ще у школі. Я й забула, як це сидіти та «уважно» слухати дядю з монотонним голосом та, певно, поганим запахом з рота. У мене в школі був один представник таких лекторів. Він викладав історію, завжди ходив в полосатому костюмі та акуратно причесаним чорним волосся з лупою, що падала йому на шию і одяг. Чоловіку було десь за сорок. Він часто говорив, що без його предмету життя не можливе, і в будь-якій сфері історія знадобиться. Тоді я була конче не згодна з ним, але зараз, розумію, що незмінна його фраза, певно, була єдиною правильною. Історію він знав не добре, бо постійно читав матеріал, у той час, як інші вчителі розповідали все самотужки. Бувало, він робив опитування по пройденому матеріалу, і коли черга доходила до якоїсь гарненької дівчинки, він тихенько підходив до неї, та нахилявся прямо до її губ. Дивився, як вони рухаються, та повільно дихав. Колись, черга стати його «жертвою» впала і на мої плечі. Микола Вікторович підійшов до мене й нахилився, дивлячись прямо на мої губи. Я почула довгий, пронизливий до самих кісточок видих, а разом з ним і запах – тухлої риби, часнику і чогось іще, на той час мені не відомого. Мій вчитель історії створив окремий вид чоловіків у моїй голові, куди потрапляли дорослі, статні і бридкі особи.
Після останньої, найдовшої лекції ми, зрештою, сіли в машину і поїхали далі. Знову поля, села та автомобілі. Знову довгий шлях і вічний полон.

***
Дорогою до Запоріжжя Деймон постійно дивився в телефон, ніби чогось чекаючи. І от вже біля в’їзду до міста мобільний задзвонив. То був вирішальний дзвінок у нашій подорожі, бо після нього, Деймон просто проїхав Запоріжжя повз. Коли я запитала в чому ж причина такого хвилинного перебування у, як його називала мама, «місті козаків», художник відповів, що його давня знайома вже в Одесі. Слово «вже» мені було незрозумілим. Чому саме «вже»? Виявилось, що ще у Львові, коли я випросила Деймона поїхати у подорож, він домовився зі своєю подругою, зустрітися в Одесі на початку червня. Художник чекав, коли та зателефонує йому і скаже, що вже під’їжджає до міста, щоб також під’їхати. Лише одне питання повставало у моїй голові «Чому вони не домовилися про зустріч, наприклад за тиждень до поїздки в Одесу, чому саме така дивна схема, і навіщо було художнику чекати того химерного дзвінка?». Відповідь я отримала, як тільки ми зустрілися з жінкою. Вона весь цей час була у Франції, де працювала викладачем малювання у художній школі і просто не знала, чи приїде в Україну взагалі. Навіть за тиждень до зустрічі, жінка все ще думала, що може не потрапити в Одесу, а от чому вона цього не знала, так і залишилося для мене питанням.

В очі одразу ж кинувся дивний одяг та незрозумілі аксесуари на жінці. Взагалі, я думала, що всі художники, архітектори, дизайнери та фотографи вдягаються дуже гарно, але ця жінка, певно, була виключенням. Ми «схопили» її біля вокзалу. Вона стояла з великою валізою та просто гігантським пакетом рожевого кольору. Жінка була, певно, найяскравішим, що я бачила за останні десять років, а може і за все життя. Фіолетові колготки з дивним візерунком, чи то квіточки, чи сердечка; коричневі туфлі з квадратним носом та широкими, невисокими підборами. Багато прикрас, що були і на шиї, і на руках, а на кожному пальці виблискувало по одній каблучці. Темно-зелена коротка спідниця та футболка з довгим рукавом кольору хакі. Жирне волосся акуратно прилизане, у хвіст, який у свою чергу довгими, не акуратними пасмами спадав по спині. Дивно вдягнена жінка сіла до нас в машину на заднє сидіння і, привітавшись зі мною, почала торохтіти з Деймоном про якісь незрозумілі для мене речі. Вона говорила чистою російською мовою, і я вперше за всі роки полону почула російську художника. У його виконанні ця мова звучала дещо дивно та незрозуміло. Багато слів він вимовляв з чітким українським акцентом, а переклад деяких просто не знав, тому говорив українською. Ми їхали не довго. Зовсім скоро наша машина завернула у двір, де перше, що я помітила – це велика кількість дітей, ціла юрба! Два хлопчика грали у літачок, що запускали в небо, і дивились, як він повільно падає. Та як тільки ми зупинилися біля під’їзду, де раніше жила подруга Деймона, літачок застряг на дереві. Діти довго думали, як його дістати, але на їх щастя, чоловік, що проходив повз, помітив горе хлопчиків і зняв літак з дерева. Такі дорослі завжди викликають пошану, бо не дивлячись на свій, часто не маленький вік, залишилися дітьми. Зберегти маля всередині себе – не проста задача.

