Три роки минуло з того дня, коли я вперше потрапила до своєї кімнатки. Йшов четвертий. Деймон, дописавши картину відніс її до галереї, а потім через пів року його творіння стало популярним. Люди йшли до картинної галереї заради неї, багатії пропонували немаленькі гроші за те, щоб вона потрапила до їхніх приватних колекцій, але Деймон відмовлявся.

Дні проходили нудно і я не знала чим себе зайняти. Деймон продовжував ігнорувати мене, але тепер ще більше. Звичайно, це завдавало мені болю, і я кожного ранку сподівалася, що сьогодні він буде милим та люб’язним. А натомість отримувала нову порцію вказівок, команд та образ. Пройшов місяць з того дня, як картина була дописаною, але я все ще була полоненою. Ночами, неспокій, що тайком продирався крізь товсті стіни кімнатки, приносив страшні думки, яскраві картинки, як Деймон вбиває мене. Страх бути мертвою, переможеною у двобії, не давав спокійно спати, змушуючи мене прокидатися кожні пів години.
Але одного дня щось змінилося. Тоді, почистивши зуби та умившись, я сиділа в очікуванні сніданку. Деймон, як завжди постукавши, зайшов:
- Доброго ранку, зірко! – у очі кинувся підозріло гарний настрій.
- Доброго.
- Вставай і пішли нагору, у мене є одна ідея, - він узяв мене за руку, цього разу не поєднавши наручниками, та повів у майстерню.
Я зайшла і одразу ж зрозуміла, що задумав художник. До цього я була не готова. Я вже місяць кожної ночі прокручувала план захисту від монстра, а тут, не потрібне мені продовження. Була ще одна версія мого майбутнього, але скоріше вона була навіяна солодкими мріями про свободу. Думки про те, як я вилечу за двері його будинку з купою погроз та образ, гріли моє серце, бо пахли волею. Але очікувати на щось подібне, було б найбільш ганебною справою мого розуму.
- Нова картина! – радісно промовив Деймон.
- Ти хочеш сказати, що збираєшся писати нову?
- Так! А ти, що не рада? Ми з тобою стали популярними. Тобою милується пів світу, і божеволіють від твоєї краси, як і…, - він не договорив, ніби хотів, щось сказати, але боявся. Про пів світу, він звичайно збрехав, але Деймон дійсно отримав певне визнання. Ми дивились один на одного і, певно, нічого не могли знайти у наших очах – жодної відповіді, жодних почуттів. Після мовчанки він голосно поставив мольберт біля себе і грубо сказав, - стань тут!
Деймон показав пальцем на правий закуток. Я покірно пішла туди і простояла дві години. Нічого не змінилося.
Одна деталь,
А потім знов,
Стоїть, як демон
Без розмов.
Я вже звикла. Єдине, що змінилося – моє положення. Тепер замість того, щоб більш-менш зручно вмоститися на стільчику вирівнявши спину, я мала непохитно стояти. Тому перші чотири дні мої ноги боліли не на жарт. За дві години я передумала майже про все. І про батьків, обличчя яких я вже забула, і про друзів, і про сестер, братів, кузенів… Я сумувала за ними, але вже звиклася з думкою, що ніколи їх не побачу. Я намагалася не дивитися на Деймона, але пару разів мій погляд, певно шукаючи підтримки, сам прогулювався постаттю художника. І кожного разу його очі дивилися на мене, пожираючи мене, як і колись. Можливо, мені здавалося, але я була певна, що він щось відчуває і планує дійсно жахливі речі.

***
Вже з місяць він працював над новою картиною. Перша ж висіла в галереї і приносила дохід Деймону. Днями я сиділа у своїй кімнатці і впевнено божеволіла. Художник став безмежно холодним. Він не говорив зі мною, нічого не питав, лише наказував та бив. Морально знущався, говорив: «Ти ніщо, ти ніхто, непотріб! Ти навіть власним батькам непотрібна, бо вони про тебе забули, так би мовити здихались! Подякуй мені, що тримаю тебе, що не вбив. Безхатько!». Я не могла таке терпіти. Часто плакала і одного разу, мій внутрішній чортик вирішив не підкорятися Деймону.
У той день, прокинувшись як зазвичай о восьмій ранку(бо так наказав Деймон ще у в перший день полону і поставив будильник саме на ту годину), я вирішила спати далі. Вже тоді у своєму серці я відчула бунтівну силу своїх дій. Зараз я з посмішкою згадую той день – якою ж я була наївною та волелюбною, але тоді мені було далеко не весело, а наслідки бунту виявились дуже болючими.
Коли художник прийшов зі сніданком, замість того, щоб побачити вже готову до нового дня Кораліну, Деймон зустрів сплячу красуню:
- Гей! Прокидайся! Що це за прикол? – я не спала, лише робила вигляд, а коли почула кроки по сходах, дихати стало майже неможливо, та ввімкнувши свої акторські здібності, я лежала тихо і нерухомо.
- Ммм… Доброго ранку, - я зіваючи повернулася у бік Деймона. Подивившись на нього, я зрозуміла – мені гаплик! Такого виразу обличчя художника я ще жодного разу не бачила.
- Кораліно! Що це, в дідька, таке?! Чому ти не прокинулася вчасно?! Ти розумієш, що у мене графік?! Швидко встала і пішла нагору! Без їжі і без ранкового туалету! Швидко, дурепо! І як мені тепер таку потвору малювати?! Бридко! Фу!!! – я все ще лежала. Єдине, що мені хотілось у той момент – вдарити, а краще вбити його.
- Ти не слухняна дівчинка. Такою бути не можна, сонечко,- він змінив тон. Замість крику – лагідний голос, замість лайки – пестиві слова.  А потім, побачивши, що нічого не змінилося, він пнув мене ногою по спині, вилив на голову кашу, жбурнув чай, дав ляпаса і, потоптавшись по моїм ногам, пішов. У той день він більше не заходив. Я залишилася одна, як завжди. Компанія з самою собою була для мене звичайним явищем. Я могла і поговорити, і посміятися, і втішити себе, коли було дуже погано. Саме тоді я зрозуміла, що ненавиджу Деймона! І єдине про, що я мріяла – смерть художника!

Я голодувала чотири дні. Те нестерпне почуття голоду! Це не просто вурчання у животі, а болючі спазми, від яких здригається все тіло. Очі лізуть на лоба, і хочеться з’їсти все, а особливо себе. Я ніколи не гризла нігтів, але тоді, то був єдиний вихід. Чогось кращого я ще ніколи не їла. Мені здавалося, що вони і солоні, і солодкі, і навіть трохи кислуваті. А той присмак і відчуття у роті, а те почуття на кінчиках пальців… мокрі холодні з задирками навколо нігтів і з’їденою шкірою. Гострі обкусані нігті, що чіпляються за одяг, що роздирають горло з середини…  Потім мені прийшлося не солодко з цією звичкою, і дуже довго я не могла її перебороти.
На п’ятий ранок Деймон нарешті приніс їжу, а в обід повів мене нагору малювати картину. Позуючи художнику, я відчула різкий сильний головний біль. Мене нудило і хотілося блювати прямо посеред майстерні, щоб Деймон відчув, як мені погано, і наскільки смердюча його душа, бо це вона просилася на волю, як і я. Бо за чотири роки з ним, під землею, я вже втратила свою душу. Тепер лише його живе у моєму тілі. Тепер тільки він у моїй голові, і я ненавиділа його! Боже! Як же я його ненавиділа!!! Але тоді я продовжувала мужньо стояти, пригнічуючи нудоту. Не витерпіла на сходах. Здавалося, що я виблювала все що мала. Піднявши очі на Деймона, я зрозуміла, що він знав, що так станеться. Його очі наповнилися почуттям огиди та… радості. Він радіє тому, що я блюю?! Деймон узяв мене за руку та повів до моєї кімнатки. Поклав мене на матрац та приніс таз, куди я повинна була блювати. Закрив двері та сів поряд зі мною. Так він провів усю ніч, а на ранок пішов.   

