Вона пам*ятала, що трапилося, як її тягли за волосся. До болю стискали зап*ястя. Її підвела нога.

Судома. Це завжди траплялося у моменти сильного стресу. Вона могла кричати. Голос. Зник.

Між ногами оселилася засохла кров.

-Відпусти!- останнє, що вона казала.

Троє вилупків схопили її за руки. Шкірили зуби.

- Та не кричи ти так люба- прошепотів насмішкувато Ерік Нідарасс, старший син Салазара

Нідарасса, красивий, накачаний та тупий, виконував усе що наказував йому батько, то ж неважко

здогадатися навіщо він це утнув.

Сотні очей розглядали, наче товар на базарі. Сором. Це відчуття опинилося в неї між ногами.

Кров на нозі,клеймо. На очах сльози. Їй так хотілося, щоб її зрозуміли, пожаліли.

Ти де Левера, в твоїй крові вогонь-повторювала мама.

Можливо, тоді в ній розгорілося полум'я помсти. Так хотілося запхати той пихатий погляд у

горлянки. Та це потім, а тоді треба йти.

1. Головна героїня повертається додому

Вона шукала, морду молодшого Нідарасса в цій юрбі. Намарно. Двері маєтку клацнули глухим

звуком. Сидячи на підлозі й тихенько плачучи в кулак, вона не помітила як до неї підійшла мама.

Вона швидко втерла обличчя ліктем.

- Він ще не знає,- сказала мама, обійнявши малечу. Їй потрібно виплакатися, перед батьком вона

промовчить. Зовнішність її, а характер батьків. Сильний. Нескорений.

Коли їм сказали, що вона не виживе. Її дівчинка довела протилежне. Де Левери ніколи не схилять

голови. Ні перед ким, навіть перед Царицею Мертвих.

Кров стікала у стічну каналізацію. Батько вже все дізнався. Якщо вона скаже, що це наклеп?

Нічого не зміниться. Її заклеймовано, а з нею честь роду.

Мама мовчки віддала їй пом*ятий коричневий брючний костюм. Вона його так само одягла.

Обидві мовчали.

Він прокляне, поб*є мене вона вже відчувала на щоці його ляпас.

Її знову підвела нога. Тренування марні. Ноги були ватяні, та треба йти, ховатися вона не буде.

Тато чекав на неї на балконі, укритому ромбовою доріжкою, й під стать йому вирізьблені такі ж

ромбоподібні арочки. Кущики амаранту. Кущики амаранту...

- Підійти до мене,- голос був спокійний.

А може він іще не знає (закорівся крихітний вогник надії, не знає, то треба сказати,-дав

жорстку пораду здоровий глузд.

Тато не дивився на неї.

- Салазар! Ця паскудина, ніяк не відступиться! Не може дістатися до мене, до моєї дитини

потягнув лапи!

- Тату,-спробувала вона вставити слово,- Це все я... Я послизнулася... Судома...

- Мерзота, потолоч!-тато й не чув її.

- Спить по ночам і бачить як він розсідається на моєму троні.

І справді, Нідарасси, роками прорубували собі дорогу. Юрій не міг дивитися на доньку, просто не

міг, не через те, що вона була йому огидна. Він любив свою дівчинку, найбільше за усіх. Та єдине,

що він міг й мав зробити це віддати Марію за Еріка Нідарасса. Юрій мусив скоритися, але

жертвувати своєю білочкою він не збирався, мав буде інший шлях. Де Левери ніколи й ні перед

ким не схиляють голови.

Марія вийшла, мовчки.

А в голові її батька роїлися думки, від них жахливо боліло у скронях. До нього потихеньку

наблизилася дружина.

- Теж мене боїшся?-сказав він, досі ні на кого не дивлячись.

- Скажи, пообіцяй, що такого не станеться.

- Не можу,- відповів Юрій, взявши дружину за руку, хоча та ледь стримувалася, щоб її не

смикнути.

- Якби я народила тобі сина, все було б значно, простіше.

- Не факт,- Юрій пашів люттю щоразу, як починалася ця тема.

- Вони шукали твоє слабке місце й знайшли.

- Ти на ляпас напрошуєшся!- Юрій готувався до удару.

- Вона МОЯ дитина, я 9 місяців носила її у животі, я почула як б'ється її серце.

Дружина все-таки забрала долоню, полишивши його знову наодинці зі своїми тяжкими думами.

Через декілька днів у їхні двері постукали. Вона тоді допивала свою чашку чаю й нікого не чекала.

Збиралася вийти назовні та мама схопила її за руку та так міцно, що лишився слід.

- Не смій-сказала мати, таким тоном тоном, їй так й хотілося її вдарити.

Вдих-видих.

Один з цих чоловіків, старий дідуган, років вісімдесят на вигляд, хоча насправді цьому чортові

значно більше.

-Якого милого в нас робить старійшина?- запитала вона.

-Цить, це твій щасливий квиток.

