Тарен замкнувся у своїй квартирі. Його ламало. Аханкара хотів їсти. Тарен тримався при

свідомості, знав одне, втратить контроль-помре.

Сто п'ятнадцять років, Аханкара виїдав енергетичні поля найсильніших магів.

Забирав. Приносив Хазяїну, а той згодовував низькородних створінь.

Сотню років Тарен зав'язаний у темному закутку десь між кишками. Мовчечки. Сидів.

Лише через 15 років, він зустрів її. Дівчинку чотирьох років. Просто глянула йому в очі. Налякана,

плечі трусилися, плакала, не тікала. Того дня. Рвонув. Аханкара замовк, Тарен зайняв його місце.

Та кожної третьої ночі тижня, чорна істота вимагала полювання. Аханкара й Тарен. Одне тіло. Дві

субстанції. Тарен кричав-харкав чорну кров. Аханкара кричав хрипів, тицяв у вуха фразу.

Я помру, але заміж за тебе не вийду.

-Забери. Візьми її силою. Та хто вона така...

- Вимітайся з моєї голови!- у нього крівця закінчувалася.

- Ти слабак. Все я дав тобі все. Я.-голос сильнішав.

- Не втрачай контроль. Не втрачай,- шепотів Тарен й повільно підповзав до кофейного столика,

там лежала отруйна трава.

-Думаєш викурити мене, давай, як духу стане.

- Страшно, але все ж, прийшла.

Вона мовчала, розглядаючи листочки на деревах, розколиханих вітерцем.

- Не бори страх страхом.

Вона поглянула на стару, її очі світилися блакитними вогниками. Холод заморозив її.

- Чого ти хочеш від мене,- сказано це так тихо, що мовниця сама себе не чула.

- Поки що не знаю,-пролунала одповідь.- Ти знову за своє!

Та як же ж тут не здригатися!

- Йди сюди,-махнула дивна стара рукою й Королева Мечів пішла.

- Ти. Тут.- торкнулася її чола холодними пальцями. - А маєш бути,- штовхнула її в груди- Тут.

Перед очима картинки затанцювали. Крик. Сльози. Волосся. Ніхто не допоміг. Біль.

Вона впала на землю. Ногу зводила судома. Кілька хвилин всього лиш це тривало. А потім. Тиша з усвідомленням.

Хтось називає кохання щастям, хтось карою, а що робити тим, у кого дві людини в тілі. І одна

кохає так само сильно, як інша ненавидить. Як бути тому, хто ладен вбити заради неї й тому хто

вбиває її. Для одного вона життя, для іншого-смерть.

Тарен вслухався, як зілля булькає в венах. Вже скоро.

Чоловік поглянув на фото на столику, маленька дівчинка у милій червоній сукенці, таку

насуплену. Їй тут рочків вісім чи шість. За цим знімком він прийшов, втікши від Володаря. Вона

краще помре ніж буде з ним?

Трійка діяла. Ставало дедалі ліпше. Тарен взяв до рук фотокартку, що стояла в чорній від попнлу

рамці.

- Я одружуся з тобою Марія Аделаїда де Левера й ти сама стиснеш мою долоню.

Вона сиділа біля теплого боку Ісіди й трусилася від холоду. Дивилася в одну точку. Для неї нічого

не існувало.

- Я більше нікому не дозволю себе скривдити.

Декілька років потому

Перше, що вона побачила: Тарена, який сидів на дивані й притискав до плече, промокле від крові полотенце.

- Я наказувала більше не траплятися мені на очі,- сказала Марія.

Чоловік мовчки на стіл білу течку-скоросшивач. Незваний гість пілвівся й зник на кухню.

Розгорнувши теку, вона побачила фото літньої жінки, обличчя розшкрябане, з живота стирчав ніж, біля тіла калюжа чорної крові.

-Іменем Великої Матері.

Марія перегорнула сторінку, на ній лежав на асфальті ніж, яким донедавна було проколото стару.

- Будемо сподіватися, що вона упир.

-Була-почула дівчина за своєю спиною.-Тепер вона смертна. Її висотали.

- Забрався б ти- прошипіла Королева Мечів, важезна сукня тисла їй на ноги.

Дівчина здогадалася, поспати їй не судилося.