Квартира знаходилася на четвертому поверсі п’ятиповерхівки. Першою зайшла Юля (жінка), за нею Деймон, а вже потім я. Вона поставила сумки прямо біля дверей і одразу ж пішла показувати художнику нашу «кімнату». То була звичайна прохідна вітальня, де стояв великий старий диван, що не складався, навпроти маленький телевізор, а поряд з ним фортепіано. В іншому кутку кімнати стояв круглий ретро стіл, а за ним висока шафа зі скляними дверцями, за якими акуратно стояв сервіз, такий, певно, був у кожного вдома. Після того, як Юля показала місце нашого перебування на наступні три дні, вона відправилася на кухню. Поставила чайник й продовжила екскурсію. Ми вийшли на балкон. То була імпровізована майстерня з білими стінами та зеленими шторами. У правому кутку стояв мольберт, а у лівому фарби. Вони були складені не акуратно, хаотично. У Деймона все розташовувалась по порядку, якщо фарби – то по кольорам, якщо книги – то по розділам, якщо посуд – то по величині. В Юлі ж все було так, як їй те було зручно. Свою кімнату вона не показувала, сказала, що там дуже брудно і не прибрано, тож одразу з майстерні ми пішли на кухню.
Ніколи в житті не пила настільки гидкого чаю. Він був не солодкий, гіркий, так ще й смердів казна чим. Я бачила, що художнику теж не до вподоби такий напій, а от Юля була в захваті. Взагалі, ця жінка була дуже дивною, але я прекрасно розумію, чому Деймон так тісно з нею спілкується, і чому до сих пір підтримує зв’язок. Вона безмежно цікава співрозмовниця. Багато знає, та ще й круто розповідає. Вперше в житті я з нетерпінням чекала будь-якого слова, що, як ластівки вилітали з її вуст. Тоді згадалася давно забута звичка – дивитися на мамині губи, поки вона щось читає. З цим у мене асоціюється дитинство, і саме ця жінка повернула мене туди… 

Сили кудись йти, на щось дивитися вже не було. Я мало не засинала прямо за столом на кухні під час вечері. Деймон та Юля говорили про життя після училища, також згадували студентські роки та школу. Як виявилось вони були ще й однокласниками. Чесно кажучи, моє жіноче «Я» дуже нервувало через такий тісний зв'язок між ними. Художник сміявся, згадував юність і постійно дивився на мене. Дитиною, я була дуже веселою та активною. Мені було не важко заговорити з мало знайомою людиною, але після десяти років полону комунікація стала для мене непосильною задачею. Вже пів години ми сиділи на кухні, але тільки, коли вечеря добігала кінця жінка мене помітила. Вона тихо, неясно запитала: "Як тебе звати? Пробач, я забула". От так пам'ять, нічого не скажеш! Я так само тихо промовила своє вигадане ім'я. "Аня" було моїм вже другим «Я», більш відкритим та легким, чистішим та набагато дорослішим. Чимось абсолютно звичайним з гидким присмаком простого буття. Ще пару запитань щодо моєї освіти і нарешті те, заради чого вона розпочала розмову зі мною: "А як ви познайомилися?". Легенда завжди була одна – у галереї, під час виставки робіт художників сюрреалістів.
За роки життя з Деймоном я почала не погано розбиратися в образотворчому мистецтві. Моїм улюбленим художником був Моне. Його роботи чимось нагадували мені Ван Гога, улюбленця Деймона, і це не могло не тішити мого чоловіка. Він був певен, якщо у людей збігаються смаки у мистецтві, то вони є ідеальним доповненням одне одного. І, можливо, це було правдою.
Ми трохи поговорили про роботи Далі, які особисто для мене були дивним сном божевільного. Деймон розповідав про те, як сильно не любить Далі, як людину, і як захоплюється його роботами. У свою чергу Юля, зробивши великий ковток гидкого чаю, почала довгу оповідь про Енді Воргола. Його шовкодруки та дивний погляд на речі мені абсолютно не імпонували, але такій епатажній особі, як Юля, Воргол підходив однозначно.
Залишок вечора ми провели граючи у шашки. Я дуже любила цю гру, а от коли Юля дістала біленьку коробочку карт, на душі з’явилося почуття смутку і наближення нудьги. Моє невміння грати у цю азартну гру ще зі школи робило мене білою вороною, але я принципово не хотіла в неї грати. Тож, коли художники сіли один напроти одного і розгорнулася справжня запекла гра, я вмостилася за фортепіано. Колись давно прабабуся вчила мене грати на ньому, але я дуже не хотіла. Говорила, що це нудно й нецікаво. Але тепер, коли я побачила це маленьке коричневе диво з золотистим написом «Україна» у правому кутку над клавіатурою, єдине бажання, що виникло на серці – заграти ту давню мелодію. То був "Щедрик" – народна українська щедрівка в обробці Леонтовича. Прабабуся багато про нього говорила, а особливо про його загадкову смерть, а я дивилася на неї, та затамувавши подих, чекала жахливої розв’язки. Музичні вечори під звуки клавіш, яких ніжно торкалися маленькі пальчики прабабусі – найкращі спогади дитинства.
Коли я вже втомилася від гри на фортепіано, Деймон і Юля нарешті закінчили гру. Вже було пізно, тож хазяйка квартири, поспіхом показавши нам ванну кімнату, пішла спати. Та і мені такого довгого дня дуже хотілося скоріше помитися і відправитись у сни.
Маленька ванна, тепла вода та цупкий рушник. Все, як у дитинстві. Далі холодні краплинки води на тілі, одяг, який я ретельно намагалася натягнути на своє вологе тіло, бо ніколи не любила насухо витиратися, і свіжість. З цими почуттями я вийшла з ванни та попрямувала у ліжко, таке ж холодне, як і повітря. Дивно – за вікном спека, а у будинку холодно. А ще, давно забуте почуття бруду. Так, саме бруду. Я завжди була доволі бридливою людиною. Ще дитиною, коли приїжджала до прабабусі в село дуже не дуже любила спати на постелі, яка зберігалася у неї в шафі. Мені здавалося, що вона брудна. Насправді ж, тільки-но випрана білизна була лише моєю, і нічиєю більше. Ніхто нею не користувався, вона з нетерпінням чекала лише на мене. Той вечір пахнув дитинством, з почуттям мокрого тіла, холодного одягу і трішки брудної постелі.