Ой, дурний знак.

Поряд з ним стояв інший чоловік, років тридцять на вигляд, накачаний з холодними чорними

очима й русявим волоссям.

Старійшина активно сперечався з батьком.

Незнайомець мовчав.

-Я не віддам свою доньку, на поталу одному монстрові замість іншого!

- З ним твоя донька в безпеці, відповів старійшина.

- Та він же демон.

Демон-її переклинило, вона володіє телекінезом, хорошою пам'яттю, вміє переміщуватися з однієї

площини в іншу. Вона має боротися з демонами, а тут її що цьому створінню на сніданок

згодують.

Вдих-видих.

Вона тихенько звільнила руку з маминої хватки й вийшла у вітальню.

Тато глянув на неї радісним він не був.

- Це твій майбутній чоловік, Тарен де Харденкрафт.

Вдих-видих.

Красень поглянув на неї з явним інтересом, наче чогось чекав.

Вдих-видих.

- Гаразд, матиму це за честь,-сказала вона.

- Брешеш ти поганенько,- спокійно зронив він.

Всі присутні затихли.

- Ти ж не хочеш цього правда?

Вдих-видих.

Її серце калатало. Відповісти важко. Незнайомець хотів її торкнутися, вона відступила назад.

- Я ніколи не вийду за тебе- крикнула вона.

- Марія Аделаїда да Левера!

-Я б не був так певен,-саркастично додав він.- Я не оженюся на ній.

- Ти здурів!-рявкнув старійшина, який до цього нагадував зразок гідності.- Ти ж сам хотів її за

дружину!

- Я люблю її,-відказав молодий чоловік.

В неї закоханий демон? Велика матір. Вдих-видих.

- Я візьму тебе тільки тоді, коли ти сама до мене прийдеш.

- Та я краще помру!- Крикнула вона, тікаючи у свою кімнату.

Її тіпало. Хоча чого? Вона ж знала. Вона товар на базарі, до того ж бракований. В цьому світі ти

нічого не можеш зробити, якщо ти не чоловік.

Чоловік може мати дружину і шість коханок, одна на кожен день тижня і йому бодай хтось щось

скаже? А от, якщо ти жінка, то в тебе є тільки один, законний, чоловік. Якщо ти чоловік, то тобі з

народження кладуть меча, а якщо жінка ополонник.

- Ти хочеш моєї ганьби!-крикнув батько, збирався дати дочці ляпаса.

-Юра, вона ж ще дитина!-мама стиснула йому плече.

- А чого ж, нехай б'є! Нехай б'є!- відповіла вона.

-Маша. Закрий рота.- зашипіла мама.

- Де Левери ніколи й ні перед ким не схиляють голови, то якого... я маю схиляти її перед тобою,- з

неї лилося це все ненавмисно. Страх й впертість страшний дует. Батько опустив руку:

- Ти розумієш, що Салазар вже риє мені могилу! Ти розумієш, що це міг бути єдиний шанс!

- Він сам від мене відмовився, ти ж чув!- подумки вона була вдячна цьому демонові, хоча визнає

це лише через роки.

- Заспокойтеся, обоє!- мама встала між ними, як рефері, бо коли ці двоє сходилися...

- Через кілька місяців на Раді Крові- почав тато.

- Буде визначено дату мого весілля з цим ідіотом.

- Та краще б ти померла!

- Краще б я і не народжувалася було б значно менше проблем.

П'ятнадцять хвилин. Саме стільки їй потрібно було аби прийняти це рішення. П'ятнадцять хвилин,

які вирішили все.

Її судитимуть, розглядатимуть, вона мовчатиме. Мовчатиме. Перед очима випливали, картинки

тієї ночі. Крики. Опір. Марний.

Можливо, тато знайде вихід. Можливо, їй не доведеться так вчинити? Тих можливо надто багато.

Їй так хотілося вірити, що в неї є вибір.

Всередині цей клубок ніяк не хотів відступати. Так паскудно- труситися від очікування. Та в неї

одна сила йти.

Вежа Справедливості. Раніше її називали Вежею Проклятих. І сьогодні, вперше, назва мала сенс.

Батько міцно вхопив її долоню. Вона стиснула його. Вона знала, доля вже вирішена, та в голові

роїлися прокляті можливо.

- Генерал,-звернувся до нього капітан варти, широкоплечий з жорсткими скулами, у яскравих

червоно-чорних обладунках. Років йому було 30-40, молодший за батька. Волосся прилизане. Він

уклонився татові, як старшині.

- Як служба несеться, Джейдане,- тато використав усі сили на посмішку.

У відповідь сухе:

-Покладіть зброю там.

ТАМ це був стіл, широчезний та круглий, на якому лежало різноманіття оружжя. Руки мріяли

схопити один із тих кинджалів.

Дзенькіт татової зброї вивів зі ступору.

Двері розкрилися. Все. Зараз розпочнеться пекло.