Я отруїлася. Правда не знаю чим. Думала, що це зробив Деймон, але не розуміла для чого. Моя допитливість знову прокинулася і наказала задати йому це запитання:
- Ти мене отруїв?
- Так. Щоб знала. Бути поганою дівчинкою – небезпечно. Тому в твоїх інтересах слухатись мене, бо я можу зробити тобі погано. Зрозуміла? - він різко перевів на мене очі, переставши змішувати фарби.
- Так.
А далі ми стояли дивлячись один на одного мовчки. Він вже не малював. Як то кажуть – рутина.

***
Через тиждень після отруєння я захворіла. Так, за чотири роки у полоні я жодного разу не хворіла, але ось вона – моя розплата. Тоді, прокинувшись вранці, я відчула біль у горлі. Коли Деймон прийшов зі сніданком я сказала йому про це і попросила ліки від болю. Він подивився на мене, як на ненормальну, ніби я не можу хворіти. Вже через дві години художник приніс мені цілу коробку таблеток, а після обід я відчула сильну слабкість. Лихоманка розпочала свій танок, а голова нестерпно боліла. Коли художник вкотре зайшов до мене, щоб перевірити мій стан, і чи взагалі жива його Пташечка, я, крізь біль та слабкість, сказала:
- У мене болить голова, і мені холодно. А ще горло. Я думаю у мене температура, - Деймон стояв як вкопаний.
- Ааа… Тобі потрібен градусник? Зараз, - він побіг нагору  і приніс мені радянський агрегат у прозорій коробці з червоним ковпачком.
Градусник показав 38.4. Деймон був неймовірно шокованим. Звичайно, бо моя хвороба, по-перше, перешкоджала роботі над картиною, а по-друге, можливо, потребувала допомоги лікаря, що для художника, було великою небезпекою. Тому він узявся лікувати мене самотужки. Навіть вдавався до хитрощів. Щоб не викликати підозри у аптекарів, які були гірші за бабусь під під’їздами – плітки рікою точилися з їхніх ротів, Деймон малював на своєму обличчі захворілу міну – так йшов купляти мені ліки. Всі у районі художника знали, що він живе один, а ще були невдоволені повним ігноруванням Деймона місцевих зборів. Правда про це я дізналася пізніше, з майбутньої розмови художника з Лідією Петрівною – грозою вулиці та пенсіонного фонду.
Наступного дня я прокинулася від холодної води, що плавно, маленькими струменями текла моїм тілом. Відкривши очі я побачила Деймона, який протирав мої руки, ноги та живіт вологою, холодною ганчіркою. Як тільки він помітив, що я прокинулася, швидко, трохи судорожно встав, забрав речі, дав градусник, щоб я виміряла температуру і пішов. Потім мовчки приніс сніданок та забрав градусник. Температура вже спала до 37.8. Отже я йшла на поправку. Голова боліла, але менше, майже так, як у деякі сонячні, літні дні. Художник дав мені пару ліків, і сказав, що прийде до мене в обід. До того часу я мала прибратися в кімнаті, бо за дні своєї недуги вона достатньо забруднилася – пил невеличким шаром ліг на меблі, а невиразні сліди від взуття художника мусолили мені очі. І звичайно, не забути випити всі ліки, які Деймон залишив на столі.

Вже третій день Деймон не заставляв мене йти нагору. Поснідавши, я трохи задрімала – після сну в сон. А після обід у голову прийшли солодкі спогади вільного минулого. Згадала, як у п’ятому класі сильно захворіла, і як сумувала за своїм першим коханням. Спогади ще ніколи не були такими яскравими, як тоді. Моя фізична слабкість, ніби віддала всі сили емоціям та думкам, що різнокольоровими барвами в деталях вимальовували мені його.
Мені було одинадцять років і всі мої подружки мріяли про мультики, ляльки та виконане домашнє завдання, а я про Влада… Я думала, що моя симпатія взаємна, але ні. Можливо, я йому подобалася, та Влад мене боявся, як Франкенштейн вогню. А я всіма зусиллями намагалася привернути до себе його увагу. У шостому класі ми сиділи разом. Тоді я була дійсно щаслива. Перший повільний танець на шкільній дискотеці, перше «дзинь», що пролетіло, як мені здалося між нами. Перші ревнощі та сварки. Найголовніше – щирість. Перша валентинка, яку я зберігала у себе вдома, як згадку про нього. Та перше відчуття метеликів у животі. У сьомому класі, щось пішло не так. Я відсіла від нього по своєму бажанню. Підстригла волосся під каре та потрапила у світ апатії. Цілий рік я провела в сльозах, бо життя було мені дійсно не миле, але озираючись назад, розумію, я ще не знала істинного бажання померти. Я ще не розуміла, як це, коли ти хочеш зникнути від того, що нічого довкола тебе не надихає, нічого довкола не приносить тобі щастя. І найголовніше – ти нічого не можеш змінити! Єдине, що я тоді знала – у мене є сила. Я нікому, ніколи, не дозволю відправити себе на протилежний берег ріки в обійми смерті. Навіть, Деймон цього не зробив, хоча намагався, і я дійсно мало не впала у ту каламутну воду.
Повертаюся до Влада. У нього перше кохання – у мене дірка в серці; у нього перший поцілунок – у мене сухі, покусані губи; у нього перше побачення – у мене перше розчарування. Але вже у восьмому класі я йому сподобалася. І ми навіть почали зустрічатися, але я вже нічого до нього не відчувала. І тоді, коли моє серце повністю охололо, змило весь бруд, весь юнацький біль, прийшов Деймон. Я ображена на Влада за те, що зробив мені боляче, і вдячна художнику, що лікував ці рани. Але згодом на місці старих він зробив нові – кривавіші та болючіші. Ніхто не в змозі їх залатати. Навіть я сама…

Я зрозуміла, що задрімала. Мій внутрішній монолог приспав мене, як це колись робили казки, що йшли по радіо о восьмій вечора. Годинник показував 17:47. О сьомій – вечеря. Все було за розкладом. Повечеряв я відчула прилив сил, і запропонувала Деймону піти нагору попрацювати, але він відхилив мою пропозицію, сказавши, що я ще не в змозі вистояти дві години. Від такої опіки я ніяковіла, і навіть впадала у відчай. Не розуміла навіщо він це робить, і що буде далі?