Наступного дня Юля вирішила показати нам місто. Я дуже давно хотіла побувати в Одесі. Пам’ятаю, як тато розповідав про свою першу поїздку на море. Він говорив, що Одеса місто абсолютно не українське. Воно має зовсім інших присмак і запах. Вся Україна, по його словам, пахла зеленою, щойно скошеною травою, річками і землею, а Одеса мала запах моря і солі, заморських делікатесів і сухої трави. Він обіцяв поїхати в Одесу влітку 2005 року, але я зникла. Тож мені прийшлося чекати ще дев’ять років, аби потрапити туди. Те, що ми взагалі вирушили у подорож було, певно, найбільшим моїм досягненням. Якби я не стала його половинкою, якби ми не перетворилися в одне ціле, я до сих пір сиділа б під землею. Стокгольмський синдром забезпечив мені відносну безпеку та щастя.

Першим ми відвідали пам’ятник Дюку. Того ранку навколо нього зібралося безліч туристів, які слухали екскурсовода і паралельно фотографувалися. Ми також зробили пару фото і продовжили слідувати за Юлією. Дорогою до наступної зупинки вона розповідала багато цікавих історій про своє рідне місто, і з кожною новою історією я все краще і краще відчувала дух Одеси. Потім ми відвідали музей сучасного мистецтва. То було дечим дуже дивним, що іноді нагадувало роботи сюрреалістів. Багато скульптур були схожими на роботу Далі «Антропоморфна шафа», яку особисто я не люблю. Мені, як простій дівчині, що лише чула про витвори мистецтва, одразу ж стало нудно, а от художникам було про що поговорити, і що роздивитися. Справжнім відкриттям того дня стали працівники музею, які впізнавши Деймона, попросили автограф для їхньої галереї, і я вперше за час життя з художником дійсно зрозуміла, що він відома людина в аристократичних колах.
Відвідавши ще декілька місць ми нарешті повернулися додому і вечір знову перетворився на безкінечну гру в карти з гидким чаюванням і почуттям бруду на вологому тілі.

Наступного ранку я, прокинувшись раніше за всіх – лежала, дивлячись на стелю. Мені наснився страшний сон про який я не хочу писати, бо до сих пір згадуючи його, холоне кров. Але фраза, яка була ключовою у сні влізла мені у пам’ять, як настанова на подальше життя з художником. «Ніколи знову!». Ці два слова були написані на фотографії, яку я б краще не бачила. Є речі, які я не буду вписувати у свій дванадцятирічний «літопис» і цей сон, краще лишиться тільки в моїй голові. Того ранку я прийшла до висновку, що дуже втомилася від подорожі, тож коли Деймон прокинувся, я так йому і сказала. Спочатку він подумав, що це такий жарт, що я у гарному гуморі, і вирішила над ним познущатися, але ні. З невідомих мені причин очі налилися слізьми і я розплакалася. Тоді я не маніпулювала ним, не грала дешеву роль, піддавшись примхливим поривам, тож він мені повірив. Рішення було прийняте одразу і після сніданку ми відправилися додому. 

***
Важка та довга дорога. Здавалося, що ми ніколи не приїдемо і ця подорож закінчиться вічністю. Села, поля, міста, і знову села. Я вже так від цього втомилася, що, побачивши дім, розплакалася. Відчуття, що прожила там усе життя. Машина заїхала у двір, я невпевнено вийшла і на повні груди вдихнула аромат свіжого повітря. Чомусь саме у дворі художника повітря найсвіжіше і найсолодше. Ми зайшли в будинок і почуття першого візиту нагору повернулося. Я знову відчула себе полоненою, зі зв’язаними руками і ногами, з пов’язкою на очах, неспроможна говорити і дихати. Ніщо не врятувало б мене від цього почуття, навіть подорож, яка ніби відкрила мені світ, що протягом десяти років був для мене недосяжним Вона тільки підтвердила мою нереальність, моє примарне існування. 

