Усе навколо було яскраво–білим. Закліпавши очима, Ашису нарешті сфокусував зір та впізнав переміщення, в якому знаходився. Хотів встати з дивану, та від різкого руху спину пронизав сильний біль. Ашису повільно повернувся на бік та торкнувся своєї спини. Натрапив на довгу та глибоку рану, що вкрилася кіркою, але ще не загоїлася. Схоже, Акіку зробила усе, що могла. Поряд щось зашелестіло. Ашису озирнувся та побачив Анну, що лежала поруч. Він простягнув руку та погладив її по щоці, але вона ніяк не відреагувала. Міцно спала.

Ашису піднявся з дивану та пішов до дверей, збираючись знайти Акіку та розпитати, як вони змогли його повернути. Але підійшовши ближче, почув голоси у коридорі, що наближалися, тож вирішив перечекати в кабінеті. Він сів біля Анни, що досі не прокинулася, хоча навколо зовсім не було тихо, та чекав хоч якихось пояснень.

Двері відчинилися і до кабінету зайшла Акіку, а за нею Рейко та Акайо, який зайшовши, одразу розвернувся та хотів піти геть, але Рейко спіймала його за руку та зупинила. Вона йому щось прошепотіла, і вони втрьох зайшли всередину. Акіку пішла до свого столу і стала вкотре перебирати якісь папери. Акайо підійшов до Ашису та збирався щось сказати, але помітив, що Рейко спостерігає за ними, тож передумав.

— Що таке?

— Нічого.

— Гаразд, я не слухаю. Я взагалі вже йду, тому кажи.

Рейко розвернулася та демонстративно вийшла в коридор, гучно зачинивши за собою двері. Ніхто не сумнівався, що вона підслуховує. Акіку нарешті розклала папери на столі та швиденько вийшла за двері. Ашису чекав. Але схоже, Акайо ніяк не міг вигадати, з чого почати. В решті решт, терпець йому урвався.

— То ти поясниш, що це була за чортівня із сейфом?!

— А... Так. Так, я розумію, що ти зараз злий... Я знаю, що не повинен був...

— Злий?! — на мить Ашису забракло кисню. — Тобі пощастило, що я ще не до кінця відновився, інакше я б тебе вже...

Акайо відступив на крок.

— Гаразд. Дай мені пояснити. Анна... Вона дійсно дуже мені подобається. Я просто хотів, щоби її контракт передали мені. Будь-яким способом.

— Ти справді покидьок... Просто щоб ти знав, не одному тобі подобається Анна.

— Тоді здавалося, що тобі на неї байдуже. Ну, що ж. Акіку вже примусила мене написати пояснення та повернути гроші. Мабуть тепер мене звільнять. Не знаю, куди відправлять. Але то неважливо. Я прийшов просто щоби усе пояснити, і останній раз поглянути на неї.

Деякий час Акайо стояв мовчки. Потім простягнув руку, збираючись торкнутися обличчя Анни, але зупинився. Опустив руку та пішов геть.

— Акіку, мабуть, скоро прийде. Я краще почекаю за дверима.

Коли він пішов, Анна розплющила очі.

— А я очікувала, що ти його вб'єш.

— Ти це серйозно? Хотілося б, але по-перше: які в мене шанси це зробити? А по-друге: якби я його вбив, якби таки зміг... Тобі мало наявних проблем?

— Добре, добре. Мабуть вбити – то занадто. Але ж в нас через нього було стільки проблем! Ти йому пробачиш?

— Ні. Але поки що я все одно нічого з цим зробити не можу. Тому доведеться почекати.

Двері прочинилися і в кабінет зазирнула Акіку. Побачивши, що вони обоє вже прокинулися, вона зайшла всередину та сіла на своє звичне місце.

— Рада, що ви обоє в порядку.

— Є новини? Я маю на увазі, наш контракт... Керівництво ж не лишить нас у спокої. Що нам робити?

— Я теж збиралася про це поговорити. Що ж... Ти таки маєш вбити Анну. Такі правила. Але не зараз. Я піднімаюся на Другий Рівень за кілька днів. Тому поки що ви лишитесь тут, а перед моїм виходом, ти вб'єш її. Це єдине рішення нашої проблеми.

— Гаразд. Вже легше.

— А поки ми тут, я можу дещо спитати?

— Звісно. Це про твою смерть? Впевнена, боляче не буде. Ми вміємо забирати душу, не нашкодивши тілу.

— Ні. Мені було цікаво... Можливо, це зовсім не моя справа, але як Ви опинилися в Пеклі? Тобто, Ви ж така добра, завжди усім допомагаєте. Як так?

— А, ти про це... Скоріше за все, немає різниці, як ти жив, чи як помер. В будь-якому випадку ти опинишся в Пеклі. А я... Ну, добре, сідай. Я розповім, як це було. А потім підготуємося до дійсно важливих речей.

Акіку переставила стіл та налила вже звичний для них чай.

