За п'ятнадцять років до того, як Скарлетт Портер вирушила вдруге на конференцію з генетики та молекулярної біології в Чикаго, і за шістнадцять років до того, як у неї трапився перший нічний напад, одного спекотного літнього дня, коли майже всі діти Ланкастера успішно бавились на літніх канікулах і кожен божий день прагнули знайти собі нове, ще цікавіше та ще захопливіше заняття, четверо друзів, які, звичайно ж, не були виключенням із загальної кількості, вигадали собі далеко не нудне, однак і близько не похвальне заняття.

Цими чотирма дітлахами були Майкл Рідд, Себастьян Райс, Кейлі Коннор, а також зовсім юна Скарлетт Портер, яка на той момент навіть не підозрювала, який моторошний відбиток усередині неї залишить сьогоднішня витівка, відлуння якої дасть про себе знати лише за шістнадцять з гаком років.

Цього спекотного липневого ранку, вони вкотре вирішили зібратися разом. Четверо друзів, яких об’єднувало навчання в одній школі, знову зустрілися, щоб погратися і з максимальною насолодою провести цей настільки дорогоцінний і бажаний час в році.

Спочатку Кейлі запропонувала пограти в квадрат, потурбувавшись про необхідний інвентар заздалегідь, вона принесла на зустріч з собою м'яч. На додачу до цього, їхня кількість ідеально підходила для цієї гри. Зрештою, їм не завжди вдавалося зібратися саме в такій компанії і в числі саме чотирьох осіб, тому сьогодні, як вона наголошувала, випав просто ідеальний збіг для того, щоб пограти у цю гру.

Оскільки ніхто з приятелів не висунув заперечень, їхня компанія швидко перемістилася на відповідний ігровий майданчик, де на асфальті фарбою були розкреслені характерні квадрати для гри. У першій партії здобути перемогу вдалося саме Себастьяну, останнє і вирішальне очко здобув Майкл, коли м'яч після його невдалої подачі випав в аут. Друга ж партія закінчилася тоді, коли м'яч, після надто сильної подачі Себастьяна, приземлився на капот машини, яка стояла неподалік ігрового майданчика, а на тій, в свою чергу, внаслідок удару спрацювала сигналізація. В ту ж мить чотирьом друзям довелося стрімголов ретируватися й змінити свою локацію для гри.

З кожним своїм тріумфом Себастьян все пафосніше хизувався своїми навичками та вміннями поводження з м'ячем, водночас як Майкл весь час намагався вибороти першість та не дати спуску Райсу, складаючи йому належну конкуренцію. Водночас Кейлі та десятирічна Скарлетт упевнено займали передові позиції за набором очок і поразок у грі, помітно поступаючись чоловічій половині їхньої компанії.

У міру того, як сонце піднімалося вгору по небу і своїми променями дедалі сильніше обпалювало їхні голови, дітлахи незабаром були змушені знову змінити місце для ігор, помінявши його на тінь, накриття, або якесь приміщення. Провівши невеликі колективні дебати, за четверо друзів за їх результатом вирішили спочатку завітати в крамницю з морозивом, а потім піти на бруківку в парку, де вони могли б сховатися від палючих променів сонця під кронами дерев. Коли вони дісталися до місця призначення, а з морозивом було покінчено, Кейлі вирішила презентувати друзям свою нову обновку, якою виявився подарований на день народження стільниковий мобільний телефон.

Початок двотисячних був піковим часом поширення мобільних телефонів, які з блискавичною швидкістю купували американські сім'ї на заміну старих приладів зв'язку. Технологічні новації не обійшли стороною і Ланкастер, в якому вони також здобули свою частку популярності, не зважаючи на його провінціальний статус.

Скарлетт, Себастьян і Майкл довго роздивлялися нове придбання Кейлі, в особливості, троє друзів зацікавившись функціоналом пристрою та іграми, які були доступні в телефоні. Зрештою, в один із моментів, Майкл пригадав телевізійне шоу, точніше телелотерею, де одним із видів розіграшів було випадкове обрання одного номера з серед безлічі інших телефонних номерів, власник якого в результаті ставав переможцем і вигравав грошовий приз. Зокрема, Майкла дуже зацікавила ідея дзвінків випадковим людям, а також спокуслива різноманітність того, з ким вони можуть поспілкуватися, завдяки набору номерів у випадковому порядку.