Перший тиждень став для нас справжнім випробуванням. Ми вже не були жертвою і насильником, перш за все, ми були чоловіком і дружиною, а отже – одним цілим. Я старанно намагалася виконувати обов’язки дружини, Деймон намагався дарувати мені ніжність і турботу, але це скоріше нагадувало дешеву мелодраму. Все було награним і абсолютно не щирим.

Пройшов місяць після повернення додому і художник вже перестав грати роль люблячого чоловіка. Деймон почувався набагато впевненіше на своїй території. Він знав, що втекти я не зможу, та і не захочу, тож поступово набирався сили, щоб нанести нові рани. Вперше за довгий час я по-справжньому відчула страх перед синцями і подряпинами, які не поспішаючи, ступали на поріг. Його очі наповнювалися злістю, коли я робила щось не так. Наші ночі з ніжних і люблячих перетворилися на жорстокі й грубі. Ти, любий читачу, можливо не віриш у такі швидкі зміни в поведінці художника, але саме з цим ми постійно боролися, і саме це одна з причин, чому ми не маємо шансу на світле майбутнє. Але моя підготовка до агресії Деймона була марною. Ми сильно посварилися лише раз і тоді він вдарив мене лише по руці. Я бачила, як йому хочеться побити мене мало не до смерті. Я відчувала, як він бориться зі своїми демонами і бажаннями, і як сильно мене любить. Я вже казала, але… для нього кохання – це найбільша мука. 

Так пройшов рік. Я відвідала могилу батьків. Було важко їх знайти, але я впоралася, тож спокійно стояла біля двох холодних плит, тремтячи від холоду. Дощ жорстоко постукував по парасольці, заповнюючи водою яму, де я стояла. На свята ми раділи, разом готували і обкидалися борошном (Деймон любив це ще з дитинства). Влітку та весною часто влаштовували ночівлі у дворі, коли було тепло і сухо. Побутові питання повставали так, само, як і в звичайних пар – спочатку кожен день, а потім все рідше і рідше, бо звикали і йшли на компроміс. Наші останні роки поруч були звичайними і до болю простими. Все було, як у всіх.
Восени 2015 року дещо змінилося. Можливо я повірила у наше майбутнє, а може і художник пустив іскорку надії, та ми вирішили зробити важливий крок. Але, як і у більшості пар, це виявилося несподіванкою. Ту ніч я ніколи не забуду.

То був початок жовтня. Я весь день пробігала по дому прибираючи та переставляючи меблі. Художника вдома не було, він мав повернутися ввечері, тож я вирішила підготувати йому сюрприз. Я сподівалася змінити вітальню, переставити диван, крісла. Хотіла, щоб там з’явилося місце для танцю, але не вийшло. Меблі були занадто важкими. Думати прийшлося швидко, бо годинник вже показував 18:08. Деймон мав прийти зовсім скоро, а в мене ще нічого не готово! Та раптом, одна божевільна ідея, зрештою, прийшла мені в голову. Я швидко перевдягнула червону домашню сукню на червону вечірню з глибоким вирізом та довгою спідницею. Її рік тому купив художник, і сказав, щоб вона просто висіла у мене в шафі – з нею я буду почуватися повноцінною жінкою. Глибоке акуратне декольте, без єдиного натяку на непристойність. Я почувалася красивою та привабливою, але не такою, як тоді на вечірці на честь Хелловіна. Помилувавшись собою у дзеркалі я написала записку, де вказала місце свого перебування і «зникла».

***
Почулися кроки. Важкі, страшні кроки. Сходи грали мелодію жаху, і я знову стала чотирнадцятирічною дівчинкою, яку щойно вкрали. Відкрилися металеві двері, за якими стояв він. Вперше помітила, як художник змінився. Коричневе густе волосся, вже почало рідшати, а зачіска з красиво укладеного на лівий бік волосся, змінилася на акуратно зализане назад. Колись майже непомітна щетина, стала колотися і пробиватися крізь шкіру Деймона, навіть щойно після гоління. Він старішав, але все ще божеволів від мене. Я теж вже не була юною особою з рум’янцем на щоках та невинністю в очах, але все ще манила його останніми подихами молодості. Художник зайшов до мене, взяв на руки і поклав на ліжко. Двері до моєї кімнатки були відчиненими, і саме такий пейзаж, був моєю мрією всі роки проведені внизу. Абсурд! Але тоді, у тій кімнатці зародилося нове життя, нова кров, і нова сила, яка через рік змусила мене сісти за цей рукопис, сильною, у гірких сльозах.