Я народилася дуже-дуже давно. Це було ще за часів імперії. Наша родина була доволі заможною, порівняно з іншими.

Це сталося взимку. На той час мені вже було більше сорока років. Ми із братом та сестрою жили у батьківському домі.

Родина Токахіро, що жили по сусідству, чекали на народження дитини. Це була їхня перша дитина, тож вони майже молилися, щоби народився хлопчик. Пам'ятаю, як напередодні до нас зайшла Сайюрі Токахіро та ледь не годину розповідала, як сильно вона чекає та хвилюється за свого майбутнього сина... Усі вони були впевнені, що вона народить хлопчика.

Але в день пологів щось сталося. Пам'ятаю, як ми, затамувавши подих, слухали крики з сусіднього будинку, і ледь не молилися, щоби все пройшло добре. Дарма, що ні я, ні мої брат із сестрою не вірили ні в яких богів.

На деякий час усе затихло. Потім ми почули пронизливий дитячий крик. Яке полегшення... Схоже, дитина здорова – а це головне. Вже близився вечір і ми збиралися спати. Але потім з їхнього будинку почулися інші крики. Чоловічі. Звукоізоляція стін тоді була погана, тому ми чули майже усе, що кричав голова родини.

— Як таке могло статися?! Як ти посміла?! Це твоя провина! Що скажуть люди?! А я що маю їм казати?!

І таке інше. Щось пішло не за планом. Але що? І коли вони тепер заспокояться? Ябоку теж прокинувся. Мабуть, і Юкіку вже не спала, але вона лежала мовчки.

— Це колись припиниться? Я спати хочу. Що в них там трапилося?

— Я піду подивлюся. Може зможу з ними поговорити. Якщо що, заспокой Юкіку, гаразд?

— Добре. Але якщо то щось серйозне, краще не лізь до них. Най самі розбираються.

— Так-так... Але ж нам треба якось заснути.

Я вийшла у коридор. Пішла до іншої кімнати та дістала батькового меча. Не знаю, навіщо, але зайвим не буде. Особливо тоді, коли усе вказує на наближення неминучої сварки.

Я постукала, але ніхто не відчинив. Тоді я штовхнула двері і вони виявилися не замкненими. Подружжя Токахіро та троє їхніх служниць озирнулися до мене. Сайюрі, що пригортала до себе два маленькі згортки з простирадла, виглядала наляканою, а її чоловік, чиє ім'я я так і не запам'ятала, був дуже злим. Мовчання затягувалося, тому я вирішила швиденько повідомити їм причину мого приходу та піти.

— Я не збиралася вас турбувати, але вже дуже пізно, і через ваші крики ми не можемо заснути. Ви не могли б перенести свою суперечку на завтра?

— А... Так, так... Перепрошую, Ямаірі–сан. Просто невеличкі родинні неприємності.

— Настільки невеликі, що розбудили сусідів? А з якого приводу?

— Ну, розумієте...

І тут його понесло. Я вже збиралася іти додому, але не знала, як забрати із собою ще і Сайюрі з дітьми, які поки були дуже слабкі. Треба щось вигадати. А тим часом, Токахіро заносило все більше.

— Це мале стерво... Я так чекав цього дня! Дня, коли матиму спадкоємця! Сина! А вона... Як можна було так зі мною вчинити?!

— То може хоч поясните, у чому справа?

Він замовк, вирівнюючи дихання.

— Як я... вже казав, я чекав народження мого сина. А вона... Тільки погляньте! Мало того, що близнюки, так ще й дівчата!

— А хіба це її провина? І взагалі. Ви хотіли дітей? То майте. І не заважайте сусідам своїми криками.

— Та це ж просто...

Мені було все одно, що він скаже. Я підійшла до Сайюрі, взяла одну з її дівчат на руки і жестом показала їй, щоби ішла зі мною до нас додому. Принаймні до тих пір, поки її чоловік не заспокоїться. Він був надто зайнятий своїм гнівом, тому навіть не помітив, як ми вийшли з дому. А служниці займалися важливішими справами, тому теж не зважали на нас.

Прийшовши додому, я коротко розповіла братові та сестрі, що сталося. На щастя, вони не ставили зайвих запитань. Ми поклали дітей у моїй кімнаті. Юкіку погодилася наглянути за ними. Ябоку заварив наш улюблений чай та накрив на стіл. Меч я поклала на підлозі біля себе, про всяк випадок. Треба було вирішити, що робити далі. Я, так само, як і Сайюрі сподівалася, що вже завтра вона зможе разом з дітьми повернутися додому. Але схоже, проблеми тільки починалися.

Ми вкладалися спати, коли у двері постукали. Дуже наполегливо і гучно. Я попросила усіх лишитися у своїх ліжках, а сама взяла меч та пішла відчиняти. Як я і передбачала, це прийшов Ясухіро. Ще й не сам, а в супроводі десятка охоронців...