Новий день як і три попередні принесли Станіславу позитивні емоції. Він виконував свою роботу, спілкувався з Андрієм та знову підвіз Світлану до її домівки.
Був вечір п'ятниці, а це означало, що закінчився останній робочий день тижня.
Дві душі сиділи в авто і закоханими очима дивились одне на одного.
- Світлано, взавтра субота. Як ти дивишся на те, щоб увечері, сходити до ресторану?
- Я мабуть, все таки...- красуня вирішила похвилювати хлопця, але її очі вже встигли дати позитивну відповідь. - Все таки, погоджусь.
- Добре. Я заїду за тобою завтра о 21:00.
- 21:00. Запам'ятала. - посміхнулась дівчина.
Закохані мали бажання обмінятись поцілунками, але ніяк немогли наважитись. Вони з хвилюванням сиділи мовчки, очікуючи на перший крок. Та ніхто з вихованих людей так і не наважився.
- Добре. Буду я йти. - відповіла красуня, розуміючи що нічого небуде.
- Так. Звичайно. Бувай. - відповів Станіслав і помахав на прощання рукою.
  Самотня квартира, думки про Світлану, ліжко, сон.
- Один день.
Це повторилось знову. Залишився один єдиний день. Він змушував хлопця занепокоїтись, але ніщо немогло змусити відмовитись від походу до ресторану.

Станіслав одягнув чорний костюм, який він тримав не для роботи, а спеціально для таких випадків.
Краватку хлопець вирішив неодягати, а на червоній сорочці розстягнув кілька верхніх гудзиків. Жекет залишив розстібнутим щоб було не так спекотно.
Він заїхав рівно о 21:00 за Світланою. Відчинились двері і з під'їзду вийшла красуня.
Довге вкладене волосся, підправлені очі, нафарбовані губи та облягаюча вечірня сукня червоного кольору - це все робило дівчину чарівною та неповторною.
Станіслав змусив свої закохані очі відірватись від привабливої Світлани і виліз з авто. Виліз для того, щоб проявити жест вічливості - відкрити дамі двері.
- Ти - прекрасна. - зробив комплімент хлопець.
- Дякую. Ти теж. - відповіла Світлана і сором'язливо усміхнулась.
Станіслав захлопнув дверцяту і закохані помчались містом, прямуючи до ресторану.
Непомітно пролетіла ціла година.
Закоханий хлопець припаркував свого надійного перевізника біля ресторану " Коза Ностра" Назва говорила сама за себе. Це було затишне місце з своєю родзинкою. Заклад мав гангстерську атмосферу. Картинки відомих акторів кримінальних фільмів, на стінах, раритетні речі та персонал вдягнений в поліцейску форму.
Це був улюблений ресторан Станіслава.
- Як тобі тут? - запитав він в красуні сідаючи за стіл.
- Я тут вперше. Цікаво та незвичайно. Мені подобається. - відповіла Світлана оглядаючи атмосферу.
- Це найкраще місце в Черкасах. Як на мене. - дав зрозуміти хлопець.
Невідомо звідки, біля їхнього столу, взявся чоловік.
- В тебе залишилось 2 години.
Знайомий голос змусив Станіслава глянути на незнаймця.
Очі налякано збільшились, серце забилось частіше, страх охопив тіло.
Перед ним стояв його двійник. Як дві краплі води схожий.
Та ж сама зачіска, колір очей та одяг. Єдине що відрізнялось від Станіслава, так це сорочка В невідомого вона була чорною. Він був одягнений у все чорне і навідмінно від нашого героя, вона була застігнута на всі гудзики і жекет був теж застігнутим. Погляд. Погляд теж відрізнявся. Він був холодним, спокійним як Смерть і на обличчі небуло жодного виразу емоцій.
- Ти хто такий? - перелякано запитав Станіслав.
- Стасе, з тобою все гаразд? - дівчина незрозуміло дивилась на свого кавалера.
Хлопець перевів погляд на Світлану.
- Ти що не бачиш що цей хлопець зовсім схожий на мене? - запитав наляканий Станіслав вказуючи пальцем на двійника, який непорушно стояв біля столу.
- Який хлопець? Хто схожий? Тут нікого немає. Стасе, тобі зле? - почала хвилюватись дівчина.
