Не знімай намисто
Знову школа. Сьогодні лише другий день, а мені вже набридло. Дні знову будуть однакові і нудні. Можливо буде цікаво, якщо мої вороги захочуть знову "провести час разом зі мною". Добре що в мене є Оля. Вона завжди зможе мене розвеселити. Якби не вона і Артур, в мене б не було великого бажання ходити до школи. Артур.... Цікаво він знову сяде біля мене, чи підсяде до когось з хлопців...
Я нарешті дійшла до школи, зазвичай мене підвозить тато, але сьогодні він мусив виїхати на роботу швидше. Я тоді ще спала. Але я рада що прогулялась по дорозі до школи, подумала...
- Всім привіт!- сказала я.
- Привіт,- відповіли мої однокласники. Артур теж привітався. Він сів до мого однокласника Віті, біля мене сіла Оля. Я не засмутилась, адже він все ще був близько до мене і тепер я могла дивитися на нього скільки завгодно і він цього не помітить, адже він сидить попереду мене.
Далі фізра. Я саме переодяглась і біжу на урок, який вже давно почався. Запізнилася на перший урок фізкультури, але допомогла вчительці. Що ж важливіше... Добра справа чи обов'язок? Я знаю, я дивна.
Я бігла по сходах і послизнувшись на сходинці зрозуміла, що
падаю.
Сильні, ніжні руки вхопили мене. Я відкрила очі (вони були закриті бо я зазвичай закриваю їх через страх падіння, коли падаю, а це буває частенько) це був Артур. Він був так близько. Я дивилась на нього і не могла сказати жодного слова... Я помітила на його руці браслет з короною, серцем і там було ще щось, але не було видно, що саме, і зараз це не так важливо.
- Дякую тобі, що ти мене врятував.
- Нема за що. Мені було приємно зробити для тебе щось хороше. Але ти повинна бути обережнішою. І щоб не сталось будь ласка, не знімай намисто.
Він пішов до кабінету фізрука, певно той щось попросив принести.
Не знімати намисто, Артур сказав це з такою серйозністю. Таким я його ще не бачила. Чому він так сказав? І взагалі, я сама буду вирішувати, що мені знімати, що не знімати...
Я нарешті дійшла до школи, зазвичай мене підвозить тато, але сьогодні він мусив виїхати на роботу швидше. Я тоді ще спала. Але я рада що прогулялась по дорозі до школи, подумала...
- Всім привіт!- сказала я.
- Привіт,- відповіли мої однокласники. Артур теж привітався. Він сів до мого однокласника Віті, біля мене сіла Оля. Я не засмутилась, адже він все ще був близько до мене і тепер я могла дивитися на нього скільки завгодно і він цього не помітить, адже він сидить попереду мене.
Далі фізра. Я саме переодяглась і біжу на урок, який вже давно почався. Запізнилася на перший урок фізкультури, але допомогла вчительці. Що ж важливіше... Добра справа чи обов'язок? Я знаю, я дивна.
Я бігла по сходах і послизнувшись на сходинці зрозуміла, що
падаю.
Сильні, ніжні руки вхопили мене. Я відкрила очі (вони були закриті бо я зазвичай закриваю їх через страх падіння, коли падаю, а це буває частенько) це був Артур. Він був так близько. Я дивилась на нього і не могла сказати жодного слова... Я помітила на його руці браслет з короною, серцем і там було ще щось, але не було видно, що саме, і зараз це не так важливо.
- Дякую тобі, що ти мене врятував.
- Нема за що. Мені було приємно зробити для тебе щось хороше. Але ти повинна бути обережнішою. І щоб не сталось будь ласка, не знімай намисто.
Він пішов до кабінету фізрука, певно той щось попросив принести.
Не знімати намисто, Артур сказав це з такою серйозністю. Таким я його ще не бачила. Чому він так сказав? І взагалі, я сама буду вирішувати, що мені знімати, що не знімати...
Коментарі