***
Я одужала і все повернулося назад. Він знову мене малював по дві, а то і три години, якщо це взагалі можна назвати малюванням. Додавав одну деталь, а потім стояв, дивлячись на мене, як непевний (вислів з мого особистого щоденника). Але це вже ніяк мене не бентежило – звикла. Разом з хворобою пішла і турбота Деймона. Він знову став холодним, неприємним та дуже агресивним. Здавалося, ніби він думав, що під час хвороби я була не в змозі помітити його зміни. Але я все розуміла, тільки не подавала виду. Я часто йшла на перекір йому і його системі, можливо саме тому я витримала ці дванадцять років.

Одного ранку, як зазвичай поснідавши, я чекала на художника, який мав забрати посуд. Може здатися, що я жила, як королева, не маючи жодних обов’язків, лише статус музи, і, певно, так і є. Так довго тривати не могло.  
- Чому ти не помила посуд після себе? – спокійно запитав художник, забираючи тарілку з виделкою з моїх рук.  
- Ааа… Так ти не казав. Я зараз помию. Просто… це так несподівано. Ти ж зазвичай мив сам, - по виразу його обличчя я розуміла, що він збентежений моєю рішучістю і готовністю з ним говорити.
- Я взагалі не повинен тобі казати, щось робити. Ти сама знаєш. Тому швидко встала і помила посуд поки я тебе не побив, - а він все ж таки побив. Дав ляпаса і, як зазвичай пройшовся по моїм ногам.
Я довго плакала. Награна лютість перетворилася на реальну і  дику, яка лякала мене. Я зробила все, як він сказав, але все-одно залишилася побитою. Ненависть, що у такі моменти лютувала в моєму серці, намагаючись вийти назовні у якості вирваного волосся – мазохістичний спосіб подолання гніву. Яке він має право зі мною так поводитись?! 

Я дістала свій блокнотик, який тримала під матрацом Раніше він лежав під подушкою, але добряче подумавши, я дійшла висновку, що це абсолютно ненадійно. Тим паче, що записи там стали достатньо агресивні, і мені не хотілося, щоб Деймон, знайшовши щоденник, прочитав бодай один. Отже, я дістала «книжечку страждань» і почала писати:
«Я ненавиджу його! Ненавиджу!!! Єдине моє бажання – його смерть! Кожної ночі, коли я бачу зірку на небі, благаю її про визволення, про помсту і про те, щоб мої батьки не втрачали надію, шукаючи мене. Звичайно,  я не вірю Деймону. Мої батьки не могли просто забути мене, або кинути цю справу. Не могли! Я не вірю жодному слову, що говорить Деймон. Я просто не хочу вірити, не можу і боюся. Я ненавиджу його! Мені майже вісімнадцять років. Мої однокласники вже закінчили школу, вступили до вищих навчальних закладів, а я сиджу замкнена у чотирьох стінах! Це він у всьому винен!!! Він!!! Я НЕНАВИДЖУ ЙОГО!!!».
У той момент я хотіла кричати, я це чітко пам’ятаю. Він був для мене настільки жахливим, що я просто благала Бога про його смерть, навіть якщо вона і мене потягне за ним. Та я просто хотіла, аби він зник з мого життя. Моїм найзаповітнішим бажанням було  прокинутися в обіймах мами і тата й зрозуміти, що це був просто жахливий сон.

Він знайшов мій щоденник. Якось Деймон прийшов забрати мою постіль, щоб попрати її. У такі дні я просто ховала свій блокнотик до шафи, але у той день забула, і короткочасна амнезія вийшла мені боком. Як я зрозуміла, Деймон нащупав його під матрацом і тишком–нишком забрав із собою. Я нічого не підозрювала допоки він не прийшов із щоденником у руках. Його обличчя горіло від люті, а руки, що тримали щоденник, тремтіли. Я бачила і відчувала, що він хоче мене побити, і я була готова захищатися:
- Що це?! – роздратовано запитав художник.
- Мій блокнот, - спокійно відповіла я, хоча голос невимушено тремтів.
- Тобі не соромно за те, що тут написано?
- Абсолютно. Я писала правду, - я бачила, що він от–от мене вдарить. Так і сталося. Його рука полетіла мені прямо в лице і я відчула пекучий біль на щоці. То був найболючіший ляпас у моєму житті.
- Ти невдячна тварюка!!! Я зробив для тебе все, а ти пишеш, що ненавидиш мене! Тобі не соромно?! Падлюко! Забери свій мотлох!!! – він кинув мені щоденник в лице, після ще раз дав ляпаса, вже не такого болючого і на останок добряче вдарив мене ногою по спині. Від цього я впала на підлогу і ще декілька хвилин руками закривала обличчя та голову від примарних ударів – художник пішов. Як то кажуть, лежачих не б’ють, але саме такою, загалом, мене і бив художник.
Я знову побита і самотня. Свій щоденник я більше ніколи не бачила. Поки я лежала на підлозі, закриваючись від ударів, Деймон забрав мій записник, а згодом я дізналася, що він його спалив.

У ту ніч мені наснився кошмар. Там я повернулася у минуле. Знову стала чотирнадцятирічною дівчинкою, і знову боялася художника. Але він не викрав мене, навіть не думав. Та натомість хотів вбити, зобразивши мої нутрощі на картині. З якихось причин я чудово знала це і була обережною. Один момент із сну, ще декілька ночей снився мені, правда в різних інтерпретаціях. Я прийшла з подругами до нього у кабінет. Він, як і в реальному житті, дуже мене лякав. Одна з подруг помітила це і порадила мені піти. Я спустилася на другий поверх школи і написала до пошукової системи Google «Що робити, якщо на тебе полює вбивця?». У той момент Деймон йшов тими ж сходами, що і я, і  пошепки сказав: «Вона знає…». Після сон обірвався і я потрапила до іншої локації. Я йшла додому, а він сидів у квартирі, де мешкала моя подруга Ліля, і прицілювався, щоб вбити мене. Він влучив мені у ногу, і вже через годину я лежала у лікарні. Потім він говорив зі мною, казав, що вб’є і мені нікуди не дітися. А фінал сну змусив мене прокинутись в холодній, мокрій постелі і залишок ночі не спати. Ми зустрілися на парковці, що була під будинком навпроти мого дому. Там він біг за мною, довгим, темним коридором з бензопилою у руках. Здавалося, що зовсім скоро все закінчиться, і він нарешті вб’є мене, але я змогла відірватися. Я саме набирала поліцію і побачила, як фігура художника стоїть на даху мого будинку. Він хотів скоїти самогубство, але у цей момент я підбігла до нього і сказала, що кохаю його. Божевілля! Полісмен вистрелив у Деймона, але промазав і я полетіла з даху вниз.
Впала на своє «ліжко». Чомусь цей сон мені сподобався, прийшовся до смаку, і я хотіла, навіть бажала  продовження.