Весь жовтень я провела в очікуванні зими і ще дечого. Я чітко не знала, чого саме чекаю, але почуття перемін не покидало моє серце. Деймон працював над картиною, нервував, бо, як він говорив, не встигав. І от, в кінці жовтня я підозріло подивилася на себе у дзеркало. Звідти на мене дивилася красива дівчина з густим, довгим, чорним волоссям, білосніжною шкірою та рум’яними щоками. Так, я змінилася з чотирнадцятирічного віку, але краса молодої дівчинки, яку тільки-тільки взяла за руку юність, нікуди не втекла. Але у тому звичному відображенні, було дещо нове і дивне. Мої груди збільшилися, і наче стали важчими. Мій погляд був розсіяним, незібраним. І я вже котрий день хотіла спати. Кожного вечора, коли я заходила у ванну і дивилася на себе у дзеркало, я молилася, щоб мої підозри справдилися, але разом з цим, я була сильно налякана, бо просто не знала, чи потрібен мені (нам!) цей «тягар».

У листопаді я, зрештою впевнилася в тому, що вагітна. Затримка та інші симптоми ствердно кивали головою та кричали про зародження нового життя в мені, але треба було пересвідчитись. Любий читачу, я певно так ніколи не хвилювалася, як тоді, збираючись з силами, аби сказати цю новину Деймону. Я знала його, як себе, відчувала навіть на відстані, тож реакцій могло бути лише дві: безмежна радість, або скажена злість. І от, у день, коли художник був начебто спокійним і веселим, я вирішила, на свій острах і ризик, поговорити з ним. Він саме завершив роботу над картиною, витираючи руки вологим рушником. Я обережно піднялася зі стільчика і так само обережно підійшла до нього. І знову щось загірчило у роті. Я вже було подумала про появу токсикозу, але ні, то було щось зовсім інше – те ж почуття, що і в Диканьці. Я поклала голову художнику на спину, трохи почекала, і коли він повернувся до мене обличчям сказала:
- У мене є новина.
- Яка? – він здивувався, бо новини і я вже одинадцять років були несумісними.
- Пообіцяй, що не будеш злитися, якщо вона тобі не сподобається…
- Обіцяю. Говори давай! – він посміхнувся.
- Я… вагітна – те слово я промовила майже пошепки.
- Що?! Це неможливо!
- Насправді я ще точно не знаю, мені потрібно зробити тест, але я більш аніж впевнена, що це дійсно так.
- Окей, я тебе зрозумів. Зараз, почекай… я скоро.
І він без питань та заперечень побіг в аптеку. Приблизно через двадцять хвилин любий повернувся з цілим пакетом тестів. Там були і дорогі, і дешеві, і українські, й імпортні. Я пішла у ванну з новенькими тестами та сухими очима, а вийшла заплакана та налякана, з двома тестами у руках, де виднілися дві червоненькі смужки. Деймон стояв прямо під дверима, і коли побачив мене, навіть не глянувши на тести, підняв на руки і весело закричав: «Я стану батьком!». Ні, любий читачу, тобі не здалося, наші стосунки дійсно перетворилися на «звичайні». Ми почувалися чоловіком та дружиною, і звичайно, як і будь-які дорослі й відносно щасливі люди чекали на дітей. Але, якби чотирнадцятирічній Кораліні сказали, що цей дядько, який тебе викрав стане твоїм катом, страхом, другом, коханцем,  чоловіком, та батьком твоїх дітей вона ніколи б не повірила. І цей абсурд став моїм життям, що з кожним роком повільно, але впевнено наближав мене до того дня, коли нас стало троє. Відносини побудовані на насиллі є найсильнішими у світі, а патологічне кохання – вічним. 

***
Моє життя різко змінилося. Я більше не була домогосподаркою та вічною музою. Я перетворилася на ніжну квіточку, яку художник захищав та постійно підтримував. Я бачила, як він переживає, і як хоче, щоб наша дитинка була здоровою, але коли справа дійшла до відвідування лікарні та вставання на облік Деймон розпочав відкриту боротьбу зі своєю тривогою. Я просила його сходити в лікарню протягом усієї вагітності, говорила, що це дуже важливо і необхідно, але він був проти. «Ну як ти собі це уявляєш? У тебе навіть паспорту немає!», - кричав художник кожного разу, як тільки мова заходила за УЗД і прийоми у гінеколога. Це справді був серйозний аргумент, і проти нього я нічого не мала. «Так давай зробимо мені той клятий паспорт! Я живу, як якась бродяча собака! Деймоне, мене фактично не існує! Я прошу тебе, давай поїдемо і прямо зараз мені його зробим!», - на ці мої репліки він не відповідав, просто йшов у майстерню і проводив там усю ніч. Я не мала нервувати, але як бути в такій ситуації?! День за днем я боролося з постійною втомою та токсикозом. Я не могла їсти те що хотіла, бо мало не від усього мене нудило. Єдине, що я полюбила за перший триместр вагітності, і що я могла їсти без настирливого відчуття у роті – це копчені свинячі вушка, які Деймон купляв мені майже кожного дня. 