— Це досить цікава пропозиція, давайте й справді спробуємо зателефонувати кому-небудь, — підтримав ідею Себастьян.

— Кому? Незнайомим людям? — запитала Кейлі.

— Так! Поспілкуємося з ким-небудь, просто навмання набиратимемо номери. Нам же нічого за це не буде, — продовжив Майкл.

— Мені здається, що це погана ідея. Насамперед це не ввічливо, турбувати людей без видимої на те причини, — з докором сумління сприйняла такі наміри Скарлетт.

— Та годі тобі, нічого в цьому поганого немає. Якщо людина буде зайнята, вона відразу ж скаже про це нам, чи не так? І ми в такому випадку не будемо їй заважати. Тим паче той, кому ми зателефонуємо, навряд чи коли-небудь зможе дізнатися, хто його потурбував, якщо ми не будемо представлятися.

— Якщо ми випадково не потрапимо на якусь шишку з ФБР або на гарячу лінію якоїсь державної установи. Хоча, чесно кажучи, я сумніваюся, що вони витрачатимуть свій час на пошук і покарання якоїсь дрібноти із глибинки Пенсильванії. — стверджував Майкл. — Я згоден, але якщо тільки Кейлі не проти.

— Ну давайте спробуємо. А й справді, я не думаю, що нас знайдуть. Усе одно нудьга та й годі, а не день, сонце пече просто пекло, хоч чимось займемося цікавим, — промовила Кейлі.

— Добре, робіть що хочете, тільки я ні з ким розмовляти не буду.

— Тебе ніхто не змушує, Скарлетт, можеш просто мовчати і слухати.

За результатами негласної наради результат був очевидний, три голоси проти одного. Незабаром Майкл запропонував кожному з них називати по черзі будь-яке число, щоб зрештою вони набрали десять цифр випадковим чином. Усім процесом керував безпосередньо головний ініціатор витівки — Майкл. Він тримав стільниковий телефон у руках і набирав цифри, які по черзі називали Себастьян, Кейлі і Скарлетт. І вже за кілька хвилин вони чекали з’єднання з першим номером. З динаміку лунала серія з кількох довгих гудків.

На той момент четверо друзів ще не знали, що першими трьома цифрами вони потрапили на абонента з Енглвуда, штат Нью-Джерсі.

Невдовзі гудки припинилися і почулося коротке клац. Хтось на другому кінці лінії нарешті підняв слухавку.

— Олівер Кейвіс слухає, — промовив юний чоловічий голос.

Усі четверо хлопців одночасно засміялися, хоча й з усіх сил старалися робити це якомога тихіше. Всупереч їхнім початковим очікуванням, ніхто з них так і не наважився заговорити з містером Кейвісом, який не проігнорував дзвінок невідомого абонента.

— Алло? Ви мене чуєте? Говоріть, — повторив ще раз Олівер Кейвіс.

Судячи з голосу, це був молодий хлопець років двадцяти, з великою ймовірністю офісний працівник якоїсь великої компанії, адже на задньому фоні безперервно чулося відлуння великої кількості голосів, звуки телефонних дзвінків та клацання комп’ютерних клавіатур.

Від цих слів Майкл, Себастьян, Кейлі і Скарлетт, прикриваючи роти долонями, зайшлися ще більшим приступом сміху, звук якого, скоріш за все, вдалося вловити навіть Оліверу Кейвісу. Нікому з друзів не вдавалося опанувати себе і віднайти контроль, у зв'язку з чим плани про розмови з незнайомцями випарувалися так само швидко, як і з'явилися. Четверо приятелів каталися по траві не в силі стримати напад шаленого бурхливого реготу та сміху.

— Що це ще за жарти?! — раптово, невдоволеним тоном рявкнув голос у слухавці.

Зрозумівши, що їх викрили, четверо друзів ще сильніше заходилися сміхом та на цей раз вже не намагалися стримати його. Майкл було вже збирався нарешті щось промовити, вирішивши зімпровізувати на ходу, однак не встиг цього зробити, бо абонент на тому кінці закінчив дзвінок.

Галявину парку заполонив гучний дитячий сміх. Кілька хвилин вони від душі реготали і хихотіли, катаючись по траві та не в силах зупинитися. По їхніх щоках текли сльози, а животи боліли від сміху.

