- А поїхали звідси?
- Куди? - поцікавилась Світлана.
- Куди завгодно. Головне, щоб подалі звідси.
Хлопець не дав відповісти, адже часу було обмаль. Вони хутко побігли на вулицю. Станіслав завів своє авто і закохані помчали по гарному нічному місті.
Авто летіло з шаленою швидкістю, обганяючи різний транспорт так, ніби за кермом сидів професійний гонщик.
- Стасе, чому ти мчиш так швидко? - схвильовано запитала дівчина.
- Якась невідана сила прагне мене забрати. Забрати з цього світу, забрати від тебе, але нічого в неї не вийде. Ми залишимо це місто і нас ніхто не зупинить.
- Стасе, ти мені сьогодні зовсім неподобаєшся. То ти говориш сам з собою і розказуєш що біля тебе стоїть твій двійник, то вже про надприроднє заговорив. Краще відвези мене додому. - перелякалась дівчина.
В салоні авто стояв електричний годинник з підсвіткою. Синім світлом показувався час. 23:59 - Станіслав з жахом дивився на малий залишок.
- Вибач, але я не можу.
- Я хочу додому! Негайно! - запанікувала дівчина.
-Що за чортівня?!
Широко вирячив очі хлопець. Прямісінько на них насувалась чорна хмара , яка зносила все на своєму шляху.
- О, Боже, що це?! - шоковано запитала Світлана.
- Це те, про що я тобі і говорив. Відтепер ти віриш мені? - запитав Станіслав різко гальмуючи.
- Так. Вірю. Тільки швидше здавай назад, допоки воно нас непоглинуло. - з тремтінням в голосі сказала красуня.
Станіслав почав здавати назад. Дівчина обернулась і з жахом викрикнула.
- Воно і позаду!
Чорна хмара на відстані двадцяти метрів повільно насувалась на закоханих.
Автомобіль стояв посеред нічної траси. З обох боків стояв ліс, в якому відпочивали соснові дерева. Їхати через них автомобілем було б самогубством.
- Вилазь з авто! - наказав Станіслав і сам зробив теж саме. З лівого боку насувалась та сама підступна порожнеча вкриваючи собою ліс.
- Туди біжімо! - викрикнув хлопець.
Закохані залишили відкритими двері дорогого автомобіля і взявшись за руки кинулись навтіки. Хмара охопила автомобіль. Він зник з очей Станіслава.
Двоє людей спробували втекти, але небуло куди. Вже з всих сторін насувалась чорна хмара. Світлана та Станіслав стояли в колі розміром з невеликий будинок. Невідома сутність заполоняла простір, наближаючись до втікачів все ближче і ближче.
- Світлано, я вдячний Всевишньому за те, що він нас познайомив. Ти мені дуже сподобалась і я мріяв завести з тобою стосунки і в майбутньому, створити сім'ю. - на очах хлопця з'явились сльози.
- Ти мені теж дуже сподобався. Я б хотіла щоб ми були разом. - з карих очей красуні полились сльози.
Станіслав кинувся обіймати дівчину. Він міцно притиснув Світлану до своїх грудей. Чорна хмара  наблизилась до закоханих. Хлопець закрив очі і завмер в очікуванні своєї смерті. Кілька хвилин простоявши нерухомо, Станіслав зрозумів, що життя триває. Блакитні очі хлопця повільно відкрились. Він стояв сам посеред темної порожнечі. Світлана зникла і замість неї Станіслав обіймав повітря. Нікого та нічого небуло. Він залишився один посеред незрозумілого чорного простору.
- От і все. - пролунав знайомий голос позаду.
Обернувшись хлопець побачив свого двійника.
- Що все? Я бажаю пояснень! - нервово викрикнув Станіслав.
- Я тобі дав 5 днів, щоб ти зрозумів, яким чудовим могло бути твоє життя.
- Могло стати? - нерозумів хлопець.
- Так. Ці дні, це твоє майбутнє. Майбутнє якого небуло, але могло бути, якби ти невкоротив сабі віку.
- Я тебе нерозумію. - ледве не плачучи говорив Станіслав.
Холодний погляд двійника пильно вдивлявся в налякані очі хлопця.
- Зараз зрозумієш.
Чорнота хутко зникла і замість неї співрозмовники опинились на даху дев'ятиповерхового дому.
- Впізнаєш це місце? - запитав двійник.
- Так. Ми на даху квартирного будинку. Я тут живу.
- І все? Нічого непригадуєш?
Запитання змушувало Станіслава міркувати краще.
- Мені якось кошмар наснився в якому я звідси зістрибнув. - пригадав хлопець.
- Це був не кошмар. Це взагалі був не сон. - спокійно та холодно пояснював співрозмовник в чорному.
Погляд Станіслава узрів пляшку. То було теж саме недопите ним Віскі, яке витікало з скляної ємкості утворюючи калюжу.
- Ні. Цього неможе бути. Я не вірю. -  намагався невірити хлопець.
- Підійди до краю та подивись вниз.
Погляд Долі вказував на те місце з якого Станіслав зістрибнув.
Переляканий ненажарт хлопець повільно підійшов до краю і зазирнув на тротуар.
Погляд впав на мертве тіло, яке лежало на стежці, біля якого збиралась калюжа крові. Це було його власне тіло. Це був сам Станіслав.
- Ні,ні,ні. - задкуючи відходив від краю хлопець.
Він різко обернувся і хотів вже накивати п'ятами, але нелюдський двійник стояв прямісінько перед ним.
- Так, Станіславе. Ти наклав на себе руки. Ти розпрощався зі своїм життям. А чому? Тому що один день приніс купу негараздів і ти незміг з цим впоратись. Один день з твого життя, це як одна зірка в небі.
Все тіло хлопця тремтіло від страху, а надприродний продовжував говорити.
- Всього за якихось 5 днів твоє життя могло змінитись в кращий бік. Нова робота, хороший друг, гарна дівчина. Тільки б жити і радіти, а ти...
  Станіслав усвідомив що перед ним стоїть дійсно його Доля.
- Послухай. Я хочу жити. Я буду цінувати своє життя, я стану кращим, я більше ніколи невчиню такої дурниці, тільки змилуйся. Благаю. - гірко заридавши хлопець впав на коліна перед своєю Долею. - Кожен заслуговує на ще один шанс.
- Так, але не в цій ситуації. Ти зробив свій вибір. - як завждни холодно відповів співрозмовник.
Після почутих слів Станіслав замовк. Це були знайомі йому слова. Саме так він відповів своїй зрадливій дівчині. Він розумів що благати пізно. Занадто пізно.

*******************

Станіслав Костецький незміг пережити свої негаразди і вирішив вкоротити сабі віку. І хоч це просто вигадана мною історія, такі Станіслави є всюди. Кожного дня в світі хтось зводить рахунки з власним життям.
Я хочу сподіватись що це оповідання змусить задуматись і зупнитись, кожного в кого бодай з'являться такі  нехороші думки. Як би небуло важко, страшно та боляче, потрібно зупинитись і сказати собі.
- Навіщо я хочу це зробити? Адже можливо вже завтра життя стане кращим.
Отже, неробіть дурниць, живіть та радійте своєму життю, адже воно в нас таке недовге. Кінець.