Я дуже не хочу, щоб мій рукопис перетворився на звичайний опис вагітності, тож багато писати не буду. Йшов вже шостий місяць, а я все ще жодного разу не відвідала лікаря. І от, коли я вже опустила руки, і перестала просити художника сходити в лікарню, він викликав лікаря додому. Я дуже переживала, і чесно кажучи не знала що саме вона буде робити, але як тільки побачила ту приємну жіночку, одразу ж заспокоїлася. Вона була вбрана у білий халат, на ногах бахіли, а в руках сумка та медичний сундучок. Жінка мене оглянула, вислухала мої скарги і сказала, що вагітність проходить гарно, без ускладнень. Вона наполягала, щоб ми поїхали з нею в лікарню на УЗД, але Деймон був проти. Він почув те, чого хотів найбільше – дитина здорова і нашим життям нічого не загрожує. Перед тим, як піти жінка востаннє подивилася на мене, потім перевела погляд на мій живіт, посміхнулася і сказала: «У вас буде хлопчик. Повірте мені». Як вона зробила такі висновки мені до сих пір невідомо. Напевно, то професійний погляд. Скажу наперед – ми так і не зробили УЗД.

Настало літо. Мій живіт став величезним, але я продовжувала носити ті кляті червоні сукні. У голові не вкладалася одна думка, як я буду народжувати вдома без допомоги лікарів? Але у той час, як я нервувала і безперестанку думала про жахіття пологів, Деймон уважно вивчав медичну літературу та переглядав сотні відео в Інтернеті. Він переконував мене, що все буде гарно, що він упорається, і що я і дитинка будемо у повній безпеці. Художник аргументував все чітко і правильно. Говорив, що гарантія того, що все буде гаразд це одинадцять років мого полону у безпеці. Але мій любий, певно, забув дні голоду, побиття і знущання; замкненого приміщення і постійної сирості; страху і болю від якого я повільно помирала. І перебування зараз на кухні, коли Деймон спокійно спить, не підозрюючи про існування цього рукопису – найбільша небезпека для мене. Ця історія несе мою смерть, залишилося до неї дійти…

***
06.07.2016 рік – ранок. Я і не підозрюю, що вже завтра все зміниться, і вже завтра настане початок кінця тривалістю в рік. Близько дванадцятої години дня я відчула звичні поштовхи. Але вже через годину з’явився різкий біль у попереку та внизу живота. Я одразу ж покликала Деймона і він без паніки та зайвих запитань повів мене у порожню кімнату. Посадив на крісло та приготував все для пологів. У перервах між потугами я спостерігала за художником і була приємно вражена. Він робив усе чітко, неначе це не перші пологи у його житті. Біль посилювався. Стримувати крик з кожним разом ставало все важче, але я намагалася не панікувати, дихати рівно і глибоко, допомагаючи малюку. Так продовжувалося до самих пологів і чим ближчим до нас було дитя, тим сильніший біль проходив моїм тілом. Я ніколи не забуту ті відчуття. І не тільки тому, що було боляче і дуже неприємно – Деймон тримав усе під контролем. Близько першої ночі я закричала, що вже не можу, і що я народжую. Описувати той жах не буду. Цікавого там мало. Більшість жінок від болю після пологів лікують їх солоденькі малятка – мене ж цей біль ніколи не покине… 

Я підняла очі на стелю, коли відчула, що маля народилося. Почуття неперевершеної легкості, але, на жаль, воно дуже швидко закінчилося. Що це за холодне «на жаль»? До чого воно? Я втратила найрідніше… Коли стан полегшення пройшов, і я повернулася до реальності, переді мною вже стояв художник, тримаючи маленького хлопчика. Я перевела погляд на Деймона і побачила сльози, та не звичайні, поодинокі сльозинки, а справжній водоспад. Він почав говорити. Щось не зрозуміле, страшне і важке. Те, чого я так боялася, і від чого бігла кожної тривожної ночі. «Він мертвий», - нарешті почулися слова Деймона. Я знову подивилася на свого сина й оніміла. Я, певно, прямо вихопила його з рук художника і поклала собі на груди. Мій маленький янгол лежав і не дихав, весь синій та незахищений, все ще зберігаючи тепло материнського тіла. Моя найрідніша людина у світі була вже далеко від мене, і я нічого не могла вдіяти. Все, що було побудовано у моїй голові за дев’ять місяців зникло, і я знову залишилася одна. Біля мене знову опинився злодій і викрадач, який безсовісно забрав у мене все, навіть сина… Але про цю ненависть я говорити не стану. Я не знаю, як інші люди живуть після втрати своєї дитини. Як взагалі після цього можна жити?! Я проплакала усю ніч з синочком на руках, іноді дрімаючи, бо сон несамовито кликав мене до себе. Поряд з нами на підлозі сидів Деймон. І у ту жахливу ніч, коли надія на щастя згасла, я дещо згадала…
Це прийшло до мене, неначе сон, далекий і бридкий. Я – мала дівчинка, років від чотирьох до семи лежу оголена на старому, твердому, радянських часів дивані. З великого дерев’яного вікна у кімнату пробивається вечірнє сонце. Воно вже майже не гріє, та я чомусь радію йому. Але моя радість триває недовго. До мене підходить дорослий статний чоловік. Він також повністю голий. Я не ворушюся, не кричу, просто лежу, поки цей покидьок торкається мене. Лиця не видно, його приховують пасма довгого кучерявого волосся медового кольору. Спогад переривається. Мій кошмар замінюють блакитний океан і безліч троянд. А потім все зупиняється і я вже одна лежу на тому дивані. Поряд зі мною одяг і більше нікого. Все скінчилося, а що саме я не знаю. Тоді я вперше відчула метеликів – ще дитиною. І саме той чоловік з кучерявим довгим волоссям кольору меду, поселив їх у мені.
Одне потрясіння за іншим – я не витримала, тож близько світанку заснула. А коли відкрила очі, була вже на ліжку в кімнаті Деймона. Все тіло боліло, я не мала сил, хотілося просто померти, але найбільше я бажала подивитися на сина, зрозуміти, кого я втратила, і відчути весь той душевний біль, щоб згадувати його все життя. Я не хотіла спілкуватися з художником, воліла, щоб він зник і більше ніколи не з’являвся в моєму житті. Але поговорити я мала, бодай для того, щоб зрозуміти причину смерті нашого малюка.