— Ви чули його останню фразу?! Ха-ха-ха, — вибухнув кінським гоготом Майкл. — Він сказав це таким обуреним тоном!

— О так. Цей хлопець швидко здогадався, у чому справа. Я й не думав, що це буде так кумедно, але нам варто тримати себе в руках наступного разу, — підмітив Себастьян.

— Я хочу якось розіграти наступний номер, тому, хлопці, постарайтеся не сміятися, щоб не видати мене. Відійдіть трохи подалі, якщо не можете себе стримувати.

— Головне ти сам не розколись, — захихотів Себастьян.

Незабаром вони вдруге по черзі навмання назвали десять цифр, після чого Майкл знову натиснув кнопку виклику і взяв на себе відповідальність вести розмову. Троє інших сиділи біля нього в очікуванні, затамувавши подих. Скарлетт прикусила губу від хвилювання, Кейлі злегка хиталася назад-вперед від нетерпіння, а Себастьян гриз нігті з хворобливим блиском в очах, чи то теж від хвилювання чи то від дурманного впливу азарту.

— Алло? — після короткого клац нарешті почувся жіночий голос.

— Алло, доброго дня міс, у вас є собака? — відповів їй Майкл із хитрою, єхидною посмішкою на обличчі. Усі інші, немов зачаровані, застигли в очікуванні відповіді, що мала пролунати з динаміка стільникового телефону.

— Так... Є невеликий ретривер. А з ким я маю честь розмовляти? Ви не представилися.

— Е-е-е... Моє ім'я Вуді. Вуді Доусон. Де ви зараз перебуваєте? — він намагався зімітувати якомога грубший тон голосу. Майкл докладав усіх зусиль, аби у його співрозмовниці склалося враження ніби з нею розмовляє дорослий чоловік.

— А навіщо вам потрібно це знати?

— Ваш собака зараз поруч із вами?

— Я не впевнена, він має зараз перебувати десь на вулиці, напевно, вештається у дворі. А хто ви такий? Чому ви ним цікавитеся?

— Я робітник департаменту з охорони навколишнього середовища. Ми працюємо у вашому кварталі і схоже, що ваш ретривер потрапив в один із люків, біля яких ми проводили ремонтні роботи.

— Ви серйозно?! Зачекайте-но, звідки ви знаєте, що це саме мій собака?

— Нам сказали про це ваші сусіди, вони ж і дали нам ваш номер.

— О, Господи. Зачекайте. Де ви перебуваєте зараз? На якій вулиці?

— На вашій, приблизно за двісті футів від вашого будинку.

— Я зараз прийду до вас, зачекайте трохи. З моїм собакою все гаразд? Ви зможете його дістати?

— Ми б зробили це. Але схоже, що ваш ретривер потрапив просто в руки клоуна.

— Що?!

— Так, схоже що тут внизу Пеннівайз, тому ми навряд чи зможемо йому допомогти.

Настала невелика пауза, під час якої Майкл прикусив губу від збудження і хвилювання. Слід було віддати належне решті його друзів. Хоча на їх обличчі сяяли усмішки, а щоки вже почали наливатися рум’янцем, вся трійця вела себе достойно і вдало стримувала себе від того, щоб не вибухнути сміхом і не зірвати весь план передчасно.

— Що це ще за жарти? Де ви взяли мій номер? Якщо я зараз спущуся вниз і не знайду там свого пса, то ви сильно про це пошкодуєте.

Себастьян та Кейлі хихикнули, однак не достатньо гучно, аби це почув співрозмовник на іншому кінці лінії. Майкл в той же час продовжував непохитно триматися, не випустивши за весь час жодного смішку. Він обмежував себе лише єхидною посмішкою.

— Вибачте мем, але я не жартую, ваш ретривер справді тепер у Пеннівайза. Ми можемо передати вам лише кілька кульок, які клоун передав нам в обмін на вашого пса.

Після цих слів сміх стримати не вдалося нікому. Голос Майкла наприкінці фрази зірвався на справжній, у зв'язку з чим жінка на іншому кінці лінії швидко усвідомила, у чому справа.