***
У Деймона взяли перше інтерв’ю. З кожним роком їх ставало дедалі більше. Я пам’ятаю той ранок, ніби це було вчора, але ні, часу пройшло достатньо, і, певно, я рада цьому. Звичайна газета, назву якої вже не пам’ятаю стала супроводом мого сніданку. Той випуск лежить десь у тумбі разом з наступними. Я збирала їх, як колекціонер і берегла від усього в світі.
Мій звичний сніданок, постать художника, грюк дверей та не звична сіренька газетка зажата у його лівій руці. Деймон сяяв, як новорічна гірлянда, широко посміхаючись та розмахуючи газетою.
- Добрий ранок! Диви, що у мене є, - він простягнув мені той випуск. Нікому не потрібні новини, в яких я потім буду судорожно шукати своє ім’я – бодай натяк на пошуки Шутко Кораліни. Прогноз погоди на тиждень, гороскоп та, на п’ятій сторінці, його фото з журналісткою та текст до нього.
- Це інтерв’ю? Серйозно? Круто… Це з приводу картини?
- Так! Ми з тобою знамениті!
- І я можу почитати його? – з надією запитала я, хоча знала – він відмовить.
- Так.
Він дав мені сніданок і пішов нагору. Я навіть і подумати не могла, що буду мати змогу почитати інтерв’ю художника. Тому, не гаючи ні хвилини, я зручно вмостилася на матрац і прийнялася читати текст на п’ятій сторінці газети 2008 року випуску.
                        «Художник з червоними фарбами»
«Нова зірка на українському небі! За рік картина новоспеченого художника стала однією з найпопулярніших картин сучасної аристократичної України. Деймон люб’язно поділився своїми думками та почуттям в невеликому інтерв’ю:
- Доброго дня, пане Деймоне.
- Доброго дня.
- Перше питання дуже просте, але безперечно актуальне. «Деймон» це ваше справжнє ім’я, чи псевдонім?
- Псевдонім.
- Як Ви думаєте, у чому секрет Вашого успіху?
- У наполегливості і працездатності. А ще у вірі.
- А чи була у Вас муза? Я думаю, що у Кораліни є сестра в реальному світі.
- Ні. Це моя уява. Для натхнення мені потрібна лише вона.
- Чи пишете Ви ще якісь картини? І як скоро нас порадуєте новими роботами?
- Так, я пишу нову картину. Приблизно через два роки вийде наступна моя робота, принаймні я на це сподіваюся. 
- Дякую Вам. Натхнення і успіху. На все добре.
- Дякую. До побачення.»
Він збрехав. У Деймона була муза, у Кораліни була сестра – я.

Будні. День за днем, одне і теж. Мені набридло, я хотіла вирвати все волосся на голові, бо вже не могла так жити. Вже майже п’ять років я жила в чотирьох стінах. Бачила лише Деймона і себе у дзеркалі. Я ненавиділа все, що було навколо мене! Хто-небудь, заберіть у мене ручку і папір, я більше не хочу писати!

***
Мені виповнилося вісімнадцять років. Для вільних людей це свято, але для мене – ні. Того дня, прокинувшись рано вранці, бо ніч далася мені надто важко, я взяла папірець і написала сама собі вітальну листівку. Потім поклала її на стіл і довго-довго дивилася. Близько восьмої, як зазвичай, до мене зайшов Деймон з тортом і маленьким пакуночком:
- З Днем народження! – закричав художник. Я механічно посміхнулася і підсочила на ноги. Він не забув, ба більше, навіть привітав.
- Дякую, - Деймон простяг мені подаруночок. То була маленька коробочка, прикрашена рожевим бантиком. Відкривши її я посміхнулася, стримуючи сльози. Деймон подарував мені звичайне декоративне мило, але він не знав, що саме його я отримувала на кожен вільний день народження від батьків. То було мило у формі квіточки червоно кольору, з приємним квітково-мильним запахом. – Дякую, мені дуже подобається.
- Нізащо, - він посміхнувся.
Я була готова його обійняти, але швидко збагнула, що це зайве. Почуття вдячності переповнювало мене, і хотілося впасти йому в ноги. Така дрібничка, а так мене розчулила. Після вручення подарунку Деймон пішов нагору, а вже ввечері приготував святкову вечерю і приніс конвертик, де лежали ручка і папірець.
- Загадай бажання і напиши його на листочок, - сказав Деймон. Я виконала його наказ, але, певно, вперше з задоволенням. Єдиним моїм бажанням було звільнення.  Воля, свобода та вільні руки, без синців, подряпин й кайданів. Написавши бажання, я поклала папірець в конверт і віддала його Деймону. Він забрав моє бажання собі, і мені залишалося лише мріяти про той день, коли я стану вільною пташкою. Бажання збуваються, так, Кораліно? 
У той день він не бив мене, не ображав, а навпаки, перетворився на доброго, лагідного та чуйного ката. Я ще з дитинства знала, що після сонечка буває дощик. Тому наступні два тижні провела в сльозах, синцях та суцільній ненависті.

***
До Деймона прийшла поліція. Звичайно тоді я цього не знала, навіть не підозрювала, але через декілька років, він розповів мені майже все, і про поліцію у той день також.
То був обід. Я вже виконала свій щоденний обов’язок надихати творця і пішла вниз, чекати на обід. Деймон, з майже чистою совістю (вона була трішки забруднена мною) пішов обідати.  Але хтось подзвонив у дзвінок, і Деймон насторожено вийшов на двір відкривати ворота. За парканом стояв полісмен. Докладно переказую слова художника: «Той мєнт найстрашніше, що я бачив»:
- Доброго дня, пане Вільговський. Я Ващенко Дмитро, полісмен.
- Доброго дня.
- Вас пов’язують зі справою Шутко Кораліни. Чули про таку?
- А… так, десь чув, - Деймон намагався приборкати хвилювання.
- Вона зникла п’ять років тому. Її батьки запевняють, що дівчина, що зображена на вашій картині їхня дочка. Також мені відомо, що ви викладали у неї малюванні у 2004-2005 навчальному році, і звільнилися того ж року, пропрацювавши всього лише рік. Я повинен провести обшук разом зі своїми колегами.
- А… заходьте. Але у мене немає ніякої дівчинки… і… 
- Дякую.
За Дмитром зайшло ще четверо полісменів. Вони обшукали все, але місце мого ув’язнення не знайшли. Погано шукали! Деймон сказав, що вони просто оглянули його майстерню, навіть нічого не торкаючись. Загалом просто оглянули будинок. Я була обурена такою халатною поведінкою поліції, таким жахливим ставленням до своїх обов’язків та холодним відношенням до життя іншої людини. Деймону пощастило, і як показують мої дванадцять років полону, йому завжди щастить. Але попри всі невдоволення поліцією, мені було приємно від думки, що мене шукали. Що про мене ніхто не забув.