Причиною відходу янголятка у кращий світ стала пуповина, яка обвила шию мого синочка у декілька разів. Деймон нічого не міг вдіяти, малюк народився мертвим. Художник не хотів, щоб я дивилася на сина, не хотів, щоб я нервувала, але я мала побачити його, потримати на руках, і, зрештою, попрощатися.
Деймон відкрив двері порожньої кімнатки, де в ліжечку, яке ми купили за тиждень до пологів, лежав мій син. Художник залишив нас, і я вдячна йому за це. Ми хотіли назвати малюка Олексієм – моїм улюбленим чоловічим ім'ям. І от, мій маленький Льоша лежав холодною кригою і чекав часу, коли його віддадуть землі. Я взяла малюка на руки, поцілувала у лоба, щічки і почала співати колискову. "Ой ходить сон, коло вікон...", - колись мені співала мама. Мої теплі сльози падали на холодне тіло синочка і серце краєлося від болю. Я тримала себе в руках, щоб не розридатися, не впасти на коліна і не почати битися головою об підлогу та стіни. Всередині мене давно вирувала буря, але я просто співала і тихо та гірко плакала над своєю дитинкою. На мить мені здалося, що він поворухнувся, але то була ілюзія. Він, неначе поклав голівку мені на груди і стало ще важче. Саме у ту мить, я розказала історію про дівчинку Аню та вовка, який перетворився на звичайного кролика. Синочок слухав мене дуже уважно, я впевнена. Він чув мене, як щось далеке, але рідне. Стояти стало неможливо, я відчувала, що скоро просто впаду, тож витерла всі сльози і востаннє поцілувала голівку хлопчика. Поклала сина у люльку і принесла маленьку іграшку, яку вмикала кожного вечора перед сном, коли була вагітною. То була груша, в середині якої сидів маленький ведмедик і співав колискову. Кімнату заполонило місячне сяйво, іграшка грала прощальну мелодію, а я зачиняла двері кімнатки, де погас останній вогник моєї любові. Залишилася лише порожнеча й відтоді я нічого і нікого не люблю…

Ще тиждень я провела у ліжку. Мені вже було легше, але все ще нічого не хотілося. Лише лежати та дивитися на свої портрети, на юну рум’яну Кораліну. Художник постійно піклувався про мене, робив трав’яні чаї, як заспокійливе, та різні, несмачні, прісні блюда. Через три дні після пологів, ми поховали нашого синочка. Я просила, бодай це зробити так як всі, але і на це моє прохання Деймон мав свою непохитну думку. Тож наш синочок лежить у сирій землі під вишнею, поряд з невеличким трояндовим садом. Я не плакала, не сумувала, жодні емоції і почуття не турбували мою душу. Я просто дивилася на художника, який закопував мою крихітку. З того часу вишня і троянди плачуть майже кожної ночі. Ні, я не збожеволіла, я просто чула і чую свого сина.