— Що ще за… А-а-а, ось у чому справа. Слухайте ви, дрібні паршивці! Вирішили покепкувати з мене? Подивимося, наскільки вам буде весело, коли я повідомлю про вас у поліцію. У мене через вас серце розболілося, ви мене не на жарт перелякали! Негідники! Я вам ще покаж…

Майкл поклав слухавку. Високий дитячий сміх розлетівся по всій окрузі. Здавалося, їхній регіт було чути навіть на тротуарі за дві сотні футів.

— Це було геніально, просто очманіти! — вигукнув Себастьян.

— Майку, звідки ти знав, що у цієї жінки є собака? — запитала Скарлетт.

— Судячи з голосу, це була якась стара жінка, яка, радше за все, перебувала вдома в цей час. А запитати про собаку чомусь було першим, що мені спало на думку. Коли ж вона клюнула на гачок, я почав просто імпровізувати.

— У тебе відмінні таланти імпровізації, — підмітила Кейлі.

— І пародійні здібності! Це ж треба такий дорослий голос зімітувати!

— Вчіться, малята. Це лише початок — така собі розминка перед справжнім шоу. Чекаю нові цифри.

І вони знову надиктували випадкові числа по черзі.

Цього разу гудки звучали довше, ніж зазвичай, через що Майк вирішив вже було скинути дзвінок і набрати новий номер, проте в останню мить слухавку нарешті взяли, і цього разу їм відповіли грубим голосом з виразним канадським акцентом. Майк відразу відзначив для себе, що це був чоловік, років сорока або п’ятдесяти.

— Алло? Хто це?

— Доброго дня, сер. Вас турбують зі служби охорони рибних ресурсів і диких тварин США. До нас надійшла інформація, що ви завели у себе двадцять африканських саванних слонів і утримуєте їх незаконно.

— Якого чорта?! — пробелькотів чоловік якось невиразно.

Майкл зобразив жестом іншим, що їх жертва для розіграшу, найвірогідніше, була п'яна. Себастьян і Кейлі у відповідь кивнули, продемонструвавши, що вони теж згодні з цим припущенням.

— Вибачте, але ми обов'язково повинні перевірити це. До вас вже було відправлено два загони військовослужбовців і команду зоологів. Ви зараз удома?

— Так, я зараз удома. Але можете піти під три чорти, у мене немає ніяких слонів, ідіть у дупу, срані федерали.

З вуст Кейлі вирвався короткий смішок, однак вона швидко прикрила долонею рот і зобразила вибачальний жест. Тон п'яного чоловіка здавався дуже смішним, адже його язик заплітався від найпростіших фраз. Для Майкла ж така обставина тільки грала на руку. Кепкувати над п’яною людиною було в рази кумедніше.

— До нас надійшла інформація, що слони гадять на задніх дворах ваших сусідів. Це вони сповістили нас про ваші протиправні дії.

— Котися до біса, — коротко відрізав той, але не поклав трубки.

— Напевно, ви володієте навичками дресирувальника, хіба не так? Як же інакше ви змогли б утримувати таку велику кількість диких тварин у домашніх умовах? Але не хвилюйтесь, я думаю, що ми зможемо вам допомогти в працевлаштуванні після того, як ви відбудете своє покарання, цирк братів Рінлінг, Барнума і Бейлі з радістю зможе взяти вас на роботу до себе.

— Заткнися!

— Машини вже на під'їзді до вашого будинку. Також ми щойно порадилися і вирішили спрямувати до вас кілька вантажних гелікоптерів для транспортування тварин.

— Та ти що?! Ну дякую, йолопе. Думаю, мій вінчестер дванадцятого калібру зможе організувати всім вашим шісткам теплий прийом.

Скарлетт помітно занепокоїлася, коли чоловік заговорив про зброю. Здавалося, тільки вона з поміж усіх усвідомлювала, наскільки небезпечними можуть бути їхні забави, але Майкл тим часом продовжував дедалі більше дражнити й провокувати п'яного канадця, який не втомлювався погрожувати тим, що перестріляє будь-кого, хто нагряне до його обійстя найближчим часом. Він уже навіть перестав заперечувати той абсурдний і вигаданий факт про наявність у нього в господарстві двох десятків африканських саванних слонів. Майкл грав настільки правдоподібно, що, здавалося, йому справді вдалося переконати свого співрозмовника в наявності у нього безлічі диких тварин.