Одразу після обшуку Деймон зробив власний. Він переглянув усі закутки, всі можливі докази мого існування, і таки знайшов. Мій довгий, чорний волос підступно лежав на підлозі майстерні під стінкою, де я завжди позувала. У ті часи моє волосся сягало сідниць, і я не одноразово сідала на них – зараз мене зрозуміла б мама, яка також достатню частину молодості проходила з такими ж косами. Та попри всі незручності, я дуже любила їх, і не хотіла з ними прощатися.
Відкрилися двері нагорі, за ними почулися важкі кроки і (я зробила глибокий вдих) стук моїх дверей – він тут.
- Що це?! – до моєї кімнатки забіг розгніваний Деймон. В руках він тримав ту довгу, чорняву волосину, що повільно погойдувалася, коли художник смикав рукою.
- Моя волосина, а що? – не розуміла я.
- Чому ти кинула її на підлогу?!
- Я нічого не кидала. Ти думаєш, що я спеціально отак взяла і вирвавши волосинку, кинула її на підлогу, чи де ти її знайшов? – я була вкрай розлючена. Він звинувачував мене у тому, чого я не робила і про що навіть подумати не могла. Мені хотілося підійти до нього і з усією люттю повидирати руками його ж волосся, але наслідки могли б бути вкрай неприємними.
Він узяв ножиці і підійшов до мене. Збагнувши, що задумав Деймон, я міцно вхопилася за свою косу і відбігла в інший кут кімнати, мало не перечепившись через художника. Та моя спроба втечі від нього була невдалою, він підійшов і цього разу боляче ляснув мене по руці, потім дав мені ляпаса, і одним різким рухом ножиць обрубив шмат мого волосся до довжини лопаток. Інша частина мого волосся продовжувала легко похитуватись, ніжно торкаючись моєї спини. Він грюкнув дверима і пішов, як завжди.

Наступного дня Деймон знову прийшов з ножицями. За ніч ми обидва заспокоїлися – він приборкав лють, я виплакала образу. Тож розмова склалася досить не погано:
- Вибач за вчорашнє, я був не в собі, - розкаюючись говорив художник.
- Та нічого.
- Тепер треба підрівняти кінчики… - він посміхнувся.
- Так, - у відповідь посміхнулася і я.
Він відрізав моє волосся. Я відчувала, як довгі пасма спадають додолу, ніжно торкаючись моїх ніг. Після перевтілення я вдячно подивилась на художника і він, зібравши моє волосся з підлоги, пішов. Не знаю чому, але тоді, на коротеньку мить, я відчула себе легкою, прямо повітряною, та трішечки щасливою… 

***
Непомітно пройшла осінь. Крізь моє прямокутне віконечко між стелею та стіною спочатку виднілося жовте листя, потім вітер відніс їх у далечінь, а ті, що залишилися лежати на землі, накрили суцільні дощі. Мій єдиний зв’язок зі світом обрізав дощ. А потім перші сніжинки розпочали свій танок, поволі закриваючи вид з віконця, ковдрою лягаючи на землю. Днями та ночами, спостерігаючи за погодою, я мріяла, як одного дня зможу відчути холодні сніжинки і теплі краплинки літнього дощу на своїй шкірі. Але то були лише мрії з гірким присмаком дійсності.

Прийшла зима. Кожного року я вітала свою маму з Днем народження. 03.12.2009 року мамі виповнювалося 40 років. Я написала їй вітального листа, хоча знала, що вона ніколи його не прочитає. Після, поклала лист у ящичок, де зберігала свої речі, і тихо, дивлячись у вікно, що вже на половину було завалене снігом, проспівала «Happy Birthday to you».
Деймон забезпечував мене папером, ручками, книгами та навіть кольоровими олівцями. Йому було важливо, щоб я вчилася, не відставала та йшла в ногу зі світом. Хоча, що за абсурд? Який світ? Кімнатка, Деймон, сходи, що вели до майстерні і вона сама – єдине, що я могла по праву називати світом. Усе інше – невідомість до якої я більше не відносилася.

Грудень йшов довго і не цікаво. Якщо попередні роки новорічний настрій хоча б трішки заполоняв кімнатку, то на передодні 2010 року все було сухо та не святково. Ближче до католицького Різдва Деймон приніс мені живу маленьку ялинку, вперше за п’ять років у полоні:
- Привіт! Ось тобі маленький подаруночок на католицьке Різдво. Ти знала, що я католик? – я збентежено подивилася на нього і похитала головою. Хотіла сказати, що він більше схожий на атеїста, та промовчала. Катувати людей у будь-якій релігії – гріх, - зараз прикрасимо ялинку і підемо працювати. Сьогодні багатенько роботи.
- Добре, - я взяла червону кульку та повісила її на одну з найбільших та найпишніших гілочок. Всі іграшки були червоних та зелених кольорів. За роки проведені з Деймоном я чітко усвідомила, що червоний колір має велике значення у його житті, а отже і в моєму. Потягнувшись за наступною новорічною прикрасою, я помітила маленького Діда Мороза в червоному вбранні та з мішечком за спиною. Такий був у мене вдома. Коли я була зовсім маленькою, наряджаючи ялинку, я помітила цього дідуся і настільки в нього закохалася, що ще місяць після свят не випускала його з рук. Він був не скляний, як більшість іграшок, а м’який, як справжній ведмедик. Сльози забриніли на очах, але я стримувала свій сум. Не хотіла, щоб він це бачив.
- Кораліно, я хотів тобі сказати, що завтра поїду з друзями в Карпати, і приїду дев’ятого січня. Тому ти будеш  жити тут. Я принесу тобі мікрохвильовку. І…
- Що? – я перебила художника, бо тоді я й гадки не мала, що то за «хвильовка» така.
- Ну це така маленька пічка. Вона може підігрівати їжу, напої, тому все буде гаразд, не хвилюйся. Треба буде її підключити до розетки і все. Я потім тебе навчу. Ще я принесу тобі  маленький холодильничок та міні плиту, - він набрав повітря і сказав, - я стільки на тебе витратив, сподіваюся не даремно… - він кинув на мене дивний, сповнений надії погляд. Ніби чекав від мене відповіді. Я відчувала тиск, наче повинна щось зробити та не знала, що саме.
Вже ввечері Деймон приніс мені техніку та продукти. А вже наступного дня поїхав на відпочинок.

Поки його не було я досхочу наспівалася, бо не могла цього робити, коли він був удома. Звичайно, я намагалася втекти. Дотягнутися до вікна, але воно було доволі високо, та і чимось розбити його я теж не могла. Мої шанси на втечу у ті холодні січневі дні, дорівнювали нулю. Зламати замок виявилося не так просто, як у фільмах, тому вже через годину старання я розчаровано впала на матрац і задрімала. А вже через тиждень самоти, я відчула, що сумую. Так, за п’ять років він став для мене рідною людиною. Хоч я і відчувала огиду та ненависть, коли він бив, ображав мене, та все одно, Деймон був єдиною людиною поряд. Я вже не могла дочекатися, коли він приїде, а художник, як на зло, не поспішав додому. Йому було гарно, весело, а мені сумно і страшно.