***
Останній рік у полоні, я провела, як і попередні. Нічого нового не з’явилося, але й старе пішло у порожнечу. Сьогодні 06.07.2017. Так, любий читачу, пройшов без одного дня рік, як мій синочок пішов з життя, навіть не пізнавши його. За останні дванадцять місяців я багато думала. Льоша відкрив мені очі на моє життя, навіть скоріше існування. Син нічого не сказав, не крикнув, навіть не заплакав, але саме він подарував мені ті знання, що привели мене до цього рукопису. Я поринула у вивчення свого стану, і багато чого зрозуміла. Стокгольмський синдром пояснював безліч, як мені здавалося, дивних речей. По-перше, мою симпатію, а згодом і любов до Деймона, який буцімто мене викрав і має бути лише злодієм. Для людей це абсурд і, навіть діагноз, а для мене – життя. Я була дуже слабкою, солоденькою жертвою, тому художник поласував мною. Він не обрав якусь іншу дівчинку, симпатичнішу, добрішу, цікавішу. Ні, він не бачив в них жертви, яка у будь-який момент готова прийняти нового ката. Тепер я розумію, що той чоловік з кучерявим волоссям зі спогадів став моїм провідником до Деймона. Якби я не стала жертвою насилля, то ніколи б не потрапила у полон, але, певно, така вона – моя доля. І якщо вже я тут, то маю принести хоча б якусь користь світу.
Та все було б набагато гірше, якби не лімський синдром у мого чоловіка. Він буквально сам потрапив у свій полон, і не мав нічого, окрім, як покохати мене. Ми обидва схибили, і наш син – головна помилка. Я знаю, що говорити таке про дитину, янгола, не можна. Якщо так сталося, так і має бути, але я буду холодною в своїх думках і судженнях – у цьому рукописі й без того багато солодкого.
Мій чоловік спить, я сиджу на кухні під старою гарячою лампою та пишу ці останні речення, сторінки, не знаю… За рік мені прийшлося змінити безліч кулькових ручок, Деймон не встигав їх купляти. Постійно цікавився, що я так багато пишу, а я спокійно відповідала: «Рецепти». Так робила моя бабуся, мама, так мала б робити і я.

Декілька слів про полон. Не так давно я дійшла висновку, що всі люди так чи інакше, але живуть у своєрідному полоні. Ми не маємо права не ходити до школи, яку всі так не любимо, ми не можемо просто кинути все і не піти на роботу, бо тоді, ми будем помирати у злиднях. Який сенс нашого життя? Що корисного кожен з нас приносить, і невже так важливо бігти за ідеалами та грошима. От, любий читачу, ми всі у полоні грошей. Ті самі настирливі комахи набагато щасливіші за людей, бо мають свободу. Їх не з’єднують кайдани дружби, роботи, навчання, кохання та інших людських благ. Вони просто живуть. Нам же ніколи не стати вільними. А отже, полон вічний! Зараз, коли за моєю спиною дванадцять років життя з «катом», я розумію, що майже нічого не втратила. Знаю що, більшість психологів будуть стверджувати, про те, що в мені говорить жертва, полонена, але я і сама це знаю. Дванадцятий рік життя у полоні став для мене роком спогадів та міркувань про майбутнє. Ключова думка всіх моїх безсонних ночей – я не маю майбутнього, так само, як Деймон.

***
Сьогодні 07.07.2017 рік. Вчора я майже дописала свій рукопис, але чомусь вирішила буквально останні абзаци залишити на сьогоднішній ранок. Знаю, можливо, все, що я буду говорити далі здасться вам дитячим і нерозумним, а може, навіть дурним, але… Це рішення я прийняла ще взимку, і чекала саме Івана Купала для здійснення свого задуму. Та… що я задумала, нехай залишиться таємницею. Обіцяю, ви більше ніколи мене не знайдете, і Деймона також. Він спить, тож я не буду зволікати. Цю ніч я провела біля вишні з синочком, там закопала записку для нього, але для повноти картини, любий читачу, ти можеш її відкопати. Я не буду проти. Тільки після того, як прочитаєш, спали. Нехай вона потрапить до рук мого янгола. До речі, я зовсім забула про картину. Деймон її дописав і вона з успіхом увірвалася в мистецьке життя. Тепер усі чотири сестри висять у галереї і приймають подихи захвату та здивування.

Так, дивно… за вікном співають пташки, ранковий вітер гойдає дерева, а я прощаюся. Певно, так завжди, коли вирішив піти, помічаєш прекрасне… Я не зникаю. Я буду жити вічно, разом з Деймоном і нашим синочком. Тут, на сторінках свого рукопису. Годинник пробив п’яту ранку. Мене звали Шутко Кораліна Олександрівна і це були мої дванадцять років полону. Дякую!


«Гра Кораліни»
Опис

Картина поділялася на дві рівні половини. Так само було поділене моє обличчя. Правий бік переважно у білих тонах, а лівий у червоних і фіолетових. Кораліна на правій частині посміхається ніжно і лагідно, а на лівій злісно і хитро. Позаду мене на правій половині виднілися молочні хмаринки та ледве блакитне небо, а на лівій плавний перехід від насиченого червоного до фіолетового. Моя шкіра на правій половині виглядає рум’яною та живою, а на лівій синюватою і хворобливою. Очі по правий бік дивляться співчутливо, а на лівій агресивно; ще більшої агресії додає чорна підводка. Волосся, по обидві сторони акуратно причесане на один бік, ніжно прикрашене квіткою папороті, і так само акуратно спадає плечами. Тільки чомусь на правому боці воно сяє сріблом, а на лівому лише віддає сірим. Одяг на правій частині білий, а на лівій чорний з червоним прозорим вирізом на грудях. Картина, як завжди виконана олією на полотні.
Я неначе янгол і демон. Певно, саме такою мене бачив художник, і саме такою зобразив на останок.