Він рухався. Воно рухалося. Дівчина підправила капюшон лівою рукою, адже в правій висіла

корзина з освяченою сокирою для розрубки м*яса.

Додому лишалося п*ять кілометрів, а батарейка в ліхтарику здохла. Позаду чувся брязкіт

ланцюгів.

-Давай ще трошечки,-істота повільно просувалася, на шиї ще відчувався гидотний запах.

Витягнувши з піхов ножа дівчина приставила його до горла. Скажені очі не думали кліпати.

Вовк вишкрів зуби, готуючись до нападу. Вона блискавично полоснула його горло. Скажені очі

поскляніли хлопець, впав на землю,його обличчя змінилося:з лиця зникло волосся, а в очах знову

з*явилося щось людське. Вона присіла біля хлопця навколішки.

- Знайди...-ледве чутно промовив юнак. Кинджал ще й досі був в неї в руках, з-за дерев стали

рухатися силуети.

- Вже четвертий,- пролунав позаду неї жіночий голос.

- В нього не чорна кров,- сказала Королева мечів й кивнула в бік червоної калюжі.

Біла тигриця нервово закрутила хвостом.

- В нього не чорна кров,-повторила Королева.

- Це значить, що хвороба прогресує- сказала тигриця.- Скоро ми не зможемо їх розрізнити.

Доведеться перебити усіх без розбору.

- Тобі б дуже цього хотілося, Арвен,-Марія подивилася їй в очі.

Навколо задзвеніла тиша. Арвен дивилася на неї гнівним поглядом. Ці двоє ніколи одна одну не

любили.

- Арвен, не смій її чіпати,- пролунав жіночий голос позаду. До них підійшла мініатюрна

рудоволоса жіночка. На правій руці в неї красувався браслет із зображенням вовчої морди.

- Припиніть обидві,- вона поглянула на мертвого юнака.

- Ми поховаємо його, як належить.

- Агрін, в нього не чорна кров,-повторила Королева мечів.

- Значить, нас хтось трюїть-сумно відповіла вовчиця.

Марія поклала кинджал у піхви на поясі.

Ноги самі несли її невідомо куди. В голові в неї одна єдина думка.

В нього не чорна кров. В сіх решта божевілля, смерть, чорна живиця. Завжди проблема була в

крівці. Але ж, кров тепер не чорна. Тоді що це?

Десь каркнула ворона. Виринувши зі своїх моторошних думок, перед нею постало до болю зна

йоме місце.

Опинившись у домівці своєї Наставниці, вона вчергове згадала

- Підніми пакети

Як же вона ненавиділа ці клунки.

Після смерті Анкари, Марія забрала ці клунки, наскрізь проїджені гниллю. Більше вона сюди не

верталася, надто боляче. Її всі пробачили, всі тільки Марія Аделаїда де Левера не змогла.

- Пробач мені, Анкара- прошепотіла Марія.

- Ти ж знаєш, так мало статися, прийшов час.

Марія заплющила очі й вдихнула. Перед очима зринули картинки.

- Я не випущу тебе звідси.

Молода дівчина стояла навпроти чоловіка.

- Не хочеш бути на моєму боці, так зчезни взагалі!

Удар. На її щоці лишається кривавий слід. Дівчина дивилася їй в очі. Цей погляд Анкара! Інша не

розбита не зламана. Прошепотіла: Не випущу.

Останній кадр. Чоловік з борідкою на обличчі перетворився на камінь.

- Так, я перетворилася на зав*язь- Анкара знову зазвучала в неї в голові.

Марія залізла у печеру, кам*яна плита, яку Анкара оберігала стільки років стала піском.

-Він звільнився.

-Що вона? Серйозно? Хоча, ти ж ніколи не була надто розумною.

Анкаро, Анкаро, а я ж тебе кохав- сказав він, поправлючи свою густу руду борідку.

Блискавки йшли одна за іншою. Почалася злива, сильний вітер збив декількох людей з ніг, а

полум*я від вогнищ злітало все вище.

Барабали відбивали ритми. В центрі стояла Оракул. Вона простягала руки до вогню й вогонь козав

по ним.

- Королева, я благаю,- Гудрун міцно стиснула їй долоню. Обидві знали байдуже. Штовхнувши

співрозмовницю у живіт, Королева Мечів рушила до тої, що іменувала себе Оракулом. Провидиця

продовжувала гратися з вогнем, хоч цей фокус бачили кожного року.

- Може, мене підпалиш, так для веселощів,- голос її звучав бадьоро, а всередині кипіла лють.

- Роби, те що маєш робити. Їхні погляди перетнулися. Провидиця підсуналася до Королеви

впритул й прошипіла:

- Тебе можуть обзивати, як завгодно Королева мечів, Одинока вовчиця, але ти Каліка, якій дууже

пощастило.

Раптом дихання Оракула перехопило, дихання здавило тяжким каменем. Кожен вдих віддавався

болем.

-Що ти...

- Відповіді. Ти тут, бо мені потрібні відповіді.

Це останнє сказане нею, перед тим, як відчула вовче гарчання.

-Ти ж чуєш... Чуєш...- Стихіїї продовжували свій танець. Гудрун дивилася на неї з іншого боку від

вогню.

- Тут. Ти. Це вже робиш ти,- прошепотіла героїня. З іншої сторони. Мовчанка. Не можна, якщо

вона почує, все решта намарне.

Гарчання. Вдих-видих.

Вовче гарчання. Знову видихнула. Гарчання дужчало. Вдих-видих. Жіночий крик. Розгледіла

довкола, вчепитися ні за що.

- Знайти...- шепіт Анкари.

Дощ. Краплі дощу.

Розділ 3

Як тільки розірвався зв*язок, він побачив, з нього як з відра текла кров. Він занадто слабкий.

Удар холодної води в обличчя привів його до тями.

- Не втрачай свідомості, сон тобі тільки нашкодить.

Зображення набувало контури. Стара жінка сиділа навпроти нього якусь зелену субстанцію. Її

вицвітші очі майже нічого не бачили

- Кров зупинилася, та ненадовго. Та ти й сам це знаєш, чи не так, Семейне.

Агрін присіла біля оголеного тіла на коліна і підійняв стиснутий кулак. На тіло впарші краплини

крові.

- Да приймуть тебе душі пращурів наших,-сказала ватажок й відійшла по той бік тіла.

-Да приймуть тебе душі пращурів наших,- промовив кремезний чоловік, років тридцяти. Краплі

крові впали на обличчя. До тіла підійшла літня жіночка, краплі крові впали на груди. Один за

одним підходили люди й живиця лилася на тіло покійного. Ця процесія тривала доти, доки труп

повністю не стало червоним й кожен не приніс своє благословення.

- Да приймуть тебе душі пращурів наших,- проскандували усі присутні. Марія ледве стримувала

сльози. Перевертні не плачуть. Це принижує покійного.

На його обличчя впало місячне сяйво. Повня. Найкрасивіше видовище, яке тільки можна уявити,

та ця ніч...

Личини присутніх стали змінюватися: замість пальців проступали кігті, кутні зуби проступали

іклами, а тіло змінювало свою природу. Очі ставали яскравішими, в ночі вони сяяли, наче

світлячки. Декілька хвилин й перед нею стояли: вовки, пуми, ведмеді тигри, крутилися змії.

Єдиний хто назавжди лишиться людиною, той кого заберуть до себе духи.