— Зараз у мене під рукою мій ругер дев'ятого калібру, якщо ти зараз же не заткнеш свій гівняний писок, я знайду тебе і засуну тобі цей ствол прямо в рот, а потім одним натисканням курка зроблю з твоїх мізків картину на стіні!

— О ні, це зовсім не обов'язково, не обтяжуйте себе цим, вам, напевно, буде важко привести себе до ладу й відмитися від стількох шарів лайна, у яких вам, напевно, доводиться бруднитися, щодня доглядаючи за своїми тваринками, — доброзичливим тоном відповів тому Майкл.

— Пішов нахуй, сучий син! — заревів той, після чого почувся гучний глухий удар.

— Алло? Містере?

— Він відключився? — запитав Себастьян.

— Не схоже на те, прислухайтеся...

З динаміка телефону продовжували надходити звуки, які видавав той же чоловік, з яким вони розмовляли секунду тому. У стані сп’яніння він не закінчив дзвінок, а просто відкинув телефон убік, завдяки чому четверо друзів мали змогу продовжувати підслуховувати за тим, що відбувалося в тому приміщенні. Майкл спробував ще кілька разів покликали свого співрозмовника, проте його спроби відновити розмову виявилися безуспішними.

Незабаром у слухавці вони почули кроки. Хтось ходив кімнатою. Ці звуки тривали близько хвилини, Майкл не скидав дзвінок, а натомість продовжував слухати і стежити за тим, що відбувалося на іншому кінці лінії. Себастьян, Кейлі та Скарлетт заворожено прислуховувались, намагаючись не видавати зайвого шуму, який міг би завадити вловити найменші звуки, що линули зі слухавки. Невдовзі метушня, кроки і шурхіт затихли, не залишивши після себе і сліду, настала мертва тиша.

Минула майже хвилина, перш ніж ця тиша була порушена звуком дверей, що відчинилися. Опісля пролунав жіночий голос.

Вони обмінялися звичайними привітаннями, чотирьом школярам, які уважно підслуховували розмову двох дорослих незнайомих людей, було важко розібрати те, про що вони розмовляли. Чоловік і жінка розмовляли ніби десь дуже далеко, через що їхні голоси ледь вдавалося розчути. Однак суть розмови, завдяки уривкам фраз і деяких окремих слів, Майклу та решті все ж вдалося дізнатися.

Спочатку жіночий голос дорікнув чоловіка за його нетверезий стан. Потім вона запитала його, чому той не знаходився в цю пору на роботі, а чоловік зі свого боку відповів, що в нього сьогодні вихідний. Далі ці двоє почали розмову про якусь дитину, точніше обговорювали історію, яка сталася з так названим Коді на ігровому майданчику. З огляду на контекст, хлопчак на ім’я Коді, радше за все, був їхньою дитиною, вік якої складав не більше десяти років, а жінка, яка зайшла в кімнату, найімовірніше, була дружиною цього чоловіка. Зараз вона переказувала йому якусь історію, яка сталася з їхньою дитиною нещодавно.

— Коді хотів ударити того хлопчика, але я вчасно зупинила його, — промовила жінка.

— Нащо?

— О Господи, Крісе, от тільки не потрібно починати знову...

— Це ти знову починаєш! Балуєш його, сюсюкаєшся з ним, голубиш, ростиш із нього незрозуміло кого.

Їхня розмова перейшла на більш високі тони, завдяки чому четвірка друзів тепер могла виразно чути практично цілі речення.

Чоловік був налаштований вкрай агресивно, він швидко озвірів і розлютився, було очевидно, що телефонна розмова з федералами, які верзли йому казна що за кілька хвилин перед цим зіграла в цьому далеко не останню роль.

— Якщо ти зараз не навчиш його вміти постояти за себе, як гадаєш, ким потім він стане в житті? А я тобі дам відповідь — як мінімум сопливим лантухом, Коді мав наваляти тому пацану, дати йому зрозуміти, що з ним жарти кепські, а ти завадила йому…

Сварка продовжилася і з кожною хвилиною набирала дедалі більших обертів. Тепер уже чоловік і жінка розмовляли не на підвищених тонах, а буквально кричали один на одного. За кілька хвилин Кріс почав використовувати нецензурну лайку і відпускати образи на адресу дружини.

— Ти хочеш його виховати ганчіркою? Щоб він виріс слабодухим тюхтієм?!

— Ти п'яний, Крісе! Заспокойся!