Був вечір. Я читала новелу Стефана Цвейга «Лист незнайомої», як раптом задзвонив телефон. То був Деймон. Мені ніхто більше не міг телефонувати. Я взяла слухавку до рук і довгий час просто дивилася на екран. Чого б це він мені дзвонив? Може він бачив мої спроби втекти? Можливо, спеціально збрехав про поїздку, щоб перевірити, чи слухняна я дівчинка? Але, зрештою, набравшись сміливості, я взяла слухавку.
- Привіт, - сказав Деймон, - як справи?
- Та добре, а в тебе, - питання зірвалося з вуст перш ніж я встигла подумати.
- Теж непогано. Кораліно, ти себе гарно ведеш? Не шумиш? – я трохи задумалася, бо співала достатньо голосно.
- Ні, я веду себе тихо. Чекаю на тебе, - і знову ця солодка фраза. Я не могла себе контролювати. Почувши його голос мені стало, якось тепліше. Що зі мною відбувалося, не знаю.
- Я скоро приїду. Знаєш, а мені хочеться додому, бо я знаю, що на мене чекають, - я не знала, що відповісти. Невже він дійсно мене цінує, і я йому потрібна?
- Добре. Бувай, - сказала я.
- На добраніч, Кораліно, - солодкий голос художника остаточно мене заплутав. Він поклав слухавку, а я все ще продовжувала тримати телефон, неначе останню нагоду побути з ним.
Що це було? Вперше за п’ять років він використав телефон, не задля залякування чи приниження, а для того, щоб спитати у мене «Як справи?». Нонсенс! Настрій різко підвищився і я відчула щось тепле там, де повинна бути душа. В животі закрутилися метелики, хоча для мене це слово має зовсім інше значення, і здавалося, що все всередині мене виплітає чудернацькі візерунки. Що відбувається? Всі події, весь короткий, але водночас дивний діалог я записала на листочок, а потім поклала його до ящичка. Коли писала, ставало легше. От і зараз, пишучи це все, я відчуваю легкість, згадуючи та занотовуючи кожну хвилину свого «тюремного» життя…

***
Деймон повернувся додому, але моя радість тривала не довго. Я знову відчула страх, біль і найнестерпніше – ненависть. Всі почуття, набуті після телефонної розмови, швидко зникли. І не тільки тому, що він знову став холодним, наче крига, а і тому, що я втратила скарб кожної людини… 

То був звичайний вечір. Зазвичай усі новини світу надходили до мене вранці, але не ця. Почувши кроки на сходах, я різко закрила книгу, забувши про закладку. Двері відчинилися і до мене ввійшов шокований художник. Він тримав у руках газету «Суботня пошта», а його погляд перескакував з тексту в газеті на мені, і навпаки. 
- Що там? – не втримавшись запитала я.
- Тут… а. Про автокатастрофу. На, - він простягнув мені газету, де великим, жирними літерами було надруковано «ЖАХЛИВА АВАРІЯ ПІД ЛЬВОВОМ», а нижче, меншими літерами йшлося про наступне:
«Чоловік та жінка, потрапили у жахливу автокатастрофу, близько другої ночі. Легковий автомобіль «Daewoo Lanos», за кермом якого був чоловік, вилетів на зустрічну смугу та потрапив під колеса вантажівки «Mercedes – Benz – Actros». Причиною автокатастрофи стало те, що чоловік Шутко Олександр, не впорався з керуванням на слизькій дорозі та з повороту вилетів на вантажівку. Його дружина Шутко Ольга померла на місці, а чоловік по дорозі в лікарню. Також повідомляємо, що п’ять років тому було викрадено Шутко Кораліну(доньку), пошуки якої досі тривають.»
Моє серце упало донизу. Ноги похололи, руки затряслися, а голова закружляла мене у вирі спогадів. Стояти вже не було сили, тож я сіла на матрац. З очей водоспадом покотилися сльози. Деймон все ще стояв переді мною і нічого не кажучи, просто сів поряд. Вперше за роки полону я подумала про почуття своїх батьків, коли вони мене втратили. І хоч я була жива, вони з острахом думали про протилежне. Батьки не втрачали надії на чудо, і все одно вірили, чекали, мріяли про моє повернення, так само, як і я. Але тепер їх немає на землі, віднині вони поряд зі мною. Завжди! Деймон підсунувся ближче та обійняв мене. «Тепер ти єдина рідна людина у мене», - подумала я. Тоді він став для мене чоловіком, що не забрав у мене вільне життя, а навпаки продовжив моє існування. Якби не він, я б загинула під колесами вантажівки, як мої батьки. Пройшов час з того дня, але я все ще відчуваю вдячність за неволю, яка подарувала мені нове, можливо, довге життя, та я, певно, надзвичайно слабка, щоб прийняти цей дарунок. 

Після того безмежно довгого вечора я ще місяць була у жахливому стані. Деймон, хоч і знав, що мені боляче і дуже погано, все одно не змінив своє відношення до мене. Накази, крики, погрози супроводжували мене день за днем. Жодного лагідного слова, ніякого співчуття. І я знову його ненавиділа!

Зима пройшла дуже швидко. Я навіть не помітила, як моє віконечко звільнив сніг. Сонце все частіше і частіше зазирало до мене, освітлюючи мою халупку – мій єдиний дім. І тепер ставало легше. Очі перестали мокріти при одному виді Деймона, бо з моменту загибелі батьків, художник викликав два почуття: вдячність і ненависть. І ось настав мій День народження. Я вже звикла до рідкості подарунків, але все одно чекала, хоча б привітання і омріяного гарного ставлення до себе. Але я багато хотіла, і окрім нових синців, нічого не отримала. 
Вранці, коли сонце почало пробиватися крізь віконце, промінчики якого легко гралися моєю кімнаткою, я прокинулася від того, що мені буде дуже спекотно. Той рідкий випадок, коли сонце хоч раз за рік заглянуло до мене. Годинник показував 07:00 – година до підйому. Я встала і зробила всі свої ранкові справи. Чомусь у мене дико боліли спина, живіт та голова і я просто не могла нормально мислити. Та раптом я помітила червону пляму на простирадлі. Місячні! Я зовсім про них забула та не попередила про це Деймона. Він завжди купляв мені таблетки від болю в животі та прокладки. Відкривши свій ящичок над раковиною, з надією про рятувальну штучку, я не побачила нічого окрім щоденної прокладки. «Дідько!», - вирвалося з моїх вуст. Що робити я й гадки не мала. Зняла постіль з ліжка та почала прати криваве місце під холодною водою. По рукам текла крижана вода, але я все ще прала те кляте простирадло! Коли художник зайшов до мене зі сніданком, я одразу приголомшила його не приємною новиною. Звичайно, він був не в захваті і, віддавши мені їжу, пішов. Я думала, що він одразу піде в магазин, що якось допоможе мені, але ні, я сама мала собі допомогти. Старий, перевірений спосіб, яким користувалися жінки минулого – ганчірки, прийшли мені на допомогу. 
Ми піднялися в майстерню. Я стала на своє звичне місце, щоб ще дві години простояти перед Деймоном в очікуванні, як я називала «дива»! Та не пройшло і п’ятнадцяти хвилин роботи як моїми ногами пробігся струмінь чогось тепленького. Піднявши очі на художника, я спохмурніла. Він позеленів і, певно, приборкував солонуватий присмак у роті – свідчення наближення блювоти.
- Кораліно! Це що в біса таке?! – він показував на червоні цятки на підлозі піді мною.
- Вибач, мене, будь ласка. Я забула тобі сказати. Я думала ти сходиш в магазин коли я снідала, але… я, просто, вибач… - я не могла зв’язати і двох слів. Було видно, що художник ось-ось вибухне зі злості.
- І ти вирішила, що можеш забруднити мені підлогу! Я не буду це витирати! – він плювався, як скажена собака, - будеш вилизувати!
- Що?! Я не буду! – закричала я у відповідь.
- Будеш, бо інакше... – він замовк. Широкими кроками підбіг до мене та, давши ляпаса, штовхнув у стінку. Від удару, я впала додолу і довго не могла встати. Художник, користуючись моєю безсилістю, бив мене ногами у живіт, після чого, моїм волоссям розтер краплинки крові на підлозі. Згодом, коли я подумала, що нарешті все закінчилося і можу спокійно піти вниз, він взяв мене за руку та потягнув сходами до кімнатки. Знову вдарив у живіт та дав ляпаса. Кроки до виходу, стук дверей та важка хода сходами – найстрашніші звуки мого життя. Як же я до цього звикла, і я же мені це набридло! Я його ненавиділа!
В якості покарання я провела всі червоні дні календаря без засобів особистої гігієни. Обходилася ганчірками. Так пройшло моє дев’ятнадцятиріччя, і вся моя юність.

