Анкара підвелася з колін і почала співати молитву. Вовки обступили дівчину тісним колом і загрозливо загарчали. Від звуку цього гарчання всередині проступили дрижаки. Але її тихий спів, який лунав в її голові... Він, був, неначе, не, з, цього, світу. Світу, що не належав до нашого, відмінного. Тієї миті все змінювалося.
Вона дивиласяся на себе і їй здавалося, що відтепер не побачить нічого дивнішого за цю дівчину, яка не була схожа на жодну істоту. Анкара більше не схожа на жодну відому формацію людей, яких ми могли бачити усі відомі тисячоліття. Як тепер її звати? Чим вона стала? Що їй робити,куди йти. Вовки, йшли за нею слід у слід та Анкарі не було страшно. Позаду вона почула левиний рик. Десь мають перевертні-леви.
Якось дивно? Анкара сильно закуталася у свій плащ і нарешті знайшла, що шукала. Печеру. На видноті, але закрита . На узбіччі Вальфридського лісу, коло дороги, усі її бачитимуть, але ніхто не помітить.
Тут більше запитань, аніж відповідей. Вона озирнулася , то в її очах був спокій, не дивлячись на те, що довкруг неї була зграя хижаків.
Ця дівчина випромінювала щось. Тепер вона інакша, тепер Анкара Замок. В ній, було щось, якась невідома Сила. Вона була не фізична, бо на вигляд, це була тендітна маленька жіночка.
Це не була сила страху, хоча довкола неї була величезна купа страшних вовків. Не вовки викликали жах, переляк і водночас цікавість. Навпроти Анкари з*явився великий вовк, Анкара могла розгледіти лише його гострі пазурі та погляд очей. Хижак хотів побачити її очі, але Анкара цілком й повністю сконцентрувалася на скляній брилі сил оборонятися в неї більше небуло, а помирати Анкара права не мала.
- Хто ти?- її голос прозвучав, неначе з того світу. Всередині, неначе зазвучала якась невидима струна.
- Я... Моє ім'я... Немає значення...- сказала вона, затинаючись.