Дівчата так і не заговорили одна до одної навіть,коли йшли до Параски і так минав вже другий день.До поки Марина не зустріла
Дмитра,який був сином
Параски й пас скотину;
вона попросила поговорити з
нею.Він погодився і пішов,але
як на неї надто швидко
погодився та більше її
хвилювало те чи зможе він
поговорити з подругою,адже
вона може й послати його.
   —Бачу ти справляєшся,–сказав він,зайшовши до хліва,на що отримав у відповідь
вбивчий погляд Катерини.
—Справляюся.Але якщо ти
прийшов мені тріпати нерви,то
сильно про це пошкодуєш.
—Бачу життя в селі дало
свої плоди.Говориш як наші.
Взагалі я прийшов з тобою
поговорити щодо тебе й
Марини.
—Мені з тобою немає про що
говорити.Це не твоя справа.
—Вже моя.
—Ну все.Якщо ти зараз не
звільниш це приміщення,то я
порівняю тебе із гноєм!
—Чув ти боїшся корів,–сказав він
й глянув на поле.
—Хочеш ризикнути?–спитала вона
повільно підходячи до нього.
—Ні,просто знай,якщо раптом
одна із них побіжить в твою
сторону я не стану заморочуватись.
—Про що хотів поговорити?
–Дай шанс Марині спокутувати свою помилку
—Добре,–сказала вона й вийшла
з хліву.Підійшла до подруги й мовила,–Говори.
—Я не хотіла,щоб ти відчувала
себе лишньою,просто я якось
забула,але обіцяю
що більше цього не буде.
—Вірю.Я вже закінчила.
—Я теж,–зраділа Марина й взяла відерце з молоком,а
Катерина стільчик й вони пішли.
Виходячи з будинку Параски,
вони зустріли Дмитра,але йому
зраділа тільки Марина.–Дякую.
—Нема за що.Небажаєте прогулятись сьогодні вечером
по полю?
—Я непроти.Катерино?–поди-
вилась на подругу,а та мовчки пішла.–Що це знею?Я вмовлю
її піти як і домовлялися.
   Та вмовити її вона не змогла, тому на прогулянку пішла сама.
На полі зібралося багато сільських
дітей,які,як дізналася Марина,
зробили собі типу пікніка.
    Марина говорила із Василем й
потім вони пішли прогулятись.
Та проходячи повз Дмитра,
побачила його сумне обличчя.
Він дивився на на гори,що не зрівнювалися з висотою гори,де розмістилося поле.
—Схоже він дуже засмутився.
—Я ще ніколи таким його не
бачив.
—А ви друзі?
—Сусіди,але спілкуємося інколи.
—Ммм.А чому ти його ніколи
таким не бачив?
—Ну він взагалі завжди
веселий,а сумним я його ще
не бачив.А ти чому цікавися?
—Просто.
—Точно?
—Точно,–відповіла Василю
Марина й легко штовхнула його.
   —Гарне поле,–сказала Катерина,
підійшовши до Дмитра.
—Ти прийшла?–здивувався він.
—Ти допоміг помиритися нам,
тому я прийшла.Все ж це було
за домовленістю,–відповіла,
присівши біля нього, вона глянула
на подругу,яка не помітила її і
сказала:–Їй весело.Схоже хтось
буде плакати,коли ми їхатимемо звідси.
—Ти про Василя?
—Ні про Марину.А Василь може
плакати?
—Не знаю.Ми з ним не друзі.
—Я не буду з тобою
зустрічатись.
—Ти про що?
—Я одразу зрозуміла,чому ти хотів
мене бачити.Я тобі сподобалась,
ну звісно це й не дивно.Я ж гарна,–
сказала вона й закинула волосся
назад,чим розсмішила його.–Що
смішного?
—Я не збирався з тобою зустрічатись.
Мені не подобаються зарозумілі,
стервозні дівчата.
—А мені селюки,–відповіла вона
встала й пішла.
Ідучи додому,вона зустріла
трьох дівчат з іншого села.Але небажаючи з ними говорити, пройшла повз них. Та  вони так просто не відпустили її.
—Це ти міська панночка?–спитала
одна із них,перегородивши
дорогу Катерині.
—Так я,–невино відповіла вона.
—І звідки ти приїхала?
—З Міста.Невже не зрозуміло.
—Ти зараз мене тупою обізвала?
—Це не я сказала,–рішуче відповіла вона.
—Ти взагалі страх загубила?–
спитала інша.
—Страх неможливо загубити,його
лише мош не мати.І доречі мені
пора,–обійшла вона ту дівчину
й хотіла піти,але її схопили за волосся й штовхнули на землю.
Вона піднялась підійшла до тої,
подовилась й вдарила її по писку.
—Ах ти!–сказала та і намахнулась,
але її руку схопив Дмитро.
—Йдіть куда йшли,–сказав він
після чого вони пішли,хоча не обійшлися без попереджувального погляду.–Можеш не дякувати.
—І не збиралася,–сказала вона й
пішла.
—Ти завжди така?
—Ні.
—Справді.А яка ти справжня?
—Я тобі вже казала, я не буду з
тобою зустрічатись.
—А дружити?
—Що?–здивовано глянула на
нього вона.–Можна.
—От і добре.