***
Усі книги, що чинно лежали стовпчиком біля мого матрацу були прочитані. Цілими днями я помирала від нудьги, і вже не знала, чим можу себе розважити. Думка розповісти про це Деймону прийшла до мене одним нудним вечором, малюючи на стіні троянди. Я чудово знала, що сприйняття Деймоном інформації залежить лише від його настрою, тож залишалося зачекати підходящого моменту. Та коли, наступного ранку, художник приніс мені сніданок, я й слова не промовила. Було видно – він не в гуморі. Я мовчала в майстерні, уважно слідкуючи за кожним жестом, кожним рухом художника. Не знаю, чому, але мені було дуже страшно казати Деймону бодай щось. Я відчувала, що дратую його, що заважаю йому, а найгірше – що набридла. Через декілька років я дізналася, що у той період він будував стосунки з однією жінкою, але в них нічого не вийшло. Я дуже мало знаю про неї, лише те, що було написано на листочку в столі художника, але тієї інформації мені вистачило вдосталь, щоб зрозуміти, хто вона така. Її звали Ліза, вона була ровесницею Деймона і жила поряд з моєю школою, тобто десь біля мене. Деймон яскраво описав її зовнішність, а ще через декілька місяців я знайшла її портрет серед рядових робот художника, він називав їх «порожняками», бо вони не несли жодного сенсу та не представляли цінності для Деймона. Яскраве, руде, кучеряве волосся хаотичними пасмами спадало на плечі. Широке обличчя серцеподібної форми та чиста, світла шкіра. Невеликий рот, та рівні білі зуби. Вона вирізнялася посмішкою, милими щічками та маленьким акуратним, трохи кирпатим носиком. Широко посаджені очі зеленого кольору – найяскравіша частина її зовнішності. Мені не відомо наскільки близькими були їхні стосунки, але я точно знаю, що вона була спробою художника відчути нормальне життя, без неабиякого бажання скривдити жінку, а потім і себе. Я ще сотню разів буду повертатися до її портрету і шукати там себе, правда не знаю навіщо.

На наступний день я вирішила, що обов’язково скажу Деймону про книги, в якому б настрої він не був. Як тільки художник промовив солодке слово: «Вільна», я, зібравшись з думками, промовила:
- Деймоне, мені дуже нудно. Я перечитала всі книги і хочу тебе попросити принести мені нових. Будь–ласка, - подив, у який я ризиковано кинула художника, через декілька секунд змінився на милий усміх.
- Звичайно. Я принесу тобі книги завтра вранці. Добре?
- Так… Дякую, - і я, розкривши свої обійми, підлетіла до нього. Його тепла шия, здавалося, прийнявши тепло мого тіла, загорілася. Він був шокований, вражений, і я вже була готова закривати руками обличчя та голову від ударів, та натомість він пригорнув мене до себе сильніше. Я так давно не відчувала людського тепла, так давно не тонула у рідних обіймах, що зовсім забула як це. Його руки, що до цього моменту могли лише калічити, у мить стали теплими, які ніколи б вдарили. Та солод, що ароматом цукерок лився з його обіймів, лише висновок пекельної гостроти минулого та неминучої гіркоти майбутнього…

Наступного ранку я прокинулася дуже рано, бо замерзла. Піднявшись на лікті, я уважно подивилася крізь своє віконечко. Йшов дощ, а погода нагадувала капризну дитину – противну і всю мокру від сліз. Вже о восьмій ранку звичайний дощ перейшов в ливень, що не вщухав цілий день. Спати я не хотіла, лежати у теплій постелі, чекаючи на необхідну годину, також, тож встала, помилася, прибрала постіль і приготувалася до сніданку. Почувши кроки сходами я, як завжди, насторожилася, хоча знала – він несе їжу та обіцяні книги.
- Доброго ранку! Ось твої книжечки, - він простяг мені коробочку, де чарівними, великими, золотими літерами було виведено: «Гаррі Поттер». Відкривши чудо-коробку я побачила сім яскравих книжок, що досі пахли магазином. Найпривабливішою для мене виявилася третя за рахунком книга з блакитно-коричневою палітрою на обкладинці. Мама завжди говорила, що це дурна звичка, і що не завжди гарні, цікаві книги мають привабливий зовнішній вигляд, але в цьому плані, я, певно, ніколи не подорослішаю, та і немає сенсу.
- Дякую! Мені цього вистачить на довго, я думаю.
- Як закінчяться скажеш, я куплю нові, - він знову посміхнувся, вже вдруге за два дні.
Першу книгу про хлопчика чаклуна я прочитала за один день. Я знайшла багато спільного між нами, принаймні, він також жив з тираном, і навіть не одним. Він також був у своєрідному полоні, як і я, і так само чекав порятунку. Коли я була вільною, то чула про цю серію книг не один раз, але не сприймала серйозно. Мої однокласники робили саморобні чарівні палички і промовляли дивні слова, що на той момент нічого для мене не значили. Та, певно, головною причиною мого несприйняття Хлопчика що вижив була масовість історії. Я так рідко зустрічала людей, що поки що не читали «Гаррі «Поттера», що пишалася своєю не обізнаністю в цьому роді літератури. Але я дуже сильно помилялася. Книга відкрила для мене зовсім інший світ, де ти можеш начаклувати море цукерок, відкрити будь-які двері, підслухати розмову та помститися своїм кривдникам. Але Гаррі і його історія – вигадка, а от я… також.

