Щось пішло не по плану. Дівчина невідчула удару. Блакитні очі повільно відкрились. Перед нею стояв грізний Дмитро, тримаючи над собою знаряддя смерті, а за  його спиною стояв Артем. Покійник мав людяний живий вигляд. Він тримав вбивцю за руку. Брат встиг врятувати рідну сестру.
Шокований зрадник подивився на свою руку. Він відчував що його хтось тримає, але не бачив хто. Артем був невидимим для очей Дмитра.
- Ти забрав в мене життя, але забрати життя в сестри, я не дозволю.
Привид покійного брата жбурнув вбивцю подалі від дівчини. Дмитро з криком відлетів на 5 метрів до стіни.
- Артеме, це дійсно ти. Але як? - запитала Настя вдивляючись в обличчя рідної людини.
- В нашому світі існують речі, які не мають логічного пояснення. - промовив померлий і легенько усміхнувся.
Дмитро почав підводитись.
- Настя, негайно викликай поліцію. Зло має бути покараним. Покараним за законом.
Душа Артема відправилась до вбивці. Дівчина покірно дістала мобільний.
- Дмитре, Дмитре. - жалкував померлий. - Ти ж був мені наче рідний брат. Я вважав, що моїй сестрі з тобою пощастило. А ти виявився ще тим лайном.
Артем повільно наближався до Дмитра. Дмитро чув голос, який стає гучнішим. Він розумів що покійник  підходить, але його не бачив. Стискаючи міцно дубинку в правій руці, вбивця з жахом роздивлявся довкола.
- Що за бісовщина? Що ти тут робиш?! Котись до Пекла! - кричав тремтячим голосом зрадник.
- До Пекла, кажеш? Я не заслужив, щоб там горіти. А ти, Дмитре, обовязково туди потрапиш.
Привид стиснув свої руки в кулаки і почав наносити болючі удари по всьому тілі негідника.
- Зізнаєшся поліції в скоєному чи підеш в могилу?! - запитував Артем, продовжуючи його бити.
Телескопічна дубинка звалилась на підлогу. Настя бачила, як Артем підняв її, але в очах Дмитра, дубинка сама підіймалась в повітря. Для вбивці покійник був ніби Полтергейст.
- Якщо не зізнаєшся, то я вчиню з тобою так само, як ти вчинив зі мною. Я розтрощу вщент твою голову твоїм же знаряддям вбивства!
Артема замахнувся холодною зброєю. Дмитро бачив, як дубинка збирається нанести удар.
- Зізнаюсь! Я  у всьому зізнаюсь, тільки не вбивай! - заскімлив наляканий вбивця.
- Повірю тобі. Залишу твоє життя, хоч ти на це не заслуговуєш.
Привид відкинув сталеву річ в сторону і підійшов до дівчини.
- Сетричко, мені дуже прикро, але не сумуй. В тебе ще все життя попереду. Рано чи пізно знайдеться той єдиний.
Ридаюча дівчина погоджуючись покивала головою.
- Вибач мені. Ти телефонував в той роковий день, а я була на роботі і не змогла тобі відповісти.
- Не вибачайся. - посміхнувся брат. - Я обіцяв тебе завжди захищати. Як бачиш, я дотримуюсь обіцянки, навіть після своєї смерті. Я не міг постійно тут знаходитись. Мені щодня давали лише трохи часу.
- Саме тому тебе вчора не було коли я приїхала. - зрозуміла Настя.
Туш розтеклась по обличчю.
- Так. - підтвердив Артем. - Я завершив свою справу. Показав вбивцю та врятував тебе від невірного нареченого. Мені час вирушати в інше місце.
- А завтра ти знову сюди повернешся?
- Ні. Я виконав, те що хотів. Моя душа повинна спочивати.
- Не йди. Я не хочу тебе втрачати. - ридаючи благала дівчина.
Артем спокійно дивився на сльози.
- Настя, не плач. Це життя. Воно не вічне. Одні людий йдуть, а інші приходять. Ти маєш не зациклюватися на моїй втраті.
Дівчина дивилась в добрі очі брата і продовжувала лити сльози.
- Досить ридати. Ти ж знаєш, що я не люблю бачити твої сльози.
- Так. Знаю.
Настя спробувала легенько посміхнутись і протерла рукавами очі.
- Ти мене не втратила. Я буду вічно в твоій пам'яті та в твоєму серці.
Артем перевів погляд на стелю, а потім знову глянув на сестру.
- Мій час добігає кінця. Я мушу повертатись.
- Я можу тебе обійняти? - поцікавилась дівчина.
Покійний брат і сам не знав відповіді.
- Давай спробуємо.
Вона протягнула свої тендітні рученята. В рідних людей вийшло. Вони обійнялись. Настя відчувала тіло Артема. Воно здавалось людським. Звичайним живим тілом.
Рідні люди міцно обійняли одне одного. Дівчина закрила очі.
Роздався звук сирен. Наближався поліцейський патруль.
Настя відкрила залиті слізьми оченята і побачила, що брат зник. Дівчина обіймала повітря.
Наляканий та побитий Дмитро забився в куток і хитаючись вперед та назад, промовляв одну і ту ж саму фразу.
- Я зізнаюсь. Я у всьому зізнаюсь.

Слідство знайшло кров померлого  на підлозі в закинутім гуртожитку та в багажнику чорного " Ланоса". Вбивцю засудили на 15 років позбавлення волі.
  Настя відійшла від горя. Через рік вона познайомилась з дійсно хорошим хлопцем. Закохані часто ходять на кладовище, щоб провідати покійного Артема.
  Ця містична історія, це просто плід моєї уяви. Насправді, таке не можливо, адже в реальнім житті привидів не існує...Хоча, як кажуть - В нашому світі існують речі, які не мають логічного пояснення. Кінець.

22.02.2018