Хлопець перевів погляд на те місце де стояв двійник. Там було порожньо. Станіславова копія в чорному безслідно зникла.
- Зник.Але ж він щойно тут стояв і говорив до мене. Невже ти його небачила і нечула? - нерозумів хлопець.
-Ні. Тут нікого небуло.
Від хвилювання, на обличчі хлопця з'явився піт. Він дістав з кишені брюк хустинку та його витер.
- Це мабуть від перевтоми. - пояснив кавалер своїй дамі. - Вибач.
- Нічого страшного. З ким небуває. - відповіла дівчина і легенько усміхнулась.
Станіслав спробував викинути з голови щойно побачену картину та почав приємно проводити час.
Закохані замовили смачної їжі та пляшку хорошого вина. Пили, розмовляли, говорили. Світлана, ніби чарівниця, змусила прогнати всі недобрі думки з голови Станіслава.
- Вибач. Я відійду на 2 хвилинки.
Хлопець попрямував до вбиральні. Зробивши свої справи, він став біля вмивальника щоб помити руки.
- Залишилась одна година. - промовив голос позаду.
В дзеркалі окрім переляканого Станіслава небуло нікого. Хутко розвернувшись він побачив того самого двійника в чорному.
Холодний погляд наводив жах. Він дивився в індитичне своєму обличчя намагаючись знайти відповідь.
- Хто ти?
- А ти сам як гадаєш? - спокійно відповіла постать.
Станіслав дивився в сині льодяні очі.
- Я незнаю. Клон, брат близнюк про існування якого мені нерозповідали. Чи може ти,це я, який прибув з недалекого майбтньог? - хлопець навів всі свої здогадки.
- Я - твоя доля.
- Незрозумів?
- А що тут розуміти? - беземоційно говорив двійник. - Доля... В тебе залишилась одна година.
- Година до чого? - нерозумів шокований хлопець.
- До кінця всього. Так що насолоджуйся останніми моментами, доки ще маєш час.
Станіслав з важкістю розумів слова двійника. Здавалось, що від шаленого ритму серце просто вискочить з грудей.
- Це такий жарт? Розіграш? Де відеокамери, щоб я помахав їм рукою?
Постать в чорному стояла мовчки, холодним поглядом дивлячись на Станіслава.
Наляканий хлопець вирішив переконатись, чи дійсно перед ним щось надприроднє. Він виставив вказівний палець правої руки та повільно направив його в сторону співрозмовника. Тільки но кінчик пальця доторкнувся до грудей двійника, як той перетворився на чорну хмару і розвіявся в повітрі, незалишивши і сліду від себе.
- Господи, нехай це буде лише сон. Звичайнісінький сон. - дивлячись в стелю говорив наляканий Станіслав.
Заспокоїівшись та зібравшись духом, кавалер повернувся до своєї дами.
- Стасе, ти такий блідий. Ти точно незахворів? - хвилювалась Світлана.
- Ні. Все добре. - заспокоював дівчину хлопець. - Давай краще ще вина вип'ємо?
Алкоголь заспокоїть - гадав Станіслав і справді, після повного келиху на душі стало краще. Він і незчувся як пролетів час. Біля столу, як і минулого разу, з'явився двійник в чорному, видимий тільки окові хлопця.
- 5 хвилин. Попереджень більше небуде. - промовив двійник, який називав себе - Долею.
Після своїх слів він безслідно зник.
Знову охоплений страхом хлопець закрив свої очі, щоб поміркувати. Немов дітлахи на батуті, скакали різні думки в голові Станіслава. Блакитні очі повільно відкрились. Світлана незрозуміло дивилась на хлопця.
- Слухай, якби ти дізналась, що тобі залишилось жити лише 5 хвилин, щоб ти зробила? - поцікавився Станіслав нащо відразу отримав відповідь.
- Спробувала зробити те, чого на той час найбільше бажала.
- Я тебе зрозумів.
Станіслав встав зза столу та підійшов до красуні. Він вирішив зробити те чого бажав найбільше. Хлопець схилився над Світланою і палко поцілував в губи. Дівчина була непроти і дві закохані душі завмерли в пристрасному поцілунку. Зібравшись з силами Станіслав відірвав губи від солодких губ дівчини і взявши її за руку підняв зза столу.
- А поїхали звідси?