— Скільки разів я тобі казав, щоб ти не робила такого, проклята стерво?!

Четверо друзів, включно зі Скарлетт, ошелешено стежили за конфліктом, який розгортався прямісінько у прямому ефірі. Кейлі аж скривилася від кількості нецензурної лайки, яку їм довелося почути. Згодом до криків доєдналися також гучні удари, нібито хтось бив кулаком по столу. Конфлікт перейшов у з'ясування особистих стосунків, що послужило каталізатором для підняття інших, не менш спірних питань. Кріс, крім неналежного і, як він висловився, жахливого методу виховання дітей, почав дорікати дружині в інших її недоліках. У відповідь вона звинувачувала його в надмірній пристрасті до алкоголю, а також у їх скрутному фінансовому становищі, в якому, головним чином, був винен саме Кріс через свою низькооплачувану посаду.

— Мені це вже все набридло терпіти! Ти мене затрахала, брудна погань.

— Поклади цю штуку на місце!

Пролунало кілька клац клац клац, здавалося, хтось заряджав пістолет, наприкінці пересмикнувши затвор. У цього чоловіка був пістолет і він привів його в готовність. Після того як Кріс дістав цей свій останній, але вкрай вагомий аргумент, манера розмови і тон жінки різко змінилися на більш поблажливу і м'яку форму.

— Крісе, ти не контролюєш себе, зараз ти можеш зробити те, про що потім пошкодуєш, — мироно й тактовно роз’яснилась вона.

— Закрий свій писок! — загорланив він.

Після почалося те, що їхня дитяча психіка була на той момент не в змозі сприйняти і засвоїти, через що у пам’яті кожного з них закарбувалось вкрай мало спогадів про те, що відбувалося далі. Істеричні крики і благання жінки про пощаду, а потім і допомогу, були настільки відчайдушними і жахивими, що аж кров холола в жилах. Четверо школярів попросту закрили вуха, не в силах витримати цього. Лунали звуки боротьби, меблів, що тріщали і ламались, кераміки, яка дзвінко розліталася. Їхні дитячі розуми були не в силах сприйняти й освоїти той обсяг інформації, ту суміш емоцій і ті враження, які спіткали їх, тому пізніше і Майкл, і Себастьян, і Кейлі, і Скарлетт — кожен із їх четвірки, намагатимуться віднайти у свідомості уривки спогадів про той день, але згадати їм буде вдаватись лише початок розмови, а також три гучні, короткі та швидкі постріли, що пролунали наприкінці.

Майкл моментально натиснув кнопку завершення дзвінка відразу ж після того, як вони пролунали.

Усе це тривало не більше десяти хвилин, але того дня Майкл, Себастьян, Кейлі та Скарлетт у своєму юному віці відчули ті емоції, яких деяким людям не доводилось відчути і за все життя. Тому результатом тієї забави стали не веселощі, а глибокий шок, а також всепоглинаючий страх, через який вони ще довго були не в силах зустрітися і подивитися один одному в очі.

Вони домовились про те, що ніхто з їхньої четвірки не розповість нікому іншому про цю подію. В більшій мірі у цьому свою роль зіграв страх, а вже потім сором, але саме суміш цих почуттів не дозволяла їм ніколи більше згадувати цю історію. Вони боялися розповісти про це будь-кому бо побоювалися засудження і покарання за те, що вигадали і втілили в життя таку непорядну і ганебну витівку — телефонувати незнайомим людям. Також вони боялися визнати те, що випадково стали свідками вбивства. Тому кожен з їхньої четвірки сумлінно замовчував факт того, що трапилося, а також з плином часу старався викреслити з пам’яті подію того дня.

Після того випадку, чи то за збігом обставин, чи то за чиїмось навмисним наміром, в складі тієї ж компанії вони більше не збиралися ніколи. Згодом ця історія потроху відходила в забуття і ховалася якомога глибше в куточках свідомості кожного із чотирьох друзів. Однак тільки в голові Скарлетт Портер через шістнадцять років потому ця подія відгукнулася відлунням забутого минулого, яке під страхом смерті їй нарешті вдалося згадати.

Позбутися мук совісті та переслідувань її власного розуму Скарлетт Портер вдалося тільки після того, як вона опинилася в кабінеті шерифа з наміром розповісти все. 

20.02.2020