***
Він занедужав. Весняним теплим ранком я встала не світ не зоря. Спати вже не хотілося, тому я просто лежала. Коли настала дев’ята година і Деймон прийшов зі сніданком, я вперше побачила його хворим. Обличчя бліде, ніс червоний, а голос низький з привабливою хрипотою.
- Ти захворів? – запитала я після ранкового привітання.
- Так, - прошептав художник. Він поставив їжу на стіл та вже збирався йти, як я, не втримавшись, сказала:
- Давай я побуду з тобою сьогодні? – по виразу обличчя я зрозуміла – він шокований. Деймон не очікував від мене такої опіки.
- Та ні. Не треба, Кораліно… - він ніби хотів щось сказати, але промовчав. Він часто так робив, і не тільки тому, що не рішучий, а ще й тому, що боїться бовкнути зайвого.
Я розуміла, що йому ставало тільки гірше. Скоріш за все піднімалася температура, тож у той день він не малював. Просто приносив мені їжу, а я кожного разу питала про допомогу. Деймон відмовлявся, а з кожним його візитом моє серце стискалося від жалю, але навіть у такій ситуації, я не могла піти наперекір. Я хвилювалася далеко не за те, що у випадку його смерті я залишилася б там одна, без шансу на спасіння. Я переживала, саме щодо нього. Мені хотілося його обійняти, сказати теплі слова, можливо навіть поцілувати… Безумовно він викликав у мене ніжні, навіть родинні почуття, особливо, коли не бив. Та це траплялося вкрай рідко, як тільки я втрачала пильність. Моя ніжність – моя слабкість…

Через тиждень він вилікувався. Два дні проведені без роботи, та третій пекельної праці без зупинок. Таке бувало не часто. Лише декілька разів він кидав на мене погляд, далекий і замріяний. Вже, коли моя нога ступила на першу сходинку, Деймон щось крикнув. Я повернулася, щоб перепитати, але він, відвернувшись та складаючи свої олівці й пензлі, неясно сказав: «Дякую…». Я дуже хотіла почути те слово, мріяла про «винагороду» за жахливі дні у синцях та побоях, і ось вона – вдячність! Цілу ніч я провела з відкритими очима, лежачи на спині та прокручуючи одне єдине слово. І лише на ранок я провалилася у теплий сон, полетівши за Алісою, та Білим Кроликом.

Я йду дуже довгим коридором. Довкола мене, вишукані у шеренгу, відчинені двері, за якими тихо шелестить зелений сад. Я знаю, що можу туди пройти, але чомусь не йду. Не хочу! А може боюся... Кінець довгого коридору. Я повільно, нікуди не поспішаючи, прямую туди. Згодом, коли я опиняюся за кілька метрів від кінця коридору, у моє поле зору потрапляють двері. Вони зачинені і саме туди я маю потрапити. Набравши повні груди повітря, та перехрестившись (дурна звичка шкільних часів) я взялася за ручку і, як тільки повернула її, всі двері позаду мене зачинилися. На мить мені здалося, що я застрягла, навічно залишившись у довгому коридорі, але двері попереду мене відчинилися. За ними, у білому сяйві, стояв Деймон. В одній руці він тримав букет багряних троянд, а в іншій сокиру. Він дивився на мене, не відриваючи погляду, розглядаючи свою маленьку Кораліну. Різко за його спиною з’явилися три постаті. Художник різко перевів свій погляд на одну, потім на другу, а згодом на третю жінку. Вони підходили до нього з різних боків, намагаючись забрати букет. Але художник, міцно тримаючи квіти в руці, сокирою відрубував жіночі руки. Вони не кричали від болю, взагалі не зреагували, а з відрубаних кінцівок не текла кров. Замість неї капали сльози, що потім перетворилися на сильний дощ. Деймон простягнув мені троянди, але я їх не брала. Він кинув сокиру додолу, підійшовши ближче. Я все ще не брала букет. Художник посміхнувся і ще раз дав мені троянди. Я обережно, майже непомітно, лише торкнулася пальцем однієї квіточки, як за мить букет красувався у моїх руках. Деймон обійняв мене і я відчула нечуване тепло. Різкий біль, а потім легку невагомість. Згодом, подивившись у мої замріяні очі, художник посміхнувся і, нахилившись до мене, доторкнувся до моїх губ. Я була не проти, навіть хотіла цього. Після солодкого поцілунку він тихим, трохи не своїм голосом сказав: «Кораліно, я тебе…»:
- … не розумію! Чого ти спиш? Вже дев’ята ранку! Ти повинна бути готова! – кричав на мене справжній художник.
- Шо… що ти хочеш? – сонним голосом запитала я, протираючи очі.
- В сенсі шо я хочу? Щоб ти встала, дурепо! Прокидайся! Не мала дитина, - він поставив їжу на стіл, біля мого матрацу, та пішов.
Я взяла сніданок та сіла їсти, а мої думки були лише про нього. «Що за дурня мені наснилася?», - думала я. Чому ми цілувалися? Що то за жінки? Я не могла збагнути. Невже мій мозок про таке думає. Я чудово знала про підсвідомість, але навіть думати не хотіла, що це вона. Та враз згадалися віщі сни. Календар показував п’ятий день тижня, а отже віщим снам – бути! Знову, поринувши у думки про сон та Деймона, я зовсім забула, що маю збиратися. Я з такою насолодою згадувала кожен момент зі сну, що готова була повторити все в житті, але знала – це повна нісенітниця.

То був віщий сон. Звичайно, ми не цілувалися, але було дещо, що точно відтворилося у житті. У той період Деймон мав троє невдалих стосунків. Про це я довідалася одного вечора через чотири роки після віщого сну. Першою жінкою була висока блондинка з великими очима та доволі гарною фігурою. Вона була такою собі солоденькою цукерочкою, яку хотіли з’їсти всі, але боялися. Деймон же познайомився з нею на вечірці. Туди його запросили друзі на день народження одного з них. Жінка дуже цікавилася мистецтвом (хоча сама була дуже далекою від «високого» - без таланту, розуму і почуття прекрасного) тому відомий художник дуже зацікавив дівчину. Та в них нічого не вийшло. Зустрілися лише тричі і згодом дещо завадило Деймону продовжувати з нею стосунки. Наступною була низенька на зріст, струнка, рудоволоса дівчина. Вона була молодшою за Деймона на сім років. Розумна, чуйна та дуже віддана. Дівчина мрії! Я знаю, що вона дуже подобалася художнику, але знову це дещо завадило їм бути разом. Третьою була «сіра мишка», що дуже не хотіла виходити зі свого світу. Вона теж була художницею. Її роботи висіли в картинній галереї, де вони і познайомилися. Одного побачення було вдосталь, щоб зрозуміти – їм не можна бути разом, бо між ними було дещо.
Весь час я відчувала його емоції. Переживала щось, правда сама не знаю що. Він почав знову бити, морально знущатися. Називати мене Звіром. Він став тим, ким був на початку мого полону. Він знову став монстром, якого я ненавиділа!

Мені вже, як два місяці було двадцять років, а це означало, що пройшло три роки, і картина дописана.



Картина «Кораліна в саду пекла»
Опис

За розміром робота була такою ж, як і перша. Велика, красива, в золотій рамі. Написана олійними фарбами, що надавали об’ємності та структурності зображення. У правому кутку картини стояла я, у червоній сукні по коліно – мій звичний наряд полону. У моєму чорному волоссі сяяла квітка папороті. Так, вона дійсно блищала. Я спокійно стояла босоніж на червоній землі, що палала, виблискуючи вогняним сяйвом. Поряд зі мною текла річка, та замість води там була лава. Над незвичною рікою вимальовувався міст фіолетового кольору, побудований, певно самими грішниками – з кісток. Довкола росло багато дерев, які теж палали. І десь, в лівому кутку, за останнім маленьким деревом, сховався Деймон. Він зобразив себе в образі демона, повністю закривши своє обличчя вогняним листям. Було складно його впізнати, але я знала – це він. І я єдина хто його впізнав, бо знала про демонічний бік свого художника.