Коли, вона народилася лікарі сказали, не живець. Та вона не захотіла цього.

Вона не хотіла знаходитись тут, не хотіла заміж за Еріка, але тим неменш, стояла.

П'ятнадцять кланів, готових заявити їй, що вона шльондра, та їй лиш тринадцять. Батько підійшов

до свого крісла, на якому древніми письменами щось писано.

-Сьогодні судиться Марія, донька Юрія із клану де Левер за осквернення честі роду.

- Ти підтверджуєш своє ім'я?

- Так, підтверджую- сказала вона.

- Голосніше!-сталь в голосі.

-Так, підтверджую! Та не я знищила честь свого роду, а ваш син!-вона поглянула в очі Салазару,

який не стримував своєї усмішки.

-В тебе немає цьому доказів, -Салазар взревів.

- Тобі ніхто не давав слова!

- Ой, вибачте, ВАША ВИСОКОСТЕ- відказав Салазар з в'їдливими нотками.

Решта з присутніх мовчали. Тільки один із них спокійно, мавританського походження, у

блакитному з білим плащі з засмаглими руками, клан Іграйн.

- Розкажи, що відбулося.

- Того дня.. вечора-почала вона.

- Чи ночі,-глузливо додав Салазар.

- Тоді Ерік.. він підійшов... вони підійшли...

-Так він чи вони, ти ж визначись.

- Вони підійшли й почали принижувати мене.

- Яким чином?-це питання пролунало із вуст батька й тоді вона поглянула заляканим звіром, на очі

наверталися сльози.

- Казали, що я помилка природи, що Велика Матір... надіслала мене, як кара... Що ніхто мене не

візьме...

- Що було потім?

Горло здавило. Спогади плавали перед очима.

- А Ерік підійшов тоді й сказав, що... якщо при певному освітленні... то він би й сам...

- Тобто, він тебе захистив?

- Мене просто схопила судома!-витримати це неможливо. - Мене просто схопила судома...

-Я пропоную перейти до допиту свідків-зазначив Салазар Нідарасс.

Її аж пересмикувало. Зараз зайде Ерік зі своїми друзями-бовдурами й почне розписувати, про те,

який він святий.

Ерік підійнявся зі своєї лавки глядача й став навпроти неї, на обличчі вираз мученика, опущені очі,

руки щось стискають, а в неї одна думка дайте потримати за горлянку. У плаці фіолетово-синього

кольору, він й вправду виглядав пригнобленим.

- Марія, донька Юрія, не бреше, я звалтував її.

На кілька хвилин мовчанка.

- Що ти сказав?- Салазар підвівся зі свого місця й рушив до платформи.

- Сядь, на місце- якомога спокійніше сказав батько.

- Йди до біса, Юрій!- Салазар стискав кулаки.

- Я сказав сядь!-Юрій підвівся з місця. В тебе п*ятнадцять секунд.

Юрій не міг повірити у цей фарс. Салазар дозволив своєму синові визнати провину? В очах

противника не лють-перемога. Він уклав його на лопатки у три ходи

- В тебе п'ятнадцять секунд-ця гадина відступила.

Юрій поглянув на свою дівчинку.

Обіцяй, що не дозволиш цього,-ось про що просила його дружина. Але як? Відіслати, прогнати.

Бій на смерть-єдиний вихід. Сівши на своє місце, генерал заявив:

- Я помру, але де Левера, ніколи не стане жінкою Нідарасса.

Бій на смерть. Цього не буде.

- Я вийду! Я вийду!-крикнула вона з останніх сил. Крикнула й впала на підлогу.

Салазар все розрахував. Ідіотський учинок свого синочка, можна використати на власну користь.

Закони це дозволяли. Спочатку чоловік продумав стратегію все заперечувати. Підкупити свідків,

побити, замурувати у карцері.

А потім, його осенило. Найкращий спосіб виграти війну. Не воювати.

Калічка. Ось, його дорога до пошани. В нього не плюватиме ніхто.

Ерік візьме на себе провину. Одружиться на ній. Мат.

- Я помру, але де Левера ніколи не стане дружиною Нідарасса,- як бальзам на рану.

Прийшовши до тями, вона пішла до конюшні. Там її чекала Ісіда, молода кобилиця, вигодувана

нею з лошати, чорна сильна кобилиця з відкритими карими очима.

Вона простягнула їй цукор. Подруга незадоволено покрутило носом.

- Ісіда, ти ж знаєш, немає вибору.

Ісіда заіржала.

-Немає кажу тобі, або Нідарасси або інша істота чоловічої статі.

Вона зітхнула.

Ісіда фиркнула.

- І що ти пропонуєш! Сісти в куточку й терпіти? Так я ж не витримаю.

Вона присіла на ослінчику з сіном. Зціпила долоні й сказала:

- Я піду, з тобою, чи ні, але піду.

Ісіда потерлася мордою їй об руку, і, сівши верхи, королева мечів почала свій шлях...